Студопедия — Львівська православна кафедра у ХХ ст.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Львівська православна кафедра у ХХ ст.






1940-і рр. стали добою трагічних випробувань для західноукраїнських земель. Прославлений у радянській ідеології “золотий вересень 1939-го” започаткував період встановлення тут карально-репресивного режиму, ознаменував добу ліквідації всіх можливих опозиційних йому осередків [129]. Одним з потужних чинників протидії та боротьби за державне і національно-культурне становлення українського народу в Галичині була Греко-Католицька Церква. Тому її ліквідація, подібно як руйнування православних храмів та жорстокі репресії проти православного духовенства в Східно- та Центрально-українських областях у 1920-30-х рр., стало черговим завданням і етапом в реалізації програми знищення духовного, релігійного життя українців, як “буржуазного” пережитку, що стоїть на заваді “світлому майбутньому”.

22-23 лютого 1941 р. у Львові перебував екзарх Московського Патріархату в західних областях України і Білорусії архієпископ Николай (Ярушевич). Православні львів’яни звернулися до владики з проханням підтримати їх і посприяти висвяченню єпископа для Львівської кафедри. 8 березня цього ж року владика Николай подав звіт патріаршому місцеблюстителю митрополитові Сергію. У документі зазначалося, що серед галицького уніатського духовенства і мирян вже з 1926 р. помітно пожвавився рух за повернення до православ’я. Лише за останні роки у Галичині було створено кілька десятків православних парафій. Після встановлення радянсько-німецького кордону, “в нашій частині Галичини”, писав владика Николай, залишилося дев’ять з них та численні греко-католицькі парафії, схильні до переходу у православ’я. “Я вважаю надзвичайно корисним заснувати в Тернопільській єпархії кафедру вікарного єпископа з найменуванням вікарія єпископом Львівським, з місцем проживання його в м. Львові і спеціально для галицьких парафій”, – наголошував у звіті архієпископ. Кандидатом на цю кафедру екзарх пропонував відомого галицького москвофіла, тодішнього намісника Свято-Успенської Почаївської Лаври архімандрита Пантелеймона (Рудика) [130]. Священик мав уже значний досвід адміністративної і душпастирської діяльності. У 1922-25 рр. він був намісником Крем’янецького монастиря, з 1925 р. – настоятель Львівської православної парафії, у 1926 р. очолив православну місію в Галичині.

Постановою № 22 Московського Патріархату від 26.03.1941 р. було ухвалено призначити о. Пантелеймона єпископом Львівським “з затриманням ним надалі посади намісника Лаври до забезпечення кафедри незалежним утриманням”. З огляду на те, що нова єпархія формувалася на основі існуючої Тернопільської кафедри, що до того здійснювала опіку над православними галичанами, було вирішено “замість Галичини, преосвященному архієпископу Тернопільському передати з Волинської єпархії парафії Ровенської області з наданням йому титулу “Ровенський і Крем’янецький”. Запобігаючи диспропорції в адміністративному розподілі єпархій, митрополит Сергій надав право екзарху на власний розсуд включити до складу Острозької єпархії “до 8-9 районів Ровенської області”, визнаючи Острозького архієпископа “напівсамостійним, під загальним керівництвом екзарха” [131]. Головною метою утвореної кафедри московська ієрархія проголошувала навернення греко-католиків, поширення політичних впливів, майже повністю обмежуючи цим місіонерську діяльність. Подібні формулювання часто викликали нерозуміння серед православних галичан і обурення українських православних священиків, заохочуваних до подібної співпраці Так, на пропозицію митрополита Николая (Ярошевича) взяти участь у “наверненні” греко-католиків о. Леонід Д-ий відповів: “В той час, коли йде боротьба проти релігії взагалі, коли ведеться найактивніша боротьба проти Бога, коли хочуть з серця людського вигнати все святе і Бога (…) мені не тільки греко-католик брат, але і католик, лютеран, англіканець чи іншого ісповідання християнин, а навіть юдей, якщо він вірить у Бога” [132].

Урочиста хіротонія єпископа Пантелеймона відбулася у Москві в кінці квітня 1941 р. А постановою № 39 від 30.05.1941 р. було вирішено звільнити єпископа від виконання обов’язків намісника Почаївської Лаври і запропонувати йому переїхати для постійного проживання “до свого кафедрального Львова” [133]. Воєнні події та складні внутрішньо-церковні відносини не дозволили єпископу здійснити своє призначення. Львів так і не побачив у 1941-му владики, а Пантелеймон (Рудик), уже як архієрей новоутвореної промосковської Автономної Церкви на Україні, від грудня цього ж року виконував свої обов’язки у Києві, за допомогою німецької влади, ведучи боротьбу з “самосвятами” УАПЦ. Офіційний титул владики був наступним: “Смиренний Пантелеймон єпископ Львівський, Управляючий Київською єпархією” [134].

