Українська державність проіснувала на теренах Правобережжя з невеликими перервами від 1648 до 1714 р. За цю територію у XVIII ст. продовжували вести боротьбу Річ Посполита, Російська імперія разом із залежною від неї Гетьманською державою, Туреччина та Кримське ханство. На початку століття державне життя на правобережних землях підтиском агресивних сусідів майже занепадає. У 1714 р. тут відновлюється влада Польщі. До складу Речі Посполитої ця територія увійшла виснаженою, зруйнованою, майже без населення, яке було частково винищене під час невдалих козацьких повстань під керівництвом С Палія, частково переселено у 1711-1714 роках на Лівобережжя. На її території знову починається процес колонізації і заселення. Польська влада відтворювала той суспільний устрій, що був тут до початку повстання під проводом Богдана Хмельницького. Однак характерною рисою його соціальної структури була відсутність козацтва і козацької старшини, що відіграли провідну роль у повстаннях кінця XVII ст. Це ускладнювало боротьбу народних мас проти реставрації магнатсько-шляхетського феодального гноблення.
Головне місце у відновленні господарського життя в регіоні належало народній колонізації. Протягом кінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та Південно-Східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з Лівобережної України, Галичини, Молдавського князівства та інших регіонів. Процес відбудови економіки краю розтягся на кілька десятиліть. Переважна більшість земель належала польським магнатам і шляхті. Магнатське землеволодіння зростало в основному за рахунок виділення феодалам королівських земель та примусового скорочення селянських наділів. Частина земельного фонду Правобережжя стала також здобутком українського селянства та козацтва, в тому числі на тій території понад Дніпром, яка за умовами «Вічного миру» мала залишатися незаселеною нейтральною зоною.
Повертаючись до своїх родових маєтків, магнати і шляхта оголошували так звані «слободи», за якими селяни, які оселялися на панській землі, на певний час звільнялися від будь-яких повинностей. Запровадження «слобод» сприяло зростанню потоку переселенців і відродженню економіки краю. Розвиток світового капіталістичного ринку в часи пізнього середньовіччя втягував у свою сферу й господарства країн Східної Європи, у тому числі латифундії Правобережжя, що експортували через порти Балтики продукти фільваркового виробництва. Однак не всі поміщицькі господарства однаковою мірою були втягнені у ці відносини. Уподовж XVIII ст. склалися і співіснували три види феодальних господарств: у першому переважали «слободи», грошова рента (чинш) і продуктовий податок: у другому поряд з чиншем запроваджувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина. Становище селян погіршувалося, коли власники здавали свої маєтки в оренду: орендарі намагалися одержати від селян якнайбільше прибутку. Здійснювалися і непрямі методи експлуатації і визиску. Особливо важким було виключне право пана на вироблення і продаж міцних алкогольних напоїв. Феодали примушували селян купувати горілку в їхніх шинках. Поміщики мали також монополію на помел зерна, продаж дьогтю, селітри. Закінчення пільгових років на «слободах» вело До посилення особистої залежності та експлуатації селянства і стало однією із причин наростання антикріпосницького руху селян.
В економічному житті Правобережжя землеробство відігравало основну роль. Поряд з цим досить розвинутим було і тваринництво. Сіяли такі традиційні культури як жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, просо, льон, конопля та ін., розводили корів, волів, коней, свиней, овець тощо. Міста Правобережжя значною мірою залежали від магнатів. Тут знаходився значний прошарок поселенців-міщан, які займалися землеробством, і тому більшість міст тут не стали визначними торгово-ремісничими центрами, хоча поступово все більше мешканців займалися промислами, ремеслами та торгівлею. Наприкінці XVII! ст. виникають мануфактури у Тульчині, Немирові, Чуднові, Жахновці, Корсуні та інших містах і містечках. Зокрема, на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х роках працювало близько 300 чоловік. У 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур з виробництва поташу. На кінець XVІІІ ст. Правобережжя уже славилось виробництвом сукна, зброї, скла, шкіряних виробів тощо.
Поступово зростала зовнішня і внутрішня торгівля. Зокрема, транзитну торгівлю через Правобережжя в країни Західної Європи та на Балкани вели купці Росії, Лівобережної і Слобідської України. Ширилися зв'язки правобережних господарств з країнами Сходу. Але виникають і негативні моменти: з ряду економічних та політичних причин падають обсяги вивезення хліба через головний для того часу балтійський порт — Гданськ. Йшли пошуки нових шляхів вивезення хліба через чорноморські порти, але це вимагало часу, шкодило розвитку торгівлі і погіршувало загальний економічний стан.
