Там само. – С. 120

19. Орел В. Вказана праця. – С. 11.

 

 

Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ ст.

 

Згідно з Адріанопольським трактатом 1829 року Туреччина змушена була віддати свої права на східне узбережжя Чорного моря – від Анапи до Абхазії. Таким чином, всі землі адизького народу стали номінально власністю Росії. Але адиги з цим миритися не збиралися. Вони ніколи “не визнавали чужої влади над собою”, а турків терпіли “як одновірців, але не як володарів”. “Вільні горці, – зазначав відомий кубанський історик Федір Щербина, – ніяк не могли збагнути, чому росіяни зазіхали на їхні землі...” ¹

Царський генерал Раєвський, якому, до речі, Олександр Пушкін присвятив свій твір “Кавказский пленник”, намагався наочно пояснити адигам, кому вони тепер належать. Коли Микола Раєвський, відомий демократ і прихильник декабристів, сказав, що турецький султан подарував їх російському царю, то один із шапсугів, показавши на пташку, що сиділа високо на дереві, іронічно мовив: “Генерале! Я дарую тобі цю пташку, бери її”.

Справді, адиги були такими ж вільними як небесне птаство. Вони “не могли навіть думки допустити, щоб комусь підкоритися” ².

Розповідь про Визвольну війну горців у ХIХ столітті, про організаторів Визвольної боротьби горців, які намагалися створити в Закубанні державу гірських народів, дозволить краще зрозуміти причини боротьби, яка досі точиться на Кавказі.

Першим офіційним посланником Шаміля в землях адизького народу був Хаджи-Магомет. З’явився він на Північно-Західному Кавказі у травні 1842 року. Супроводжували його ефенді з Дагестану і Чечні. Хаджи-Магомет мав завдання поширити мюридизм серед адигів і підняти їх на боротьбу проти Росії ³.

Хаджи-Магомет обнародував звернення Шаміля, який закликав народи Кавказу одночасно розпочати бойові дії проти росіян. На клич Шаміля відгукнулися навіть ті народності, які – внаслідок нещадних репресій – вже було прийняли присягу на вірність російському царю. Вірними царю лишилося небагато горців, власне ті, що жили в небезпечному сусідстві з чорноморськими козаками ⁴. Та й то лояльності у цих так званих мирних черкесів вистачало тільки на світлу частину доби.

Російська військова адміністрація Кавказу з тривогою спостерігала за зростанням числа прибічників Хаджи-Магомета. Особливо багато прихильників газавату було “серед простого народу”. Справді, за допомогою пропаганди ісламу Хаджи-Магомет зумів оволодіти серцями простолюддя. Однією з причин успіху було те, що Коран вчив, що всі віруючі рівні перед Магометом.

І це людям подобалося.

Таким чином, релігія вирівнювала у правах та обов’язках як черкеських князів і дворян – з одного боку, так і звичайних черкесів ⁵.

Найбільший успіх мали ідеї Шаміля серед тих кавказьких народностей, в традицію яких вкорінилося народоправство, тобто там, де найважливіші питання вирішувалися на народному зібранні. Тому саме ці племена – абадзехів, шапсугів, а згодом і натухайців – влаштовували Хаджи-Магомету найурочистіші зустрічі. На зібранні натухайців наїб Шаміля “зобов’язав всіх публічною присягою бути вірними магометанському закону... діяти одностайно... і не мати жодного стосунку з росіянами” ⁶.

Ввівши податки та духовні суди, Хаджи-Магомет фактично почав формувати черкеську державу... Та не завжди рішення шаріатських судів узгоджувалися зі звичаєвим правом горців. Утворилась опозиція з дворян, яка звинуватила наїба в узурпації влади. Опозиція не знайшла нічого кращого, як вступили в переговори з російськими військовими колами, щоб заручитися їхньою підтримкою у боротьбі проти Хаджи-Магомета. Невдовзі, у травні 1844 р., наїб Шаміля за нез’ясованих обставин був убитий ⁷.

В 1845 р. на зміну Хаджі-Магомету був присланий новий уповноважений – Сулейман-Ефенді. Це був вчений мусульманин, який чудово знав Коран і мусульманське право. Одночасно з пропагандою мюридизму він закликав закубанських горців до активних воєнних дій проти царських військ. Сулейман-Ефенді, або, як називали його на Закубанні, Сальмен-Ефенді намагався створити народне ополчення і йти на з’єднання із загонами Шаміля. Та адиги не дуже хотіли відриватися від своєї землі та рідних осель, тим більше, що росіяни споряджали одну за одною каральні експедиції проти їхніх рідних аулів.

