ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ГОЛОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ДИНАМІКА ЗМІН

Більшість сучасних дослідників акцентують увагу на пануванні в комуністичні часи у країнах Центрально-Східної Європи тоталітарної моделі жорсткого й антагоністичного відокремлення церкви від держави. Цю модель з більшою або меншою послідовністю реалізовував СРСР, амплітуда релігійної політики якого була більш ніж відчутною: від кривавого терору на одному полюсі, який знищив понад 50 тис. одних лише православних священнослужителів, до імперської політики впровадження "головної церкви головного народу" в систему державної пропаганди; від цілком серйозних спроб "остаточного розв'язання релігійного питання" до так званого "релігійного непу" і спрямування священиків у русло "радянського патріотизму". У своїх "середніх значеннях" ця модель, властива більшості країн колишнього "соціалістичного табору", зводилася до тотального контролю над релігійною активністю, майже повного її обмеження культовою сферою, репресій проти релігійних дисидентів, священиків і простих віруючих, які заважали номенклатурі "будувати комунізм". Цю модель було також спрямовано, з одного боку, на створення потужної інфраструктури для викоренення "релігійних забобонів", а з іншого – на використання церковної ієрархії в зовнішній політиці для пропагування "миролюбності" Варшавського пакту та переваг "соціалістичного способу життя". За таких умов релігійна свобода у країнах Центрально-Східної Європи в зазначені часи була мертвим законом, що залишався лише на папері, на якому були написані конституції країн.

Філософ-релігієзнавець П. Яроцький виокремив ідеологічні принципи, на яких базувалася антихристиянська політика КПРС та "братських компартій" у релігійному питанні: несумісність марксизму та релігії; підпорядкування боротьби з релігією завданням "боротьби за комунізм"; єдність дій усіх трудящих – як віруючих, так і невіруючих – у боротьбі проти імперіалізму, "за соціальний прогрес". Безумовно, втілення цих принципів у життя, а також проголошення і застосування на практиці ідеологічних тез про "панівний науково-матеріалістичний світогляд", "суспільство масового атеїзму" підштовхували державну політику щодо релігії, церкви, віруючих на шлях адміністрування, обмеження свободи буття релігії, звуження її функцій до мінімальних гарантій відправлення релігійних культів. "Державний атеїзм" комуністичних часів був тісно пов'язаний із марксизмом і носив у своїх адміністративних проявах репресивний, "войовничий" характер. Він по-різному впливав на населення країн Центрально-Східної Європи, але загалом залишив відбиток на ментальності багатьох людей. Свого часу папа Іоанн Павло ІІ звернувся до Папської Ради у справах культури з проханням зробити діагностику атеїзму та систематизувати його. Це прохання було виконане, а результати досліджень представлені на Спеціальному зібранні Синоду єпископів, присвяченому Європі, яке відбувалося в Римі з 28 листопада по 14 грудня 1991 р.; вони показали, що після падіння марксизму в країнах Центрально-Східної Європи є велика кількість атеїстів і людей із поглядами, близькими до атеїзму (агностики, деїсти, постмодерністи тощо). Отже, для цих країн особливо актуальним є твердження ІІ Ватиканського собору про те, що "безбожність слід зарахувати до найважливіших явищ сучасності". Іоанн Павло ІІ сказав у 1987 р.: "В кожній епосі історії людства, як і в кожному поколінні християнської ери, поряд жили люди віруючі та невіруючі. Але, мабуть, у нашу епоху це протиставлення стало як ніколи свідомим і радикальним".[1]

У випадку з країнами "соціалістичного табору" слід взяти до уваги також квазірелігійний характер самого тоталітаризму. Нова квазірелігія намагалася витіснити свого "конкурента", перетворити його на маргінальне явище, адже тоталітаризм, за відомим висловом російського філософа М. Бердяєва, "сам воліє бути церквою, організовувати душі людей, панувати над душами, над совістю і думкою, і не лишає місця для свободи духа, для сфери "царства Божого"".

