Помісна Українська православна церква – потреба нації

Релігійна ситуація в Україні була і залишається однією з найскладніших серед усіх пострадянських країн. Після відновлення незалежності в 1991 р. Україна опинилася на перехресті найбільш напружених силових ліній релігійно-політичного протистояння. Ієрархи Руської православної церкви постійно підкреслюють "протиприродність" розділу СРСР і залишаються представниками однієї з найпослідовніших і найвпливовіших сил, що обстоює реінтеграцію східнослов'янських народів у єдиному державному організмі. У своїх крайніх позиціях це виявляється навіть у виправданні існування СРСР. Французький політолог і соціолог, фахівець з історії Росії та СРСР А. Безансон стверджує, що "міжнародний комуністичний рух у даний час ліквідовано, але певною мірою його замінила духовна сила, хоча й здатна діяти в набагато більш обмеженій сфері – державна Руська православна церква. Вона зберегла могутній засіб тиску на те, що в Росії називають "близьким зарубіжжям", тобто на Україну, Білорусь і деяку частину населення прибалтійських країн. Вона має змогу впливати на православну дугу Європи, тобто на Грецію, Румунію, Болгарію та Сербію" [Русская мысль. – 1997. – № 4170].

Сфера релігійного життя надто складна. Найбільше сьогодні тривожить поглиблення регіоналізації українського суспільства за конфесійною ознакою. Вона проходить все тією ж згубною для України лінією розлому "Захід-Схід". Витоки внутрішньоправославного конфлікту, на думку експертів, слід шукати в різному ставленні православних церков (УПЦ Київського патріархату, УАПЦ, УПЦ Московського патріархату) до питання національної орієнтації православ'я в Україні та участі церкви у процесі національного відродження.

Як зазначає А. Колодний, нині УПЦ Московського патріархату є найбільш конфліктогенною релігійною спільнотою в нашій країні. Ця церква ніяк не може змиритися з тим, що вона у своєму нинішньому обличчі в незалежній і демократичній Україні є вчорашнім днем, що не лише вона репрезентує в Україні цю конфесію, що мають законне право на організацію і діяльність громади Київського патріархату та УАПЦ [Колодний А. М. Два обличчя релігійного відродження // Релігійна панорама: Інформаційно-аналітичний журнал. Спецвипуск 2006 р.: Релігія і церкви в суспільних реаліях України. – К., 2006. – С. 47]. Позиція УПЦ Московського патріархату особливо виразно проявляється в ході загальнонаціональних акцій і заходів. Так, під час щорічних вшанувань жертв голодомору 1932-1933 рр., який забрав життя близько 10 млн. українців, на Майдані у Києві взагалі відсутні представники Московського патріархату. Здавалося би, не прийти на Майдан причин немає. В цих акціях беруть участь усі, навіть мусульмани. Близько 30 держав світу (включно з Еквадором, Перу, Парагваєм) визнали голодомор актом геноциду української нації, ще більше держав висловлюють співчуття нашому багатостраждальному народові, тільки не Росія.

В межах § 1 було з'ясовано, що Московський патріархат понад 300 років керував Київською митрополією. Це було в умовах політичної залежності від Росії. Україна на той час не мала статусу держави. Можливо, тоді підлеглість Київської митрополії Москві мала певну, хоча й дуже сумнівну логіку. Тепер політичні умови докорінно змінилися. Україна проголосила незалежність. Але конфліктогенність релігійного середовища України й далі заважає їй впевнено рухатися європейським шляхом. УПЦ Московського патріархату не сприймає на українських теренах ні УПЦ Київського патріархату – як "розкольницької церкви", ні греко-католицької церкви – як "історичної відступниці", ні римо-католицької церкви – як "польського витвору".

Важко не погодитися з висновком дослідника С. Здіорука стосовно того, що для міжнародного релігійного співтовариства Україна відсутня на конфесійній карті світу. Весь потенціал десятків мільйонів православних віруючих українських громадян працює на авторитет та імідж Росії. Росія нібито представляє інтереси України в усіх міжнародних релігійних організаціях. Насправді ж за рахунок українського духовно-релігійного потенціалу Росія має змогу посідати лідируючі позиції у світі [Релігійна свобода: Наук. щорічник. – № 10. – К., 2006. – С. 85].

Російська церква у відокремленні від неї Української вбачає для себе смертельну небезпеку. Без сумніву, з від'єднанням Української православної церкви кардинально змінилася б уся геоконфесійна та геоцерковна ситуація, подібно до зміни геополітичної ситуації з утворенням незалежної Української держави, причому зі значним її зміцненням.

Автори колективної праці "Історія релігії в Україні" наводять переконливі аргументи вагомості українського православ'я [Історія релігії в Україні: Навч. посібник. – К.: Знання, 1999. – С. 599-603].

1. За кількісним складом жодна з визнаваних Вселенським православ'ям автокефальних та автономних церков не може конкурувати з Українською. До того ж є підстави вважати, що вичерпано далеко не весь потенціал української пастви.

2. Вселенський православний світ (а це, за різними даними, 150-300 млн. віруючих на всіх континентах) знає Київську митрополію як поважну й одну з найдревніших на слов'янському Сході. Апостол Андрій, безперечно, є патроном українського православ'я, тому і зветься Первозваним, тим, хто покликаний Ісусом Христом найпершим [Іоанна, 1:35-39]. Окрім того, він був рідним братом апостола Петра [Іоанна, 1:40], який заснував Римську кафедру. Київський патріархат сягає в таку духовну традицію, котра зрівнює його з усіма апостольськими престолами, в тому числі і з римським. Таким чином, з усамостійненням Української церкви весь потенціал духовного досвіду і традицій працював би на авторитет Української держави, на її вплив у міжнародних справах.

