Правоздатність релігійних організацій і віруючих за міжнародним правом

Правоздатність релігійних організацій і віруючих – це здатність останніх мати відповідні права та обов'язки, що надаються їм правовими актами про свободу совісті та релігійні організації. Міжнародні правові документи надають релігійним організаціям і віруючим, послідовникам того чи іншого віросповідання, певні права в царині свободи віросповідання. Разом ці норми називають міжнародним стандартом норм права на свободу совісті. Вони виникли винятково як норми писаного права, тобто договірних правил і норм, що містяться у відповідних резолюціях і пактах міжнародних організацій.

У загальному вигляді міжнародний стандарт норм права на свободу совісті, релігій і переконань викладено в таких документах: Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань (1987 р.), Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць наради з безпеки і співробітництва в Європі (1989 р.), а також в інших міжнародних і регіональних документах світової співдружності.

Розглянемо ці права з метою визначення правоздатності релігійних організацій і віруючих згідно з міжнародним стандартом норм права на свободу совісті, релігій і переконань. Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань (ст. 6) і Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць наради з безпеки і співробітництва в Європі визначають такі свободи для релігійних організацій і віруючих: 1) відправляти культи чи збиратися у зв'язку з релігією чи переконаннями і створювати чи утримувати місця з цією метою; 2) створювати й утримувати відповідні благодійні чи гуманітарні заклади; 3) виробляти, набувати й використовувати у відповідному обсязі необхідні речі й матеріали, пов'язані з релігійними обрядами, звичаями або переконаннями; 4) писати, видавати й розповсюджувати відповідні публікації; 5) вести викладання з питань релігії чи переконань у місцях, пристосованих для цієї мети; 6) звертатися й отримувати від окремих осіб та організацій добровільні фінансові та інші пожертви; 7) готувати, призначати, вибирати чи визначати за правом спадкоємності керівників відповідно до потреб і норм тієї чи іншої релігії або переконання; 8) додержувати днів відпочинку, відзначати свята і відправляти обряди згідно з приписами релігії чи переконаннями; 9) встановлювати і підтримувати зв'язки з окремими особами і громадянами в царині релігії та переконань на національному і міжнародному рівнях; 10) висловлюватися з метою кращого розуміння необхідності релігійних свобод; доброзичливо ставитися до участі релігійних організацій у суспільному діалозі, зокрема й через засоби масової інформації.

Важливо зазначити, що на відміну від права ООН, Європейський суд з прав людини наділяє правом на свободу совісті, релігії та переконань також юридичних осіб – церкви та інші релігійні організації.

Міжнародні документи, передусім Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань, визначають стандарт норм із запобігання та ліквідації нетерпимості й дискримінації на основі релігій або переконань. Декларація дає таке визначення поняття "нетерпимість і дискримінація на основі релігії або переконань": "будь-які відмінність, виняток, обмеження чи перевага, що ґрунтуються на релігії чи переконаннях і мають на меті чи як наслідок знищення чи приниження визнання, користування або здійснення на основі рівності, прав людини та основних свобод" (ст. 2). Далі зазначається, що "дискримінація людей на основі релігії чи переконань є образою гідності людської особи і запереченням принципів Статуту ООН", що "засуджується як порушення прав людини і основних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини" (ст. 3).

Декларація вимагає, щоб "усі держави вжили ефективних заходів із попередження та ліквідації дискримінації на основі релігії чи переконань у визнанні, здійсненні та реалізації прав людини і основних свобод в усіх галузях громадського, економічного, політичного, соціального і культурного життя". Водночас необхідно, щоб "усі доклали всіляких зусиль щодо прийняття чи скасування законодавств, коли це необхідно, для заборони будь-якої подібної дискримінації, а також для вжиття всіх відповідних заходів із боротьби проти нетерпимості на основі релігії чи інших переконань у даній сфері" (ст. 4).

Щодо відповідності законодавства України про свободу совісті та релігійні організації міжнародному стандарту норм права на свободу совісті, релігій та переконань, слід наголосити, що воно повністю відповідає змістові цього стандарту. До того ж, відповідні посилання в національному законодавстві дозволяють у разі потреби використовувати для правового регулювання норми міжнародного права.