Відповідальний за випуск Володимир ЯКОВЕНКО
© Роман Коваль, автор, 2004. © Євген Коваль, дизайн, 2004.
ЗМІСТ
Передмова Переселення в “країну крові” Чому з’явилися українці на Кубані Історик Кубані Федір Щербина Олексій і Кузьма Безкровні Яків Кухаренко: український поет, російський генерал Боротьба гірських народів Кавказу в ХIХ ст. Український поет Кубані Василь Мова Український революціонер Кубані Степан Ерастов Симон Петлюра і Чорноморська громада РУП Олександр Кошиць і Кубань Павло Сулятицький і його “Нариси...” *Кіндрат Бардіж. Повернення Микола Рябовол – голова Законодавчої Ради Кубані Кубанський бандурист Антін Чорний *Воїн-бандурист Василь Ємець *Важкий шлях кубанця Василя Проходи Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна Перший кубанський прем’єр Лука Бич Член Законодавчої ради Кубані Степан Манжула Микола Ґалаґан – представник Центральної Ради на Кубані “Від гір Карпатських аж по Кавказькі” *Костянтин Здобудь-Воля, гетьманець із Кубані *Михайло Фролов – герой України і Дону *Кубанський отаман Василь Рябоконь *Кубанський бандурист Михайло Теліга Генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський Післямова
Переселення в “країну крові”
Переселення українських козаків на Кубань було гріховним від самого початку. По-перше, Чорноморське козацьке військо – хай і під тиском несприятливих обставин – але залишало свій народ сам на сам із неймовірно жорстоким, підступним і безоглядним московським завойовником, залишало на неминучу розправу; по-друге, українське козацтво переселялося на землі, які впродовж століть і тисячоліть належали іншим народам. Так, ці землі на початку 90-х років XVIII ст. стали безлюдними. Стали безлюдними внаслідок політики випаленої землі царського уряду. Ногайські татари, які кочували на цих землях, були майже вщент винищені російськими військами під керівництвом Олександра Суворова. За свідченням Суворова, рубка татар була “жахливою”. У вирішальній битві було вбито їхнього найголовнішого поводиря – кунакайського мурзу. “Татари були загнані у багнисту річку і, не бачачи порятунку, в припадку безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят” 1. Решта ногайських татар була виселена росіянами на Південний Урал. Хтось врятувався, втікши за р. Кубань, до Оттоманської імперії. І українські козаки-чорноморці повинні були закріпити російську перемогу, обжити випалені Олександром Суворовим землі, “захистити” їх, як казала цариця Катерина II, від “закубанських народів”, яким ця земля, власне, і належала. Так що, переселення чорноморських козаків з України мало не тільки характер втечі від обов’язку захищати свій народ, а й всі ознаки хрестового походу, адже козацькі шаблі були спрямовані на народи, які вірили, бачте, “не в того Бога”. Яка ганьба впала на наш рід: знаючи, що таке поневолення рідного краю, підняти шаблі, щоб поневолити інший народ! Та ще й служити поневолювачу, вважати завойовників нашої Батьківщини покровителями. Мова про Катерину II та руйнівника України Григорія Потьомкіна, якого козацька верхівка вважала чомусь своїм “батьком”, своїм “великим гетьманом”, а його несподівану смерть сприйняла як особисте горе. І, сльозами умившись, бандуру прирікають на співучасть у злочині:
Встань, батьку, великий гетьмане, – співала жалібно бандура. Милостивий, великий пане, Встань, Грицьку, промов за нас слово…