3. Московському патріархатові, як і Російській Федерації, доведеться змінити всю філософію та історіософію свого буття, оскільки Російська церква змушена буде з часом визнати такі факти.

А) Автентичність духовно-культурних надбань і державницьких традицій Київської Русі та України як прямої її спадкоємниці.

Б) Похідність російських духовно-культурної традиції та християнської церковності від українських, яка визначає необхідність визнавати історичні реалії. Адже пошук власних традицій і коріння, які не походили би з державності Київської Русі та її християнізації, є не тільки проблематичним, а й навряд чи може призвести до якогось успіху.

В) Українська православна церква згідно з духом і буквою Канону є Матір'ю-церквою Російської православної церкви, а не навпаки, як це хоче представити і на що претендує РПЦ. Її претензії розбиваються об колосальну кількість історичних документів, законів і правил, які визнаються Вселенським православ'ям.

Г) У разі відмови від української історії та києворуської традиції Російська церква втрачає апостольське походження, і це є для неї найстрашнішим. Російські церковники, чудово розуміючи всю трагічність ситуації, пов'язаної з невідворотністю майбутнього зміцнення Української держави та відокремлення Української церкви, відпрацьовують різного роду запасні "маневри". Так, апробовується ідея "исконно русских земель" на Північному Причорномор'ї в районах Новоросійська, Сочі й т. п., де нібито проповідував апостол Андрій Первозваний. Це робиться всупереч загальновідомому з "Повісті временних літ" переказу щодо проповіді апостола Андрія Первозваного в Таврії, на берегах Дніпра та Київських горах [Ипатьевская летопись // Полн. собр. Русских летописей. – М., 1962. – Т. 2. – С. 6-7]. Робляться й інші "розвідки" коренів апостольської традиції поза хрещенням Києва.

4. Релігійні традиції і свідомість як найконсервативніші та найстабільніші чинники до цього часу відчутно зберігають єдине силове поле на просторах колишнього СРСР. Державна імперія розпалася, але церковна – збереглася.

Отже, цілком реальною є можливість відновити історичну справедливість, утвердивши за Київським патріархатом належне йому місце в сучасній історії Української держави та Української церкви. Відомо, що навколишній світ сприймає суб'єкта певних взаємовідносин значною мірою так, як він саморефлексує себе. Як може православний та весь інший світ сприймати УПЦ, котра перебуває під юрисдикцією Російської церкви, коли в Статуті про її управління чітко визначено, що УПЦ "складає… частину Московського патріархату" і, як така, має своїм найпершим обов'язком "нагляд за проведенням у життя рішень Помісних соборів Російської православної церкви" [розділ І, ст. 4]?

Сам предстоятель УПЦ, хоча й обирається українськими архієреями, але, згідно з тим же Статутом, "благословляється Святішим Патріархом Московським і всія Русі" [розділ V, ст. 2]. Відтак без московського благословення вибори будуть недійсними, адже "благословення" є, говорячи світською мовою, прямим затвердженням. На жаль, так і сприймають чимало політичних діячів Європи Україну, вважаючи, що її політична незалежність має ознаки фіктивності, допоки українські православні віруючі (близько 20 млн. осіб) перебувають під владою Московського патріархату. Це зайвий раз підтверджує той факт, що релігійно-церковний устрій – надто поважний чинник, щоб ним нехтувати. Доволі часто комплекс меншовартості перед світовими авторитетами заважає автентичній рефлексії нації, заважає правдиво збагнути свою значимість і силу, зайняти належне місце у сучасному світовому порядку.

Нерозділеність РПЦ і більшої частини УПЦ сприяє збереженню російських оманливих імперських стереотипів і зв'язків, адже Статут РПЦ затверджено в Міністерстві юстиції Росії, а Патріарх церкви є громадянином цієї держави. Відтак РПЦ, на відміну, скажімо, від Апостольської столиці католицизму, функціонує не як міжнародна організація з погляду цивільного і державного права, а як організація російська, оскільки керується законами Росії. В такий спосіб у менталітеті українців підтримуються уявлення про так зване "єдине руське православ'я", "єдину східнослов'янську культуру", "спільні корені" тощо. Формується враження, що ніби РПЦ та УПЦ, власне, й ділити було нічого. Перебираючи на себе всю духовну традицію Київської митрополії, її самостійний семисотрічний шлях при цьому не згадують, натомість підкреслюється "тисячолітній шлях" Російської церкви. Віруючі навіть у часи існування СРСР називалися не інакше, як "православна всеросійська паства".

Водночас такі хибні судження супроводжуються неодмінним обливанням брудом непокірливих "українських розкольників", "уніатів" та "автокефалістів". Зауважимо, що релігійний шовінізм російських церковників досягає своєї мети: світ значною мірою дивиться на українських ієрархів та віруючих очима Москви. Так, у громадянській думці світової спільноти за українськими помісними православними церквами закріплюється імідж нетерпимих, агресивних уніатів чи автокефалістів, які нібито прагнуть розтерзати Тіло Христове – єдину Апостольську православну церкву.

Безпідставними є твердження ієрархів російської церкви, що тільки вона, як нібито церква-мати, має право надати автокефалію церкві в Україні. Автокефалія – це не дар, що ним можна нагороджувати іншу церкву, а невід'ємне право кожного народу, і цим правом користуються церкви більшості православних країн світу. Не є винятком і не має бути завжди комусь підпорядкованою і українська православна церква.