Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Кафедра «Психологии, акмеологии, ноосферологии и педагогики». 2 страница




Проте у численних статтях ЦК йдеться про державну реєстрацію правочинів (договорів), з чим відповідно ч. 4 ст. 334 ЦК пов’язує момент набуття права власності. Але, про однозначність такого висновку заявляти передчасно, і ось чому. Аналіз ст. 182 ЦК дає всі підстави стверджувати про зведення воєдино державної реєстрації прав та державної реєстрації правочинів, оскільки в ч.1 цієї статті вказується на те, що підлягає державній реєстрації: право власності, інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід та припинення. Звичайно, ніхто не заперечиватиме, що виникнення, перехід та припинення прав відбуваються на підставі правочинів (не торкатимемося тут інших підстав). Це випливає із ст.11 ЦК, адже відповідно до ст. 202 ЦК правочином є дія (дії) особи (осіб), спрямована на набуття, зміну (наприклад, обмеження права чи, навпаки, збільшення обсягу правомочій) або припинення прав та обов’язків.

До такого самого висновку приведе і тлумачення ч. 1 ст. 182 ЦК, яке безперечно доведе, що права існують унаслідок їх набуття, вони також можуть змінюватися та припинятися. Не вдасться зареєструвати право без того, аби не вдатися до підстав його набуття, бо ці моменти тісно пов’язані між собою. Отже, чи означає це, що державна реєстрація прав охоплює і державну реєстрацію правочинів? Або те, що ці поняття тотожні?

Відповісти на це запитання нелегко, адже, незважаючи на неспростовну логіку доведення тотожності державної реєстрації прав та державної реєстрації правочинів, законодавець пішов іншим шляхом та не тільки «розвів» їх по різних статтях ЦК (182 та 210), а й встановив різні інстанції, відповідальні за такі реєстрації та різні наслідки її проведення. Однак, слід зазначити, що непослідовність законодавця простежується й в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», згідно з ст. 1 якого він регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості. Проте, попри це твердження, яким по суті визначається сфера регулювання даного Закону, державна реєстрація правочинів у ньому не врегульовується, а надається регулювання лише державної реєстрації прав. Унаслідок цього вже два закони (ЦК та Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень») одночасно зводять і розводять державну реєстрацію прав і правочинів. Тому важко було б щось однозначно стверджувати з приводу їх тотожності чи розбіжності.

Вирішили ж цю дилему підзаконні нормативно-правові акти, однозначно розмежувавши дві державні реєстрації. Так, були прийняті Тимчасове положення «Про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно», затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 та Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 671[350]. Згідно з цими актами різними є не тільки об’єкти державної реєстрації, а й ті, хто її проводить, і ті наслідки, які вони за собою тягнуть для набуття права власності.

У ч. 2 ст. 7 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» встановлено, що реєстрація правочинів щодо нерухомості здійснюється місцевими органами державної реєстрації прав, які входять до складу центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Таким чином, за Законом, державну реєстрацію прав та правочинів здійснює один і той самий державний орган.

Натомість, за Тимчасовим положенням «Про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно», якщо цим майном є будинки, споруди та квартири, її здійснюють БТІ; якщо цією нерухомістю є земельні ділянки, право на них реєструють місцеві органи державної реєстрації прав, які входять до складу центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів,а за Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів її здійснює нотаріус.

Не менш цікавим уявляється те, що 17 липня 2003 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1088 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру»[351], аДержавний комітет України по земельних ресурсах 23 травня 2003 р. видав наказ № 135 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру та удосконалення структури державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах»[352], згідно з якими мав створюватися Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно. Ці нормативно-правові акти й дотепер є чинними, але по суті не діють відносно будинків, будівель, споруд та квартир, оскільки єдиного державного реєстру прав на нерухомість створено так і не було, а в прикінцевих положеннях Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (п. 5) передбачено, що до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об’єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації.

