Вимоги міжнародних актів до права на свободу віросповідання

Розглянемо основні вимоги до права людини на свободу совісті, викладені в міжнародних правових документах про громадянські і політичні права та свободи, а також у тих міжнародних документах, які регулюють різноманітні сфери відносин міжнародної співдружності. На особливу увагу заслуговують питання відповідності національного законодавства цим документам.

Насамперед слід відзначити, що в усіх документах подано чітке визначення права на свободу думки, совісті та релігії. Це право означає свободу приймати релігію або мати релігійні переконання на свій вибір, а також свободу сповідувати свою релігію як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, свободу відправлення культів, виконання релігійних і ритуальних обрядів, слідування тим чи іншим релігійним вченням. Серед цих документів – Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про статус апатридів (1954 р.), Конвенція про статус біженців (1952 р.) та інші. Звісно, подане формулювання не збігається з визначенням свободи совісті у правових документах України, оскільки норми права на свободу совісті в Україні гарантують також право бути безрелігійним, розповсюджувати свої атеїстичні переконання (Закон України "Про свободі совісті та релігійні організації", ст. 3). У Конституції України під правом на свободу думки, совісті та релігії розуміється право сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної, змінювати її (ст. 35).

Обмеження на свободу віросповідання мають відповідати трьом міжнародно-правовим вимогам: легітимності, необхідності та доцільності. Вони повинні бути чітко виписані в національному законодавстві, бути зрозумілими та гарантувати правовий захист від довільного втручання з боку публічної влади. Вони мають бути також необхідними в демократичному суспільстві, тобто такими, під якими Європейський суд розуміє панування плюралізму та верховенства права. Держава повинна не усувати причину напруженості шляхом знищення плюралізму, а забезпечити толерантність між конкуруючими групами. Вона самостійно визначає зміст "необхідності", проте Суд відіграє роль арбітра і має право остаточного вирішення спірних питань. Обмеження повинні чітко відповідати встановленій міжнародним правом меті: охорона суспільної безпеки, порядку, здоров'я та моралі, захист основних прав і свобод інших громадян. Інші цілі для обмеження свободи віросповідання, навіть з причин державної безпеки, не дозволяються ані універсальним, ані регіональним міжнародним правом.

У низці документів міжнародного співтовариства визначено вимоги до держав щодо законодавчої заборони будь-якого примусу громадян під час вибору ними ставлення до релігії, до її сповідання або відмови від сповідання, а також розпалювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з віросповіданням. Наприклад, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права наголошується на тому, що "будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом" (ст. 20).

Національне законодавство України в цілому відповідає міжнародним вимогам: зокрема, чинним законодавством забороняється в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань, примушувати громадян визначатися в їхньому ставленні до релігії, до сповідання чи відмови від сповідання релігії, до участі чи неучасті в богослужіннях тощо.

Міжнародні документи привертають увагу суб'єктів міжнародних відносин також і до заборони і викоренення дискримінації в різноманітних сферах суспільної діяльності за ознакою належності до релігії. Так, Конвенція щодо дискримінації у сфері праці й занять (1958 р.) дискримінацією в цій сфері визнає "будь-яке розрізнення, виняток або перевагу, які гарантуються за ознакою релігії" (ст. 1). Конвенція про боротьбу з дискримінацією в царині освіти (1960 р.) визнає під дискримінацією "будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу в царині освіти за ознакою релігії". Відповідно до цих вимог міжнародних правових актів національне законодавство про свободу совісті також забороняє дискримінацію за ознакою релігії в різноманітних сферах суспільної діяльності. "Громадяни України, – зазначається в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації", – є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії" (ст. 4). У ст. 6 цього Закону зазначено, що "доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії".

Важливу роль у тлумаченні та реалізації Україною її міжнародно-правових зобов'язань у сфері захисту релігійних прав людини відіграють рішення та зауваження щодо України наглядових механізмів ООН, Ради Європи, ОБСЄ. Попри те що вітчизняне законодавство у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання вважається одним із найбільш демократичних на пострадянському просторі, воно все ж таки не відповідає повністю міжнародно-правовим вимогам та зобов'язанням України й потребує суттєвого вдосконалення. Зокрема, Україна має внести зміни до національного законодавства у відповідності до чітких зауважень, які містяться у висновках та рекомендаціях комітетів ООН, ПАРЄ та Комітету міністрів Ради Європи, а також до прецедентної практики Європейського суду, яка повинна застосовуватися як джерело права.