Особливості соціальної роботи у тогочасній Україні

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. її суспільно-політичний розвиток ще довго стримувало поневолення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені з часів Київської Руси традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються два провідні напрямки, що взаємно доповнюють одне одного. Перший - продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, старців, сиріт та інших страдників, другий - посилення організуючого начала, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Звернімося до хроніки українських братств - православних громадських об'єднань. При них створювалися лікарні та інші благодійні заклади. У передмістях Львова в XIV ст. ними були відкриті чотири лікарні. Київське і братство мало свою школу і "шпиталь для людей вбогих, уразливих, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських". У Кам'янець-Подільську функціонував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої вірменської громади, де лікували хворих різних національностей.

Українські князі Острозькі, Випшевецькі, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа знали запити своїх співвітчизників у низах, у критичних ситуаціях намагалися допомогти найзнедоленішим. Під чужинською загрозою, в умовах тривалої бездержавності на українських землях існували і зміцнювалися і загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття.

В основі ладу, по утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 р., була соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, користуватися козацькими правами й свободами. На думку Д. Яворницького, "запорізька громада доходила до повного ідеалу рівності, не відомої ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях". За переписом 1654 р. половина населення території Запорізького війська належала до козацького стану, половина до міщанського (поспільства). Але між різними соціальними верствами не було гостро зазначених меж.

На берегах річки Самари в Подніпров'ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля ' Овруча - скрізь по Україні були благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів, як свідчать джерела, у Ніжинському полку - 138, у Чернігівському - 118, у Лубенському - 107, у Переяславському - 52, у Полтавському - 42, у Миргородському - 29 і т.д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг і боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

Основний тягар соціальної допомоги на селі здійснювався громадою. Цьому сприяли особливості общинної організації сільського життя в Україні. Тут довго зберігалися традиції народного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського і суспільного життя набула розвитку у селянській громаді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. У ХУІ-ХУШ ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність з давньоруською громадою, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала усі аспекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком середньовічного укладу, а з другого - демократичною організацією, яка згуртувала селян у боротьбі за свої права, за соціальний захист.

У цій формі самоуправлінняважливу роль відігравали громадські ради, сходи, суди, діяло звичаєве право, прості процесуальні норми, включаючи обрання і призначення посадових осіб. До їх функцій входин і розгляд соціальних питань. Громада несла відповідальність за всіх її членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Згідно зі статутом, вона була зобов'язана утримуватиубогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого.

Люди з різних причин опинялися на найнижчому соціальному щаблі. Найпоширенішими були втрата землі, худоби через надмірне оподаткування або лихварські махінації, стихійні лиха (неврожай, повені, пожежі), особисті вади (пияцтво, марнотратство, лінощі), трагічні випадки (каліцтво, втрата годувальника тощо). Щоб не потрапити у залежність до лихварів, члени громад створювали позикові каси, де зберігався "на чорний день" недоторканний запас збіжжя.

У будь-якому випадку керівники громади мали організувати притулок убогим (у спеціальному будинку або вільних хатах). Старцям, а також збіднілим сім'ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо Великодня і Різдва. Заборонялося їм ходити на жебри в інші села, оскільки це впливало на репутацію громади. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдарювання бідних, скривдженних віддається на небесах, а в земному житті буде краще вдатися в господарстві. Подекуди існував звичай, за яким заможні люди дарували бідним, особливо вдовам, ягня або теля, цінні речі, продукти. Найчастіше це робилося в межах сусідських і родинних зв'язків.

Невідмовною була громадська допомога погорільцям, З її коштів громада або з власних запасів заможні селяни допомагали потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, оперативно влаштовували толоку для зведення житла.

Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: скривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. Аж до XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була й громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою та опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше, ніж 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їхня подальша доля. Якщо сироти не мали родичів, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене майно громада оцінювала і продавала. За відсотки від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до повноліття. Кожна громада була зобов'язана мати Свій фонд убогих і сиріт (хоч це траплялосянечасто). При потребі громада шукала кошти з внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву.

На відміну від Росії; де церква спиралася на світську владу й навпаки, в Україні вона не залежала від державців, п залишалася "справою громади". У XVIII ст. вона набуває характеру демократичної установи. Матеріально церква живе переважно за рахунок коштів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з використанням пожертвувань, призначенням священиків, служителів, їх оплатою. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні. сприяння "розговінню" убогих.

Специфічним різновидомгромад виявилися згадані вже церковні братства, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани духівництво, оскільки згадані об'єднання (асоціації) були органічно пов'язані з церквами. Існували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торгової діяльності. Маючи спочатку лише релігійні завдання, згодом набули й широкого громадського характеру. Крім підтримки церкви, займалися відкриттям шкіл, шпиталів, допомогою бідним і старцям.

Значну благодійну діяльність провадили також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.