Врешті, Сулейман, за до кінця не з’ясованих обставин, потрапив до російського табору. В 1846 р., виконуючи наказ князя Воронцова, колишній наїб написав і розіслав звернення до всіх мусульман, доводячи протилежне тому, що говорив раніше. Сальмен закликав не вірити Шамілю і не підкорятися його наказам. “Шаміль, однак, – зазначав історик Федір Щербина, – був дуже крупним вождем і новатором на Кавказі, щоб його авторитет міг похитнути маленький Сальмен. Звернення Сулеймана-Ефенді не мали жодного впливу на горців, які бачили в постаті Шаміля потужного противника росіян, що зумів підпорядкувати собі всі суміжні племена, створити гармонійне правління і навіть зародок постійної армії” ⁸ (кінець цитати).

Невдовзі, наприкінці 1848 р., в Закубанщині з’явився третій і останній наїб Шаміля – Магомет-Амін ⁹. В Дагестані він був відомий під своїм справжнім прізвищем Магомет Асіялов.

В юності Магомет виховувався в аварських мул, затим кілька років в якості тельміха (тобто учня) мандрував Кавказом та Малою Азією. У 18 років став мюридом. Був хоробрий, енергійний, набожний та особисто відданий Шамілю, який наділив його іменем Амін, тобто “Вірний” ¹⁰.

Прибувши на Північно-Західний Кавказ, Магомет-Амін був вражений, як далеко зайшло зближення частини адигів з козаками, які поруч обробляли землю, косили сіно, торгували між собою. Магомет-Амін побачив, “що небагато треба було часу, щоб обидва народи злилися в один”.

Стривожений такою перспективою, Магомет-Амін рішуче взявся за пропаганду ісламу – адже глибшої межі між православними козаками та правовірними горцями уявити було годі. Вже у січні 1849 р. Магомет-Амін, виступаючи на великому народному зібранні, закликав горців суворо дотримуватися шаріату, а відтак кинув клич поголовної участі в священній війні проти “невірних”.

Розуміючи, що перемогти регулярну російську армію партизанськими методами навряд чи вдасться, Магомет-Амін почав творити збройні сили адизького народу – загони так званих хаджиретів. Ці загони формувались насамперед за рахунок юнаків-сиріт та дітей із бідних родин.

Взявся Магомет-Амін і за творення інших державних інститутів: відновив постійну систему оподаткування, ввів мусульманське законодавство та шаріатські суди.

З весни 1849 р. Магомет-Амін почав поширювати свій вплив на інші адизькі народності, змушуючи їх присягати на вірність Шамілю. Та цей процес йшов нерівно. Так, на одному із зібрань старшина Хамиз заявив наїбу: “Ти прийшов сюди баламутити людей, вговорюючи їх не перекидатися на бік росіян, але народ краще за тебе знає, що для нього вигідніше – постійні тривоги і розорення, чи мирне життя під захистом гармат росіян”.

Помилявся сивий аксакал Хамиз: адже ті гірські племена, що внаслідок репресій погоджувалися присягнути на вірність (точніше, покору) російському царю і переселялися на відведені їм землі, змушували відразу включатися у збройну боротьбу проти своїх єдинокровних братів на боці царських військ.

Однією з причин опозиції серед адигів до наїба було й те, що Магомет-Амін виступав проти рабства, поширеного серед деяких племен ¹¹.

Та все ж із маси аулів лише 7 залишились на боці Росії і то тих, що лежали неподалік нової кордонної лінії, і могли будь-коли піти з димом у небо. Та й ці так звані мирні адиги всіляко шкодили російським військам, допомагаючи таємно своїм родичам, які вели відкриту боротьбу ¹².

Миролюбний настрій й тих небагатьох горців, які не хотіли воювати з козаками, наприкінці 1850 року був порушений: “Російська військова влада, – писав Федір Щербина, – визнала за необхідне нагадати черкесам про силу російської зброї і вислала загін у найбільш недоступну долину, густо заселену черкесами. Це була Адагумська долина. Тут були чудово оброблені землі; населення жило заможно і було переконане в своїй силі” ¹³.