Так, і дотепер це питання не вирішене, та й невідомо, коли воно буде вирішене, і взагалі-то проблематика державної реєстрації, а з ним – і моменту набуття права власності перебуває у стані, далекому до досконалого.

Безумовно те, що правовий режим нерухомого майна потребує його «підсилення» внаслідок правової та економічної природи і значення останнього. Нерухоме майно являє собою перш за все багатогранне економічне благо в об’єктивному та суб’єктивному розумінні. Воно виступає предметом багатьох правочинів, на підставі яких здійснюється набуття права власності на таке майно. Тому необхідність у належній охороні та захисті, які і проявляються (забезпечуються) в способах «підсилення», видається абсолютно зрозумілою. Разом із тим сьогодні ними виступає нотаріальне посвідчення та державна реєстрація, явною є зайвість такого багатоступінчастого підсилення прав, громіздкість якого не виконує тієї функції, яку б мала виконувати. Доведемо це твердження за допомогою тих наслідків, що тягне за собою державна реєстрація правочинів та прав.

Зіставлення норм про державну реєстрацію правочинів (договорів) з ч.4 ст. 334 ЦК показує, що державній реєстрації піддається право власності, яке вже набуте. Тобто, фіксація права власності в Державному реєстрі прав не пов’язана з набуттям цього права у набувача, адже воно виникає внаслідок державної реєстрації правочину.

Втім, не можна стверджувати, що державна реєстрація права власності не впливає на його виникнення, оскільки для відчуження майна, право на яке потребує державної реєстрації, необхідний витяг із державного реєстру прав. Та й взагалі неприпустимо принижувати значення державної реєстрації права власності, не надаючи їй правовстановлювального значення. На думку К.І. Скловського, момент виникнення права власності у набувача за договором пов’язується з державною реєстрацією права. При цьому він наполягає на імперативності цієї норми, оскільки в противному разі руйнуватиметься сам принцип державної реєстрації[353]. І.Р. Калаур пропонує приурочувати момент виникнення права власності за договором, який підлягає державній реєстрації, до того юридичного факту, який є підставою виникнення відповідних правовідносин[354].

Звичайно, треті особи мають право знати власника нерухомості[355], але не менш важливою є й найповніша характеристика об’єкта, що включає не тільки його фізичні дані, а й права на нього, особливо третіх осіб[356]. Отже, державна реєстрація пов’язана з публічною достовірністю, яку вона й покликана забезпечити, бо саме із запису в Державному реєстрі прав можна одержати повне уявлення про право на майно в тому – його суб’єкта (-ів), характеристику самого майна, наявність прав інших осіб та обмежень чи обтяжень тощо. І навпаки, якщо в Державному реєстрі прав немає певних відомостей, їх немає і в дійсності; якщо зроблено запис про погашення права – воно дійсно погашене; якщо не записані обмеження, то вони не існують[357].

Разом із тим стверджується й інше, а саме: на нерухомі речі публічна достовірність не поширюється, оскільки відомості про об'єкт нерухомості використовуються в системі державної реєстрації тільки для «прив’язки» цивільних прав і не можуть бути повністю точними[358].

Скриньку дивних висловлювань з приводу цього можна поповнити ще й твердженням про юридичну фіктивність публічної достовірності[359], зробленим з огляду на те, що державна реєстрація права лише прирівнює його до того, що відповідає дійсному правовому становищу. Звичайно, мають бути підтримані висловлені проти цього вагомі заперечення, що зводяться до виявлення сутності понять насамперед фікції як розгляду певного неіснуючого явища як існуючого[360]. Так невже внесення відомостей про право до державного реєстру не є підтвердженням дійсно існуючого явища чи стану? В такому разі ця інституція явно була б зайвою.

На наш погляд, подібні позиції є цілком удаваними, бо приводять до правового тупика і не надають змоги забезпечити ті механізми набуття права власності, які покликані надати суспільні та державні гарантії набувачеві майна набути й право власності, причому знаючи всю характеристику цього права, яке належало відчужувачеві.

