Спроби подолання дитячої безпритульності

Проблема дитячої бездоглядності на початку 20-х рр. ХХ ст. набула катастрофічних масштабів: за даними В.Є.Виноградової-Бондаренко у 1919-1920 рр. в Україні кожна восьма дитина була безпритульною, а загалом до цієї категорії відносилися близько 950 тис. дітей. Ці цифри постійно зростали. Так, у 1923 р. безпритульних дітей було вже близько 1,5 млн. [1]. Кількість безпритульних дітей в Донбасі у 1920 р. дорівнювала 40 тисячам осіб [2].

Серед причин такої ситуації дослідниця А.Г.Зінченко називає «низький матеріальний рівень життя багатьох родин; безробіття, яке було найбільш розповсюджене серед молоді; недоліки становлення нової освітньої та виховної системи, недоступність системи освіти для певної частини дітей; соціально-психологічний клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості; соціально – класова політика радянського уряду; суперечливий процес становлення системи охорони дитинства в радянській Україні» [3].

О.Ю.Ільченко визначила етапи соціального виховання та домінуючий контингент безпритульних дітей на Полтавщині, які можна вважати типовими для всієї території республіки. За роки НЕПу в цій сфері відбулися наступні зміни: до літа 1921 р. надавалася первинна допомога «дітям війни» й усім нужденним дітям та підліткам; протягом літа 1921-1923 рр. відбувалося становлення попереджувально-профілактичної й виховної роботи серед «дітей голоду»; а з 1924 р. до першої половини 1929р. – перевиховання «дітей непу» та виховання «пролетарської дитини» [4]. Наведена класифікація засвідчує, що пошук форм та методів зменшення масштабів «дитячої проблеми» відбувався в складних політичних та соціально-економічних умовах.

Однією з найбільших перешкод на цьому шляху став голод 1921-1923 рр., що спричинив різке збільшення кількості малечі, яка потребувала термінової допомоги. Станом на 1 квітня 1922 р. в Донецькій губернії голодувало 446 002 дитини, з яких в закладах інтернатного типу перебувало 20 935 особи (або 4,7%)[5]. Із загальної кількості голодуючих дітей їдальнями було охоплено лише 117 303 особи[6], що складало 26,3%.

У «Додатку АИ» вміщено таблицю, що характеризує розподіл голодуючого дитячого населення поміж повітами. За цим показником лідирували Маріупольський (69 740 осіб) та Старобільський (57498 осіб) повіти. Важливо усвідомлювати, що серед них були не тільки безпритульні або бездомні (тобто діти, що не мали постійного місця проживання і засобів до існування у зв’язку із втратою батьків чи асоціальними формами поведінки дорослих), але й бездоглядні діти (тобто ті, що мали житло, але були змушені жити на вулиці внаслідок повної відсутності у батьків чи опікунів матеріальних умов для життєзабезпечення).

Найбільш поширеними засобами допомоги на цей час були пункти харчування (в тому числі завдяки зусиллям таких іноземних громадських організацій, як Американська адміністрація допомоги, організація Ф.Нансена, Червоний хрест) та збільшення кількості дитячих установ. Голод охопив і інтернованих дітей, тому до організації іх харчування доводилося залучати додаткові сили. Так, у 1922 р. була укладена угода з Губкомдопголом, за якою на її продовольчому утриманні опинилася мережа з 65 дитячих будинків і 17 приймалень із загальною кількістю дітей до 7-8 тисяч [7].

Протягом всього періоду НЕПу дитячим будинкам надавалося пріоритетне значення у справі подолання безпритульності. Ці виховні заклади мали свою класифікацію, яка залежала від стану здоров’я, мети та тривалості перебування в них дітей. Так, у 1923 р. в Донецькій губернії серед існуючих установ із загальною назвою «дитячий будинок» розрізняли [8]:

Ø звичайні дитячі будинки - інтернати;

Ø приймальні (для тимчасового перебування дітей, їхнього нагального годування, оздоровлення, забезпечення одягом);

Ø колектори (також для тимчасового перебування, під час якого співробітники спостерігали за характером дитини);

Ø основні та допоміжні будинки для дефективних дітей;

Ø основні та допоміжні будинки для неповнолітніх правопорушників і колонії для них;

Ø відкриті дитячі будинки (передбачалося вільне відвідування з вулиці без формальностей прийому).