У експедиційному загоні було 2612 чоловік та 8 гармат. Як завжди, на шляху просування козаки палили аули, хліб та сіно. “Форсированное движение отряда Серебрякова на Адагум и обратно, – зазначав історик Федір Щербина, – навело ужас на черкесов и они охотнее стали принимать предложения русских о присяге России... (предложение) выселиться с гор на равнины, в места, указанные русским начальством, и действовать против непокорных горцев заодно с русскими войсками” ¹⁴.

Розуміючи, що вимушена присяга не надійна, росіяни почали брати заручників, або, як казали на Кавказі, аманатів...

Авторитет російської зброї був високий, та не менш високим був духовний авторитет Магомета-Аміна. Історик Кубані Федір Щербина вважав його “найталановитішим представником Шаміля” ¹⁵. Про авторитет наїба свідчило те, що адиги завжди зверталися до нього для вирішення внутрішніх суперечок і конфліктів. А роль судді – визначальна роль...

Для кожної групи аулів, які визнавали його владу, Магомет-Амін призначав тимчасову адміністрацію. Адміністративним центром самого наїба стала фортеця на річці Білій. Діяв тут і Меджліс, до складу якого входили найбільш шановані представники різних народностей: муфтії та старшини.

Магомет-Амін ввів систему штрафів за невиконання релігійних обрядів, за торгівлю чи інші стосунки з козаками і росіянами, куріння тютюну, неявку до суду та інші правопорушення. Суд вирішував долю полонених та тих черкесів, які служили Росії. Діяла й в’язниця. Зрозуміло, що була тут і мечеть, працювало духовне училище. Подібні адміністративно-культурні центри були закладені в багатьох населених пунктах Північно-Західного Кавказу ¹⁶.

Призначав Магомет-Амін муфтіїв та кадіїв, таким чином внормовуючи стосунки між людьми і окремими народностями. Спонукав він до навчання молодь.

Фактично творилася державність адизького народу. Руйнувався імперський міф про нездатність горців до державного життя.

Зміцнити державність можна було під час Кримської кампанії – найсприятливішого часу для всенародної війни проти завойовників. Зміцнити державу і відплатити росіянам, пише Федір Щербина, “за те жахливе спустошення, які учиняли в черкеських аулах і на черкеських полях козаки та російські війська під час походу за Кубань” ¹⁷.

Росія дійсно потрапила у скрутне становище – адже проти неї виступили такі потуги, як Туреччина, Великобританія й Франція. Під тиском противника Росія змушена була вивести свої війська з Абхазії, Анапи та Новоросійська. Та цей сприятливий момент не був використаний, бо посилився антагонізм між окремими народностями, виникли непорозуміння між Магометом-Аміном і речником турецького уряду – князем Сефер-беєм Заном, які уособлювали різні течії і табори.

Сефер-бей Зан – аристократ, представник давнього адизького роду, вождь шапсугів і натухайців, був прихильником збереження звичаєвого права та традиційного устрою життя, гарантування споконвічних прав за князями і дворянами. Магомет-Амін же керувався не звичаєвим правом, а Кораном. Магомет-Амін намагався перебудувати тисячолітній уклад адигів на демократичних засадах, до того ж, обов’язково на чолі з духовенством ¹⁸.

Сефер-бей вимагав, щоб адиги влилися до Батумського турецького корпусу. Та горці на це погодитися не могли, бо це порушувало їхні уявлення про свободу. Адиги готові були отримувати під падишаха допомогу, визнавали його духовним лідером, та не могли визнати політичної і військової влади султана над собою.

“Вийшло щось незрозуміле, – писав Федір Щербина, – черкеси, що так довго чекали допомоги Туреччини і єдності з нею на ґрунті боротьби з Росією, залишились бездіяльними глядачами великої східної війни” ¹⁹.

Як відомо, найгірше – це вичікувальна позиція у відношенні до агресора. Ця істина була невдовзі доведена. Настав 1856 р., рік, як зазначав Федір Щербина, “розправи росіян з черкесами, що зламали присягу” ²⁰.

Першими були покарані бжедухи. Бій за їхню столицю Енем був впертий. Чоловіки, забарикадувавшись у саклях, “захищалися доти, – зазначав Щербина, – доки не загинули у вогні підпаленого аулу. Крім аулу, було спалено понад 2000 копиць сіна і хліба” ²¹.

А 1859 року зазнав поразки Шаміль...

З часом гірські племена все частіше почали зверталися до росіян як до суддів: дворяни скаржились їм на свій народ, а народ жалівся на дворян ²². Це якраз те, чого й треба було завойовникам – вони ставали арбітрами розколотого ними ж народу.

