МОДЕЛІ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Для належного функціонування внутрішнього ринку Європейський Союз намагається уніфікувати економічні правові приписи. Водночас ЄС робить усе можливе для гармонізації, збереження норм, що регулюють відносини між державою та церквою в державах-членах ЄС. Норми права, які регулюють питання церковного податку чи фінансування, належать до виключної компетенції відповідної держави. Європейське співтовариство намагається зберегти культурне розмаїття, в тому числі і традиції окремих країн стосовно церковного податку.

Система фінансування релігійних організацій у країнах-членах ЄС залежить від того, як врегульовані відносини між державою та церквою. В цьому питанні спостерігається розмаїття: від державної церкви до повного розриву між церквою та державою. Чимало різновидів мають місце і при фінансуванні церков: вони фінансуються безпосередньо державою, через систему церковного податку, систему церковних внесків, через доходи від належного церквам майна до самих пожертвувань і зборів чи добровільних внесків.

У світовій практиці існує кілька схем фінансової підтримки державою церковних інституцій, які сформувалися залежно від правових та історичних традицій (основні з них перераховані нижче).

1. Пряме фінансування державою релігійних організацій і державний контроль за використанням коштів. Така схема характерна для Ватикану, Греції, Бельгії, Люксембурга, Норвегії, Румунії, а також Чехії та Словаччини.

2. Збір спеціального "церковного податку", який витрачається згідно з побажаннями платників податку (Італія, Іспанія, Угорщина).

3. "Церковний податок" надходить у розпорядження керівництва певних релігійних течій і витрачається на його розсуд при мінімальному контролі з боку держави (ФРН, Австрія, Данія, Швеція, Швейцарія).

4. Конфесії не отримують фінансової допомоги від держави і існують за рахунок добровільних пожертвувань віруючих, продажу церковної атрибутики, відправ релігійних обрядів (Франція, Голландія, США, Україна, Польща). Така схема характерна передусім для країн, в яких церква відокремлена від держави.

У Бельгії та Греції зберігається пряма залежність церкви від державного фінансування. Релігійні громади Бельгії покривають свої фінансові потреби через поєднання державних платежів та пожертвувань. У Греції православна церква, яка з 1833 р. має статус державної, користується важливими фінансовими привілеями. Інші церкви формально володіють релігійною свободою. Православним священикам держава виплачує заробітну плату, а єпископи повністю утримуються за рахунок держбюджету. Решта релігійних громад утримують себе за рахунок пожертвувань і добровільних внесків.

В Англії англіканська церква, хоч і має статус державної, фінансовою підтримкою з боку держави не користується. Таке ж становище католицької церкви в Португалії. У Шотландії державною є пресвітеріанська церква, тимчасом як в Уельсі з 1990 р. діє принцип відокремлення церкви від держави. Всі релігійні організації отримують, як доброчинні організації, пільги при оподаткуванні прибутків. В Англії на чолі англіканської церкви стоїть королева, а священнослужителі мають статус державних службовців.

У Португалії релігійні об'єднання та їхні навчальні заклади звільнені від податків. Громадяни, які належать до "корінних" конфесій, можуть виділяти 0,5% від суми свого податку на прибуток релігійним організаціям чи благодійним фондам, про що обов'язково щороку відзначають у податковій декларації. У свою чергу, релігійні організації отримують кошти від держави лише в тому випадку, якщо за попередній рік сумлінно прозвітували про використання отриманих засобів.

Система церковного податку існує також у Данії, де 88% громадян належать до євангелічно-лютеранської державної церкви (народна церква). Відповідно до цього формується підтримка церкви державними засобами. 3/5 від заробітної плати священиків, зарплата церковних службовців, церковних музикантів і велика частка матеріальної допомоги для церковних будівель виплачуються державою. Крім того, існує церковний податок, який встановлюється місцевою громадою, затверджується органами місцевого врядування і схвалюється церковним міністерством. Його розмір складає до 7% і стягується з тих, хто підлягає оподаткуванню, роботодавцем у рамках відрахування податку на заробітну плату.