Декілька дитячих будинків могли об’єднуватися у дитяче місто. Слід зазначити, що в Донбасі переважали заклади першого типу. Про це можемо судити завдяки статті «Стан шкільної справи в губернії» [9] журналу «Просвещение Донбасса», в якій зазначено, що на 1 квітня 1923 р. в регіоні існувало 239 дитячих будинків, з яких інтернатів звичайного типу – 223 (93%), приймалень – 5, колекторів – 4, будинків для дефективних дітей – 1, будинків для правопорушників – 4, відкритих дитячих будинків –2.

Інші статистичні відомості, що відображають динаміку змін кількості виховних закладів та чисельності вихованців в губернії протягом першої половини 20-х рр. ХХ ст., систематизовано та представлено у вигляді таблиці («Додаток АЛ»). Як бачимо, максимальне збільшення установ та найбільше охоплення безпритульників відбулося протягом другої половини 1921 – першої половини 1923 років (317 дитячих будинків та 23700 вихованців станом на 1 жовтня 1922 р.), що пояснюється намаганням врятувати дитячі життя під час голоду. Не слід забувати, що подані цифри характеризують тільки ту кількість безпритульних, яких вдалося забрати з вулиць та розмістити в установах соціального виховання, справжні масштаби цього явища були значно більшими. Так, у жовтні 1922 р. показник дитячої безпритульності в губернії досягав відмітки в 50.000 осіб [10].

Певні проблеми виникають у дослідника із систематизацією аналогічних статистичних відомостей другої половини 1920-х рр. З 1925 р. внаслідок ліквідації губернії та поділу Донбасу на округи втрачається єдність звітів, тому синхронізація кількісних показників стає дуже ускладненою.

Економічна руїна, в стані якої перебувала країна, унеможливлювала швидке та ефективне подолання безпритульності шляхом розміщення покинутих дітей в закритих закладах інтернатного типу. Тому боротьба з цією соціальною аномалією потребувала залучення всіх можливих сил держави, громадських організацій, окремих громадян та самих бездоглядних.

Як засіб самозабезпечення останніх широко застосовувалася практика перетворення дитячих будинків у господарські одиниці, в яких діти самі вирощували продукти або виготовляли речі широкого вжитку (найпростіші меблі, одяг тощо). На початку 20-х рр. ХХ ст. трансформація інтернатів у сільськогосподарські колонії відповідала реаліям життя. Державні органи при цьому надавали кожній дитячій установі земельну ділянку розміром в 4 десятини, що дало змогу освітнім закладам Донбасу в 1922 р. засіяти 2.000 десятин землі [11]. Насінням вони також забезпечувалися. Для залучення педагогів до організації та проведення польових робіт їм було виділено 1/3 – 1/4 частину насіннєвого фонду в індивідуальне користування [12].

Зрозуміло, що потреби фінансування знаходилися у прямо пропорційній залежності від динаміки кількості вихованців інтернатів. Питання «звільнення» місць у дитячих будинках для нових безпритульних вирішувалося за рахунок евакуації, реевакуації, повернення до батьків або далеких родичів. Особливою популярністю ці методи користувалися в першій половині 1920-х рр. Так, у 1921 р. до Одеської губернії було відправлено 4.000 підопічних [13]. В Маріупольській окрузі внаслідок проведення в 1925 р. «розвантаження» інтернатів кількість дітей зменшилася з 2852 до 2078 осіб, тобто на 27% [14].