Втрата Шаміля – всекавказького лідера визвольної боротьби, перемоги російської армії на Кавказі ослабили позиції Магомета-Аміна, і 20 листопада 1859 року він здався військам російського генерала Григорія Філіпсона ²³...

Офіційним роком завершення сімдесятилітньої Кавказької війни вважають 1864-й – рік депортації адизького народу до Туреччини. Російські документи засвідчують, що число вигнанців (адигів та інших кавказців) сягнуло півмільйона. Лише 70 тисяч адигів схилили голови перед завойовниками і “ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині” ²⁴.

Та все ж збройна боротьба на Кавказі ніколи не припинялася: вона, як вогонь, то пригасала, то знову несамовито спалахувала. Тривожно палахкотить цей вогонь і зараз...

Мине не так багато часу й історики та письменники напишуть про нові покоління борців за свободу Кавказу. А писати буде про кого, – адже Визвольні змагання дарують народові, який піднявся на боротьбу, багатьох героїв.

Не забуваймо, що горців, які намагалися оборонити свою “сердешну” волю – “ненагодовану і голу” ²⁵, – наш Пророк Тарас Шевченко називав “лицарями великими” ²⁶. Саме звертаючись до них, Тарас прорік свої віщі слова: “Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!”

Мені здається, що в кавказькій, і зокрема чеченській трагедії достатньо підстав для життєствердного оптимізму, адже такої плеяди героїв не має сьогодні жодний народ світу.

 

 

Джерела

1. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С. 297.

2. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 297.

3. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 502.

4. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 577.

5. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 502.

6. Там само. – С. 502.

7. Там само. – С. 502.

8. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 541.

9. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 209.

10. Там само. – С. 286 – 287.

11. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 456.

12. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 577.

13. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 456.

14. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 457.

15. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С. 371.

16. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 287.

17. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 462.

18. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 543.

19. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 546.

20. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 464.

21. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 464.

22. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 578.

23. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 288.

24. Реклю Е. Земля и люди. Всеобщая география. – СПб., 1898. – Кн. 4. – Т. 6. – С. 88.

25. Шевченко Тарас. Кавказ. – Твори в трьох томах. – Київ, 1961. – Т. 1. – С. 304.

26. Шевченко Тарас. Вказана праця. – С. 305.

 

 

Український поет Кубані Василь Мова

 

Ось і надійшов час розповіді про великого кубанського українця, письменника Василя Мову, який свій напрям у літературі називав лаконічно: це був поклик крові ¹.

Василь Семенович Мова народився 13 січня 1842 р. в родині сотника Чорноморського козацького війська на хуторі Солодкий Лиман, що коло станиці Стародерев’янківської на Кубані (тепер Канівський район Краснодарського краю) ².

В Солодкому Лимані мав своє риболовецьке господарство відомий кубанський письменник, отаман Чорноморського козацького війська Яків Кухаренко. Коли отаман Кухаренко приїздив до Солодкого Лиману рибалити, то завжди зустрічався зі своїм товаришем ще з перших років військової служби, сотником Семеном Мовою.

Яків Кухаренко взяв діяльну участь у долі сина сотника. Коли у станиці Уманській відкрилося початкове двокласне училище, Яків Кухаренко допоміг малому козакові вступити до нього та отримати пансіон за військовий кошт.

Знайомство з відомим кубанським письменником мало великий вплив на юного Василя Мову, тим більше, що отаман Кухаренко товаришував із Тарасом Григоровичем Шевченком. У домі отамана Чорноморського козацького війська зберігалися реліквії: рукопис однієї з поем великого Кобзаря, рукописи його віршів, оригінали малюнків ³.

Згодом, за сприяння все того ж Якова Кухаренка Василя було віддано на навчання (і знову за кошт Чорноморського козацького війська) до Катеринодарської військової гімназії.

В гімназії панував культ поезії Івана Котляревського і Тараса Шевченка. Вчителі та учні й під час уроків, і у вільний час спілкувались українською мовою ⁴.

Хіба дивуватися, що саме в стінах цієї гімназії Василь почав писати перші свої віршовані твори українською мовою?

1860 року вісімнадцятилітній юнак їде навчатися до Харківського імператорського університету. Напевно, знову саме Яків Кухаренко допоміг юнакові отримати право навчатися за військовий кошт. Перші два курси кубанський козак здобував освіту на історико-філологічному факультеті.