Для доведення значущості державної реєстрації права власності для його набуття торкнемося питання наслідків недодержання вимог закону про: а) нотаріальне посвідчення правочину; б) державну реєстрацію правочину; в) державну реєстрацію права власності.

А. В разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину він є нікчемним (ст. 219 ЦК). Водночас ЦК передбачає можливість його «реанімації» шляхом пред’явлення позову до суду про визнання правочину дійсним, якщо одна із сторін повністю або частково виконала правочин, а друга ухиляється від його нотаріального посвідчення. При цьому слід брати до уваги таке. По-перше, від нотаріального посвідчення правочину має ухилятися одна сторона, а не обидві. В останньому разі ніщо їм не перешкоджає звернутися до нотаріуса. По-друге, слід установити саме ухилення від нотаріального посвідчення правочину, а не штучні ситуації, які іноді створюють сторони, аби уникнути витрат, пов’язаних із нотаріальним посвідченням. По-третє, позивач має довести свою платоспроможність, якщо він ще не розрахувався повністю за договором. Для цього він має внести на депозитний рахунок суду решту коштів, що підлягають сплаті.

Б. В разі недодержання вимог ЦК про державну реєстрацію правочину це впливає не на його дійсність, а на вчиненість, оскільки згідно з ст. 210 ЦК правочин вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Отже, з буквального сприйняття цієї вимоги виходить, що «є державна реєстрація – є правочин; немає державної реєстрації – немає правочину». При цьому ЦК не передбачає аналогічної «реанімації» нікчемних правочинів, тобто до суду не можна звернутися, якщо не відбулася державна реєстрації правочину.

В. У разі недодержання вимог ЦК про державну реєстрацію права власності наслідків, аналогічних недодержанню вимог про нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію правочинів, не настає. Ні ЦК, ні Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» не містять норм про те, що у набувача не виникне право власності, якщо це право не буде зареєстроване в Державному реєстрі прав. Отже, виходить, що запис в Державному реєстрі прав жодним чином не впливає на наявність або відсутність у особи права власності.

На наше переконання, всі проблеми полягають у тому, що Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» розглядає державну реєстрацію права лише як обов’язок, а не як умову чи момент набуття права власності. А якщо це так, то зв’язку між чч. 3 та 4 статей 334 і 182 ЦК в частині моменту набуття права власності не спостерігається. Проблемність такої правової ситуації в тому, що недодержання вимоги про державну реєстрацію права власності не тягне за собою жодних негативних наслідків. Більше того, в державному реєстрі прав власності містяться відомості, які можуть не співпадати з реаліями.

Обов’язковість державної реєстрації правочину і права також є спірною, оскільки ЦК прямо не визначає цю реєстрацію як обов’язок, обмежуючись лише вказівкою на те, що права (ст. 182 ЦК) та правочини (статті 210, 334 ЦК) підлягають державній реєстрації. Навпаки, ст. 4 Закону Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» має назву «Обов’язковість державної реєстрації прав».

Чи означає зазначене те, що особа або сторони в договорі зобов’язанізареєструвати правочин та право? У відповіді на це запитання існують дві позиції. Згідно з першою формулювання типу «підлягає державній реєстрації» і навіть «обов’язковість реєстрації» не слід вважати приписами зобов’язування[361]. Прибічники ж другої позиції вважають протилежне[362].

Дійсно, законодавство України неоднозначно визначає державну реєстрацію прав як обов’язок, хоча нібито вимушує особу здійснити її, оскільки в противному разі особа-набувач, ставши власником, не може повною мірою реалізувати свої правомочності, насамперед з розпорядження майном. Але чи можливі в цьому випадку такі негативні наслідки, як невиникнення права власності, з чинного українського законодавства явно не випливає. ЦК та Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», Тимчасове положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, прямо не визначаючи наслідки нездійснення державної реєстрації, породжують тим самим значну прогалину. В науці відповідь на ці питання надається протилежна – є прибічники необхідності акта державної реєстрації для виникнення права власності[363], є й противники цього, які вважають, що право власності на майно виникає незалежно від державної реєстрації[364], а є й ті, що відстоюють позицію, згідно з якою в одних випадках державна реєстрація безпосередньо пов’язана з виникненням права власності, а в інших – ні[365].