Німецька окупація Галичини супроводжувалася тиском на місцеві православні громади. Вони були позбавлені права здійснювати публічні водосвяття, хресні ходи, великі свята необхідно було переносити на неділю. Духовенство було зобов’язане сплачувати великі податки. Арешти і розстріли духовенства та мирян супроводжували декларації про “лагідність” у ставленні Німецького уряду до православних. Майже повністю було обмежено можливості доброчинної діяльності церкви, було заборонено надавати притулок у парафіяльному домі у Львові депортованим зі сходу священно- і церковнослужителям. В лютому 1944 р. з благословення митрополита Діонісія (Валединського), який очолював Православну Церкву на території колишньої Польщі під німецькою окупацією, і архієпископа Краківського і Лемківського Палладія (Видибіди-Руденка) у Львові було засновано парафію Української Автокефальної Православної Церкви. Її настоятелем був призначений о. Олександр Попов, а владика Палладій титулувався архієпископом Краківським і Львівським [135]. 11 березня цього ж року у Львівському Преображенському греко-католицькому храмі вісім священиків УАПЦ відслужили панахиду за упокій душі Тараса Шевченка. Наступного дня заупокійні молитви за Кобзаря були знесені у православній парафії. Відступ німецьких військ влітку 1944 р. віщував зміни політичного режиму та встановлення нової системи державно-церковних відносин.

Можливість посилити тиск на галицьких греко-католиків з’явилася після смерті митрополита Андрея Шептицького (1 листопада 1944 р.). Трагізм духовного життя українців полягав у тому, що сталінський режим підступно використав “церковні” засоби для досягнення політичних цілей. В лютому 1945 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов повідомив наркома НКДБ УРСР про особисте рішення Й. Сталіна ліквідувати УГКЦ. Ініційовані органами державної влади заходи мали на меті якнайповніше використати невпевненість церковних кіл Галичини після смерті митрополита Андрея та проправославні настрої частини уніатського духовенства. “Руська православна церква, яка в минулому не доклала достатньо зусиль у боротьбі з католицизмом, сьогодні може і повинна відігравати значну роль у боротьбі проти римсько-католицької церкви й уніатства”, – наголошувалося у доповідній інструкції. У квітні почалися арешти греко-католицького єпископату та нижчого кліру Галицької митрополії [136].

Тоді ж, напередодні завершення Другої світової війни, відбулося відновлення православної кафедри у Львові. У квітні 1945 р. прийняв постриг і був висвячений на єпископа Львівського і Тернопільського та поставлений священноархімандритом Святоуспенської Почаївської Лаври Макарій (Оксіюк). В обов’язки новопоставленого владики входило також адміністрування та духовна опіка над парафіями Станіславівської та Дрогобицької областей. Відразу після хіротонії єпископ прибув до Львова. У травні 1945 р. греко-католицькі священики Гавриїл Костельник, Михаїл Мельник (представник Перемишльської єпархії), Антоній Пельвецький (представник Станіславівської єпархії) сформували “Ініціативну групу по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою” [137].

Усвідомлюючи наслідки реалізації “релігійної політики” в СРСР, діячі ініціативної групи намагалися створити підстави для збереження духовного життя в Галичині, закликаючи до цього своїх співбратів. Об’єднання українських земель, нехай і в рамках антигуманного тоталітарного режиму, галицькі священики розглядали як нагоду для здійснення духовного єднання народу. Офіційна радянська пропаганда гарантій усіх свобод у “робітничо-селянській” державі сприяла тому, що в багатьох місцевостях Галичини селяни, втомлені воєнним лихоліттям, зустрічали Червону Армію як визволительку, і готові були прийняти нові умови буття. Непевність охопила і частину міського населення. У серпні 1944 р. було урочисто оголошено, що радянська влада побудує у Львові пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Богданові Хмельницькому. На вулицях радянські військові віддавали честь священикам, а лейтенант НКВС, який пограбував квартиру протопресвітера Г. Костельника, на показовому процесі був засуджений до семи років ув’язнення [138]. Зрештою, кроки у бік пошуку певного компромісу з новою владою намагався здійснити і митрополит Андрей Шептицький. Так, у розмовах з діячкою польського Зв’язку Збройної Боротьби Владиславою Пєховською у квітні та червні-липні 1940 р., ієрарх наголошував на необхідності Української держави та співпраці з поляками, однак, “виразно даючи зрозуміти, що коли б радянська влада дозволила поширитися унії на всю Україну, то він разом з Церквою був би готовий співпрацювати з СРСР” [139]. Делегація духовенства УГКЦ, запрошена до Москви після смерті митрополита Андрея, повезла із собою написаний владикою раніше лист до Й. Сталіна, у якому було підкреслено прагнення знайти певні аспекти і шляхи взаємного порозуміння. “За здійснення тих завітних бажань і змагань українців, що від віків уважали себе одним народом і хотіли бути з’єднані в одній державі, складає Вам український нарід щиру подяку. Ті світлі події викликали і в нашій церкві надію, що вона, як і ввесь нарід, знайде в СРСР під вашим проводом повну свободу праці і розвою в добробуті щастя”. На цьому етапі лояльність до режиму ставала у баченні ієрархії чи не єдиним шляхом порятунку [140].