Василь Мова, як і його товариші-кубанці, активно включився в громадське життя, став членом харківської “Громади”, на зборах якої гаряче обговорювались проблеми українського народу, просвітянського руху, історична доля нашої Батьківщини.

Педагог Христя Алчевська у своїх спогадах зазначала, що в 1860-х роках до складу харківської “Громади” входило близько 80 студентів та семінаристів. “Тут я почула, – писала вона, – чудові українські пісні, почула рідну українську мову, познайомилась із палкими прагненнями цієї ідейної молоді, яка намагалася зблизитися зі своїм народом, зробити його письменним... В цьому українському гуртку було немало видатних людей, які уславились пізніше в літературі, як, наприклад, поет Мова... Залітали до нас і заїжджі гості: Куліш, Стороженко і професор Пулюй із Галичини, Рильський із Києва. Це викликало ще більше пожвавлення нашого і без того жвавого гуртка, ще більше піднімало дух” ⁵.

Василь Мова називав цю харківську “Громаду” “гуртом метких і гарячих”, які хотіли “за Україну сміло стати” ⁶.

В рік смерті Тараса Шевченка Василь Мова дебютував як поет на шпальтах квітневого номеру журналу “Основа” – єдиного українського друкованого видання на всю імперію. Та вже наступного року цей журнал заборонили, відтак українські письменники втратили можливість легально публікувати свої твори в межах Російської імперії. А 1863 року міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв під впливом реакційних російських публіцистів ухвалив рішення заборонити видання наукових праць та книг для народу українською мовою...

Не знаю, чи це випадковість, чи ні, але від третього курсу Василь навчається вже на правничому факультеті, хоча, здавалося, історико-філологічний краще пасував до творчої натури поета, задивленого в історію свого народу. Тут згадується, якою небезпечною для совісті і честі була професія історика в радянські часи... Адже історію України тоді можна було писати та викладати лише з позицій тих, хто потопив у крові Українську Народну Республіку... Висловлю міркування, що Василь Мова покинув історико-філологічний факультет, бо не мав наміру після закінчення навчання викладати імперську історію з імперських позицій...

Закінчивши університет зі ступенем кандидата права, Василь повертається на свою малу батьківщину. Хоч і друкувати твори не було можливості, та кубанський поет праці не припиняв. У своїх ранніх творах Василь Мова перебував у щасливому полоні романтичних мотивів молодого Тараса Шевченка.

Сам же Василь Мова свій напрям у творчості називав покликом крові. І дійсно, – чи не всі його твори пронизані думкою про долю України. Ця тема оголеним нервом проходить крізь всю його творчість. Україна, її минуле та майбутнє, буття українського народу – були домінантою творчості кубанського поета...

Від 1873 р. Василь Мова почергово обіймав посади судового слідчого, мирового судді та присяжного повіреного в станиці Усть-Лабинській, Єйську та Катеринодарі. Роз’їжджаючи станицями як судовий слідчий, він збагачується враженнями і пише цикл оповідань “Малюнки з натури”.

“На початку сімдесятих років, – згадував пізніше Василь Мова, – довелось мені служити слідчим суддею в надкубанській країні, якраз на границі Чорноморії з Лінією. Країна та багата на душогубства, розбишацтва, грабунки та злодійства... Слідчеська праця... зазнайомлює... з виворотом народного життя, помагає спізнати хмуру, ганебну... його сторону”. Яким би ідеалістом не був слідчий, вів далі Василь Мова, але за кілька років такої праці “рожева полуда в його поглядах на народ і народне життя відпадає” і замінюється на “зовсім хмуру поволоку”. “Замість чеснот і всяких інших симпатичних прояв народного духу на кожному ступні зустріне він зледащілість, розпутство, ганебні похопи та потяги, зроджені і розплоджені нуждою, лихом та темнотою – наслідком ледачого суспільного строю... Взагалі, кожному, хто попрацює на такій посаді, народ із його життям освітлюється зовсім іншим світлом – менше барвистим, але більше натуральним...” ⁷.

Як й інші українські письменники тієї доби, Василь Мова жив подвійним життям: з одного боку – праця з її офіційною, точніше “казьонною” російською мовою, з іншого боку – українська літературна творчість.

Творчу активність письменника гальмувала неможливість, якщо використати вислів Зеновія Красівського, “опублікувати себе”. “Немає де друкуватись... – писав Василь Мова у листі до письменника Олександра Кониського, – і кожен нидіє потихеньку в самоті!” ⁸.

Василь Мова хотів отримати цензурний дозвіл на друкування своїх творів у Росії.