На наш погляд, ураховуючи наведені міркування стосовно державної реєстрації прав та правочинів, слід поєднати їх воєдино і надати моменту державної реєстрації права власності правовстановлювального значення. Злиття цих реєстрацій, по-перше, не суперечитиме ЦК, який в ст. 182 саме такий підхід запроваджує; по-друге, узгодить закони та підзаконні нормативно-правові акти між собою та з ЦК; по-третє, позбавить необхідності виконання необґрунтованих дій (подвійних за своєю сутністю дій нотаріусів, які не тягнуть за собою ні практичного, ні значєннєвого навантаження); по-четверте, це відповідатиме сенсу, оскільки набуття права за правочином всякий раз вимагатиме наявності другого для того, аби стверджувати про перше; по-п’яте, об’єднання державної реєстрації в єдиному реєстрі робило б його публічно достовірним, що сприяло б досягненню мети одержання із цього реєстру даних, які відповідають реаліям, для будь-яких цілей і в будь-який час. Тобто, державну реєстрацію всіх правочинів з нерухомістю слід замінити державною реєстрацією прав на ці об’єкти із одночасним встановленням щодо цього принципу обов’язкового внесення[366].

На порівняння: в РФ подібної проблеми розбіжностей між державною реєстрацією правочинів і прав не існує. Відповідно до п. 77 «Правил ведення Єдиного державного реєєстру на нерухоме майно та правочинів з ним» (постанова Уряду РФ № 627 в ред. від 12 лист. 2004 р.) державна реєстрація правочину відбувається одночасно з реєстрацію права (власності) шляхом засвідчення штампом реєстраційного надпису, який ставиться на оригіналі документа, в якому виражено зміст правочину.

Враховуючи викладене, пропонуємо внести зміни до ч. 4 ст. 334 ЦК, а саме: вказати, що право власності за договором виникає не з моменту державної реєстрації договору, а з моменту державної реєстрації права (власності). Це розв’язало б проблему імперативності застосування ч. 4 даної статті суб’єктами цивільно-правових відносин та інші проблеми, що виникають на практиці.

Слід торкнутися ще одного аспекту. Якщо сторони договору не позбавлені права встановити в ньому інший момент набуття права власності, часто ним виступає факт повного розрахунку з боку покупця на придбаний ним ( з відстроченням чи розстроченням) товар, то постає питання про фіксацію факту набуття права власності, тобто моменту повного розрахунку за товар, та її вплив на фіксацію інших фактів і виникнення інших прав. Адже договір був нотаріально посвідчений, однак право власності на майно, передане набувачеві, виникне пізніше. І тільки з моменту остаточної оплати, тобто виконання особою-набувачем майна власних обов’язків щодо оплати, вона може зареєструвати своє право власності в Державному реєстрі прав. Між тим у такому разі неясно, чи потребує доведення факт розрахунків між сторонами договору, чим це підтверджується або ким та як він фіксується.

Практика склалася таким чином. Сторони договору після його належного виконання (проведення розрахунків за товар в повному обсязі) звертаються до нотаріуса, який посвідчив правочин, аби той зробив відповідну позначку про це в договорі. А вже після цього можна вносити запис до державного реєстру прав. Такий алгоритм дій не прописаний в жодному нормативно-правовому акті, але нотаріальна практика виходить із того, що хтось має перевіряти виконання і засвідчити цей факт.