Для частини греко-католиків “перехід” у православ’я сприймався як цілком логічне явище духовного, культурного життя і до початку жорстоких репресій проти духовенства та вірних УГКЦ не вважався чимось неприйнятним. “Я за метрикою ніби греко-католик, але почуваю себе православним, бо православними були наші предки, бо й віру православну прийняли вони з грецького сходу за святого князя Володимира… Колись-таки ми всі будемо православні!”, – любив повторювати старенький мешканець с. Миклашева (біля Львова), який, за спогадами прот. І. Миронюка, щороку на Великдень приходив молитися до львівської православної церкви [141]. “Ми діти одного кореня і колись були всі православними. Але під поляками і за Австрії не вільно було бути іншим, як тільки католиком. Тому ми ся і називали католиками, але додавали “греко”, а на службах поминали “всіх православних”, щоби зберегти свою православну віру і традицію і не загубити тої духової єдности з українцями на Україні. На все Божа воля і на знесення унії так само”, – роздумував, навчаючи сина дяківського співу в с. Плетеничі Перемишлянського району, сивовусий Василь Кметь, рідний брат якого, парафіяльний дяк Микола біля церкви був розстріляний енкаведистами. Про цілком свідоме сприйняття православ’я у багатьох галицьких родинах згадував і нині покійний староста Львівського кафедрального Свято-Юріївського православного собору, а згодом – почесний староста кафедрального собору Покрову Пресвятої Богородиці Олександр Войтович. Галицькі греко-католики часто ходили на прощі до Почаївського монастиря.

Втручання державних каральних органів у церковні справи на довгі десятиліття ускладнило стосунки між Православною та Греко-Католицькою церквами, сприяючи черговій міфологізації української історії та будуючи непроникну до останнього часу межу між історичним минулим та ідеологізованою дійсністю. Сам о. Гавриїл Костельник у таких складних умовах намагався вбачати шанс для здійснення тих думок і сподівань, які виношував уже впродовж багатьох років. Благословляючи своїх синів вступити у лави дивізії СС “Галичина” у 1943-му, священик ще вірив у можливість протистояння войовничому атеїзмові обох систем. “Всі віруючі, у кого є сини, повинні скерувати їх в армію СС. Цим ви допоможете швидше розгромити Червону Армію і не допустите сюди Ради. Бо якщо прийдуть червоні, всі тут загинем”, – звертався о. Гавриїл до вірних на проповіді в Преображенській церкві [142]. “Ми повинні зберегти все, що причиняється до розвитку релігійного життя. Однак, це головно залежить від духовної мудрості нашого духовенства”, – вже наголошували члени Ініціативної групи у своєму зверненні від 28 травня 1945 р [143].

У жовтні 1945 р. до Ініціативної групи приєдналися 233 (з 298) священики у Львівській області, 188 (з 270) у Дрогобицькій [144]. У лютому 1946 р. для здійснення чину приєднання до Православної Церкви до Києва вирушила делегація греко-католицького духовенства у складі о. Гавриїла Костельника, о. Антонія Пельвецького, о. Михайла Мельника, о. Євгена Юрика, о. Йосифа Мариновича, о. Тимофія Марка, о. Івана Крука, о. Василя Дрелиха, о. Мирона Крутяка, о. Константина Добрянського, о. Романа Дорика, о. Юрія Ванчицького і о. Микити Павлосюка. 22 лютого галицькі священики вперше відслужили спільну Божественну Літургію у Воздвиженській церкві Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. Після служби о. А. Пельвецький і о. М. Мельник прийняли чернечий постриг, а на всенічній у кафедральному соборі Святого рівноапостольного князя Володимира були наречені у єпископи. Хіротонії єпископів Станіславівського і Коломийського Антонія і Дрогобицького і Самбірського Михаїла відбулися, відповідно, 24 і 25 лютого.