Та де там?!

Залишалась єдина можливість “опублікувати себе” – за кордоном, в Австро-Угорщині. Отож “стративши надію на недалекий слушний час для рідної мови в російській Україні”, Василь Мова “зважився... подати в світ” свої твори ⁹.

Вірші Василя Мови під псевдонімами В. Лиманський, В. Мигуцький та В. Мигученко час од часу з’являлися у галицьких виданнях “Діло”, “Зоря”, “Світ”, “Правда” та інших. Під псевдонімами він виступав не з причини великої скромності. Внаслідок антиукраїнської політики Росії Василь Мова змушений був – як український письменник – ховатися за псевдонімами. Тому й не підозрювало його начальство, що скромний працівник є видатним українським письменником Кубані, серце якого палахкотіло і рвалося від розпуки за нещасливу долю свого народу.

Про коло авторитетів кубанського поета промовляють назви його віршів: “До Нечуя”, “Михайлові Старицькому”, “Олександру Яковичу Кониському”, “До Олени Пчілки”, “В роковини смерті Тараса Шевченка”, “Христині Данилівні Алчевській”. Не один раз епіграфами до свої віршів Василь Мова брав рядки зі спадщини Пантелеймона Куліша.

1876 року в галицькому журналі “Правда”, опубліковано поему Василя Мови “Козачий кістяк”, в якій поет намагався “зрозуміти, чому за сто років із часу зруйнування Січі Україна опинилася у такому тяжкому становищі” ¹⁰.

Важливе місце в творчості поета посідає також поема “На степи!” (1883), в якій зображене тяжке життя українських переселенців на кубанських землях. Це розповідь про крах надій українського селянства вибитися з віковічної бідності. Твір пройнятий гарячим уболіванням за долю розорюваного селянства та матері-України, за виразом поета, “убогої щастям, А лихом багатої” ¹¹.

 

Чого і звідколи

Та гнітом важким

Гнітить нас недоля? –

запитує Василь Мова і відповідає: причиною цих нещасть є панування Москви, яка спільно зі своїми підмогачами, яких поет називає “хижими чужинцями” ¹², довела до розорення квітучий український сад.

 

За життя кубанському поетові вдалося оприлюднити лише малу частину своїх творів. В столі письменника завжди лежали стоси рукописів, пустити в світ які не було надії, – так писав про Василя Мову дослідник його творчості Олекса Ставицький. “Тим більше не було надії побачити здійснення ідеалів, до яких поет прагнув з юних літ. Тож не дивно, що в поезіях Василя Мови останніх років життя посилюються мотиви туги й самотності” ¹³.

Вже після смерті кубанського поета, у “Літературно-науковому віснику” Іван Франко описав зміст неопублікованої поетичної збірки Василя Мови “Проліски” і оприлюднив кілька уривків із неї. У передмові до цієї збірки Василь Мова написав: “Автор сих віршувань, закинутий долею на довгі роки хоч в рідний, та далекий і глухий закуток України... працював на ниві рідного слова самотньо, і працював більше над збиранням і впорядкуванням лексичного матеріалу, ніж над творами літературними. Але від часу до часу пробував пера і на самостійних творах і потикався з ними до російської цензури, в котрій йому притьмом не пощастило. Така невдача тяжко знеохочувала до роботи, але все ж таки за двадцять п’ять років в теці автора чимало набралося писаного паперу і між ним жменька оцих віршувань, з котрих невеличка частина в різні часи була надрукована в галицьких часописах” ¹⁴.

Лише у 1907-му – через 25 літ після написання та вже після смерті автора – побачила світ його драма “Старе гніздо й молоді птахи”. Дія п’єси відбувається на “широкому й соковитому тлі побуту кубанських козаків середини ХIХ ст.” ¹⁵. В центрі розповіді – трагедія батька, який бачить як валиться зведене його руками гніздо, і сам він, попри свою волю, цю руїну наближує. Йому, батькові – носію старовинних козацьких традицій, протистоять нікчемні, душевно спустошені, морально скалічені, “городські” діти. Таким чином, п’єса “Старе гніздо й молоді птахи” присвячена проблемам денаціоналізації і зв’язаної з нею деморалізації людини ¹⁶. Водночас, цей твір зберіг для нас козацькі типи і характери, які вже відійшли у минуле. П’єса є чи не найціннішим документом епохи про Чорноморію на порозі так званого нового часу.