Поступово польський уряд відновлює на Правобережжі воєводсько-повітовий адміністративний поділ у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств. Ними управляли воєводи, влада яких з часом зменшувалася, і одночасно посилювали свій вплив воєводські сеймики, що складалися з магнатів і місцевої шляхти. Польська державно-адміністративна влада була слабкою і не могла забезпечити ефективного управління Правобережною Україною. До того ж і польські війська нараховували тут всього 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція кожного з місцевих магнатів мала по 2-3 тис. чоловік. Тому політику щодо місцевого населення визначали магнати, що не сприяло нормалізації польсько-українських відносин. Ця проблема з часом все більше загострювалася.
Вже на початку XVIII ст. політична анархія в Речі Посполитій, жорстока експлуатація селянства і свавілля польських панів та євреїв-орендарів, що поєднувалися з релігійним фанатизмом польської шляхти, викликали широкий повстанський рух гайдамаків (в тюркських мовах означає — розбійник, грабіжник). Так поляки називали українських селян, міську бідноту та козаків, що втікали з приватних магнатських військових формувань, об'єднувалися у повстанські загони, які часто очолювали запорозькі козаки. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки, знищуючи ненависних гнобителів. Виступи були стихійними, без чітких політичних цілей. Але згодом цей рух набрав масового, антикріпосницького характеру. Гайдамаки не нападали на селян, міщан та козаків і користувалися підтримкою народних мас. Гайдамаки отримували неофіційну підтримку і допомогу також з бою, Запорозької Січі, Гетьманської держави, зустрічали симпатію в середовищі православного духовенства, яке бачило в них борців проти унії, яка знову насаджувалася польським католицтвом. Поляки ненавиділи «схизматиків», які були вірними православ'ю. Православна церква не витримувала боротьби з краще організованою уніатською церквою. Майже всі великі центри православ'я на Правобережжі поступово переходять до рук уніатів. У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир, у 1725 — Кременецький та ін. Посилення кріпосництва, переслідування православної віри, розгром православних церков, примусове окатоличення українського населення призвели до загострення визвольної і антифеодальної боротьби гайдамаків. Відбулося кілька великих, масових народних виступів. Перший прояв народного невдоволення відбувся у 1734 р. Повстання охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Було захоплено багато міст і містечок. У 1750 р. вибухнуло таке саме повстання, але обидва рухи були придушені польською шляхтою і російськими військами.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Повстання дістало назву «Коліївщина» (від слів — кіл, колоти, різати — «колій»). Це селянсько-козацьке повстання своїм грізним характером, та масштабами значно перевершив попередні повстання. У ньому поряд з соціальними мотивами велику роль відігравали релігійні. Католицькі ієрархи за сприяння польської влади і фанатичних католиків у військах вели в цей час запеклий наступ на православну церкву. Польський митрополит Володкевич, його представник Мокрицький переслідували, жорстоко знущалися з православних священиків, особливо з сільського духовенства. За найменшу провину їх садовили до тюрми і немилосердно били різками і принижували. Все це створило атмосферу ненависті і готовність до повстання. У боротьбі з наступом католицтва швидко виділився бойовим характером, енергійністю, наполегливістю ігумен Мотронинського монастиря Мелхісидек Значко-Яворський. Він мав зв'язки із запорожцями і підтримував ідею повстання проти польського панування на Правобережжі. У монастирі зосереджувалися повстанці, організовуючись та озброюючись. Прискорили повстання незгоди серед польської шляхти та вступ російських військ на Правобережжя. Це було пов'язано з тим, що у 1768 р. під тиском царського уряду польський король С.Понятовський підписав з урядом Роси договір про зрівняння протестантів і православних у політичних правах з католиками. Проти цього виступили шляхта, магнати, створивши конфедерації (об'єднання), найсильнішою з яких була в місті Бар (Барська). Шляхтичі розгорнули хрестовий похід проти «схизматиків». Польський уряд, не маючи військ для придушення виступу Барської конфедерації, звернувся по допомогу до Росії. Корпус російських військ вступив на Правобережжя і почав розганяти конфедератів.