З цього приводу слід вказати таке. По-перше, нотаріус не зобов’язаний перевіряти факт виконання договору, але, по-друге, якщо виконання є правочином (позиції щодо цього вже аналізувалися), то нотаріус може засвідчити цей факт. По-третє, ч. 4 ст.334 ЦК пов’язує момент набуття права власності з державною реєстрацією правочину, а якщо правочин свого часу був нотаріально посвідчений і зареєстрований нотаріусом, то після розрахунків не може провадитися ще одна державна реєстрація правочину. Може відбуватися лише державна реєстрація права, що й насправді і робиться. Але в такому разі з чим пов’язаний момент набуття права власності – з проведенням розрахунків, чи з внесенням запису до Державного реєстру прав? На наш погляд, правильним буде другий варіант, що ще раз підтверджує необхідність внесення змін до законодавства із встановленням саме цього моменту набуття права власності на нерухомість.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їхніх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їхніх обмежень (ст.2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»). Із цього випливає, що з державною реєстрацією пов’язано не набуття права власності, а підтвердження цього права, тобто вона має не правовстановлювальний, а правопідтверджувальний характер.

Отже, державна реєстрація є єдиним доказом існування зареєстрованого права, яке може бути оскаржено тільки в судовому порядку[367]. Це має істотне значення для захисту особою свого права. Якщо вона вважає себе власником, а є всі підстави вважати навпаки, оскільки право власності зареєстровано за іншою особою, то перша особа не може пред’явити віндикаційний позов без оспорення права другої. З огляду на це, постає запитання про те, які позови слід пред’являти в такому разі: чи про визнання права власності[368], чи ця вимога буде елементом підстави віндикаційного позову[369], чи слід вимагати визнання недійсним витяг з Державного реєстру прав, як то часто трапляється на практиці?

На наш погляд, однозначно неприйнятним є третій варіант, оскільки витяг із Державного реєстру прав не має самостійного юридичного значення для набуття права власності, а становить факт фіксації цього, завершувальну стадію набуття права власності. Однак саме такий спосіб поширений на практиці.

Ураховуючи ж те, що за українським законодавством, яке не встановлює обов’язковості державної реєстрації права для його набуття, навіть і безглуздо зміщувати акцент на оспорення запису в Державному реєстрі прав. Тому для захисту свого права особа, яка оспорює право іншої особи, зареєстроване в Державному реєстрі прав, потрібно звертатися до суду з позовом про визнання недійсним не витягу із Державного реєстру прав, а саму підставу правонабуття – договір (дарування, купівлі-продажу), що і є прямою причиною наявності такого запису в Державному реєстрі прав, або про визнання за нею права власності.

Отже, не можна погодитися й з К.І. Скловським, оскільки заявляти про віндикацію може лише власник, а особа, яка пред’являє позов до іншої особи, право якої зареєстровано в Державному реєстрі прав, таким вважатися не може, доки не доведе невірність підстави набуття права останньою, а тому – і невірність запису про право в реєстрі.

Набуття права власності при спадкуванні. При виникненні права власності на майно при спадкуванні може як мати місце правовстановлювальний документ, так і не бути такого, якщо особа набуває у спадщину майно шляхом фактичного вступу до спадкування (ст. 1296 ЦК). У певних випадках закон зобов'язує спадкоємця звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (ст.1297 ЦК України).

Набуття права власності при реорганізації юридичних осіб. Залежно від виду реорганізації мають місце різні документи, якими засвідчується факт передання майна і відповідно набуття права власності. При перетворенні, приєднанні або злитті юридичних осіб складається передаточний акт, при поділі – розподільчий баланс. Так само й при виділі (статті 107-109 ЦК). Як уже вказувалося, у певних випадках складання подібного акта стає неможливим унаслідок того, що буде відсутня одна із сторін, яка мала б його підписати (наприклад, при перетворенні)[370]. Очевидно, ці питання потребують додаткового врегулювання.

Правовстановлювальні документи. Засоби фіксації набуття права власності тісно пов’язані з поняттям правовстановлювальних документів як загальне та окреме. Утім, ЦК не оперує цим поняттям. За логікою правовстановлювальні документи встановлюють суб’єктивне речове право особи, а не підтверджують його. Тому не можна вважати правовстановлювальними документами витяги із Державного реєстру прав тощо. Їх перелік надається лише у додатку 1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, але й цей підзаконний акт не дає визначення останнім.