8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор за участю 216 делегатів з числа духовенства та 19 представників мирян. У роботі собору брали участь екзарх України, митрополит Київський і Галицький Іоанн, єпископи Львівський і Тернопільський Макарій, Станіславівський Антоній, Дрогобицький Михаїл. Згідно з прийнятою постановою, на соборі було вирішено: “скасувати постанови уніатського Брестського собору 1596 року, ліквідувати унію, анулювати залежність від Рима і повернутись до нашої батьківської Святої Православної віри”. Львівський храм святого Юрія знову став кафедрою православного архієрея. Трагедією православ’я у Галичині в контексті та після проведення собору стали контроль відповідних державних органів над церковними справами, репресії сталінського режиму проти греко-католицького духовенства і вірних, неможливість продовження діяльності УГКЦ в УРСР, що створювало неґативне тло для розбудови церковних структур. У червні 1946 р. були оголошені вироки арештованим єпископам УГКЦ; у листопаді 1947 р. помер перемишльський єпископ Йосафат Коциловський. З огляду на відсутність на соборі греко-католицьких ієрархів та “співзвучність” з діями влади, УГКЦ, яка продовжила свою діяльність у підпіллі та діаспорі, не визнала канонічності собору [145].

Нелегкими і для Православної Церкви були роки радянської влади. В умовах декларованих в СРСР “свобод”, на церкву і віруючих чинився постійний тиск. Активно проводилася антицерковна, атеїстична пропаганда, в офіційних виданнях дискредитувалися православні миряни та священнослужителі, чинилися перешкоди для вступу в духовні навчальні заклади. Згідно з безапеляційними рішеннями влади припиняли своє існування монастирі, парафії, церкви. Жорстоким переслідуванням і суворому контролю піддавалася діяльність архієреїв та священиків як у храмі, так і поза ним. Неможливою стала благодійна та видавнича діяльність. Натомість ініціювалося і заохочувалося проникнення в духовні середовища некваліфікованих, неосвічених священно- та церковнослужителів, поставлених на службу режимові атеїстів. Їх діяльність спричинювала конфлікти в середовищі мирян та духовних наставників, підривали авторитет священика серед народу, чим сприяла дієвості атеїстичної пропаганди на всіх рівнях. “Зберігаючи” церкву для людей похилого віку, радянська влада декларувала виховання нового покоління без Бога, Віри, Церкви [146].

Трагічно завершив свій життєвий шлях ініціатор повернення до православ’я протопресвітер Гавриїл Костельник. За невідомих дотепер обставин, 20 вересня 1948 р. на сходах львівської церкви Преображення Господнього відданого Православ’ю священика було застрелено. Після вбивства Я. Галана (1949) хвиля арештів охопила і духовні середовища. Був виключений з реєстру священнослужителів, заарештований і засуджений до заслання один із учасників Ініціативної групи о. Євген Юрик.

У день Пасхи 1946 р. львівського єпископа Макарія було возведено у сан архієпископа. Від початку 1948 р., згідно з рішенням Священного Синоду, він отримав також право духовної опіки над Закарпатською єпархією і титул архієпископа Львівського і Тернопільського, Мукачівського і Ужгородського. За сумлінне служіння львівський архієрей був також удостоєний почесного права носити хрест на клобуці (1949).

Архієпископ Макарій докладав зусиль для розбудови православних парафій, поступового очищення православного обряду, вилучення з церковно-літургічної практики латинських чи, сформованих під їх впливом, уніатських нововведень. З 1946 р. реґулярно почав видаватися львівський “Єпархіальний Вісник”, який з 1948 р. отримав назву “Православний Вісник” і був “виданням єпископів Західної України, Закарпаття й Буковини, під керівництвом екзарха всієї України”. Згодом, після кількарічної перерви (видання було припинено 1962 р.), з 1968 р. зусиллями митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка) часопис був відновлений як загальноукраїнський церковний журнал. До 1970 р. “Православний Вісник” видавався у Львові.

На початку 1950 р. у Львові відбувся собор єпископів західноукраїнських єпархій, який сформулював 16 обов’язкових для виконання пунктів з вимогами виправлення і уніфікації богослужбової практики та забезпечення канонічної дисципліни. Архієпископ Макарій виявив і низку інших ініціатив, спрямованих на впорядкування парафіяльного життя та забезпечення освіти священиків. Так, прот. В. Осташевський своє переведення до Львова у 1950 р. пов’язував з нездійсненим прагненням владики втілити у життя наміри прот. Г. Костельника – відкрити у Львові українську православну духовну семінарію [147].

У 1951 р., згідно з рішенням Священного Синоду, архієпископа Макарія було спрямовано в юрисдикцію Православної Церкви у Польщі, як “достойного посісти митрополичу кафедру” і очолити ієрархію помісної автокефальної церкви.