Серед українських селян поширилася чутка, ніби цариця Катерина II видала «Золоту грамоту» із закликом до селян бити польську шляхту. Вони вважали, що виступають за справу короля, проти панів. Повстання швидко охоплювало все нові райони Правобережжя, де діяло близько 30 загонів.
На чолі повстання став запорожець Максим Залізняк, який у 1767 р. з'явився у Мотронинському монастирі. Тут він зібрав великий загін козаків, які хоча й не входили до запорозьких регулярних військ, а наймитували в зимівниках та на рибних промислах, однак пройшли «школу» Запорожжя. Ігумен Мотронинського монастиря Мелхісидек Значко-Яворський благословив повстання і висвятив ножі. Загін Залізняка здійснив похід через Смілу, Черкаси, Корсунь, Канев та Лисянку в центральні райони Правобережжя. Повсталі убивали шляхтичів, орендарів-евреїв і вливалися до загонів Залізняка.
Центральною подією повстання було взяття повстанцями однієї з найбільших фортець Правобережжя — Умані, яка належала родині польських магнатів Потоцьких. Коли повсталі підійшли до Умані, на їхній бік перейшла головна сила захисту міста — козацька міліція, якою ко-мандував сотник Іван Гонта. Гонта походив із сім'ї селянина-кріпака із села Розсішки на Уманщині (тепер Христинівського р-ну Черкаської обл.) За свою довголітню службу він дістав від Потоцьких два села, що давали йому великий на ті часи дохід. Перехід Ґонти на бік Залізняка відбувся внаслідок того, що він переконався у відданості керівника повстанців ідеалам визволення селян з кріпацтва, відновлення козаччини і оборони православної віри.
Взяття Умані супроводжувалося грабежами і жорстоким винищенням польських шляхтичів, євреїв, лихварів та ксьондзів. Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголосили гетьманом, а Ґонту — уманським полковником. Уманщину поділили на сотні, як було за козацьких часів, а уніатам запропонували або прийняти православ'я, або покинути край. Охопивши Київщину та Брацлавщину, повстання, що все більше набирало антикріпосницького характеру, поширювалося у Східній Галичині, Поділлі, загрожуючи перекинутись на територію Польщі та Російської імперії. Це викликало тривогу у російського і польського урядів. За таких умов царське військове командування, яке спочатку загравало з повсталими, у червні 1768 р. обманом захопило керівників повстанців та їх табір, а пізніше розбили решту загонів на Правобережжі. Залізняка і запорозьких козаків як російських підданих судив російський суд, згідно з вироками якого вони були покарані різками і вислані до Сибіру. Ґонту і його прибічників як польських підданих судив польський суд, який відзначався надзвичайною жорстокістю. Особливо люто карав повстанців польський генерал Стемпковський, штаб якого стояв у Кодні під Житомиром. Там загинуло понад 3 тис. українців. На іншому суді у селі Сербах, недалеко від Могилева на Дністрі, два тижні бенкетуюча шляхта насолоджувалася видовищем кривавої кари гайдамаків. Особливо жахливих тортур зазнав Гонта: з нього були зрізані смуги шкіри, потім він був порубаний на частини, голову його прибили цвяхами до воріт Могилева. Так жорстоко польська шляхта і російський царизм розправилися з повстанцями, які боролися за відродження державності та козаччини на Правобережжі, об'єднання українських земель, ліквідацію нового наступу польського кріпосництва і католицтва. Це повстання, незважаючи на поразку, ослабило шляхетський режим у Польщі та натиск феодалізму на українське селянство.
Після Коліївщини процес занепаду польської шляхетської держави прискорився. Цим скористалися її сусіди, в першу чергу Росія і Пруссія, а також Австрія, які давно вже дивилися на польські області як на свою майбутню здобич, безперервно втручалися у внутрішні її справи. У 1772 р. проведено перший поділ частини польських земель між Росією, Пруссією та Австрією. До складу Російської імперії відійшла східна частина Білорусії. Галичину захопила Австрія, включивши її до складу своєї території під назвою Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини). У 1774 р. Австрія окупувала Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. Ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася на Закарпаття. Тепер до утисків польських, угорських, румунських, молдавських і українських феодалів додалося гноблення правлячих кіл Австрії, які підтримували польських поміщиків, проводили політику насильницького онімечення населення.