Окремими формами зниження дитячої безпритульності були інститути шефства та патронування. Найбільше у 1922 році вони були поширені у Таганрозькому, Бахмутському та Шахтинському повітах. Як правило, це було примусове „прикріплення” дитячих будинків до господарчих органів, конкретних підприємств чи організацій, які брали на себе фінансування цих установ. Слід зауважити, що згадані підприємства в умовах несприятливої економічної ситуації змушені були скорочувати власних робітників, тому намагалися анулювати свою опіку над інтернатами. У «Звіті про роботу губернського відділу народної освіти за квітень–червень 1923 р.» зазначено: «У зв’язку з відмовою господарчих органів від утримання дитячих будинків відчувається брак коштів»[15]. Навіть за таких обставин станом на 1 липня 1923р. 16% інтернатів Донбасу, в яких перебувало 2286 вихованців, функціонували завдяки матеріальним внескам промислових трестів («Додаток АМ»). Ймовірно, у попередній період цей відсоток був вищим, оскільки ще в грудні 1922 р. 11 дитячих будинків Бахмутського повіту знаходилися на повному утриманні господарчих органів, а решта - 26 установ - перебувала під шефською опікою. У той же час всі 34 інтернати Шахтинського повіту мали шефів [16].

Новий вид опіки було запроваджено у Таганрозькому повіті– колективне патронування приватними особами. На їхні кошти в Таганрозі наприкінці 1922 р. існувало 5 дитячих будинків, у яких мешкало близько 300 вихованців [17].

Що стосується індивідуального патронування, воно було менш розповсюдженим і передбачало передачу сиріт до сімей на утримання та виховання, тобто вимагало не тільки матеріальної, але й моральної відповідальності за дитину. У Донецькому регіоні ця форма опіки безпритульними була нав’язана населенню наказом Губвиконкому за № 68 від 14 травня 1922 року. Згідно нього громадяни, в яких відбулося попереднє обстеження підвідділом охорони дитинства квартирних, матеріальних, родинних та інших умов, зобов’язані були взяти до себе голодну дитину до наступного врожаю. Важлива деталь: після винесення рішення комісією громадянин не мав права відмовитися. Інакше йому доводилося сплатити штраф у розмірі 100 мільйонів, або бути заарештованим на 6 місяців. Знов-таки, в залежності від висновків комісії діти прикріплювалися на різних умовах: з повним утриманням, повним харчуванням, годуванням тільки під час обіду, тощо. Тим часом, місце „прикріпленого” вихованця у дитячому будинку займала нова, підібрана на вулиці дитина. У журналі «Просвещение Донбасса» повідомлялося, що за 9 тижнів з моменту публікації наказу в Бахмуті вдалося віддати 60 дітей на повне утримання [18].

У подальший період популяризації практики індивідуального патронату мало сприяти надання прийомним батькам пільг (щомісячна грошова виплата, а для селян ще й додаткова ділянка землі). У 1926 р. в журналі «Друг детей» наводився приклад влаштування 22-х безпритульних до робітничих сімей рудничного поселення Сталінської округи. Умови були наступними: щомісячні виплати місцевої Комісії допомоги дітям коливалися від 5 до 12 крб. на одну дитину, до цього додавалася разова допомога на обмундирування. Автор статті запевняв, що патронат – це один з найбільш зручних та швидких засобів допомоги безпритульним. Ймовірно, з метою агітації він не тільки не назвав жодного прикрого випадку психологічної несумісності в нових родинах, але й підкреслював, що ці «діти вулиці» легко звикали до сімейних відносин, хоча раніше в інтернатах конфліктували. Рецепт успіху, на його думку, був максимально простим і зводився до одного пункту: «Комісії мають вчасно і чітко виконувати свої грошові зобов’язання. Це запорука подальшого поглиблення роботи з патронування безпритульних» [19].

Аналіз наукової літератури з теми дає право стверджувати, що в масштабах всієї країни саме заборгованість виплат провокувала повернення вихованців до дитячих будинків. У селянських родинах «внаслідок організаційної нерозберихи, відсутності належної мотивації та відповідної нормативно-правової бази термін утримання цих дітей часто-густо обмежувався збором урожаю, після чого їх просто випроваджували, як то кажуть, «на всі боки», не бажаючи годувати задарма» [20]. Така негуманна поведінка селян часто пояснювалася примусовістю патронування. До того ж принцип «десятихатників», коли одного безпритульного „прикріпляли” до десятьох господарств через їх скромні статки та неспроможність самотужки забезпечити дитину, призводив до жебракування вихованця між цими дворами [21].

