Особливості державно-конфесійних відносин у Словаччині

Поза сумнівом, найбільш трагічним періодом в історії церкви на словацькій землі був комуністичний (1945-1989 рр.). У Словаччині, як і в інших країнах "реального соціалізму", фундамент піраміди комуністичної влади становила таємна поліція – служба державної безпеки. У перші повоєнні роки вона вибудувала розгалужену мережу агентів і співробітників, найпершим обов'язком яких було доносити про будь-які прояви незадоволення громадян політикою партії та потенційні вогнища організованого опору, в тому числі й у церковному середовищі.

Ужгородський історик Іван Вовканич доводить, що масштаби радянських репресій, спрямовані передусім проти національно свідомих українців, були найбільш вражаючими на теренах Східної Словаччини (згідно з проведеним у 1930 р. чеськими урядовцями переписом населення тут проживали понад
213 тис. греко-католиків – українців). Як зауважує дослідник, радянські каральні органи в особі НКВД і "Смершу" поводилися на території суверенної держави як загарбники. Тисячі громадян Чехословацької Республіки (ЧСР) були заарештовані в 1944-1945 рр. у східних районах власної країни за першою-ліпшою підозрою чи за наклепом і без суду та слідства відправлялися в табори ГУЛАГу. До сталінських концтаборів було вивезено щонайменше 12 тис. осіб, вагому частку з яких складали католики східного обряду. Орієнтовні оцінки представників чеської та словацької організацій політичних в'язнів комуністичного режиму сягають загалом цифри 50-60 тис. громадян ЧСР, насильно депортованих у Радянський Союз.

Католицька і греко-католицька церкви Словаччини, які були кісткою поперек горла для комуністичного режиму, в 1949 р. опинилися під повним контролем з боку держави. Через рік розпочалася акція держбезпеки, під час якої за одну ніч зліквідували чоловічі монастирі, а монахів було інтерновано до "таборів примусової праці". Невдовзі були ліквідовані й жіночі монастирі. Терористичний режим намагався залякати церкву гучними політичними процесами над біскупами Яном Войташаком та Михайлом Бузалком.
Я. Войташака було засуджено на 24 роки ув'язнення, а М. Бузалка – на довічне ув'язнення. Процес над грецько-католицьким єпископом Павлом Гойдичем, котрого засудили на довічне ув'язнення, був тісно пов'язаний із ліквідацією за наказом Кремля греко-католицької церкви у Словаччині. Власником усіх її храмів і майна стала православна церква, а греко-католиків навертали на православну віру московського зразка і в католицизм.

У квітні 1950 р. було проведено так званий Пряшівський собор, який де факто призвів до знищення греко-католицької церкви на кілька десятиліть. "Собор" прийняв сумнозвісний акт про повернення греко-католиків у лоно римо-католицької церкви, санкціонований ЦК компартії Словаччини на основі резолюції від 7 січня 1950 р. Під впливом Празької весни 1968 р., яка мала би продемонструвати світові "соціалізм із людським обличчям" і сприяла новій лібералізації режиму, єпископ Василь Хопко попросив Олександра Дубчека, котрий невдовзі став генеральним секретарем компартії, реабілітувати і відновити діяльність забороненої "катакомбної" церкви. Проте урядова постанова № 70 від 13 червня 1968 р., підписана головою уряду Чехословаччини Густавом Гусаком, знову заборонила діяльність греко-католицької церкви.

Найвищим органом, який реалізовував політику компартії Чехословаччини (КПЧ) стосовно церков, був створений у 1949 р. Державний комітет у справах церкви (ДКСЦ), а на теренах Словаччини – Словацький церковний уряд. Політика "війни з релігійними пережитками" випрацьовувалася та формулювалася у найвищих партійних органах, зокрема у так званій церковній комісії ЦК КПЧ, до якої входили 6 членів, чому її часто називали "церковною шісткою". Впродовж багатьох років комуністична номенклатура в особі ДКСЦ контролювала літургійну, пастирську, соціальну, доброчинну, освітню, фінансову та інші сфери діяльності церков. Було встановлено обов'язкову реєстрацію релігійних організацій, духовенству дозволялося виконувати свою місію тільки на підставі державного дозволу, який видавався винятково "благонадійним", лояльним до режиму особам. Нелегальна релігійна діяльність окремих служителів культу та релігійних громад жорстоко переслідувалася органами державної безпеки.

Лише після листопаду 1989 р., коли відбулася "оксамитова" революція, зміни в безправному становищі церков і деномінацій стали частиною суспільно-політичних зрушень. Церкви знову здобули незалежність, і водночас перед ними відкрилися великі можливості для зміцнення їх становища у словацькому суспільстві. Після мирного розподілу Чеської та Словацької Федеративної Республіки (ЧСФР) на дві незалежні держави 1 січня 1993 р. на політичній карті світу постала Словацька Республіка.

Прийнята в 1992 р. її Конституція гарантувала кожному громадянину свободу думки, совісті, релігії та віросповідання. Прояви релігійної свободи можуть стати об'єктом обмеження і заборони лише в тих випадках, якщо вони завдають шкоди основам суспільного порядку, здоров'я, моралі чи свободам інших громадян у демократичному суспільстві (ст. 24.4). Особливо слід наголосити на тому, що жодна церква в країні не має статусу державної церкви з якими-небудь привілеями. Основний документ проголошує Словацьку Республіку державою, нейтральною щодо ставлення до будь-якої релігії чи ідеології.