З 1 лютого 1952 р. архієпископом Львівським і Тернопільським було призначено владику Фотія (Топіро), до того – архієпископа Литовського та Віленського. Відвідавши низку парафій та монастирів, владика недовго здійснював пастирську опіку над вірними – 20 серпня 1952 р. після перенесеної операції на флегмону, архієрей помер. Діяльний пастир, навіть перебуваючи в лікарні, до останнього дня приймав працівників та служителів єпархіального управління, вирішував справи і віддавав розпорядження. Тіло архієпископа Фотія було поховане у крипті кафедрального собору [148].

5 листопада 1952 р. отримав призначення на Львівську кафедру єпископ Волинський і Ровенський Панкратій (Кашперук) [149]. Згідно з рішенням Священного Синоду, владика відразу був зведений до сану архієпископа. Владика продовжив заходи своїх попередників, спрямовані на встановлення церковної дисципліни та дотримання вимог уставу і спеціальних богослужбових вказівок у щоденному пастирському служінні. Збережено практику проведення єпархіальних нарад-конференцій для обговорення та вирішення актуальних богословських та богослужбових питань. Розвивалися зовнішні стосунки єпархії. Обурений ставленням держави до духовенства та вірних, сподіваючись на зміни у ставленні до Церкви після смерті Й. Сталіна, архієпископ Панкратій у червні 1953 р. ініціював написання скарги на ім’я уповноваженого Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Корчевого. Скаргу підтримали троє інших єпископів – Станіславівський і Коломийський Антоній, Дрогобицький і Самбірський Михаїл, Мукачівський і Ужгородський Іларіон. У скарзі було наведено перелік численних порушень з боку органів місцевої влади законодавства стосовно церковних питань, масові зловживання районних фінвідділів, зокрема неправильне оподаткування священнослужителів, коли інспектори нараховували податок від кількості актів громадянського стану, зареєстрованих в ЗАГСі, а не реальної кількості здійснених таїнств. Йшлося також про виселення священиків з церковних будівель та відсутність сприяння в отриманні нового житла, відмову дітям духовенства у навчанні у вищих навчальних закладах, поширення неправдивої інформації про Церкву у місцевій пресі. Скарга архієпископа була скерована до голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка і до секретаря ЦК КПУ О. Кириченка, а згодом розглядалася на найвищому державному рівні. Коментуючи М. Хрущову текст сміливої скарги голова Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Г. Карпов заявляв, що скарга написана “з метою розпалювання буржуазно-націоналістичних настроїв у єпископів та посилення незадоволення їх та церкви на дії місцевих органів”. Реакцією на виступ архієреїв стало посилення контролю за їх діяльністю з боку держави та переслідування у єпархії “неблагонадійного” православного духовенства. А вже з наступного року архієпископ був змушений забезпечувати діяльність єпархії в умовах реалізації постанов ЦК КПРС “Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи щодо її поліпшення” (від 7 липня 1954 р.) та “Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення” (від 10 листопада 1954 р.). У березні 1956 р. архієпископ очолив організацію урочистих заходів з нагоди десятої річниці Львівського собору – святкування, які стали обов’язковим елементом декларації лояльності західноукраїнського духовенства до радянської влади.

З метою збереження храмів Львова та єпархії архієпископ Панкратій використовував візити закордонних делегацій до кафедрального міста. Відвідання храмів та ознайомлення гостей з пам’ятками сакральної культури дозволяли відобразити перебування іноземців як у радянській, так і закордонній пресі. Так, у грудні 1955 р. архієпископ став організатором прийняття у Львові делегації екзархату Московського Патріархату в США. До складу делегації зокрема входили і протоієрей кафедрального собору в Нью-Йорку Йосиф Дзвончик (нащадок емігрантів-українців з Лемківщини), голова редколегії журналу “Единая Церковь” і настоятель парафії в м. Юнгстауні (штат Огайо) прот. Федір Ковальчук (родинні корені якого сягали волинських сіл). У Львові гості відвідали кафедральний Свято-Юріївський собор, церкву св. Архістратига Михаїла (суч. Свято-Покровський кафедральний собор УПЦ КП на вул. Грушевського, 2), комплекс Свято-Успенської церкви, Церкву св. Георгія (на вул. Короленка), Преображенську церкву, на завершення було проведено екскурсію найдавнішими храмами Львова – церква св. Миколая та церква св. Параскеви-П’ятниці.