Згодом, механізм передачі вихованців дитячих будинків до нових родин та відповідальність прийомних батьків були затверджені на законодавчому рівні. Кодексом законів про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УСРР 1926 року було регламентовано порядок призначення опіки й відновлено інститут усиновлення. Закріплювалися обов’язки батьків, усиновителів та опікунів, встановлювалася відповідальність за їх неналежне виконання, а також визначалися заходи захисту неповнолітніх у разі порушення їх прав у сім’ї [22].

Як бачимо, протягом 20-х рр. ХХ ст. відбувалася апробація різних шляхів боротьби з дитячою безпритульністю. Державні, громадські та навіть іноземні організації намагалися знайти найбільш ефективні методи допомоги осиротілим чи покинутим дітям. Але діяльність закладів закритого типу продовжувала займати провідне місце на тлі всього різноманіття підходів, бо саме інтернати були показовими провідниками державної соціальної політики в галузі «дитячого питання». Тому необхідно розглянути умови функціонування дитячих будинків Донбасу в період НЕПу, враховуючи як матеріально-технічне забезпечення та санітарний стан установ, так і напрямки навчально-виховної роботи, що відповідали пануючим ідеологічним засадам.

Почнемо з останніх.Оскільки дитячі будинки поряд із звичайними школами класифікувалися як заклади соціального виховання, цікаво з’ясувати, яке місце вони займали в системі створення «нового покоління людей соціалістичного типу з матеріалістичним світоглядом, із психологією колективізму та конкретними класовими характеристиками [23]». На сторінках журналу «Просвещение Донбасса» зустрічаємо згадки про «орієнтацію керівних освітянських кіл на дитячий будинок як ідеальну виховно-освітню форму» [24] та речення, гідні бути лозунгами, як-то: «Дитячий будинок і є тим фундаментом, на якому ми зводимо всю будівлю соціального виховання, бо, з одного боку, існування такої установи з її суспільно-корисною працею і дитячим самоуправлінням є школою будівництва життя на комуністичних засадах, з іншого боку, дитячий будинок – це установа, яка найповніше вирішує проблему сучасного стану зростаючої дитячої безпритульності» [25].

Загальні ідейні засади, згідно з якими більшовицька влада проводила боротьбу з масовим дитячим лихом бездоглядності, були дуже прагматичними. В «Інструкції щодо проведення «Місяця допомоги дітям», який відбувся взимку 1923 р., пропонувалося під час різноманітних зборів та конференцій обов’язково робити доповіді про скрутне становище, в якому опинилися діти. При цьому головним мотивом проведення агітаційної кампанії мало бути не співчуття або сентиментальне відношення за принципом «діти – це квіти нашого життя», а «господарська зацікавленість (підкреслено нами.- Авт.) робітничо-селянської держави в збереженні мільйонів дитячих життів, оздоровленні дитячого населення та його правильного комуністичного виховання» [26].

Заслуговує на увагу той факт, що декларована добровільність участі всіх верств суспільства в подібних місячниках, тижнях та інших заходах на практиці оберталася настійливим навіюванням думки про обов’язковість допомоги та використанням громадського осуду в разі ігнорування цих вимог. Так, під час організації «Тижня допомоги дітям» у березні 1924 р. до партійних громадян зверталися з гаслом «Кожен член партії має пам’ятати, що допомога дітям – найкращій пам’ятник В.І.Леніну» [27], а серед безпартійних робітників та селян пропонувалося влаштовувати показові суди над тими, хто відмовлявся надавати кошти чи інші ресурси [28].