Оскільки п’єса “Старе гніздо й молоді птахи” відразу здобула велику популярність, то була мистецтвознавцем Гнатом Хоткевичем “пристосована для сцени” і 1909 року у новому варіанті видана у Львові. В передмові до видання Гнат Хоткевич писав: “В усій нашій літературі, а особливо в драматичній, мало знайдеться речей, таких щиро народних і глибоко артистичних життєвою правдою” ¹⁷.

“В часи панування етнографічного реалізму, перемішаного з ідеалізацією козацької романтики, – читаємо в “Енциклопедії українознавства”, – (Василь) Мова піднісся до тверезо-критичної оцінки Козаччини, розвинув надзвичайно своєрідний стиль... виробив дуже своєрідний словник поетичної мови... (Василя) Мову можна вважати за раннього попередника експресіонізму в українській прозі й поезії” ¹⁸.

На думку видатного славіста Юрія Шевельова, Василь Мова зумів здолати характерне для його сучасників примітивне зображення побуту. Василь Мова виявив у собі риси письменника-експериментатора, попередника експресіонізму в українській поезії... ¹⁹.

Попри вкрай несприятливі умови творчості (діяв Валуєвський указ!), Василь Мова зумів увійти в українську історію як поет, прозаїк, драматург, мемуарист, перекладач, філолог, правник.

На превеликий жаль, багато творів Василя Мови втрачено, зокрема з чотирьох його драм до нас дійшла тільки одна. З прозових творів зберігся лише нарис “Три мандрьохи” ²⁰. А були ще оповідання “Чабани”, “Шептуха”, “Сердитий поштар”, цикл “З пам’яткової книжки слідчого судді”, багато статей та розвідок...

Помер Василь Семенович Мова у м. Катеринодарі 1 червня (за старим стилем) 1891 р., не доживши до свого піввіку.

1990 року, до століття від дня смерті кубанського поета, у київському видавництві “Дніпро” вийшла найповніша збірка творів Василя Мови під назвою “Старе гніздо й молоді птахи”. Слід подякувати упоряднику Олексі Ставицькому, який написав до книги й змістовну передмову під назвою “Поет доби лихоліття”, опублікував, окрім п’єси, ще й частину поетичної спадщини та кілька листів кубанського поета до Олександра Кониського...

Насамкінець хочу передати сучасним поколінням українців поетичне вітання від кубанського сина України Василя Мови:

 

Поздоров же, Боже,

Неньку Україну!

Пронеси від неї

Лихую годину!..

Та поздоров, Боже,

Всіх на дух не нищих,

Всіх, хто любить щиро

Вбоге родовище;

Всіх, хто свого часу

Дарма не марнує,

На народне щастя

Скільки сил працює;

Всіх, хто перепони

Сміло поборяє,

Хто храбрує серцем,

Розумом буяє;

Всіх, хто Кобзареві

Зберіг заповіти...

 

Отож давайте, спом’янемо “незлим, тихим” – і вдячним – словом великого сина України, кубанського поета Василя Мову, який все своє свідоме життя проніс у серці, як іскру Божу, Шевченкові заповіти.

 

 

Джерела

1. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 279.

2. Мова (Лиманський) В. До О. Я. Кониського // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 392.

3. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 278.

4. Там само.

5. Ставицький О. Поет доби лихоліття // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 7 – 8.

6. Мова (Лиманський)В. Гук до товариства молодечого віку // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 83.

7. Мова (Лиманський) В. Малюнки з натури // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 372 – 373.

8. Мова (Лиманський) В. До О. Я. Кониського // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 386.

9. Ставицький О. Примітки // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 396.

10. Білий Д. Малиновий клин. – Київ: Т-во “Україна”, 1994. – С. 69.

11. Мова (Лиманський) В. Козачий кістяк // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 65.

12. Мова (Лиманський) В. На прощання з Україною // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 57.

13. Ставицький О. Поет доби лихоліття. // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 15.

14. Ставицький О. Примітки // Старе гніздо й молоді птахи. – Київ: в-во “Дніпро”, 1990. – С. 396.

15. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996 – Т. 5. – С. 1622.

16. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 279.

17. Мова (Лиманський) В. Старе гніздо й молоді птахи. – Львів, 1909. – С. 3.

18. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996 – Т. 5. – С. 1622.

19. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 279.

20. Там само. – С. 278.