2 серпня 1956 р. архієпископ приймав у єпархії представника Антіохійського Патріархату митрополита Тіро-Сідонського Павла. Почесний гість з Антіохії був у Львові першим після приїзду антіохійського патріарха Йоакима 1586 р., відвідав львівські храми та парафії (Свято-Михайлівський, св. Георгія, Преображенський, Свято-Миколаївський, св. Параскеви-П’ятниці, кафедральний собор), здійснив прощу до Почаївської Лаври та її скитів. Попри декларативність та пропагандистську показовість прийняття гостей, для церковної громади Львова вони були свідченням давніх традицій та зв’язків Православної Церкви, а для архієрея – додатковим важелем у боротьбі за збереження храмів та парафій.

Згідно з рішенням Синоду від 23-24 липня 1956 р. владику Панкратія знову було переведено на Волинську і Ровенську кафедру, а на його місце отримав призначення волинський єпископ (з возведенням до сану архієпископа) Палладій. Архієпископ Палладій (Камінський) залишив по собі світлу пам’ять доброго адміністратора і каноніста [150]. За ініціативою владики для вирішення літургічно-обрядових справ у жовтні 1957 р. відбулося зібрання благочинних Львівсько-Тернопільської єпархії у Почаєві, у серпні 1958 р. подібний соборчик був скликаний у Львові. Не випадково його діяльність викликала занепокоєння з боку органів державної влади. Так, у листі до ЦК КПУ від 4 серпня 1958 р. з грифом “Секретно” уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Г. Пінчук висловлював гостре незадоволення з приводу того, що замість ангажування до “антиуніатських” заходів у західноукраїнських областях Львівський ієрарх виступає за необхідність підготовки високоосвічених кадрів православного духовенства, зміцнення становища Церкви. Замість вживання заходів для боротьби з підпільною УГКЦ він “настійливо домагається відкриття духовної семінарії”, а також ініціює організацію різних курсів, семінарів, піднімає питання про необхідність видання релігійної літератури, зокрема посібників для духовенства. Звинувачення на адресу владики Палладія радянський чиновник повторив і розширив у секретній доповідній записці у відділ пропаганди ЦК КПУ від 2 січня 1959 р. 19 січня 1959 р. закиди архієпископу знайшли відображення у доповідній працівників ЦК КПУ В. Нікуліна і М. Гладаревського “про боротьбу із залишками унії в західних областях України” секретареві ЦК КПУ С. Червоненку.

З 17 по 25 грудня 1959 р. у єпархії перебував уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР К. Полонник, завдання якого полягало у перевірці роботи уповноважених в областях Західної України, а також виявленні порушень радянського законодавства з боку православних архієреїв. У своєму звіті секретареві ЦК КПУ А. Скабі від 28 грудня 1959 р. чиновник надав багато уваги діяльності архієпископа Палладія та з обуренням відзначив присутність на богослужіннях великої кількості людей, зокрема дітей, молоді у кафедральному соборі св. Юрія та Преображенській церкві. Антирелігійний запал чиновника знайшов відображення і в курйозах його більш ніж докладної звітності. Так, потрапивши у собор на богослужіння архієпископа 20 грудня, уповноважений вказав у повідомленні факти, які, на його думку, засвідчують неприховану “націоналістичну пропаганду”. Так, у храмі, за словами К. Полонника, були вишикувані дві шеренги “прапороносців”, тобто дівчат і жінок з хоругвами, перев’язаними з одного боку блакитними, а з іншого – жовтими стрічками. Під час богослужіння, коли архієпископ благословляв вірних, жінки схиляють “прапори”, і тоді – “жовто-блакитні шарфи, наче бойові знамена, осіняють колінопреклонених молящих”. Попри всю абсурдність, висновок чиновника категоричний – Палладій зберігає у єпархії обряд, що має відверто націоналістичний характер. Якщо таке чинить архієпископ, “надісланий патріархом “всея Русі”, то чому ж дивуватися парафіяльним священикам (у лексиці чиновника – “православним попам”, які також пропагують “націоналістичні емблеми”)? Окрім того архієпископа було звинувачено у сприянні поширенню релігійної літератури та іконок серед вірних. А також одним із закидів було порушення “порядку пересування” єпископів – не узгоджуючи своїх дій із державними чиновниками, архієрей “самовільно” відвідував парафії, монастирі, зокрема Свято-Успенську Почаївську Лавру, служив там, “демонстративно ведучи роботу на користь церкви”.