Важко назвати це лицарством… А саме таку пісню привіз військовий суддя Війська вірних козаків Антін Головатий до Петербурга, намагаючись співом чарівниці-бандури розчулили криваву імператрицю Катерину – “вражу мати”, як казав Тарас Шевченко; ту, “Вторую”, що “доконала вдову-сиротину”. Катерина дійсно була зачарована і зворушена. І милостиво дозволила козакам залишити напризволяще свою Батьківщину й рушати в Тмутаракань захищати нові кордони Російської імперії “від закубанських народів”. Соромно і згадувати таке… Прибувши в серпні 1792 р. до “країни крові” (так знаменитий Елізе Реклю назвав Кубань) 2, козаки невдовзі отримали грізне попередження: взимку 1794 р. на Тамані, на Синьому пагорбі, несподівано розверзлася земля і з кратера почали вилітати великі брили на відстань до версти, а в 1796-му на поселенців налетіла чума, яка впродовж трьох років завдала великих спустошень. Слід зазначити, що під час колонізації Кубані від різних хвороб загинула 1/6 частина переселенців 3. Однією з причин масової загибелі був несприятливий клімат вкритого болотами Кубанського краю – прийшлий люд гинув від кубанської пропасниці 4. В 1799 р. почалося виверження на невеличкому острові Темрюк. Того ж таки року козаки стали свідками ще одного незвичайного для себе явища – появи з морських глибин вулкану та виверження чорної грязюки на висоту до 5 метрів над рівнем моря. Козаки назвали цей та інші вулкани пеклом. Зрозуміло, що чорноморці сприйняли “пекельні” виверження як поганий знак. Вилюднена земля спонукала їх до роздумів над причиною цього страшного безлюддя… Взагалі, на півострові Тамань було чимало вулканів, що вивергали грязюку, в якій можна було знайти вдосталь черепків – решток грецьких та скіфських глиняних виробів, які, на думку історика Палласа, древні мешканці цієї землі могли опускати в жерла вулканів як жертвоприношення 5. Та це не допомогло їм, адже по них сліду не залишилося, ну, хіба що ці глиняні черепки та зарослі пирієм могили у степу й в очеретах лиманів. Та ще кинджали, які нові тимчасові господарі виорювали плугом. Спустошливі війни та масові виселення в басейні Кубані та Західного Кавказу впродовж віків набрали такого масштабу, що, на думку французького географа Елізе Реклю, жодний край у такій мірі не заслуговував на назву “країна крові”, як цей. Не один раз на цій землі нові раси займали “згарища своїх попередників” 6. Від минулих господарів країни “лишались тільки географічні назви, в більшій чи меншій мірі споганені незвичним язиком чужоземців” 7. Елізе Реклю стверджував, що “нижньодніпровські козаки” “були добре зустрінуті черкесами” 8. Черкеські князі казали чорноморцям: “Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити, але якщо вже так сталося, то треба жити мирно” 9. Вісім років між ними тривали добросусідські стосунки: черкеси допомагали козаками обживатися, а, ті в свою чергу, не заперечували, щоб черкеси селитися поруч, сіяли хліб на тепер вже “козацьких” землях. Виник навіть Гривенно-Черкеський курінь, до якого записалося чимало адигів. Деякі козацькі старшини одружувались на черкешенках 10. Але імперський Петербург вимагав від козаків просування вперед – на Закубання – на землі адизького народу. Не дивно, що невдовзі між чорноморцями й адигами почались сутички, які переросли в довготривалу війну. Елізе Реклю зазначав, що черкеси “своїм енергійним спротивом росіянам (і українцям) набули слави героїв, поставивши себе в один ряд із найвідважнішими націями земної кулі” 11. Та, врешті-решт, чорноморці – авангард російської імперії зла – здолали опір відважної нації, і з колишніх “друзів стали переможцями” 12... Ще в 1859 р. дослідник Паулі налічував на Західному Кавказі понад півмільйона адигів. Наприкінці сімдесятилітньої війни, в 1864-му, їх зменшилося на 200 тисяч осіб 13. Черкеси “не побажали підкоритися волі переможців”, які змушували переможених прийняти присягу на вірність цареві. Коли російське керівництво в 1864-му оголосило їм ультиматум – упродовж місяця “очистити” місцевість “під страхом бути оголошеними військовополоненими”, – черкеси прийняли трагічне рішення залишити свою батьківщину 14. В них був тільки один шлях – до Оттоманської імперії, де жили їхні одновірці, та все ж зовсім чужі люди. За період із 1 січня до 10 липня 1864 р. з портів Тамані, Анапи, Новоросійська, Туапсе, Сочі та Адлера було депортовано 256 тисяч осіб. Інші російські звіти засвідчують, що між 1858-м і 1864 роками число депортованих сягнуло майже 400 тисяч осіб. А враховуючи тих, хто покинув батьківщину до 1858 р. і після 1864 р., а також тих, хто помер у дорозі, число вигнанців (адигів та інших кавказців) слід оцінювати не менше, як у півмільйона. Лише 70 тисяч черкесів схилили голови перед завойовниками і “ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині” 15. Елізе Реклю зазначав, що “деякі долини зовсім позбулись своїх попередніх жителів і порожніють в очікуванні росіян: про туземців нагадують лише цвинтарі, огорнуті гаями диких слив, груш і яблунь, переплетених виноградною лозою” 16... Елізе Реклю відзначав рідкісну красу та вишуканість волелюбних адигів, їхню мужність і ввічливість, схильність до красномовства та поетичності, звертав увагу і на їхнє дивовижне вміння володіти зброєю та конем. Велике значення черкеси надавали освіті. Історик Белл вважав їх “найосвіченішим народом на землі” 17. Навіть (!) якби адигейський народ був малопривабливий, то й це не виправдало б участі українських козаків-чорноморців в їхньому знищенні – на славу і процвітання Російської імперії. А черкеси були народом лицарським, в гени якого шляхетність і чистота були закладені, здається, від народження. Про це свідчить їхнє неписане зібрання законів, т. зв. Адизький етикет, який тисячі років регламентував стосунки адигів між собою та з людьми інших народностей 18. В основі життєвої філософії адигів була повага до предків, старших, жінок та дітей. Обов’язком адига був захист не тільки своїх, а й чужих дітей – навіть із ризиком для власного життя. Адиг вважав за ганьбу не відвідати хворого, не допомогти тому, хто потрапив у біду, чи відмовити в проханні жінці. Велике значення надавалося вірності в шлюбі. Адизький етикет суворо забороняв позбавляти життя іншу людину, засуджував злодійство, брехню, шахрайство, жадібність, лестощі, підлабузництво, хвалькуватість, зарозумілість, плітки, надмірне вживання їжі. Засуджувались вживання п’янких напоїв та лайливих слів. Адизький етикет спонукав бути гостинним, вітатися з перехожими, бажати їм добра. Адиг вважав неприпустимим ганьбити свій рід недостойними вчинками. Тому, хто переступив норми адизького етикету, оголошувалось, що він “не адиг”, що було рівнозначно смертному присуду 19. І проти цього стародавнього і прекрасного народу Москва – примітивна, жадібна й зарозуміла – оголосила політику, яку сам Суворов назвав “політикою вогню і меча”. Один лише російський генерал Петро Текелич (відомий українцям більше як Телекій) спалив близько трьохсот гірських поселень адигів 20. А “вірні козаки”, вірні до нестями, – попри знищення тим же московським генералом Текелієм своєї колиски – Запорозької Січі, стали на бік історичного ворога українського та адизького народів, підняли шаблю на тих, із ким треба було жити в дружбі і любові... Може й не варто було згадувати, що давно минуло… Хто знає, може, й забулась би “срамотня давняя година”. Слава ж забулась… Та доведеться (!) згадувати… Бо (хоч історичні помилки нас не надоумлюють) надія лишається: ну, може, хоч ця трагедія чомусь навчить нас?! Може, нарешті, схаменуться українці, обнімуться і визначать нарешті, хто є другом, а хто недругом історичним. Правильно визначаться. А для цього треба знати історію рідного народу. Правдиву історію. З усіма її жахами.
Джерела 1. Потто В. Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях. – СПб, 1887. – Т. I. – Вып. I. – С. 110 – 111. 2. Реклю Е. Земля и люди. Всеобщая география. – СПб., 1898. – Кн. 4. – Т. 6. – С. 84. 3. Медунина В. О вольных россиянах, не знавших крепостного ярма // Кубань. – 1991. – № 1. – С. 55. 4. Короленко П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска 1696 – 1896 // Исторический очерк. – Екатеринодар, 1896. – С. 25. 5. Реклю Е. Вказана праця. – С. 83. 6, 7. Реклю Е. Вказана праця. – С. 84. 8. Реклю Е. Вказана праця. – С. 96. 9, 10, 20. Білий Д. Малиновий клин. – К., 1994. – С. 38 – 39. 11, 15. Реклю Е. Вказана праця. – С. 88. 12. Реклю Е. Вказана праця. – С. 96. 13. Реклю Е. Вказана праця. – С. 84 – 85. 14, 16. Реклю Е. Вказана праця. – С. 87. 17. Реклю Е. Вказана праця. – С. 88 – 90. 18, 19. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 549 – 550.
Чому з’явилися українці на Кубані
У другій половині XVIII століття нашій Батьківщині було завдано тяжких ударів: 1764 року Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій, а 1775-го ліквідувала Запорозьку Січ; у 1781 р. Україна втратила залишки автономії. Було закріпачено селян. Значна частина українських земель опинилася в руках російських поміщиків. “Всі блага землі запорожців дістались іншим, – писав історик Дмитро Яворницький, – самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть за Атлантичний океан, у Сполучені держави, себто Америку” 1. Під час першої хвилі міграції, в 1792 – 1794-у роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ліквідації Запорозької Січі поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п’яти тисяч осіб. Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв’язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю. Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування – хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині... Серед сучасних українських істориків найбільш повно вивчив історію переселення українців на Кубань Євген Петренко, кубанський козак зі станиці Кримської. Його кандидатська дисертація так і називається – “Переселення козаків і селян України на Кубань”. До речі, Євген Петренко веде свій родовід від українських козаків, що 1809 року з Полтавської та Чернігівської губерній переселилися на Кубань. Написав він і ґрунтовну передмову до книги Рената Польового “Кубанська Україна”. З цієї книги я й взяв деякі відомості, готуючи цей розділ... Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський і Нижчестебліївський курені отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь – від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження. Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі у 1802 – 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська. Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 – 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилася понад сорок одну тисяча осіб 5. В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, “вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях” 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності. Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7. Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами. Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що у XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр... Все інше завмерло, змирившись із поневоленням... Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх “турецьких” запорожців, які, “покаявшись”, отримали від Миколи I “прощєніе ґрєхов” і відразу були кинуті в м’ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров’ю “смить прєдатєльство” і “довєсті прєданность російскому царю”. На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань – проти їхньої волі. Так, недоля об’єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорізької Січі – чорноморців і азовців. За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українців. Але слід зазначити, що, крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась. Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше до Кубанської області мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8. Слід зазначити, що в урядових колах царської Росії існувала думка, що найкращими переселенцями є українці і, перш за все, полтавці та чернігівці. “Цей нарід (тобто українці)… – писав російський дослідник Риттих, – приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою заселення, майбутнього багатства і процвітання нових місць” 9. Таким чином, Російська імперія успішно використала сотні тисяч активного українського елементу як першопрохідників у неосвоєних чи малоосвоєних землях імперії, й не тільки на Кубані, але й у Терській області й Ставропольській губернії. Про сибіри і казахстани я вже не говорю... Слід сказати, що на Кубань переселялися й українці Галичини, Закарпаття, Буковини – українських земель, що тимчасово входили до складу Австро-Угорщини, а також вихідці з Бессарабської губернії, особливо з Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів, де мешкало багато нащадків запорозьких та задунайських козаків 10. Переселення здійснювалося і з інших губерній, в яких українці становили помітний відсоток населення, зокрема з Воронезької, де українців було понад 36 відсотків населення, Курської – 22,3%, Донської області – близько 29% українців, Бессарабської губернії – майже 20%, Люблінської – майже 17%, Ставропольської – понад 36% українців 11. Щоб приховати переважання українського населення Кубані, хитрі московські голови під час перепису 1897 р. об’єднали українців і росіян в одну графу 12. Добре, що була графа про рідну мову. Тому дослідники могли говорити лише про поділ населення Кубанської області за мовною ознакою. Отже згідно з переписом 1897 року на Кубані тих, хто вважав рідною українську мову, було 49%. Російську визнало рідною 41% населення. Зрозуміло, що поділ за рідною мовою хоч і дає уявлення про національний склад населення Кубанської області, та все ж не до кінця повне – адже добре відомо, “що, може, ніде не записано стільки українців на москалів, як саме на Підкавказзі, – писав відомий географ Степан Рудницький. – Уже в 70-х роках (ХIХ ст.) числив Чубинський не менш, як 60% українців на Кубані... Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком” 13. Якщо говорити про Чорноморську губернію, яка межувала з Кубанською областю і охоплювала смугу Чорноморського узбережжя, то за переписом 1897 р. українську мову тут визнали рідною понад 16% осіб... Не слід забувати, що й тут, як і “всюди на Підкавказзі, мусило багато українців стати паперовими великоросами” 14. Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2%. Росіян було 42,7%. Серед останніх багато було “паперових росіян”. Таким чином, і через 134 роки з часу переселення перших запорізьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичаї, але й чисельно складали найбільшу етнічну спільноту Кубані. Та й у 1950 – 1960-х роках на Кубані буяла українська стихія. “Потрапивши на початку 1950-х років на Кубань, – писав у своїй книзі “Кубанська Україна” Ренат Польовий, – я відчув, що опинився ніби на своїй рідній Україні. Як іногородні, так і козаки в ті часи розмовляли колоритною українською мовою, яка нічим не відрізнялася від сільської мови моєї малої батьківщини, що на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей... Топоніміка тієї місцевості також українська... Типовими українськими були в станицях житла, побутові речі, страви. Українські пісні лунали вечорами в різних кутках станиць. “Ще не вмерла Україна” там була звичайною застільною піснею... По-стародавньому справлялися весілля. Проте тамтешній люд був позбавлений української самосвідомості. Свою мову називав “станичною”, російську, щоправда, – “городською”. Себе місцеві жителі вважали “руськими”, а росіян – “кацапами”... Нині відбувається посилене заселення україномовної території Кубані російською людністю, внаслідок чого відсоток місцевого населення українського походження зменшується. Особливо вподобали цей благодатний край відставники та ветерани освоєння північних і східних околиць імперії... Підтримані владою, вони виявляють неабияку активність в опануванні становища, в намаганні впливати на громадське і культурне життя населеного пункту. Зокрема, в рибацькому селищі Пересип, що підпорядковане Охтанизівській станичній раді Темрюцького району, прибульці створили селищний осередок компартії, захопили в свої руки місцевий клуб, добилися ліквідації керованого високоосвіченим професіоналом Олексієм Обабком самодіяльного хору, репертуар якого складали популярні українські козацькі пісні. Натомість організовано хор ветеранів, що виконує лише примітивні “савєтскіє патріотіческіє пєсні”... 15. Зрозуміло, що від сучасного покоління кубанців приховується правдива історія Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Сучасні кубанські козаки уявлення не мають про те, як їхні батьки і діди у лавах Кубанської армії та Армії УНР боролись за свободу українського народу, як їхні рідні до середини 1920-х років у складі партизанських загонів вели збройну боротьбу проти російської окупації Кубані. Не знають про це і їхні брати з Великої України. Тому ми й започаткували цикл радіопередач “Кубанська Україна” – бо хочемо відновити духовний зв’язок між українцями різних українських земель.
Джерела 1. Яворницький Д. Українсько-руське козацтво перед судом історії // Україна. – К., 1991. – С. 21. 2. ДАКК, ф. 396, оп. 1, спр. 11328. 3. ЦДІА України, ф. 209, оп. 2, спр. 679, арк. 1 – 8; спр. 813, арк. 1 – 10; спр. 1208, арк. 1 – 6. 4. Короленко П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска 1696 – 1896 // Исторический очерк. – Екатеринодар, 1896. – С. 16. 5. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С. 62, 69 – 71; Голобуцкий В. Черноморское казачество. – Киев, 1956. – С. 220; ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 201, арк. 39 – 91, 95 – 159; 183 – 252; 253 – 347. 6. Стороженко Н. К истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале XIX века. – К., 1898. – С. 54. 7. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 62, 69 – 71; Голобуцкий В. Черноморское казачество. – Киев, 1956. – С. 220; Громов В. Население степного Предкавказья (Ставропольской губернии и Земли Черноморского войска) в последней четверти XVIII – первой половине ХIX вв. Формирование. Социальный состав. Канд. дисс. – Ростов, 1983. – С. 83, 84; ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 201, арк. 39 – 91, 95 – 159, 183 – 347; спр. 493, арк. 2, 2 зв., 15, 15 зв.; ф.345, оп. 1, спр. 168, арк. 203, 209. 8. Македонов Л. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897 г. – Екатеринодар, 1906. – С. 518 – 538. 9. Риттих А. Переселення. – Харків, 1882. – С. 170. 10. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? – Львів, 1994. – С. 258 – 259. 11. Олесевич Т. Статистичні таблиці українського населення ССРР за переписом 17 грудня 1926 р. – Варшава, 1930. – С. 68 – 74. 12. Чижикова Л. Заселение Кубани и современные этнические процессы // Советская этнография. – 1963. – № 6. – С. 29. 13. Рудницький С. Вказана праця. – С. 258 – 259. 14. Там само. – С. 260. 15. Польовий Р. Кубанська Україна. – Київ: Діокор, 2002. – С. 6 – 7.
Історик Кубані Федір Щербина
Серед учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце посідає визначний статистик, економіст, соціолог та громадський діяч Федір Андрійович Щербина – особистість яскрава, талановита, та водночас складна і суперечлива. Народився він 13 лютого 1849 р. в станиці Новодерев’янківській Єйської полкової округи Кубанської області в родині козака-священика 1. Його мати – Марія Біла – також належала до відомого козацького роду 2. Спочатку Федір Щербина стає на батьківську стежку: в 1861 р. він вступає до Чорноморського духовного училища, а через 5 років його як кращого учня направляють для продовження освіти в Ставрополь, до Кавказької духовної семінарії. Та все ж священиком Федір Щербина не став: у 1872 р. він вже навчається в Москві у Петрівській землеробській і лісовій академії. Та внаслідок участі в студентських заворушеннях його змусили залишити навчання 3. Невдовзі він вступає на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі, стає членом одеської Громади, бере активну участь у революційному русі, в результаті чого був двічі арештований. Зокрема, його підозрювали у вбивстві агента охранки Тавлєєва. Але оскільки прямих доказів не було, то Щербину вислали під нагляд поліції до Вологодської губернії 4. Лише через чотири роки повертається він на Кубань. І разом з іншим дослідником Євгеном Феліциним пише історичний нарис “Кубанське козацьке військо...” Ця праця була подарована імператору Олександру III та спадкоємцю престолу Миколі Олександровичу, які відвідали Катеринодар – столицю Кубанського війська. Праця Щербини та Феліцина була високо оцінена Його Імператорською Величністю. За написання історичної частини для збірника “Кубанське козацьке військо…” царевич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив Щербину золотим жетоном і перснем із діамантом 5. Отримав він і золоту медаль Імператорського географічного товариства та найвищу грошову премію Російської академії наук 6. Отак колишній бунтар став істориком, зігрітим владою... Та у 1902 р. його знову притягують до дізнання – за спробу “публічного обговорення загальнодержавних питань” 7. Так влада розцінила оприлюднені думки Щербини, що “першою і найголовнішою умовою припинення остаточного підриву і занепаду сільськогосподарської промисловості має бути забезпечення свободи особистості”. Щербина вважав, що особистість необхідно поставити “в умови, які найбільше сприятимуть вияву її талантів” 8. За цю, так би мовити, провину автора було вислано під нагляд поліції у своє помістя Джанхот на Кубані. Там учений провадив історичні, етнографічні та економічні дослідження. Невдовзі науковець написав доповідь про необхідність запровадження в Росії конституції. Доповідь була опублікована в Штутгарті і справила на громадськість велике враження. Не дивно, що до Щербини на Кубань приїжджали письменники, вчені, громадські діячі, які прагли змін у Росії. Дім Щербини став притулком для багатьох революціонерів, зокрема тут жив учасник замаху на царя Олександра II Михайло Фроленко; активна учасниця народовольського руху, сестра дружини відомого письменника Володимира Короленка П. Іванівська; тоді ще мало кому відомий член Революційної української партії Симон Петлюра, який співпрацював із Щербиною у підготовці “Історії Кубанського козачого війська”, брав участь у кубанських експедиціях Федора Щербини. Попри “політичну неблагонадійність”, Петербурзька академія наук, вважаючи на великий внесок Федора Щербини в науку, у 1904 р. приймає його до своїх лав і він стає її членом-кореспондентом. В 1906 р. кубанський історик очолив відновлену після 114-літньої заборони Військову раду Кубанського козацького війська, а наступного року кубанські козаки обирають його своїм представником до 2-ї Державної Думи Росії. В Думі Щербина очолює Козацьку фракцію 9. Ще у 1901 р. кубанський отаман Яків Малама запропонував відомому українському історикові Дмитру Яворницькому, написати історію кубанського козацтва, але той відмовився, оскільки в цей час досліджував історію запорозьких козаків. Тоді Кубанський військовий уряд звернувся до “неблагонадійного” вченого. Щербина дав згоду. У 1910 р. вийшов перший том “Історії Кубанського козачого війська”, а невдовзі і другий. Завершити написання історії кубанського козацтва Щербині завадили Перша світова війна та революція. Так, після Лютневої революції 1917 року Федір Щербина стає членом Кубанської крайової ради, а невдовзі й Кубанської законодавчої ради, яка 16 лютого 1918 р. проголосила Кубанську Народну Республіку, не пов’язану жодними державними зв’язками з більшовицькою Росією. Його також було обрано головою Верховного Суду Кубанського козацького війська, членом Верховного Кругу Дону, Кубані й Тереку. 1919 року Кубанська Рада виділила на продовження історичних досліджень Федора Щербини близько 30 тисяч карбованців, але завершити працю вченому так і не вдалося. Слід зазначити, що Жовтневу революцію Федір Щербина сприйняв украй негативно, вважав, що вона поклала початок фізичному вигубленню і моральному розбещенню мільйонів громадян Росії. В 1920 р. він змушений був емігрувати. Якби він залишився на Кубані, то напевно розділив би трагічну долю козацтва та його провідної верстви. Не дивно, що в роки радянської влади праці Федора Щербини, як і інших політемігрантів, були заборонені: в ту епоху кожний політичний емігрант мусив бути стертий із народної пам’яті. Якщо комуністична пропаганда й згадувала когось з еміграційних діячів, то обов’язково як непримиренного класового ворога. Летіли стріли радянських пропагандистів і на адресу Щербини – засновника