Наприкінці ХХ ст. величезний резонанс у світі викликала низка визначних подій, а саме: утворення Європейського Союзу, що посилило інтеграцію в Європі; падіння Берлінського Муру, яке поклало край розділенню Європи на два протилежні ідеологічні блоки; розпад останньої у світовій історії "імперії зла" (за формулюванням З. Бжезінського) – СРСР, і відновлення на її уламках незалежних національних держав, зокрема незалежної Української держави. Ці події не могли, зрозуміло, не відбитися на релігії. У посткомуністичних країнах, як підкреслив угорський соціолог Міклош Томка, "реставрація релігії та громадської ролі Церкви, а також спроба релігійної реставрації суспільства є фундаментальними рисами перетворень". Ця еволюція супроводжується процесами секуляризації, що, з деяких точок зору, наближає релігійність мешканців Центрально-Східної Європи до релігійності населення країн Західної Європи. Відбувається також переформулювання юридичних підстав, які визначають зв'язки між церквою та державою, – в напрямку наближення до норм Європейської конвенції з прав людини.

На думку багатьох європейських вчених, які професійно займаються проблемами сучасних державно-церковних, державно-конфесійних відносин, європейська інтеграція змусила знову переосмислити відносини між церквами та релігіями, з одного боку, і державою та громадянським суспільством, – з іншого. Причина цього полягає насамперед у тому, що, по-перше, інтегруються досить різні політичні та релігійні спадщини європейських країн, по-друге, як вважають більшість учених, секуляризаційні процеси, спричинені Реформацією, Просвітництвом, Гуманізмом, що почалися в XVI-XVII століттях і кардинально змінили обличчя й душу Європи, добігають свого кінця. Здійснивши глибинну деклерикалізацію суспільства, закріпивши юридично чи практично в багатьох країнах Європи принцип відокремлення церкви від держави, фундаментальні принципи плюралістичної демократії з її пріоритетами світської правової держави, розподілу влад, рівності прав і свобод особистостей, визнання прав меншин, мінімізувавши обмежувальні, зокрема заборонні засоби з боку держави при вирішенні практичних питань свободи совісті та державно-церковних відносин, Європа вже на новому етапі свого розвитку змушена визначитися з місцем релігії та церкви в такому постсекуляризованому європейському співтоваристві.

Характеризуючи суспільно-політичну ситуацію в країнах Центрально-Східної Європи в посткомуністичний період, дослідники вказують на етнокультурне та конфесійне розмаїття цього регіону. Релігієзнавець
В. Єленський виділив такі історико-культурні кола в межах так званого Східного блоку: а) балканський православний ареал; б) ісламський анклав у країнах колишньої Югославії та в Албанії; в) центрально-європейський католицький регіон з австро-угорським минулим (частина Угорщини і Мала Польща, Словенія, Словаччина, Хорватія); г) католицький субрегіон Східної Європи (Литва і Велика Польща); ґ) протестантські анклави Центральної Європи (частина Чехії, Східна Німеччина, Латвія, Естонія); д) унікальний історичний румунський тип – православна країна латинської культури; е) східнослов'янський православний макрорегіон; є) субкультури, створені католицькими східними церквами (спільнотами) візантійського обряду (греко-католицька церква в Україні та в Румунії, Пряшівська єпархія у Словаччині, Гайдурозька єпархія в Угорщині та інші). Така культурна, історична та конфесійна плюральність країн Центрально-Східної Європи, звичайно, ускладнює порівняльний аналіз їхнього соціально-релігійного розвитку. Очевидно, що кордони між блоками, які склалися після Другої світової війни, серйозно порушили цілісність європейських історичних культурних кіл. На Заході опинилися греки, які створили духовну урочистість Сходу, а на Сході – частина Німеччини, Польща, Чехословаччина, Угорщина і прибалтійські країни, які за своєю культурою історично належать Заходові. З буденної свідомості зникло поняття Центральної Європи, що було дуже актуальним в епоху габсбурзької монархії, а ще раніше – в часи литовських Яґеллонів.