13 лютого 1960 р. архієпископ Палладій змушений був пережити ще одну серйозну перевірку – до Львова прибув старший інспектор Уповноваженого Ради у справах РПЦ при РМ СРСР по УРСР С. Голубань. 14 лютого разом з уповноваженим у справах релігійних культів по Львівській області М. Дрилем він відвідав богослужіння у Львівських храмах, перевіряючи наявність попередньо зазначених порушень. Серед “виявлених” були вказані – використання католицьких фан, скульптур та розміщення лав для сидіння у деяких церквах тощо, зосереджено увагу на кольорах стрічок, якими перев’язувалися фани. У написаному згодом звіті (23 лютого 1960 р.) інспектор зазначив, що попри наявність “культового інвентаря бувших уніатських церков”, атрибутів “націоналістичного характеру” у Львові не виявлено. 15 лютого в кабінеті завідувача відділу пропаганди і агітації Львівського обкому партії А. Падалки відбулася зустріч інспектора С. Голубаня, М. Дриля та представника КДБ Савичева. Під час обговорення стану єпархії та діяльності архієпископа Палладія представник КДБ засвідчив, що греко-католицькі обрядові елементи справді трапляються у парафіях, а стосовно “жовто-блакитних шарфів” – таких у Львові й області немає і ніколи не було. Після наради працівники КДБ отримали розпорядження обласного керівництва здійснити додатковий огляд парафіяльних храмів.

Упродовж 1959 р. Палладій як єпархіальний архієрей “відзначився” ще одною гучною справою – захистом черниць православного Богоявленського монастиря у м. Кременці. Архієпископ виступив проти закриття обителі та переселення монахинь в інше місце (зокрема до скита Почаївського чоловічого монастиря, як пропонували радянські чиновники). Звертання владики до світської та церковної влади (особисто до патріарха Алексія І) змусили Раду в справах РПЦ переглянути рішення, а її голова Г. Карпов скерував Г. Пінчуку листа з “додатковими рекомендаціями”, у яких зазначалося, що в Україні до ліквідації монастирів приступили поспішно, не провівши належної “роз’яснювальної роботи”. Однак, незважаючи на опір архієрея, ченців, черниць та вірних єпархії, поведінку архієпископа було оголошено “провокаційною”, без його згоди та порозуміння рішенням партактиву Кременця монастир був ліквідований.

Таким чином, діяльність архієпископа Палладія на Львівській кафедрі стала підставою для гострих звинувачень з боку влади та його переміщення в Оренбурзьку єпархію.

Головні напрямки діяльності попередника, як згадував пізніше владика Миколай (Юрик), продовжив і його наступник, архієпископ Григорій (Закаляк) (1960-1964) – перший на Львівській кафедрі представник колишнього уніатського духовенства. За роки його душпастирства у єпархії повністю було завершено реформи богослужбового чину та внутрішньоцерковного устрою.

У 1962-63 рр. з боку владних структур зроблено спробу закрити Свято-Успенську Почаївську Лавру. Монахи та віруючі були піддані жорстоким переслідуванням, арештам. Упродовж 1962 р. з обителі було виселено 70 ченців. Численні протести та звернення духовенства і мирян до Патріархії, уряду, державних установ, урядів західноєвропейських держав, міжнародних організацій засвідчують трагічне становище Церкви в СРСР [151]. “Якщо це ваші директиви, то просимо… припинити, а винних покарати, бо наша історія набагато страшніша за В’єтнамську…”; “…На всі свята не пускають християн до Лаври. Кожний християнський дім у Почаєві на прикметі, кожний християнин тремтить – ось прийдуть, битимуть, відніматимуть ікони, книжки та інші церковні речі! Як нам тяжко! Допоможіть нам!”, – читаємо в листах до генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова, уряду, уповноваженого в справах РПЦ при Раді Міністрів [152]. Збережені документальні описи та спогади про реалізацію радянської “релігійної” політики на українських землях – ліквідацію монастирів, парафій, руйнування храмів, могли б стати сюжетами детективних романів та бойовиків. У 1960-1965 рр. в УРСР було закрито майже половину церков, Київську та Волинську духовні семінарії, 29 з 38 ще діючих монастирів. Активний опір віруючих та острах можливої реакції міжнародних організацій (зокрема, ООН) на закриття всесвітньо відомої Почаївської православної святині дещо стримали дії владних структур, що не означало припинення знущань над монахами та мирянами та відбирання монастирського майна (що тривали до кін. 1980-х рр.). У більшості випадків ієрархія залишалася безсилою в протистоянні державному атеїзмові. Згодом, у 1970-х рр. особливе обурення влади викликала діяльність київського митрополита Філарета, спрямована на підтримку та оновлення чернечого життя в обителі. Так, після одної з поїздок владики до Почаєва, представники Ради у справах культів при Раді Міністрів СРСР зауважили йому, що його попередники-екзархи до Почаївської Лаври не їздили і йому не слід цього робити. Тим більше, що нібито й львівський владика Николай, священноархімандрит Лаври, висловлював незадоволення з приводу “втручання” митрополита в діяльність монастиря [153].

Незважаючи на короткочасне перебування на Львівській кафедрі (1964-1965), зміг налагодити добрі стосунки з духовенством і вірними “своєю великою скромністю, простотою і душевністю” (за спогадами сучасника) архієпископ Даміан (Марчук).