У 1793 р. Прусія і Росія провели другий поділ Польщі. Правобережні Українські землі були возз'єднані з іншими українськими територіями в складі Російської імперії. До неї відійшла також східна Білорусія з Мінськом. У Польщі поширюються патріотичні настрої, розгортається визвольний рух, який очолив Тадеуш Костюшко, однак він зазнав поразки.
У 1795 р. Росія, Пруссія й Австрія провели третій поділ Польщі. До царської Росії були приєднані західна Білорусь і західна Волинь, безпосередньо польські землі захопили Пруссія і Австрія. Розвал Польщі був результатом антинародної політики магнатства, егоїзму і розгнузданості шляхти. На Правобережжі була створена російська система адміністративного поділу, на яку поширювалося чинність «Жалуваної грамоти» дворянству і російського законодавства. За рахунок конфіскованих та державних земель великі земельні наділи були виділені російським генералам, чиновникам, кількість яких постійно зростала. Становище народних мас майже не змінилося. Царизм відроджував православ'я, яке отримало офіційне визнання влади. Вже у 1794-1795 pp. з унії в православне віросповідання перейшло мільйон чоловік, в основному селян.
Визволення Правобережжя з-під влади Польщі і возз'єднання його з Лівобережжям та іншими українськими землями в єдине ціле сприяло деякому прискоренню розвитку продуктивних сил, посиленню економічних і культурних зв'язків між окремими українськими землями і тому в цілому мало, прогресивний характер.
///
Незважаючи на труднощі, у XVIII ст. в Україні відбувався подальший розвиток економіки. Основою її залишалося сільське господарство. Землеробство мало переважно зерновий характер. Розширюються посівні площі, збільшується виробництво зерна та інших сільськогосподарських культур. Його розвиток в окремих регіонах відбувався нерівномірно. Найбільш енергійно розвивалися всі галузі господарства на Лівобережжі та Слобожанщині, а в кінці XVIII ст. й Південь набирає високих темпів економічного зростання.
На Лівобережжі з'являються великі маєтки, де вирощувалася значна кількість зернових культур. Зокрема, в економіях К.Розумовського та П. Рум'янцева-Задунайського збирали десятки тисяч центнерів зерна. На Правобережжі та Південній Волині у фільварках теж відбувалося розширення посівів зернових культур.
Протягом XVIII ст. відбувається певна спеціалізація: на Лівобережжі та Слобожанщині все більша увага приділяється вирощуванню жита, на Півдні — пшениці. У фільваркових господарствах Правобережжя посіви жита й пшениці теж зростали, хоча й повільніше, ніж на Півдні. З середини XVIIІ ст. в Україні розпочинається вирощування картоплі, а також розширюються посіви технічних культур, зокрема тютюну, льону, цукрового буряка і соняшника. До другої половини XVIII ст. відносяться перші спроби ведення садівництва й виноградарства, особливо па півдні України і в Криму, на науковій основі.
Відбуваються прогресивні зрушення в системах обробітку ґрунту: зростає площа угноєних ланів, дещо розширюється багатопільна обробка ґрунтів. У XVIII ст. в Україні зростає значення тваринництва. З’являються у все більшій кількості кінні заводи, які займаються племінним конярством. У 1786 р. лише в поміщицьких маєтках Глинського, Борзенського, Ніжинського та Прилуцького повітів Чернігівського намісництва налічувалося 39 таких заводів. Розширюється вівчарство. Створюються отари тонкорунних овець сілезької та іспанської порід, засновуються царські і козацькі вівчарські заводи. Лише на Лівобережжі у 80-х роках XVIII ст. існувало вже більше двохсот таких заводів. У північних районах України все більшу роль відіграє свинарство. Все це свідчило про поступове нарощування виробничих сил, зростання ролі товарно-грошових відносин. У XVІІ ст. активізувався процес формування великої земельної власності в руках нової генерації «панів» — козацької старшини. Зокрема, у 1743 р. 314 старшин вже закріпили за собою близько 20 тис. поспопитських (селянських) дворів. На Слобожанщині наприкінці XVIII ст. половиною її земельного фонду володіли 250 поміщицьких сімей. На Правобережжі повсюдно утвердилася феодальна земельна власність. У Західній Україні посилювався процес зміцнення іноземної групи феодальних земельних власників. За даними першого австрійського перепису 1773 р., в Галичині налічувалося 19 тис. шляхетських (в основному польських) родин, хоча багатих сімей було кілька десятків. Все це свідчило про посилення і консолідацію класу феодалів в Україні, як національних, так й іноземних.