Правовстановлювальні документи можна поділити на такі групи.

1. Договори, за якими відповідно до законодавства передбачається перехід права власності, зокрема купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, спадковий та ін., предметом котрих є нерухоме майно; а також іпотеки, якщо в ньому передбачається перехід до іпотекодержателя права власності на заставлене майно; договори про задоволення вимог іпотекодержателя; про виділ у натурі частки нерухомого майна, про поділ нерухомого майна, що є в спільній частковій чи спільній сумісній власності.

2.Судові рішення –рішення судів, третейських судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна та затвердження мирової угоди.

3. Свідоцтва – про право власності на різні об’єкти – квартири, приватизоване майно, свідоцтва про право на спадщину, про право власності на частку в спільному майні подружжя, про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна та ін.

4. Інші.

Виходячи з наведеного, вважаємо, що правовстановлювальні документи, пов’язані з набуттям права власності, можна поділити на дві групи:

1) ті, що мають самостійне значення для набуття права власності (договір, судове рішення, закон, правовий розпорядчий акт органів виконавчої влади, президента, органів місцевого самоврядування), та

2) залежні – документи, що підтверджують факт набуття права власності (різноманітні свідоцтва, витяги із реєстрів та ін.), що за загальним правилом видаються нотаріусами та відповідними органами державної реєстрації на підтвердження факту правонабуття.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

1. Аверьянова М.В. О некоторых проблемах положения добросовестного приобретателя: история и современность / М.В. Аверьянова // Государство и право на рубеже веков (материалы всероссийской конференции). Гражданское право. Гражданский процесс. – М., 2001. – С. 3-36.

2. Аверьянова М.В. Защита добросовестного приобретателя в российском гражданском праве: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / М.В. Аверьянова. – М., 2001. – 32 с.

3. Автономов А. Конституционная защита владения в России / А. Автономов // Конституционное право: Восточноевроп. обозр. – 2002. – № 3. – С. 125-135.

4. Агарков М.М. Гражданское право: учеб. / М.М. Агарков. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1938. – Ч. 1. – 279 с.

5. Агарков М.М. Гражданское право: учебник / М.М. Агарков. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1938. – Ч. 2. – 488 с.

6. Агарков М.М. Основы банковского права: курс лекций. Учение о ценных бумагах. Научное исследование / М.М. Агарков. – Изд. 2-е. – М.: БЕК, 1994. – 349 с.

7. Алданов Ю.В. Приватизація державного майна як спеціальна підстава набуття права власності: автореф. дис. ..канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ю.В. Алданов. – К., 2006. – 20 с.

8. Алексеев С. С. Теория права / С. С. Алексеев. – M.: БЕК, 1994. – 220 с.

9. Андреев В.К. О праве частной собственности в России (критический очерк) / В.К. Андреев. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 184 с.

10. Архипов С. И. Проблема права собственности / С. И. Архипов // Правоведение. – 2007. – № 1. – С. 43-62.

11. Арчинова В.О. Способы приобретения права собственности: дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / В.О. Арчинова. – Краснодар, 2003. – 190 с.

12. Бабкин С.А. Основные начала организации оборота недвижимости / С.А. Бабкин. – М.: Центр ЮрИнфоР, 2001. – 371 с.

13. Базанов И.В. Вотчинный режим в России: Его происхождение, современное состояние и проект / И.В. Базанов. – Томск: Типо-лит. Сиб. т-ва печ. дела, 1910. – 312 с. (репринт. коп.).

14. Балтабай М. Судебная практика по искам собственников брошенных квартир о восстановлении прав владения, пользования и распоряжения жилищем / М. Балтабай // Гражданское законодательство. – Алматы, 2006. – Вып.26. – С. 182-197.