 

 

Український революціонер Кубані Степан Ерастов

 

Я вже давно хотів розповісти про видатного громадсько-політичного діяча Кубані Степана Ерастова та бракувало матеріалів. І от завдяки кубанському досліднику Віктору Чумаченку, який у відділі рукописів Національної бібліотеки ім. Володимира Вернадського знайшов особистий фонд Степана Ерастова, опрацював його і опублікував уривки з його споминів, нарешті з’явилася можливість розповісти про цю чи не найвизначнішу постать серед діячів передреволюційної історії кубанського козацтва.

Народився Степан Ерастов у Катеринодарі 19 грудня 1856 р. в сім’ї священика-великороса Іоанна Ерастова та кубанської козачки із запорозького роду Щербин.

З революційним рухом Степан вперше познайомився у ставропольській гімназії. Саме в Ставрополі зійшовся він із визначними діячами народовольського руху Валер’яном Косинським, Гартманом та Міщенком. Результат не забарився: юнак потрапив у поле зору поліції. Перший обшук на його квартирі стався 1875 року, ще коли він був гімназистом.

Поступивши на математичний факультет Київського університету ім. Святого Володимира, Степан Ерастов переїхав до Києва. Тут й почалася його українська політична діяльність. Її початком він вважав перше жовтня 1878 р. – день вступу до нелегального товариства “Кіш”.

Його обрали скарбником “Коша”, отож він мусив шукати способи заповнення каси товариства. Наближалося Різдво. Логічно прийшла думка заробити шляхом колядування. Вивчили дві колядки. Але до кого йти? Велике російськомовне місто, здавалось, колядок не потребувало. Та й час був тривожний: будь-які вияви українофільства вважались за сепаратизм і переслідувались. Навіть сіра українська шапка-кучма могла викликати підозру. А з колядників, взагалі, легко було перетворитися на “банду заколотників”.

Хтось порекомендував піти до професора криміналістики Кістяківського.

Довго стояли біля його дверей, не наважуючись увійти. Вже й сумніви почали перемагати. Коли хтось із студентів наважився і подзвонив.

Служниця була здивована та все ж поінформувала професора про колядників. А той радо запросив нежданих гостей.

Хор заспівав ще в передпокої:

 

Добрий вечір, пане господарю,

Ой, радуйся земле: син Божий народився!

 

Професор із повагою вислухав колядки, запросив до вітальні. Тоді Степан Ерастов, не довго думаючи, витягнув аркуш паперу і попросив внести даток на благодійні цілі. Господар, не дискутуючи, вийняв із гаманця 15 карбованців, а його гість і від себе додав 5 карбованців.

Перша удача додала завзяття.

Того ж вечора вони прийшли з колядою ще до кількох осіб. Найтепліше їх прийняв директор колегії Павла Ґалаґана Нечипоренко. Та й даток його був найщедріший: 36 карбованців.

Наприкінці пішли до відомого доктора Панченка.

Не встигли й обтрусити сніг, як двері до передпокою раптово відчинились і назустріч їм із зали, де за столом зібралось українське громадянство, полетіли могутні акорди.

За роялем сидів сам Микола Віталійович Лисенко.

– Добрий вечір, пане господарю, – підхопили студенти і ввалилися до вітальні.

Їх підтримали басами Микола Тобілевич, брати Винниченки та інші гості...

Кубанцю на все життя запам’ятався цей Свят-Вечір у товаристві київської “Громади”.

Так між членами “Громади” та молоддю “Коша” встановилися дружні взаємини. Найбільше любили “кошовики” Миколу Лисенка за його доброзичливість та сердечність, душевне ставлення до кожного, з ким мав стосунки.

З Миколою Лисенком Ерастов зустрічався часто – на літературних вечорах, які проводив Олександр Кониський, на “словникових зібраннях” у Володимира Антоновича, під час відпочинку на Дніпрі. Брав участь кубанець і в домашніх постановках Михайла Старицького. Так у “Переяславській ночі” він грав шляхтича, а в “Гамлеті” – Лаєрта. Роль Полонія виконував Микола Лисенко, а Гамлета – сам Михайло Старицький, який і переклав цей твір українською мовою...

На літніх вакаціях Степан Ерастов поїхав до Женеви, де жив апостол думок тодішньої української молоді Михайло Драгоманов. Подружжя Драгоманових прийняло земляка дуже тепло і сердечно. Особливо вразило кубанця те, що під час обіду кухарка сиділа разом із господарями за одним столом. Та й ще й почувала себе абсолютно невимушено. Для Росії це було нечувано!

В Женеві познайомився Ерастов із знаменитими діячами