Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології. 1. Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.

1. Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.

Протосоціологія – зародковий стан соціології, тривалість процесу її становлення та оформлення у самостійну науку про суспільство, відмінної від соц.філософії.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були осно­вними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це най­давніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уяв­лень. У ньому переважали фантастичні знання, а людина займала місце статиста.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні нор­ми, прагнення. На першому плані людина, що не хоче покірно сприймати свою долю, бореться і може принести себе у жертву заради інших. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді.

Виникають перші елементи наукового знання. Воно можливе завдяки: *розвитку суспільного поділу праці; *виокремлення розумової праці від фізичної. Способи творення соціологічних теорій належать Демокріту, Аристотелю, Платону. Намагалися пояснити сутність соціальних явищ, процесів і окремих фактів. Методом збору інформації виступало опитування та анкетування.

Демокріт – два роди пізнання. І: зір, слух, нюх, дотик. ІІ: те, що недоступне чуттєвому пізнаннюосягається за допомогою мислення.

· Розробка концепції походження і природного розвитку людини шляхом еволюції матерії.

· Кожна людина має набиратися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки породжується сумлінним навчанням.

· суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу (у мурах – працьовитість…)

· поділ праці

Геракліт виділяв 2 групи людей: І — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. (Во­ни керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб) ІІ- раби своїх потреб.

Сократ особливого значення у процесі спілкування надавав мовленню. Його спілкування з людьми було ак­тивним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові дійти істини. Доводив те, що співрозмовник теж знає «все». Конфуцій стверджував, що людина за своєю природою добра, її псують, прищеплюють їй негативні якості зовнішні обставини.

Платон – душі кожної людини притаманні компоненти: розум, афекти, прагнення, але їх співвідношення у різних людей-різні. Перемога над пристрастями досягається через навчання і виховання. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність і суспільну справедливість.

І щабель – та верства населення, у діях яких домінує розум. На чолі держави мають стояти філософи-правителі.

ІІ щабель – воїни-охоронці (ефективність, мужність, запал)

ІІІ щабель – ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ.

 

2. Платон та Аристотель як попередники соціологічної науки.

Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства - людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин. У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Він виділяє в етиці три чесноти - мудрість, мужність,самовладання, а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді, коли соц. структура відповідає типам душ. Найвищий щабель - філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи - царювати. Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель - це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі. Учення Платона логічно викладене, аргументоване, але першо­основою його є позаісторична абстрактна ідея, а не емпіричні дані, фактологічний матеріал. Тому тут марно шукати тих раціональних елементів пізнання соціального, які присутні в тих ученнях, котрі базувалися на соціальних реаліях, аналізі конкретних процесів і явищ людського життя.

Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліп­шою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.

Аналізуючи форми держави, «прави­льними» вважали монархічну та аристократичну, а негативними — олігархію, демократію й тиранію. Арістотель розглядає раба в різних системах: у системі виробни­цтва матеріальних благ — це знаряддя, у системі міжлюдських сто­сунків — це людина.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розгляда­ючи їх як невід'ємну складову життя людини. Дозвілля - це не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями — філ умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуван­нями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цінність державних діячів він визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.

Вищою формою суспільного жит­тя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов'язки громадян юридичне оформлені й підпорядковані спі­льному інтересу, а сама людина е«істотою політичною», тобто та­кою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Іншою природною властивістю людей він уважав соціальну не­рівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та про­міжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

Характеризу­ючи людину як «суспільну тварину». Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв'язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людь­ми думки та почуття. Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

3. Розвиток соціальної думки в період середньовіччя.

Аврелій Августин (раннє середн) вивчав людство як Боже творіння. Бог наділив людину душею і тілом, які споч перебували в гармонії. Але внаслідок гріха тіло вийшло з покори й перетв душу на свою служницю. 2 види любові: чуттєва і духовна.

Данте і Петрарка. Гуманізм - система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми.

Томас Мор та Томмазо Кампанелла (соціалісти-утопісти) проповідували ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які можливі лише за умов суспільної власності.

Макіавеллі, стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним. Вл інтерес переважає турботи про честь і гідність, жодна форма правління не є ідеальною, придатною для всіх обставин. Політик «лев» і «лисиця».

Бекон вважає, що людей об’єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Ідея захисту від несправедливості шляхом законів.

Ж. Боден визначальним чинником розвитку суспільства вважає географічне середовище, яке зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості. Жителі півночі - фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня - фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони поєднують і силу, і розум.