Відносини між державою та церквою у Франції визначені Законом від
1905 р., який передбачає принцип відокремлення. Тільки у трьох східних департаментах Нідеррейн, Оберрейн та Мозел діють спеціальні норми. Від часів Наполеона церкви в цьому регіоні фінансуються державою із загального податкового кошика. На решті територій Франції домінуюча католицька церква фінансується самостійно. 75% від суми її доходів надходять зі зборів та пожертвувань, а 25% – з добровільних "культових внесків", орієнтовний обсяг яких складає близько 1% від прибутку. Однак оскільки власних надходжень загалом не вистачає на фінансування церковної діяльності, багато священиків змушені шукати додаткові заробітки, внаслідок чого, звісно, страждає покликання священика опікуватися спасінням душ. Церковні будівлі належать державі, які вона (частково недостатньо) утримує й надає безкоштовно у розпорядження церквам. Протестантські ж церкви фінансуються виключно з добровільних членських внесків і пожертв.

Всупереч нормі ст. 140 Основного Закону, якою передбачене право на самовизначення конфесій, уряд Німеччини здійснює приховане державне фінансування католицької та інших церков.

Австрія є однією з небагатьох країн, де церква фінансується за рахунок внесків прихожан. Ці внески не мають характеру публічно-правового податку й тому не контролюються державними органами.

Норвезька євангелічно-лютеранська церква, до якої належить переважна більшість населення, є державною церквою з королем як номінальним головою. Лютеранське віросповідання в країні закріплене конституційно, тому народна церква утримується за рахунок державної соціальної програми.

Жителі Ісландії майже без винятку належать до євангелічно-лютеранської народної церкви, яка фінансується за рахунок податку на культуру. Платники податків мають право обирати, спрямовувати свої податкові засоби на потреби народної церкви або університету Ісландії.

У Швейцарії за відносини між державою і церквою відповідають окремі кантони. Найважливішим джерелом фінансування для великих церков є місцевий церковний податок, який, як правило, встановлюється церковними громадами. Базу розрахунку визначає дохід або ж майно. Податок стягується церковними громадами або політичними громадами разом з державними чи комунальними податками.

Церкви країн Центрально-Східної Європи сильно страждали за тоталітарного режиму. Після краху комунізму церкви цих країн поступово повернулися до нормального ритму життя. Їхній статус, у тому числі й матеріальний, захищений конституціями та іншими нормативно-правовими актами.

На прикладі Словацької Республіки докладніше розглянемо модель прямого державного фінансування церкви. Церква у словацькому суспільстві завжди активно впливала на всі сфери суспільного і політичного життя. Сильний вплив церкви мав місце в роки першої Чехословацької республіки. Позиції католицької церкви Словаччини не дали можливість першому президенту Чехословацької республіки Т. Масарику закріпити на конституційному рівні принцип відокремлення церкви від держави. В період 1939-1944 рр. саме релігійні лідери стали на чолі словацької державності – першої Словацької Республіки. В роки комунізму церква зазнала чималих утисків і знущань. Ситуація дещо покращилася після подій 1968 р., але не надовго.

Система фінансового забезпечення церкви державою у Словаччині має глибокі коріння з часів Австро-Угорщини, коли церкви як організації були підпорядковані державі. У відповідності із Законом від 1898 р. влада Австро-Угорщини гарантувала духовенству всіх зареєстрованих церков "конгруа" – надбавку до заробітної плати духовенства, якщо грошова винагорода не була нижчою від середнього рівня. Цю норму було рецепійовано в першій Чехословацькій Республіці в 1926 р. Законом "Про конгруа", правові норми якого гарантували духовенству всіх визнаних церков щорічну доплату, яка підвищувалася кожні три роки. Чехословаччина була єдиною із соціалістичних країн, в якій було збережене державне фінансування церкви. Згідно із Законом від 1948 р. про економічне забезпечення церков та релігійних спілок держава взяла на себе зобов'язання фінансового забезпечення церкви, але залишила за собою право приймати рішення стосовно всіх важливих питань її діяльності. Держава в зазначений історичний період виділяла кошти тільки на заробітну плату духовенству; інші форми діяльності церкви вона фінансово майже не підтримувала.