У 1965 р. був висвячений на єпископа єпархіальний секретар і настоятель Преображенської церкви Львова прот. Євген Юрик, у чернецтві – Миколай. Колишній в’язень сибірських таборів, єпископ, окрім духовної, мав і медичну освіту. У 1966 р. ієрарха було возведено до сану архієпископа, а в 1971 р. архієрей був нагороджений саном митрополита. Владика користувався високим авторитетом серед священиків і вірних, самовіддано працюючи на благо церкви. У непрості радянські роки часто відвідував і добре знав усі парафії єпархії, слідкував за належним станом утримання храмів, забезпеченням єпархії освіченим духовенством. За спогадами сучасників, владика завжди опікувався духовенством єпархії та їх родинами, наголошуючи своєму секретареві, що за “особовою справою” кожного священика стоїть жива людина [154]. До 300-літнього ювілею перенесення чудотворної Теребовлянської ікони Божої Матері до Львова зусиллями митрополита Миколая було виготовлено для неї світлу золочену ризу. Згодом, його наступник, митрополит Никодим, уклав “Акафіст Пресвятій Владичиці нашій Богородиці явленія ради чудотворния ікони Єя Теребовлянської”.

У серпні 1970 р. Львівську єпархію відвідала делегація священиків Чехословацької Православної Церкви. 6 травня 1974 р. у день престольного празника в соборі св. Юрія з митрополитом Миколаєм служив Божественну літургію настоятель Подвір’я Московського Патріархату в Токіо єпископ Можайський Николай (Саяма). У червні 1975 р. до Львова прибув румунський патріарх Юстиніан, а у вересні – делегація Антіохійського патріархату. 8-10 вересня 1976 р. гостем єпархії був губернатор Афонської Гори доктор богослов’я, професор патрології Димитрій Тсаміс. 29 вересня – 1 жовтня цього ж року у Львові перебувала делегація Малабарської церкви з Індії, яку очолював Патріарх Католікос Мар Фома Матфей І.

З огляду на похилий вік і стан здоров’я, митрополит Миколай 6 жовтня 1983 р. подав патріархові прохання звільнити його на спокій (1 жовтня 1984 р. митрополит спочив) [155]. Згідно з рішенням Синоду РПЦ від 23 листопада 1983 р. Львівсько-Тернопільську кафедру очолив архієпископ Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак). Владика Никодим – відомий богослов, автор низки богослужбових текстів, учасник численних міжнародних миротворчих та екуменічних заходів, докладав зусиль для зростання ролі єпархії в РПЦ.

У вересні 1986 р. Львівську кафедру відвідав сербський патріарх Герман. 24-26 серпня 1987 р. у єпархії перебував константинопольський патріарх Димитрій І. У жовтні 1987 р. митрополит Никодим брав участь у VI Богословській співбесіді між представниками Руської Православної Церкви і Союзу Євангелічних церков НДР (у Віттенбергу).

У 1988 р. Львів став одним з центрів урочистого відзначення 1000-ліття Хрещення Русі. Святоюрська площа мабуть ще ніколи не бачила такої кількості вірних, що разом з ієрархами та численним духовенством зносили молитви за стражденну українську землю. З українськими архієреями служив у Львові православний митрополит Варшавський і всієї Польщі Василій (Дорошкевич) († 11.02.1998).

Станом на 1988 р. Львівська к







Дата добавления: 2015-12-04; просмотров: 194. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...

Логические цифровые микросхемы Более сложные элементы цифровой схемотехники (триггеры, мультиплексоры, декодеры и т.д.) не имеют...

Тема 2: Анатомо-топографическое строение полостей зубов верхней и нижней челюстей. Полость зуба — это сложная система разветвлений, имеющая разнообразную конфигурацию...

Виды и жанры театрализованных представлений   Проживание бронируется и оплачивается слушателями самостоятельно...

Что происходит при встрече с близнецовым пламенем   Если встреча с родственной душой может произойти достаточно спокойно – то встреча с близнецовым пламенем всегда подобна вспышке...

Интуитивное мышление Мышление — это пси­хический процесс, обеспечивающий познание сущности предме­тов и явлений и самого субъекта...

Объект, субъект, предмет, цели и задачи управления персоналом Социальная система организации делится на две основные подсистемы: управляющую и управляемую...

Законы Генри, Дальтона, Сеченова. Применение этих законов при лечении кессонной болезни, лечении в барокамере и исследовании электролитного состава крови Закон Генри: Количество газа, растворенного при данной температуре в определенном объеме жидкости, при равновесии прямо пропорциональны давлению газа...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия