Важкий шлях кубанця Василя Проходи

 

 

Українське питання: погляди Корнілова і Денікіна

 

Великий французький військовий діяч Наполеон Бонапарт стверджував, що “особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, але він є все в цій армії. Галів підкорили не римські легіони, – говорив далі Наполеон, – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, але перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це виконав Фрідріх Великий”.

Я поділяю цю думку. І сьогодні хочу розповісти про російських генералів, які, здавалось, були приречені відіграти велику роль в історії не тільки Кубані та України, але й інших народів Російської імперії. Мова про Лавра Корнілова, який, будучи командувачем Петроградською військовою округою, у перші дні Лютневої революції заарештував царицю Олександру Федорівну, та Антона Денікіна, монархіста за переконаннями.

Корнілов ніколи не приховував своєї участі в арешті імператриці, навпаки, пишався цим, не один раз публічно згадуючи цей факт своєї біографії. Він здійснив арешт, бо вважав династію Романових “здегенерованою, не вартою бути на престолі держави” ¹.

Генерал Лавр Корнілов, перший головнокомандувач Добровольчої армії, створеної на Дону і Кубані, був прихильником вирішення долі Росії на Установчих зборах, тому й головне завдання Добровольчої армії бачив не в насильстві до народів, які прагнули реалізувати своє право на самовизначення, а в забезпеченні цього права.

Не дивно, що між засновниками Добровольчої армії – Михайлом Алексєєвим та Лавром Корніловим – від самого початку існувала майже відверта ворожнеча: Алексєєв був запеклим монархістом і російським шовіністом, а Корнілов – “прибічником децентралізації (російської) держави й самовизначень народів” ².

Після того, як більшовики розігнали Установчі Збори, Корнілов, посилаючи своїх уповноважених в різні краї, зокрема і до Сибіру, підписав таке звернення: “Мир треба укласти загальний і почесний, на демократичних принципах, себто: з правом на самовизначення поневолених народів… Зірвані більшовиками Установчі Збори повинні бути скликані знову… За окремими народами, що входять у склад Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдності. Польща, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їхніх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і непорушний союз братніх народів” ³. Не дивно, що у Добровольчій армії – з дозволу Корнілова – представники різних національностей нашивали на рукав “стрічки національних кольорів” ⁴.

Лінію Михайла Алексєєва на відновлення монархії підтримували Антон Денікін і частина офіцерства. Фактично існувало два штаби: Корнілова та Алексєєва. Про цей поділ голосно “не говорилося, бо всі відчували грізну небезпеку”, яку несли більшовики ⁵...

В час, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар – столицю Кубані, в якій “порядкували” більшовики – в Україні готувався до державного перевороту Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова – як до “людини чесної і сильної”. Повага та симпатія були взаємними ⁶.

До речі, ще у 1917 р. саме Верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов, переконавшись, що українці на фронті є морально стійкими і витривалими в бою, буквально примусив майбутнього Гетьмана України Павла Скоропадського українізувати 34-й армійський корпус.

У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов ультимативно вимагав від нього кроків у цьому напрямку. “Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – наказував Корнілов. – У Вас буде чудовий корпус” ⁷. Корнілов наполягав “на повній українізації – геть до лазаретних команд” ⁸.

Навіть “у питанні створення української армії Корнілов був прибічником українства” ⁹. Ось такі парадокси історії: Верховний головнокомандувач російської армії став одним із ініціаторів формування українських національних частин у складі російської армії.

Така позиція Корнілова викликала глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона Денікіна і начальника його штабу Маркова. Не знайшла така позиція підтримки і у провідних російських “демократів” – Керенського, Мілюкова, Терещенка, Церетелі…

Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату якого вранці 13 квітня 1918 р. влучив гарматний снаряд, – за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, – то напевно Українська Держава в особі її гетьмана мала би цілком дружні стосунки з Добровольчою армією, сформованою більше як на половину з кубанців. І головне: Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу армію.

Але це вже із традиційної української “опери” – якби… Більш переконливо писала Маруся Чурай: “Жаль ваги не має…” Вагу мають доконані факти. Таким доконаним фактом і стало перетворення Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.

Антон Денікін не приховував ворожості до Гетьмана України Павла Скоропадського – як до “зрадника Росії”, що “продався німцям”. Підвладні Денікіну органи інформації почали сильну пропаганду серед офіцерів – їх закликали не вступати до частин, які формував український гетьман ¹⁰. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін, був непримиримий до України та її союзника – Німеччини ¹¹.

Для того, щоб збагнути, який патологічний тип очолив Добровольчу армію, слід навести декілька цитат із російської преси часів денікінщини. Вони змальовують атмосферу, яку витворив Денікін на Кубані, в Чорноморській губернії та на інших окупованих територіях.

Звичайно, даремно було б сподіватися від російських монархістів, об’єктивного ставлення до української справи, та все ж, “здавалося б, можна було сподіватися бодай на більш-менш правдиве подавання фактичного матеріалу, – писав у своїй роботі “Московська преса про українську справу за часів Добрармії” міністр юстиції кубанського уряду Павло Сулятицький. Він наводив характерний приклад із газети “Заря России” за 21 серпня 1919 року: “Есть в составе общей картины России такая страна Малороссия, где пели красивые песни, хорошо танцевали, мечтали в лунные ночи на берегах Днепра… и вдруг началось твориться что-то непонятное. Вчера были малороссы, милые, хорошие люди, кость от кости русские, православные, крещенные одной водой и осененные одним крестом, а сегодня, ослепленные своими вожаками… стали врагами. Началась какая-то повальная вакханалия, обмоталось все желто-голубыми лентами, заговорило на галицийском наречии, посрывало русские надписи, разрядилось в синие жупаны и крикнуло дикое – “Геть” ¹².

Український рух і українська держава російськими монархістами зображувалися як “злоє дєло”, “нємєцкая інтріґа” ¹³. Лідери української держави подавалися в карикатурному вигляді. Ось в якому стилі писали про Головного Отамана Армії УНР російські газети: “Московский телеграфный чиновник Петлюра, известный до сих пор только тем, что он сын полтавского извозчика… разве он не достаточно яркое подтверждение безумия самого существования самостійной Украины”. Називали його і “прєдатєлєм”, і “неґодяєм”, і “бившєм бухґалтером... подкупленним нємцамі” тощо ¹⁴.

Український рух денікінці намагалися зобразити як “бунт збільшовиченої черні”. Тому їх особливо дратувало, що в Українській армії служать кадрові старшини, а надто – старшини генерального штабу. Тому монархічна преса виливала помиї на генерала Володимира Сінклера, полковника Євгена Мишківського, підполковника Марка Безручка та на інших видатних українських старшин ¹⁵.

“Ненависть до українців була такою пекучою, що виключалась навіть можливість спільної тимчасової акції проти більшовиків”, – писав Павло Сулятицький. На підтвердження він цитує передовицю в газеті “Великая Россия” за 31 серпня 1919 р.: “С петлюровцами у нас нет и не может быть самой короткой дороги. Нам они такие же враги, как и большевики. С ними предстоит такая же борьба, как и с большевиками… Петлюра сейчас – это арьергард большевизма, который завтра обратится в его передовые посты” ¹⁶.

“Убоґіє скоромохі”, “чужезємний галіційскій сброд”, “бандіти”, “прєдатєлі”, “неґодяі” – так оцінювали денікінці український рух та його лідерів.

За лайкою насувався висновок: “Все, что препятствует возрождению единой России, должно быть уничтожено. Должны быть уничтожены и петлюровцы” ¹⁷.

Слід віддати належне Денікіну: він розгорнув шалену пропагандистську роботу. Українські ж інституції діяли куди менш енергійно, а кубанський уряд взагалі не спромігся на власну пропагандистську акцію...

Добровольча агентура діяла професійно, зокрема, вона взялася розколоти кубанців – на чорноморців та лінійців. До того часу “ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками – дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали “русскімі людьмі”, а чорноморці – “хахлами”, що хочуть продати Кубань Україні, яка продалася німцям” ¹⁸.

Слід зазначити, що серед чорноморців, справді, протинімецьких настроїв не було, навпаки, на німців покладалися великі надії... До речі, те саме стосувалося і донців, і росіян...

Відтоді, як німці прибули на Донщину, ставлення до них – ворогів Росії у Першій світовій війні – поступово змінювалося на краще, зокрема в Новочеркаську, згадував Василь Іванис, особливої ворожості до них уже не почувалося. “Скоріше на німців покладали надію, що вони наведуть лад, але більшість інтелігенції лякалася у цьому признатися” ¹⁹.

Що вже говорити про кубанців, до яких дійшли чутки, що німці за два місяці вигнали більшовиків з України. Тож кубанці надіялися, що німці й Кубань визволять від більшовицького нашестя.

Кубанські повстанці, які прибували у донську станицю Мечотинську, де розмістився уряд Луки Бича, розпитували про німців, “де вони, чому Правительство не зговориться з ними, щоб допомогти повиганяти голоту з Краю (тобто, більшовиків. – Р. К.)?” ²⁰. Кубанське населення через повстанців все виразніше переказувало, щоб кликали німців, а там, де була можливість, – наприклад, на Тамані, козаки самі запрошували їх ²¹.

І німці відгукнулися. Надавши таманським повстанцям зброю та амуніцію, вони висадили десант і спільно з козаками вигнали більшовиків із Тамані. Та все ж німці воліли, щоб кубанський уряд звернувся до них за допомогою офіційно. Не отримавши такого звернення, вони повернулися до Керчі.

Звісно, що Лука Бич знав про прихильність до німців кубанського козацтва, інтереси якого уряд ніби представляв. Та Бич був у повній залежності від Денікіна і слухав його команди. Денікін же продовжував палати дикою ненавистю до німців.

Нарешті німецький воєначальник фон Анрім не витримав і сам запропонував кубанському урядові на допомогу декілька дивізій, щоб викинути большевиків із Кубані. На це уряд Бича відповів, що прийняти допомогу німецького війська він не може. Більше того, кубанський уряд вислав до Ростова делегацію висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань.

Денікін у своїх “Очерках Русской смуты” писав, що Лука Бич звертався до генерала Алексєєва з проханням прискорити похід Добровольчої армії на Кубань, бо, не дай Боже, катеринодарська інтелігенція випередить і попрохає німців про допомогу.

Після звільнення Катеринодара від більшовиків Лука Бич всіх кубанських офіцерів, що з німцями звільнили Тамань, віддав під суд ніби за “державну зраду”. Історично це засліплення не має виправдання, підсумовував Василь Іванис.

“Німці за два місяці звільнили велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за 2 тижні, може (за) 3. Це б зберегло Кубанському Краєві тисячі від смерті – від большевицьких куль… При звільненні (разом) із німцями Кубанський Край мав змогу забезпечитися мобілізованою армією (у) 100 – 200 тисяч козаків... – писав Іванис. – Такий план давав кубанському урядові змогу об’єднатися з усіма антибільшовицькими силами – насамперед Україною та гірськими народами Північного Кавказу, а також з Грузією, Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, можливо Прибалтійськими державами. Цей шлях привів би до об’єднання Кубані із Чорноморщиною й Ставропільщиною… Якби німців закликали на Кубань, Денікін мусив би з добровольцями йти за Волгу рятувати Росію, або бути інтернованим на Дону чи Кубані, як Юденич у Латвії ²². Василь Іванис вважав, що “цей антинімецький виступ кубанського уряду треба вважати найбільшою помилкою й національною зрадою” ²³.

Денікінське керівництво добре розуміло значення Кубані в своїй долі, розуміло, що саме за рахунок Кубані та її ресурсів (людських та матеріальних) Добровольча армія може мати перспективу.

Кубанці виправдали сподівання білогвардійських генералів... Кубанці – “чесні служаки” – давали себе легко дурити... Найгірше було те, що вони судили по собі й вірили Денікіну. Проблема була в тому, що їх із дитинства учили бути чесними і ніколи не обманювати. Особливо старші віком кубанці вважали неправду страшним гріхом. Представники ж Добровольчої армії задля досягнення мети легко і невимушено послуговувалися брехнею… “Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати” ²⁴. “Оте нещасне “служацтво” перед генералами запаморочило кубанців цілком...” Таким чином був втрачений шанс розірвати протиприродний союз Кубані з Добровольчою армією ²⁵...

Розуміючи, що без оптимізму Української держави не побудувати, не маю права завершувати цей розділ на такій песимістичній ноті. Тому кажу: український народ має всі підстави стати сильним, для цього досить лише врахувати помилки минулого і мати волю не повторювати їх знову. І робити кроки в правильному напрямі.

 

 

Джерела

1. Іванис В. Стежками життя. – Торонто, 1958. – Кн. I. – С. 173.

2. Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959. – Кн. II. – С. 15.

3. Архив Русской революции. – Берлін, 1923. – Т. IX. – Приложение И 2.

4. Денікін А. Очерки русской смуты. – М., 1991. – С. 98.

5. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 34.

6. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 63.

7. Скоропадський П. Названа праця. – С. 64.

8. Скоропадський П. Названа праця. – С. 72.

9. Скоропадський П. Названа праця. – С. 79.

10. Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 238.

11. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С.114.

12 – 17. Сулятицький П. Московська преса про українську справу за часів Добрармії. – За державність. Матеріали до історії Війська Українського. – Збірник 7. – Варшава, 1937. – С. 226 – 229.

18. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 111.

19. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 102.

20. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 100.

21, 22. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 112.

23. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен: Український технічно-господарський інститут, 1968. – С. 44.

24. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 119, 125.

25. Іванис В. Вказана праця. – Кн. II. – С. 126.

 

 

Перший кубанський прем’єр Лука Бич

 

Проблемою наших визвольних змагань початку ХХ ст. було те, що провід революційного українського громадянства не був революційним. Та ж картина спостерігалася і на Кубані: провід там вели діячі, які революціонерами не були й за своїм характером на вождів нації не надавалися.

Перший кубанський прем’єр Лука Лаврентійович Бич був чесним чоловіком та дисциплінованим виконавцем, на жаль, часто чужої, недоброзичливої до України, волі. Бич – чесна і м’яка людина, – особливо в стосунках із керівництвом Добровольчої армії, яке хижим оком дивилося на кубанців як на матеріал для відбудови Російської імперії...

Народився він 18 листопада 1870 р. в станиці Павлівській Уманської полкової округи Єйського відділу в заможній родині козака-чорноморця. 1890 року закінчив Кубанську військову гімназію, а вже 1894 р. – юридичний факультет Московського університету з дипломом першого розряду. В 1894 – 1895 рр. служив у Кубанському обласному правлінні, у відділі управління Чорноморським округом, якому були підпорядковані справи повітових міст Новоросійська, Туапсе й Сочі, а також сіл цих повітів.

1896 року Луку Бича обрали секретарем управи Новоросійська. На цій посаді впродовж 4-х років він організовував муніципальну справу. В 1895 – 1900 рр. Бич співробітничав у часописах “Кубанські відомості” (де, зокрема, вмістив низку нарисів під назвою “Введення судових установ 1864 р. на Кубані”). Співробітничав й у газетах “Приазовський край” та “Кубанські обласні відомості”, де опублікував статті з питань міського самоврядування.

1897 року Лука Бич брав участь у Всеукраїнському (нелегальному) з’їзді українських діячів у Києві. Це стало приводом для підозр у політичній неблагонадійності, і, справді, коли 1899 року міська дума Новоросійська обрала Луку Бича міським головою, російський уряд не затвердив результатів виборів. Відомий кубанський історик Федір Щербина стверджував, що “адміністрація не затвердила його, як свідомого українця” ¹. Є й інша версія: Бича не затвердили головою як діяча лівих переконань.

Отож 1900 року Лука Бич мусив залишити працю в Новоросійській міській думі й піти на службу в приватне підприємство. З 1900 р. до кінця 1912 р. він служив у компанії “Східне товариство транспорту по Волзі та Каспійському морі”, був директором бакинського відділу (в автобіографії Л. Бич уточнює назву – “Восточное общество товарных складов, транспортирования и страхования грузов”). 1902 року за дорученням керівництва підприємства їздив до Персії з метою розширення торгівельних зносин із персами. В 1900 – 1902 рр., живучи в м. Петровську-Дагестанському, був обраний гласним Петровської міської думи.

1906 року, опинившись у Петербурзі, взяв участь у видавництві часопису “Наша дума” і місячника “Вільна Україна”, де умістив статтю “Революція та органи самоврядування” й низку заміток. Від 1906-го до 1911 р. Бич числився у складі петербурзької адвокатури.

З 1908 р. до 1913 р. в Баку Л. Бич керував пароплавством “Східного товариства” на Каспійському морі, був членом Бакинського біржового комітету, а також членом “присутствія по портовим делам”, тобто став одним з організаторів пароплавної справи на Каспійському морі. 1910 року Лука Бич випустив розвідку, як він зазначав в своїй автобіографії, про “Потреби Каспійського мореплавства. Про порти і маяки Каспійського моря”. Пізніше цю розвідку передруковано в бакинському часописі “Каспій”.

За поглядами Лука Бич був соціал-демократом, прихильником Георгія Плеханова. З роками Л. Бич здобув собі в Баку популярність: за списком меншовиків 1912 року його обрали гласним міської думи та головою комісії з урегулювання робочого часу в торгівельних підприємствах.

На початку 1913 р. Луку Бича обрано Бакинським міським головою. Тоді ж, у 1913 р., міська рада доручила йому, як голові, персонально керувати будівництвом Шоллар-Бакинського водогону (60 верств боліт і 120 верств пустелі, проектна вартість 30 млн. золотих карбованців). Проблема була в тому, що англійські фахівці, які почали були споруджувати цей водогін, визнали за неможливе закінчити проект.

Лука Бич рішуче взявся за справу: змінив персонал (36 інженерів), довів загальний штат робітників до 5 – 7 тисяч, провів 100 верств вузькоколійки. Щоб визначити потреби міста у воді, провів перепис населення Баку. Будівництво водогону (інша назва Баку-Шолларський) було успішно завершено на початку 1917 р. (загальний дебіт 6 мільйонів відер на день). Таким чином м. Баку нарешті було забезпечене питною водою.

Під час Першої світової війни Бича обрали членом Кавказького комітету “Союзу міст”, а також головою бакинського комітету того ж Союзу. Завдяки йому було організовано шпиталів на 6000 ліжок. У 1916 – 1917 рр. очолював він і бакинський Військово-промисловий комітет, відповідав також за продовольче забезпечення міста Баку й нафтового району. З усіма своїми функціями Лука Бич успішно справлявся.

Слід сказати, що за час головування, Бич розширив у Баку мережу шкіл (особливо татарських), спроектував експлуатацію міських нафтових земель. Робив виклади на Шевченківських святах (очевидно 1917 року).

Після Лютневої революції Л. Бича обрано головою Революційного комітету, який взяв владу над Баку, нафтовим районом й над всією Бакинською губернією.

15 березня 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його на посаду начальника постачання Кавказької армії (“головного уповноваженого міністра продовольства для Кавказької армії і населення Кавказу”). Ф. Щербина стверджував, що Лука Бич зразково організував харчування Кавказької армії. На цій посаді Бич працював до більшовицького перевороту в жовтні 1917 року ².

Лише після розвалу російської армії Бич повернувся на свою батьківщину. Як людину відому, його відразу обрали делегатом станиці до Крайової ради. На початку грудня 1917 р. Лука Бич став головою кубанського уряду.

Якраз тоді до Катеринодара приїхала делегація Української Центральної Ради у складі Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького. Відбулася зустріч із новообраним кубанським прем’єром. Микола Ґалаґан згадував, що про можливість безпосереднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Лука Бич висловлювався дуже обережно... “В умовах тодішньої кубанської дійсності, – говорив Бич, – ця справа... не могла бути предметом чи змістом практичної політики” ³.

Невдовзі, а саме 25 січня 1918 р. отаман Филимонов призначив Бича головою кубанського уряду, до складу якого на паритетних засадах увійшло 5 козаків, один горець та 5 городовиків (тобто місцевих жителів некозацького стану, переважно українців)... Це було дуже важливо, адже досі між козацтвом і городовиками існувала ворожнеча.

Із фронтів верталися додому десятки тисяч кубанських воїнів. Відірвані кілька років від своєї батьківщини, вони мало що знали про важливі події, які сталися в її житті, зокрема про проголошення незалежності Кубані. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, а, може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи більшовиків виявляться більше зрозумілими і звабливими.

Свій перший бій – за душі фронтовиків – уряд, який очолював Лука Бич, програв. По-перше, кубанськими козаками, що прибували з фронтів Першої світової, уряд не надто опікувався, “наказів, простих та ясних, вибраний куботаман (Филимонов) та його уряд не видавали”. Більше того, їх, козаків, намовляли (“уговорювали”), що психічно вони не могли сприйняти. Козаки не розуміли, чому уряд “не наказує, а просе” ⁴. Для них авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. (До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малому Луці Бичу з учителями: не навчився він віддавати наказів. Зате прохати і виправдовуватися міг й інших повчити).

Не опікувався уряд й іногородніми фронтовиками.

Невдовзі виявилося, що “кадрова військова сила Кубані втрачена” ⁵. І військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони Краю формувати добровольчі частини – переважно із необстріляних старшокласників міських шкіл.

Поставити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися з Кавказького та інших фронтів додому, старшокласникам було не під силу. Невдовзі “салдатня” установила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, Армавірі, Тихорецькій, інших станицях і містах. Насувалася більшовицька орда й на Катеринодар.

Проголошена 16 лютого 1918 р. незалежність Кубанської Народної Республіки відразу опинилася під загрозою... Врешті, довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого залишити Катеринодар – столицю кубанської держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка – в похід не запросили городовиків – членів уряду та Законодавчої ради. Це поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, протиставленню козаків і городовиків, підштовхуванню останніх до переходу у більшовицький табір. До того ж, була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення (за участю горців).

Залишаючи Катеринодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали по місту звернення, в якому несподівано з’явилися слова про “оборону Республіки російської” і “підтримку справи святої боротьби за (російські) Установчі Збори” та “врятування вітчизни”, очевидно Росії ⁶. Під зверненням стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова вказували на розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки, можливо, страх лишитися віч-на-віч із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили щойно проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав Василь Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича “в сепаратизмі” не мали слушності ⁷.

Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця, що ставав на нього...

Урядова валка з втікачами весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, то вступаючи з ними у бої, то ухиляючись від них. Коло станиці Калузької разом з іншими членами уряду та Кубанської ради у бою взяв участь і голова уряду Лука Бич. Після того як більшовики в результаті розпачливої атаки кубанців відступили, з аулу Шенджій прибігло кілька черкесів, які сповістили, що до них прибув на чолі Добровольчої армії генерал Корнілов.

Несподівана зустріч з армією Лавра Корнілова, врятувала кубанський уряд та Законодавчу раду. Оскільки згоди про умови об’єднання відразу досягти не вдалося, вирішено було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиці Новодмитрівської, а вже потім, у спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.

15 березня відбувся незвичайно важкий бій за Новодмитрівську. Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов’язань, а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли таки оволодіти станицею. Зрада командувача Кубанської армії Покровського і героїзм добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вели вже нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою Корнілова “одна армія – одне командування” ⁸.

Після запевнень головнокомандувача Добровольчої армії, що він виступає за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду, на нараді в ст. Новодмитрівській 17 березня 1918 р. ухвалили рішення про “повну підлеглість генералові Корнілову” “кубанського державного загону” ⁹.

Слід зазначити, що цей “загін” був чисельніший від армії Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні лише 2770 добровольців (серед яких були і кубанці) ¹⁰. Кубанський же загін нараховував 3150 багнетів і шабель та мав артилерією ¹¹ – і, що важливо, перебував на своїй землі. А добровольці Першого крижаного походу таки були переважно зайдами.

Лавр Корнілов, підпорядкувавши розгублену більшість, міг тепер не церемонитися з кубанськими керівниками, але він дійсно бажав добра кубанцям, тому й запевнив, що “зараз же після звільнення Кубані від більшовиків буде скликано Крайову Раду” ¹².

Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася на долі кубанців, – від гарматного вибуху загинув Лавр Георгійович Корнілов, видатний воєначальник, прихильник поневолених народів та ворог російської монархії.

І патологічний російський шовініст Денікін очолив Добровольчу армію...

На жаль, кубанський уряд не спромігся на власну акцію, не зумів розпорядитися наявними силами, зокрема кубанськими повстанцями, які все прибували і прибували в донські станиці Єгорницьку та Мечотинську, куди вимандрувала Добровольча армія та ніби арканом прив’язані до неї кубанські “державні” інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій в якійсь іншій станиці та відчути себе незалежними, кубанський отаман і Бич ніби прилипли до Денікіна. Як видно, вони, справжні “малокубанці”, прагнули патерналізму...

3 червня в пошуках свого уряду прибув полк кубанської кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень. Кубанські повстанці шукали рідний уряд, сподіваючись, що він стане об’єднавчим антибільшовицьким центром. Козаки говорили, що вони “шукають Кубанське Правительство, а не Добрармію” ¹³.

Все це воїнство Филимонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це не було ні юридичних, ні політичних підстав. Адже Новодмитрівська угода про підлеглість особисто генералові Корнілову “кубанського державного загону” зі смертю Корнілова втратила чинність.

Слід зазначити, що донський отаман Краснов зайняв більш тверду позицію у відношенні до Денікіна. Попри вимоги, а потім прохання і вмовляння Краснов не визнав Денікіна за Верховного командувача.

Отримавши від коша, денікінські залицяльники всю увагу звернули на кубанців. Якби подібно до донців діяли кубанські керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б як йти на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків...

23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій, власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася також доля українців Кубані… Бичу треба було лише твердо сказати: “Ні”, або, принаймні, відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої ради Миколи Рябовола...

Взагалі, юридичний статус наради у Новочеркаську був невизначений: це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не входили. Городовиків, які складали половину населення Кубані, не було взагалі.

Розрахунок генералів Добровольчої армії, які інспірували цю нараду, що керівники Кубані мають психіку служак, виявився правильним: кубанці весь час виправдовувались, а Лука Бич щиросердечно клявся денікінському генералу Алексєєву, який чомусь прибув на цю нараду кубанців, що “кубанці – не зрадники, що вони дбають про відбудову Росії – тільки іншим шляхом” ¹⁴.

Врешті, у Новочеркаську було прийняте безвідповідальне рішення про союз із Добровольчою армією – мандруючою частиною військових “без території, населення, грошей і зброї” ¹⁵, врешті, без будь-яких повноважень. За союз з Україною голосувало лише троє: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток...

Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, насамперед лежить на кубанському прем’єрові. Василь Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: “Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, бо більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування” ¹⁶. “Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…” ¹⁷.

Цивільній людині, якою був Лука Бич, напевно, важко було нарівні вести переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу. Не здивуюсь, що він просто ніяковів в їхній присутності.

Добившись від кубанського прем’єра Бича та отамана Филимонова потрібного рішення, Денікін на чолі Добровольчої армії на другий же день вирушив у похід на Катеринодар.

Оскільки Добровольча армія вже “не визволяла, а підкоряла”, а кубанський отаман Филимонов і прем’єр Бич толерували це, кубанський уряд став “якимсь мстивим переможцем. Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися попереду і позаду Уряду... (який) забув... конституцію та її підвалини: рівноправність обох частин населення Кубані – козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися козакам, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми” ¹⁸...

Попри таку політику кубанського уряду “його авторитет у населення був високий”, навіть сяяв “в ореолі визволителя” ¹⁹.

Населення Кубані не могло й припустити, що кубанський уряд перебуває у підпорядкованому становищі. По станицях поширювалися чутки що “наше Правительство найняло добровольців воювати з большевиками” ²⁰.

Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ...

На жаль, в добу революції 1917 – 1920-х років на Кубані не знайшлося українського імені, навколо якого б об’єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Не вилонили кубанці провідників і тому ініціатива перейшла до Лавра Корнілова – вождя з ласки Божої, а після його смерті – до Денікіна.

Тим часом основний тягар у Добровольчій армії несли кубанці. І це, зрозуміло, не підстава для гордості, це підстава для сорому. Допоки Добровольчою армією командував козак-текінець Лавр Корнілов, який закликав російський уряд підтримати прагнення українського народу збудувати самостійну державу, перебування кубанців у складі Добровольчої армії не було гріхом. Коли ж Корнілов загинув, а добровольців очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув реставрувати Російську імперію за допомогою терору і диктатури – залишатися в цій армії було злочином. До речі, текінці, які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили армію, – наші ж зосталися. Собі на горе.

Колабораціонізм верхівки призвів до того, що “в самостійному Кубанському краї” Денікін оголосив самостійність “зрадою” ²¹.

Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, – у складі Добровольчої армії – “ліхо” погнали катувати свою праматір – Україну. І знову, як колись, в часи Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в боротьбі проти України.

А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав, що “розрив державних зв’язків із центром… на Кубані існував давно” ²²...

Повернувшись разом із Добровольчою армією у Катеринодар, кубанський уряд Луки Бича “ужив всіх заходів, щоб усунути від участі в Раді “некорінних” краю” ²³, зокрема розіслав у станиці папери, щоб козаки не обирали до Надзвичайної крайової ради іногородніх ²⁴.

Якби ж то позбавляли прав приблуд-“картузників” із Півночі, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, – ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас, міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, притягався урядом до виборів. Усунув Лука Бич від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли від більшовиків – їх позбавили права голосу на тій же підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець, та ще й природній ворог більшовиків, “несуттєво”. Кубанський уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм білогвардійським покровителям – завойовникам Кубані – впроваджувати імперський принцип “розділяй і володарюй”.

Велика кривда була заподіяна городовикам віддачею їх для мобілізації в Добровольчу армію. У цьому Лука Бич не має виправдань… Він дозволив більшу частину населення Кубані покликати до армії “чужій, гостро ворожій до Кубані політично-військовій організаці