Сьогодні Словацька Республіка гарантує своїм громадянам релігійну свободу, а з церквами співпрацює на засадах взаємного партнерства. В 1990 р. було анульовано нагляд держави за церквою, але фінансове забезпечення церкви державою було збережене. Першим демократичним законом, що регулював державно-церковні відносини, був Закон c.16/1990 Zb. від 23 січня 1990 р., який замінив Закон від 1949 р. "Про матеріальне забезпечення церкви та релігійних організацій державою". У § 1 прийнятого Закону було встановлено: "Держава надає персональну матеріальну винагороду священнослужителям тих церков та релігійних організацій, яким особисте матеріальне заохочення було надане до 31 грудня 1989 р., в обсязі, який визначено державним бюджетом Чеської республіки та Словацької республіки". Згідно із Законом духовну діяльність у церкві та релігійних організаціях могли виконувати тільки ті особи, які мали бездоганну репутацію. Важливою законодавчою нормою по відношенню до релігійних організацій була Постанова влади Чеської і Словацької федеративної республіки c.578/1990 Zb. від 20 грудня 1990 р. "Про регулювання заробітної плати духовенству церков та релігійних організацій", у відповідності з якою було збільшено розмір щомісячної заробітної плати духовенству церков і релігійних організацій, що змінювалася в залежності від стажу роботи. На відміну від попереднього новий Закон дозволяв встановлювати ще й доплати, які церкви мали право робити за рахунок власних коштів. Управителем фінансових засобів, які виділяли церкві, є церковний відділ Міністерства культури Словацької Республіки, що розподіляє ці ресурси серед церков та релігійних спілок. Кошти на будівництво нових, реконструкцію та ремонт старих церковних об'єктів і на ремонт монастирів до 1993 р. виділялися за цільовим призначенням.

На основі згаданих актів держава надає окремим церквам фінансові засоби на заробітну плату священикам. Кошти виділяються з державного бюджету Словацької Республіки на відповідний рік згідно із Законом "Про державний бюджет Словацької Республіки". Держава бере також участь у фінансуванні витрат, пов'язаних із церковною адміністративною діяльністю. Ці кошти також передбачені держбюджетом Словацької Республіки на відповідний рік. Уряд та адміністративно-територіальні одиниці можуть зі своїх бюджетів виділяти певну частину коштів на реставрацію та ремонт об'єктів, що є власністю церкви, особливо тих, котрі зареєстровані як пам'ятки культури. Держава надає допомогу при ремонті церковних споруд, у першу чергу нерухомих сакральних культурних пам'яток у рамках фінансування з коштів державного фонду культури "Прословакія". Згідно з податковим законодавством Словацької Республіки церква та релігійні організації мають цілий ряд пільг. Так, у відповідності із Законом с.93/1994 Z.z. "Про податок на нерухомість" церква звільняється від сплати податків на землю, будівлі. Закон с.147/1994 Z.z. "Про податок із вкладів" звільнив від оподаткування церковні фонди та регулярні внески членів громад.

При аналізі проблем фінансового забезпечення церкви в багатьох країнах ЄС спадає в око, що духовні потреби населення забезпечують різні установи, які частково або повністю дотуються з державного бюджету. З держбюджету виділяється фінансова допомога на діяльність церков та релігійних об'єднань, які створюють духовні цінності та задовольняють духовні потреби більшої частини населення. Проблема, однак, полягає в тому, що нерелігійна частина словацького суспільства, яка сумлінно сплачує податки і в повсякденному житті цілком обходиться без релігії та церкви, не вбачає нагальної потреби у фінансуванні діяльності служителів культу з державної скарбниці.