російської бюджетної статистики. Причиною того, що він став об’єктом нападок була критика Володимиром Леніним середньостатистичного методу досліджень, який використовував Щербина. Та радянські критики неслушно замовчували, що Ленін використовував як джерельну базу праці Щербини під час роботи над книгою “Розвиток капіталізму в Росії” 10. Була й цілком слушна критика. Зокрема, деякі радянські автори справедливо закидали Щербині, що “Історія Кубанського козачого війська” була написана на замовлення військового відомства та військової адміністрації і мала за мету виправдати політику царизму на Кавказі. І справді, у цій праці Щербина хоч і визнає, що черкеси жили у гірській частині Кавказу ще “в доісторичні часи” 11, все ж він звинувачує саме їх, а не прибульців із півночі – українських козаків та росіян – у сімдесятилітній Кавказькій війні. Мовляв, горці самі спровокували російські війська різними розбишацтвами, ба, навіть міжусобицею 12. І російські війська мусили просуватися в Закубання, щоб навести порядок, щоб мир нарешті запанував на Кавказі. Ось що пише історик Кубані Федір Щербина: “Що стосується горців, то серед публіки і навіть в пресі ствердилася думка, що цей народ вільнолюбний, незалежний і що вільнолюбство і незалежність були їхніми характерними рисами не лише в їхній боротьбі проти росіян, але й у внутрішніх стосунках. В основі цього погляду лежить глибоке непорозуміння. Прагнення горців до свободи і незалежності не йшло далі стихійних, примітивних форм, а політичний побут і управління у горців базувалися на такому плутаному становому устрої, що й самі горці з трудом, здається, розбиралися...” 13. “Горець воював завжди із-за здобичі” 14. Висновок такої історіографії прозорий: російські війська прийшли, щоб допомогти горцям, визволити їх з “дикунства”, “убогого життя”, “залагодити внутрішні непорозуміння” і, зрозуміло, поставити на шлях “культурного розвитку”. Типово імперська логіка! Так і згадуються слова Лесі Українки:
Хто визволяє сам, той буде вільний, Хто визволить кого, в неволю візьме.
Мені здається, що сучасні ідеологи війни на Кавказі, зокрема в Чечні, цілком могли б взяти для виправдання своєї імперської політики деякі висновки кубанського історика Федора Щербини, українця за походженням... Просто знахідкою для нинішніх “єдінонєдєлімщіков” виглядає характеристика визвольної війни кавказьких горців за свою свободу як “військових грабунків”. Так і написав Федір Щербина: “воєнниє грабєжі, іменуємиє войнами” 15. Знаменитий історик дописався до того, що (цитую) “черкеса не вора не било” 16. А черкеського героя зображував так: “Ловкій вор, отчаянный грабитель и удалый головорез составляли отличительные черты джигита, черкеского героя” 17. Обурювало Щербину й те, що “стосовно ворога черкесу дозволялося все – і вбивство, насилля, грабунок, приниження особистості, найзліша помста” 18. Зрозуміло, що побивався історик й за “рабську”, як він пише, долю черкешенок та їхніх хлопчиків, яких із дитинства виховували “суворими воїнами та безжалісними людьми” 19. Хвилювали історика і “суворі звичаї... сімейного побуту” черкеської родини, засновані, як він пише, на “суворо деспотичному началі”... 20. Як це все знайоме нам, принаймні, тим, хто жив у часи совєтської влади, яка свою нелюдську політику масових репресій виправдовувала турботою про бідних, жінок та дітей... Та все ж попри заангажованність Федора Щербини, попри те, що він намагався виправдати імперську політику Росії на Кавказі, спрямовану на “обуздание непокорных, хищных горцев”, його “Історія Кубанського козачого війська” – таки цінна праця, невичерпне джерело для майбутніх істориків різних поглядів. У цій праці Федір Щербина показав, що творцем історії є не безлика маса, а конкретні люди. Не
|