Серед суто педагогічних питань функціонування дитячих будинків Донбасу в період НЕПу не завжди були вирішені навіть елементарні. Наприклад, на початку 1922 р. не було зрозумілим, яким повинен бути принцип комплектування дитячих груп, тобто чи мав домінувати віковий розподіл. У Донецькій губернії пропонувалося діяти таким чином: запитати робітників дитячих будинків безпосередньо в колективах та на конференціях, і зробити так, як їм підказував досвід [29]. Тож, на початку 1920-х рр. правила розподілу безпритульних серед наведених вище типів установ ще не були сталими. Крім того, через вимушене недотримання норм наповнюваності, нерідко в одній кімнаті мешкали не тільки діти різного віку, але й хворі вихованці поруч із здоровими.

Зустрічаємо такий собі педагогічний супровід фізичних зусиль дітей, що були спрямовані на самозабезпечення та виживання у надзвичайно складних умовах. Стаття «Літня компанія в дитячому будинку» [30] містить рекомендації щодо дуже поширеної у ті часи практики ведення власної господарської діяльності колективами дітей під керівництвом вихователя, або участі у роботах комунальних господарств, що дозволяло деякий період годуватися без сторонньої допомоги. Пропонувалося організовувати в першу чергу підлітків від 12 до 15 років у загони з винищення шкідників плодових садів, догляду за овочами та їх збиранню. Парадоксальною та навіть безглуздою виглядає вимога автора не допускати не тільки перевтомлення, але й тривалого стомлення вихованців, та пафосне проголошення права дітей на відпочинок та продовження своїх занять різними видами мистецтв (музикою, співом, малюванням). Після визнання автором статті факту дуже обмежених норм харчування у попередній період та існуючого у літній час погіршення постачання продуктів, присутність у тексті подібних вимог можна вважати «обов’язковим елементом програми».

Кадровий склад викладачів був гіршим, ніж у школах [31]. Зустрічалися випадки, коли через непрофесійність або чисельну обмеженість вчительського колективу про виховання, а тим більше - перевиховання складного контингенту безпритульників, не могло бути і мови. Влітку 1921 р. Донецькій відділ народної просвіти змушений був констатувати, що весь персонал прийомнику № 5 (завідуюча, керівники та три комсомолки, які мали виконувати функції сестер соціальної допомоги) не мали педагогічних знань та досвіду, тому не могли працювати з малолітніми правопорушниками [32]. За даними обстеження всіх 10 дитячих будинків м. Костянтинівки, яке було проведено в грудні 1923р., з 45 осіб педагогічного персоналу 15% мали початкову освіту, частина колективу – середню та незавершену середню освіту [33].

У 1928 р. 300 вихованців єдиного дитячого містечка Старобешевського району Сталінської округи не тільки перебували в незадовільних матеріальних та побутових умовах, але й не мали належного догляду, бо в закладі працювало лише чотири педагога[34]. У такому разі один вихователь відповідав за 75 дітей, хоча при нормальному співвідношенні мав опікуватися тільки 12-ма особами [35]. Поза всяким сумнівом, такі фактори, як недостатня кількість педагогічних та технічних робітників у закладах інтернатного типу, а також пересічно низький освітній рівень їх підготовки, негативно впливали на якість проведення навчально-виховної роботи та послаблювали успішність заходів, спрямованих на соціалізацію безпритульних.

Проте найбільшою перешкодою на шляху подолання дитячої безпритульності були не організаційні або методологічні недоліки, а матеріальна сторона справи. Недостатність належного державного фінансування всіх форм боротьби з цим явищем, і, в першу чергу, постійна нестача коштів на утримання інтернатів призводили до того, що діти потерпали від дефіциту необхідних продуктів, одягу, палива, ліків тощо.

Більшість згадок про постачання продовольства до дитячих будинків вимальовують темними барвами картину голодних років. Типовими, особливо у 1921– 1922 роках, були такі повідомлення, як з Шахтинського повіту, про те, що «будинки перевантажені, відправка напівсиріт додому давала мізерні результати, а рівень харчування був недостатнім» [36]; або матеріали з Луганського повіту, в якому «переповнення дитячих будинків зменшувало фонди дитячого харчування, що були надто обмеженими і для нормальної кількості дітей» [37]. В акті обстеження одного з інтернатів губернії станом на грудень 1922 р. зафіксовано такий раціон вихованців віком від 4 до 16 років: «1-1/4 ф. хліба, пісний обід, вранці та ввечері чай з цукром, у великій кількості горох» [38]. Поживність такої їжі становила 60% від необхідного. У тому ж році статистика зафіксувала, що 15% дітей закритих закладів Донбасу страждали на білкові голодні набряки [39].