Швидко зростали маєтності російських вельмож Г. Долгорукого, Г. Головіна, П. Шафірова, Б. Шереметьева та ін. Збільшувалася кількість селян та міщан, залежних від монастирів. У 1786 р. у підданстві 60 монастирів на Лівобережній Україні перебувало майже 423 тис. посполитих. Зменшувалася кількість селян, козаків та міщан, які жили у військових містечках і селах.
Посилюється втручання Російської держави в аграрні відносини в Україні, Так, вільні військові маєтності, що не встигли потрапити до рук поміщиків, проголошуються власністю держави, а їх селяни і міщани переводяться на статус державних підданих. Така ж доля спіткала й рангові маєтки. У 1786-1788 pp. царський уряд секуляризував монастирські маєтки. Більшість церковних угідь перейшла у власність держави та деяких світських феодалів. Характер володіння землею селянами, міщанами й рядовими козаками на Лівобережжі, Слобожанщині та Правобережжі, а в другій половині XVIII ст. і на півдні України визначала в основному займанщина, тобто самовільне взяття «явочним порядком» землі під посіви, для влаштування млинів, пасік тощо. У XVII ст. цей спосіб був достатньою підставою для користування зайнятою землею та на право спадковості. Однак з посиленням наступу феодалів на права селянства і козацтва займанщина втратила своє значення, і в другій половині XVIII ст. державна влада не визнавала її юридичною основою володіння посполитими і козаками землею. І все ж особиста форма власності козаків і селян на землю ставала пануючою.
Збільшується феодальна рента. На початку століття запроваджувалася регулярна дводенна панщина, а в кінці в окремих групах маєтків вона досягла п'яти і більше на тиждень. Поряд з посиленням відробіткової ренти відбувався процес заміни натуральних оброків грошовими. Крім виконання повинностей на феодалів, селяни та рядові козаки сплачували ще й обтяжливі державні податки, які постійно зростали. На Лівобережжі до середини 60-х років XVIII ст. не існувало чітко визначених норм натуральних і грошових зборів у державну скарбницю. У 1765 р. двори селян, міщан, підсусідків і козаків-підпомогачів обкладалися так званим рубльовим податком, значно вищим за попередні. З 1776 р. на Слобожанщині, з 1783-го на Лівобережжі запроваджувався подушний податок.
Посилюється обмеження прав селянських мас. У 60-ті роки XVIII ст. царський уряд дозволив поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи та на поселення в Сибір, віддавати в рекрути. Селянам заборонялося скаржитися на своїх поміщиків. Нарешті указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила перехід селян з місця на місце. Кріпак став вважатися власністю поміщика, прирівнювався до його майна.
Поряд з сільським господарством зростала промисловість. Це особливо виявилося в мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і місцевого ремесла. Значна кількість мануфактур були такими, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі примусової праці кріпосних. Зокрема, всі мануфактури в Га-личині обслуговувалися кріпосними, за винятком кваліфікованих майстрів, які були найманими. Це обмежувало зростання мануфактурного виробництва в регіоні, визначало його консервативність та неперспективність.
На Лівобережжі та Слобожанщині у кінці XVIII ст. діяла значна кількість промислових підприємств, де одночасно використовувалися кріпосна і вільнонаймана праця. Поява й розвиток великих мануфактур, зокрема винокурень та текстильних підприємств, визначали зростання продуктивних сил, формування нового типу підприємств — буржуазних. Зрушення, що відбулися в XVIII ст. у промисловості, зумовили значні зміни в соціальній структурі українського народу: збільшилася кількість купців та ремісників. У Києві, Козельці, Острі, Лубнах, Хоролі, Полтаві, Городищі, Золотоноші, Переяславі та Пирятині (Київська губернія) у 1782 р. загалом налічувалося 9,5 тис. міщан і купців, із них лише в Києві — понад 6 тис. Основну масу міщан становили ремісники. Кількість цехових ремісників у Катеринославському намісництві становила у 1774 р. 1054 чол., а в 1789 вже 16 149, тобто виросла більш ніж у 15 разів.