Крім Конституції, у досліджуваний період було прийнято 15 нормативно-правових актів, що регулюють різні сфери державно-церковних відносин у республіці. Всі вони спрямовані на подолання рецидивів політики колишнього комуністичного режиму щодо релігії та церкви. Припинили свою антицерковну атеїстичну діяльність Державний комітет у справах церкви та Словацький церковний комітет, що знайшло позитивний відгук у церковних і світських колах. Словацька Республіка була однією з перших країн Варшавського пакту, котра послідовно вирішувала проблеми церковної власності. На основі положень Закону № 282/1993 z.z. про пом'якшення несправедливих рішень колишньої влади було встановлено шляхи й умови часткової реституції майна церков і релігійних громад.

У жовтні 1994 р. на території Словаччини проведено першу канонізацію: святим було проголошено великоморавського князя Ростислава, в роки правління якого слов'янська мова стала мовою святої Літургії. В листопаді
2001 р. у Римі як перший словацький святий був беатифікований українець – греко-католицький єпископ П. Гойдич.

Політичним міжнародним документом високого рівня стала угода між Словацькою Республікою і Святим Престолом (2000 р.). Договір офіційно надав право Ватикану через його субструктуру, католицьку церкву, брати учать у міжнародних справах Словацької Республіки, забезпечувати переваги і привілеї для католицької церкви через повернення церквам нерухомості разом зі значними державними субсидіями і правами. Для Ватикану це була 184 угода; з постсоціалістичних країн подібні угоди раніше підписали Польща, Угорщина, Хорватія, Югославія, Литва, Естонія, Латвія, Казахстан і Чехія. Угода гарантувала католицьким священикам право служити у збройних силах в якості капеланів. Згідно з нею, духовенство в армії отримує плату на рівні офіцерів (в армії чи в поліції) у відповідністю зі званням і тривалістю служби. Соціальні привілеї для військовослужбовців поширюються і на капеланів.

Експерти зауважують, що за своєю природою угода від 2000 р. є асиметричною. Як міжнародний договір, вона містить цілу низку зобов'язань Словацької Республіки на користь Ватикану, але не закріплює жодних обов'язків Ватикану по відношенню до Словацької Республіки. Асиметрична природа угоди полягає в дисбалансі між суверенітетом держави та автономією католицької церкви. Церква наділена більш широкою незалежністю від держави, ніж держава від церкви.

Напруження, яке виникло у словацькому суспільстві у зв'язку з укладенням угоди, було значно послаблено після підписання
11 квітня 2002 р. Президентом країни Угоди між Словацькою Республікою та одинадцятьма зареєстрованими церквами і релігійними громадами.

Важливе значення для покращення державно-конфесійних взаємин мала також тристороння угода між урядом Словаччини, греко-католицькою церквою і православною церквою. Суперечливі питання власності в інтересах обох церков були унормовані відповідним договором між греко-католицькою та православною церквами від 20 грудня 2000 р.

В країні дозволено діяльність двох релігій – християнської та іудейської. Діють 14 християнських конфесій: римо-католицька, старокатолицька, греко-католицька, православна, чехословацька гусистська, реформатська, апостольська, віри євангельської, адвентистів сьомого дня, братська, християнське зібрання, євангельська ауґсбурзька, євангельська методична, свідків Єгови. Найбільше нараховується римо-католиків (60,3%), протестантів (7,9%), греко-католиків (3,4%). Питома вага православних становить 0,7%, а атеїстів – відповідно 9,7%. Умовою реєстрації релігійної громади є кількісний ценз: щонайменше 20 тис. прихильників – громадян країни або її постійних мешканців. Лише офіційно зареєстровані спільноти мають право на отримання фінансових субсидій з боку держави.

На сучасному етапі релігія не тільки зберегла свої позиції у словацькому суспільстві, а й посилила свій вплив і присутність на політичній арені. Рівень довіри до церкви у Словаччині досить високий – повністю їй довіряють 22%, великою мірою – 27% жителів. Третина опитаних відвідує церкву щотижня (вищий показник лише в Польщі), 9% – не рідше ніж раз на місяць.

Підсумовуючи наведений у межах даного розділу матеріал, зазначимо, що після повалення комунізму в колишніх сателітах СРСР – країнах Центрально-Східної Європи – склалася система державно-церковних відносин, яку умовно можна визначити як центральноєвропейську. Система взаємин між державою і церквою в регіоні є досить близькою до італійської або іспанської. В деяких із цих країн діють спеціальні угоди з Ватиканом (Польща, Угорщина, Хорватія, Словенія), що надає католицькій церкві певні привілеї порівняно з іншими церквами та релігійними спільнотами. В інших існують переліки "визнаних" релігій (Чехія, Словаччина, Литва, Латвія), обмеження для громад, чиї центри розташовані за межами країн (Естонія). Низка країн послідовно відкидають принцип відокремлення церкви від держави і фінансують визнані церкви (Чехія, Словаччина). Водночас саме в країнах цього типу найбільш послідовно вирішується проблема реституції церковного майна, причому відшкодування релігійним інституціям моральної та матеріальної шкоди здійснюється планомірно і легітимно.