Держава як єдиний відповідальний правонаступник після падіння комуністичного режиму не може зняти з себе моральної відповідальності за сучасне економічно важке становище церкви та релігійних спілок і усвідомлює, що навіть великі пожертви та внески віруючих неспроможні зарадити справі. З іншого боку, церковні ієрархи і клір добре усвідомлюють обмежені економічні можливості держави, яка не в змозі у повному обсязі компенсувати велику заборгованість та виправити кривду, що була скоєна церкві, особливо в період 1950-х рр. Тому церква готова нести важку ношу перехідного періоду, як і всі інші суб'єкти посткомуністичного суспільства.

Питання фінансового забезпечення діяльності церкви та релігійних організацій є неоднозначним і постійно дискусійним. У словацькому суспільстві переважає думка про те, що церкви повинні отримувати фінансову допомогу від держави, але повинні шукати й інші недержавні грошові фонди. Це означає, що фінансове забезпечення повинно надходити з різних джерел: державних і недержавних. Такі підходи повністю відповідають західноєвропейським стандартам.

В Угорщині головні джерела доходів конфесій утворюють добровільні внески, пожертви, платежі за обрядові дії священиків (наприклад, хрещення, вінчання), а також суттєва державна підтримка. Від держави церкви отримують дотації для розвитку шкіл, виховання сиротинців тощо. З прийняттям Закону від 12 липня 2011 р. "Про право на свободу совісті та віросповідання, церкви, релігії та релігійні організації" лише 14 традиційних конфесій в Угорщині мають право на державну фінансову підтримку, подібно до Чехії та Словаччини.

Основними джерелами прибутків релігійних організацій у Чехії залишаються доброчинні пожертви і церковні збори. Кошти, що надходять від користування церковною власністю, слугують додатковим фінансовим джерелом лише незначною мірою.

Згідно зі ст. 10 Закону Польщі про гарантії свободи совісті та віросповідань (1989 р.) Польська держава та її органи не мають права надавати фінансову допомогу церквам та іншим релігійним громадам. Церкви та релігійні громади існують і діють завдяки добровільним пожертвам вірників. Традиції стягнення церковного податку в Польщі не існує, хоча останнім часом у суспільстві ведуться дискусії щодо можливості запровадження такого податку. Найважливішими фінансовими джерелами для всіх церков і деномінацій є: пожертви під час недільних богослужінь, пожертви (в більшості випадків квазі-внески) на хрещення, вінчання й поховання, а також пожертви з нагоди "пастирського візиту" (так звана " kolęda "). "Пастирські візити" відбуваються в католицькій церкві на теренах усієї Польщі на Різдво: священик або інша духовна особа здійснює візити до всіх прихожан, котрі того бажають, і обговорює з ними життєво важливі питання. Католицькі та інші церкви отримують прибуток із сільськогосподарських земель, які їм було повернено через реституцію. Доходи духовних осіб, які займаються трудовою. діяльністю, не обкладаються податком, якщо вони спрямовуються на освіту, виховання молоді, науку, культуру, доброчинну діяльність, сакральні та церковні цілі, на охорону і реставрацію пам'ятників.

Підсумовуючи викладений у межах даного розділу матеріал, варто звернути увагу на таке. Залежно від традицій і моделі державно-церковних відносин існує кілька схем фінансової підтримки державою церковних інституцій, кожна з яких має як сильні, так і слабкі сторони. Зважаючи на певну тотожність суспільних процесів у посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи та України в минулому та на сучасному етапі (поліконфесійність, конфлікти з приводу культових будівель тощо) досвід державно-церковних відносин країн-сусідів у питаннях реституції церковного майна, фінансових компенсацій та урядової підтримки релігійних організацій доцільно використати в Україні.