У XVIII ст. поглиблювалася спеціалізація промисловості по її окремих галузях. Окремі міста і містечка все більше виділяються з-поміж інших населених пунктів становленням і розвитком у них одного або небагатьох видів ремесла. Одночасно з процесом спеціалізації в промисловості розширюється товаризація виробництва, і дедалі більше продукції окремих виробників надходить на ринок. Відбувається подальше відокремлення промисловості від землеробства. У другій половині XVIII ст. значна частина ремісників і промисловців жила частково або виключно за рахунок прибутків від свого ремесла чи промислу. Виникла значна група найманих робітників, кількість яких зростає на Лівобережжі та Слобожанщині. В деяких галузях промисловості (скляна, селітряна, залізоробна) наймана праця переважала над працею феодально залежних груп населення. Все це свідчило про розклад традиційних форм господарства і формування в надрах феодалізму нових товарно-грошових відносин.
Швидко зростає торгівля, особливо ярмаркова. Поряд з великими ярмарками в містах і містечках України існували дрібні ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті у 1665 р. відбулося 40 ярмарок, а у 50-х роках XVIII ст. лише на Лівобережжі ярмарки збиралися щорічно близько 350 разів, а базари — 8680. На Слобожанщині в середині XVIII ст. існувало близько 120 щорічних ярмарків, а наприкінці 70-х років — уже понад 200. Тут розгорталася конкуренція між різноманітними групами купців, а також між купцями та міщанами, селянами і козаками. Виникають групи перекупщиків, баришників, скупників, які часто виступали посередниками між селянами і купцями, використовуючи різні нагоди для власного збагачення: голод, неврожаї та ін. Купці, міщани, а також деякі селяни та козаки займалися лихварством. Через розгалужену систему ярмарків і базарів товари розходилися по всій території українських земель. Деяка активізація товарно-грошових відносин викликала появу нових і розвиток старих центрів торгівлі, особливо на Лівобережжі. Тут виділялися Лохвиця, Ромни, Лубни, Ніжин, Прилуки, Чернігів, Переяслав, Глухів, Хорол, у яких щорічно збиралося від трьох до п'яти великих ярмарок. На Слобожанщині вони найбільше проводилося у Харкові, Валках, Сумах, Сніжковому Куті, Золочеві, Таранівці, Артемівці, Ольшані та Хотомлі. У правобережному регіоні важливими центрами торгівлі стали Ржищів, Могилів, Луцьк, Дубно та Житомир. Дедалі більшого значення в торгівлі набуває Київ, який систематично відвідували купці з усіх регіонів України, особливо після перенесення туди у 1797 р. Крещенського контрактового ярмарку, на який часто з'їжджа-лося до 5 тис. чоловік. Одним із вузлових пунктів економічних зв'язків між західними і східними українськими землями був Львів. Швидко зростали торгові центри на Півдні — Катеринослав, Єлизаветград та ін. Все це свідчило про формування українського внутрішнього ринку, про зростаючу економічну спільність українського населення. Український національний ринок входив до складу всеросійського, куди збувалася значна кількість товарів. Найбільше їх вивозилося з Лівобережжя; хліб, тютюн, прядиво, горілка, селітра, шкіри, віск.
У 1754 р. за указом Єлизавети Петрівни було скасовано мито на товари, котрі надходили до Росії з України, і навпаки. У 1771 р. російським купцям дозволялося селитися в Україні, купувати будинки та інше нерухоме майно, займатися підприємництвом. Зростали торгові зв’язки Слобожанщини з Росією. На території Слобідської України до середини XVIII ст. існували митні кордони. У 1743 р. Єлизавета Петрівна відновила безмитну торгівлю старшині і козакам Слобожанщини. З метою піднесення рівня торгового обороту між українськими і російськими територіями поліпшувалися шляхи сполучення. Найбільшу роль у цьому відігравали Дніпро і Дон з притоками, якими вивозилася велика кількість товарів. Зростає роль Дністра в торгівлі Західної України.
Помітно зростає вага України в зовнішній торгівлі Російської імперії. Велика кількість товарів із Західної Європи, Сходу завозилася до України, а українських —- до цих країн. Завдяки цьому швидко розбудовуються чорноморські порти — Одеса, Херсон, Євпаторія та ін., які відіграють все помітнішу роль в економічному житті України. Таким чином, у XVIII ст. в Україні відбулися значні зрушення в сільському господарстві, промисловому виробництві та торгівлі. Одним із найголовніших наслідків соціально-економічних процесів цього періоду було формування економічної спільності всього українського народу та деякого зростання його виробничих сил.