Ситуація з одягом та устаткуванням приміщень, а також із паливом була не найкращою. У «Доповіді про стан дитячих містечок та будинків у Сталінській окрузі» від 7 червня 1926 р. наголошувалося на тому, що обмежені асигнування на обмундирування дітей (1 крб. на місяць на особу) унеможливлювали створення для них нормальних умов повсякденного життя. Вони змушені були «ділити» одяг, бо закриті установи округи були забезпечені ним лише на 40-45%.

До речі, саме Сталінська округа дотримувалася найнижчої в Донбасі норми фінансування цього виду витрат ще у 1924 р. (див. «Додаток АН»). Доповідач нарікав навіть на те, що «випускники забирають "на собі" повний комплект обмундирування» [40]. Окремою проблемою був дефіцит взуття, що у поєднанні з нерозвиненою інфраструктурою комунальних послуг перетворювалася на тортури для малечі. Так, за даними обстеження 10 дитячих будинків Костянтинівки наприкінці 1923р. жодна установа не мала теплих убиралень всередині будівлі, а тільки на вулиці. Тож діти взимку босоніж бігали до них по снігу та льоду [41].

Загальне уявлення про житлові умови вихованців інтернатів допоможе скласти інформація, отримана під час обстеження у вересні 1923р., яким було охоплено 89 зі 140 закладів закритого типу Донецької губернії. З’ясувалося, що лише 30% з числа обстежених приміщень були пристосовані до перетворення на дитячий заклад, 67,3% будівель потребували ремонту стелі, а 23% - ремонту підлоги. Санітарний стан характеризують наступні дані: з 89 інтернатів 18 мали теплі убиральні, 49- несправні туалети, у 77 була відсутньою каналізація, у 48 помийні ями були переповнені, у 40 не вивозилося сміття, і в 63 був відсутнім водогін [42].

Про страшенну перенаселеність дитячих будинків свідчить не тільки замала норма повітря, але й дефіцит устаткування. За матеріалами того ж обстеження в Донбасі 14% дітей спали по одному в ліжку, 50% - удвох, 32% - утрьох, 4% - вчотирьох [43].

Змальовану необлаштованість побутових умов, в яких зростали та виховувалися діти під опікою держави, до середини 1920-х рр. можна було б виправдати сумними наслідками воєнних руйнацій та голоду. Але й наприкінці періоду НЕПу не всі інтернати були забезпечені найнеобхіднішим. Так, в єдиному дитячому містечку Стробешевського району Сталінської округи в 1928р. відчувався гострий дефіцит одягу, білизни та меблів. Через абсолютну відсутність палива проблемою було не тільки створення нормального температурного режиму, але й приготування їжі. Тож, персонал змушений був в якості палива для кухонної печі використовувати тверді екскременти корів [44].Архівний документ, у якому знайшла відображення ця інформація, завершувався словами: «час подумати і про те, щоб діти не спали по 2-3 особи на маленькій койці, і не заражали один одного трахомою, щоб не ходили в такому лахмітті та босоніж взимку, коли їх неможливо відрізнити від безпритульників, які живуть на вулиці (підкреслено нами.- Авт.)» [45].

Що стосується стану здоров’я вихованців, досить прогнозованими після викладення попереднього матеріалу є висновки про виснаженість і високий рівень захворюваності серед мешканців дитячих будинків. Дані по губернії за 1923/1924 р. вимальовували загрозливу картину: «Якщо масову трахому, кон’юнктивіт та фавос можна лікувати порівняно швидко, то туберкульоз, що сягає 10%, загальне ослаблення дитячих організмів та нахил до туберкульозу (36%) не можуть бути пережиті за наявних матеріальних ресурсів» [46]. У статті «Про стан здоров’я дітей Донбасу»[47] було перелічено фактори, які, на думку місцевих лікарів, були причинами цієї ситуації:

· надзвичайна перенаселеність дитячих будинків;

· дуже низький відсоток постачання теплого одягу і взуття, гостра нестача постільної білизни, натільної білизни, що загрожувало поширенням застудних та інфекційних захворювань;

· зниження норм харчування.