15. Барулин В.А. Бездокументарные ценные бумаги в гражданском праве России: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / В.А. Барулин. – М., 2001. – 26 с.

16. Безклубий І. А. Цінні папери: поняття, зміст, юридичні характеристики / І. А. Безклубий // Право України. – 2001. – № 9. – С. 33-39.

17. Безсмертна Н. Обмеження та обтяження права власності в законодавстві України / Н. Безсмертна // Право України. – 2005. – № 1. – С.103-105.

18. Безсмертна Н. Межі здійснення права приватної власності в Україні / Н. Безсмертна // Право України. – 2002. – №6. – С.53-57.

19. Бекиев Р.Я. Категория «передача» в гражданском праве / Р.Я. Бекиев // Вестн. МГУ. – Сер. Право. – 1978. – №2. – С. 62-68.

20. Бекленищева И.В. Гражданско-правовой договор как основание возникновения абсолютних правоотношений / И.В. Бекленищева // Межвуз. сб. науч. тр. – М.: Статут; Екатеринбург: Ин-т част. права, 2005. – Вып. 4. – С. 289-310.

21. Белов В.А. Гражданское право. Общая и Особенная части: учебник / В.А. Белов. М.: ЮрИнфоР, 2003. – 960 с.

22. Белов В.А. Сингулярное правопреемство в обязательстве / В.А. Белов. М.: ЮрИнфоР, 2000. – 288 с.

23. Белов В.А. Имущественные комплексы: Очерк теории и опыт догматической конструкции по российскому гражданскому праву / В.А. Белов. – М.: ЮрИнфоP, 2004. – 240 c.

24. Белов В. А. Ценные бумаги в российском гражданском праве / В. А. Белов. – М. ЮрИнфоР, 1996. – 448 с.

25. Белов В.А. Содержание и действие договора уступки требования / В.А. Белов // Законодательство. – 2001. – № 2. – С. 14-20.

26. Белов В.А. Правопреемство в связи с законодательной концепцией квалификации имущественных прав как объектов гражданских прав / В.А. Белов // Законодательство. – 1998. – № 6. – С.87-91.

27. Белов В.А. Предисловие к книге С.А. Бабкина «Основные начала организации оборота недвижимости» / В.А. Белов. – М.: Центр ЮрИнфорР, 2001. – С. 33-34.

28. Бердников В.В. Вещный договор в гражданском праве / В.В. Бердников // Южноурал. юрид. вестн. – 2001. – № 3. – С.53-57.

29. Бердников В.В. Распорядительная сделка как способ изменения имущественного положения лица / В.В. Бердников // Законодательство. – 2002. – №3. – С. 30-39.

30. Богданов Е. В. Моделирование права собственности в гражданском законодательстве РФ / Е. В. Богданов // Государство и право. – 2000. – № 11. – С. 18-22.

31. Бойко О.О. Правова природа об’єктів нерухомості у цивільному праві України / О.О. Бойко // Бюл. м-ва юстиції України. – 2004. – № 11. – С. 109-122.

32. Брагинский М. И. Договорное право. – Книга первая: Общие положения / М. И. Брагинский, В.В. Витрянский. Изд. 2-е, испр. – М., 2000. – 848 с.

33. Брагинский М.И. Договорное право. – Книга вторая: Договоры о передаче имущества / М. И. Брагинский, В.В. Витрянский. – Изд. 4-е, стереотип. – М.: Статут, 2002. – 800 с.

34. Брагинский М.И. Договорное право. Общие положения / М. И. Брагинский, В.В. Витрянский. – М.: Статут, 1997. – 681 с.

35. Брагинский М.И. Комментарий к ст.17 ФЗ «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» / М.И. Брагинский // Постатейный комментарий в Федеральному закону «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» / Под общ. ред. П.В. Крашенинникова. – М.: Спарк, 1999. – 254 с.







Дата добавления: 2015-06-15; просмотров: 69. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2018 год . (0.007 сек.) русская версия | украинская версия