Серед пропозицій щодо стабілізації становища ще у 1922 році проголошувалася необхідність виокремлення хворих на коросту, лишай, трахому в окремі дитячі будинки. Такі кроки були не просто бажаними, а необхідними для того, щоб досягти локалізації інфекції. З матеріалів «Просвещения Донбасса» 1922 року відомо, що в Маріуполі для уражених лишаєм дітей виділили будинок ім. Луначарського, а для хворих на коросту відкрили медичний ізолятор на 50-60 осіб [48]. У 1924 році з’являється публікація про існування в Алчевську будинку для хворих на трахому дітей. Викликає питання ступінь її об’єктивності через повідомлення, з одного боку, про неможливість проводити у закладі регулярних учбових занять з недужими, з іншого – про самозабезпечення продуктами, одягом та взуттям шляхом постановки дитячих спектаклів і веденням господарства [49].

Проте були заходи, спрямовані не тільки на ізоляцію, але й на лікування дітей та профілактику захворювань серед них. Зважаючи на існування власних курортних зон на Донеччині, рішення відправляти хворих на туберкульоз у спеціальні санаторії було оптимальним. Так, вже у 1922 році в Маріуполі було відкрито дачу на узбережжі моря, що вміщувала до 50 осіб [50].

Оздоровча кампанія в 1923/1924 р. охопила 795 вихованців дитячих будинків Донбасу, з яких 728 особи перебували у місцевих дитячих санаторіях, 30 було відправлено до київського санаторію „Пуща водиця”, 5–до Алупки, 32 – вивезено з міста у дачні місцевості [51]. Враховуючи, що станом на 1 січня 1924 року у дитячих будинках губернії перебувало 11.328 осіб, до „моря (або лісу), сонця і води” в результаті курортного відпочинку тією чи іншою мірою долучилося лише 7% дітей. Наступного року оздоровча кампанія зачепила в першу чергу дитячі будинки Слов’янська та Костянтинівки. Мали намір вивезти біля 625 дітей до спрощених санаторіїв Банної, Кремінної та Святих Гір. Окрім того, педагогам пропонувалося протягом літа проводити уроки на свіжому повітрі та розширити заняття з фізкультури [52].

Тобто, незадовільний фізичний стан вихованців інтернатів влітку намагалися покращити за рахунок цілющих сил природи, переважно використовуючи місцеві зони для відпочинку. На жаль, в 1920-х рр. курортні кампанії ще не могли істотно вплинути на стан здоров’я дітей через те, що мережа санаторіїв тільки формувалася і мала обмежену пропускну здатність. Крім того, в діяльності самих дитячих будинках не були ліквідовані чинники, які сприяли високому рівню захворюваності серед дітей.

Ще однією сферою відповідальності держави було завдання соціальної адаптації безпритульних. Воно виконувалося шляхом включення вихованців у навчальну діяльність, здійснення їхньої професійної підготовки. Як вже зазначалося, протягом всього періоду НЕПу саме життя змушувало колективи інтернатів надавати пріоритетного значення трудовому вихованню у вигляді самообслуговування, роботи в майстернях чи сільських господарствах. Крім того, вважалося, що „оздоровление беспризорного подростка [мається на увазі моральне] может быть осуществлено только путем его орабочения” [53]. Але в середині 1920-х рр. постало нове серйозне питання: що робити з чималою кількістю вихованців дитячих будинків, які досягли 16-18 років? Було зрозумілим, що простий випуск цих підлітків-переростків без перспектив влаштуватися на роботу в умовах загального безробіття спровокує їхнє перетворення на жебраків та злочинців. Тому держава мала подбати про подальше місце навчання чи роботи цієї категорії молоді.

У зв’язку з цим 21.11.1923 р. РНК УСРР прийняла постанову «Про безпритульних підлітків, що перебувають у дитячих будинках». Вона передбачала виділення для випускників інтернатів 25% місць у профшколах і школах робітничої молоді всіх типів та 10% місць на робфаках. Для переростків з дитячих будинків встановлювався пільговий порядок запису й реєстрації на біржах праці. Інколи дозволялося влаштовувати підлітків в артілі, комуни, товариства і господарства сільських трудівників під контролем місцевих радянських органів. Крім того, низка дитячих будинків мала бути реорганізована в будинки робітничої та батрацької молоді [54].

Цікаво, що в Слов’янську будинки робітничих підлітків (БРП) були відкриті ще у 1922 р. з метою охоплення бездоглядних дітей віком від 14 до 18 років. В залежності від характеру виробничої бази вони мали або індустріальний нахил, як фабзавучі, або сільськогосподарський, як школи батрацької молоді [55]. Зрозуміло, що протягом голодного 1922 року завдання порятунку підлітків не просто домінувало, а було єдиним, а усе інше просто декларувалося в якості перспективи. Навіть упродовж 1923/1924 навчального року всі 6 БРП Артемівської округи являли собою лише ночувально-харчувальні пункти. На думку сучасників подій, у 1924/1925 р. ситуація значно покращилася, бо підлітки почали харчувалися у цих закладах чотири рази на день: 2 рази пили чай – зранку та ввечері, крім того мали обід та вечерю [56]. Але потрапити до БРП могли не всі безпритульні. Станом на 1925 р. у 5 будинках Артемівської округи перебували виключно сироти з родин робітників і селян, а також напівсироти того ж походження, головним чином такі, у кого мати чи батько були інвалідами.

Статистика влаштування на нове місце роботи або навчання випускників дитячих будинків у Донецькій губернії протягом 1923/1924 р. свідчила, що найбільше підлітків (330) було переведено саме до БРБ, 246 вихованців почали навчатися в установах профосвіти, 16 – знайшли себе в кооперативних установах, а 12 – в сільськогосподарських колоніях. На жаль, не відомо якою часткою загальної кількості переростків Донбасу були ці 604 підлітка [57].

 

Отже, аналіз архівних та періодичних матеріалів призводить до наступних висновків:

1. Протягом НЕПу відбувався напружений процес пошуку оптимальних форм та методів подолання дитячої безпритульності в екстремальних умовах післявоєнної відбудови, голоду та соціально-економічної нестабільності;

2. Хоча головна увага приділялася створенню мережі інтернатних закладів, їх становлення характеризувалося складними умовами утримання голодних дітей у переповнених дитячих будинках, яких не вистачало;

3. Використовувалися як прогнозовані, так і неординарні можливості для збереження життя представників молодшого покоління.

 

 

* * *

Таким чином, реалізація пріоритетних напрямків соціальної політики, яка полягала в державній підтримці великої кількості безпритульних дітей, безробітних та матеріально незабезпечених верств населення:

1. мала багато недоліків. Труднощі виникали як через відсутність досвіду здійснення соціального захисту на нових засадах, так і внаслідок слабкості матеріальної бази. Можна виокремити спільний метод «боротьби» з поширеними соціальними проблемами. У дитячих будинках він мав назву «розвантаження» і був найбільш гуманним, оскільки діти відправлялися на батьківщину або до далеких родичів, а в практиці Бірж праці та собезів використовувався термін «чистка», що, як правило, закінчувалося для її учасників позбавленням прав на різні види допомоги, тобто люди опинялися на вулиці й мали вирішувати свої негаразди самотужки;

2. навіть за таких вад до кінця 1920-х рр. вдалося налагодити модель підтримки найбільш нужденних категорій громадян, які мали «вірне» соціальне походження та становили «господарську» цінність для влади. Важливою ознакою цієї моделі була широка участь в її діяльності добровільних організацій (постійна та свідома) та всього населення (стихійна та нестала під час місячників, тижнів і т.д.).