ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Ставлячи собі за мету розкрити сутність інституту представництва необхідно виходити із того, що у вітчизняній правовій системі поняття представництва відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному, адміністративному процесуальному тощо). Але в даному випадку ми повністю погоджуємося із позицією Є.О. Харитонова, який вказує на те, що «хоча про представництво може йтися як певне універсальне поняття, яке властиве праву в цілому і має свої особливості в окремих галузях законодавства, разом із тим воно є передусім категорією цивільно-правовою, найбільш повно і всебічно проявляючись у цивільних відносинах»[1].

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді).

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах.

Слід зазначити, що представництво в Давньому Римі розглядалося як правозаступництво. Це пов'я­зувалося з тим, що представники вважалися захисни­ками, оскільки вони, як правило, не лише представ­ляли, але й захищали інтереси хворих людей, людей похилого віку. Такий захист здійснювався на підста­ві угоди, в основі якої лежала добра воля сторін. У зв'язку з цим такий вид представництва почали нази­вати добровільним. За юстініанської епохи (527—565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (procurator) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином[2].

У середні віки інститут представництва мав широке застосування в судовій практиці. Так, починаючи з дру­гої половини XIV століття на території Литовсько-Русь­кої держави діяв Судовий Статут, за яким представни­цтво здійснювалося речниками або, як їх ще називали, прокураторами. За даним Статутом представництву відводилася важлива роль. У тому разі, коли особа, перебуваючи особисто в суді, не могла чи не вміла сама говорити і вести свою справу, вона доручала усно вести її кому-небудь іншому. Особливо важливою для розвитку інституту процесуального представництва стала третя редакція Литовського Статуту 1588 року, у якій багато уваги приділено діяльності прокуратора, введено обмеження щодо кола осіб, які могли вести судові справи, встановлено два види представництва, визначено вимоги до доручення. Законодавець уже в той час приділяв значну увагу інституту представництва, поширюючи його дію на всіх без винятку осіб незалежно від їх майнового стану. Така позиція тодішнього законодав­ця, судова практика тієї епохи є важливою для нашої держави, оскільки, з одного боку, сьогодні ми має­мо велику кількість бідних людей, а з іншого - до­рогу правову допомогу, у зв'язку з чим не всі мають можливість скористатися такою допомогою[3].

Особливе значення для становлення інституту процесуального представництва мав Статут цивіль­ного судочинства 1864 року, згідно з яким кожна зі сторін могла залучити представника, який мав право виконувати дії, надані сторонам. Винятки з цього пра­вила встановлювалися законом. Основним було те, що представник наділявся таким же обсягом процесуальних прав, як і довіритель, а всі дії представника, вчинені в межах довіреності, були обов'язковими для довірителя М.П. Курило зазначає, що Статут 1864 також містив повний список осіб, яким було заборонено виступати представниками в суді, а саме особи, які не є повністю право- і дієздатни­ми, особи, становище яких не сумісне з діяльністю як представників. Він зазначає, що без сумніву, норми Статуту 1864 року в деяких моментах можуть бути взяті за основу і під час реформування сучасного процесуального права[4].

Щодо розвитку інституту цивільного-процесуального представництва за часів УРСР, то слід відмітити те, що в 1924 року був прийнятий перший Цивільний процесуальний ко­декс УРСР, а 1929 року - другий ЦПК УРСР. Ст. 14 останнього передбачалося, що сторони можуть вести спра­ву в суді особисто або через своїх представників. При цьому представниками могли бути: члени колегії оборонців; профспілки в особі своїх уповноважених, уповноважені незаможних селян; керівники й постійні. Повноваження представників оформлялося «осо­бливою довіреністю», засвідченою нотаріально. Чле­ни колегії оборонців повинні були мати ордер, вида­ний відповідною юридичною консультацією. Таким чином, інститут судового представництва отримав широке закріплення у процесуальному законодавстві з чітким визначенням його суб'єктів та документальним оформленням їх повноважень. В 1961 році було затверджено Основи цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік, в яких передбачалося, що громадяни можуть вести свої справи в суді як особисто, так і через свого пред­ставника. Справи юридичних осіб у суді представля­ють їх органи чи представники. Таке положення речей давало змогу чітко розмежування поняття представництва щодо фізич­них і юридичних осіб з подальшим розвитком цих по­ложень у процесуальних кодексах тодішніх республік. Таким чином, держава вперше делегувала правове регулювання інституту представництва в республіки[5].

Щодо Ци­вільного процесуальний кодекс УРСР 1963 року, то ст. 110 Кодексу передбачала, що громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Особиста участь у справі громадяни­на не позбавляє його права мати в цій справі пред­ставника. Представниками сторін, третіх осіб у суді могли бути: члени органів управління; працівники держав­них підприємств, установ, організацій, колгоспів у справах цих підприємств, установ та організацій; уповноважені профспілок, адвокати; один із співучас­ників за дорученням інших співучасників; інші особи, допущені судом, який розглядає справу[6].

У 2004 році було прийнято на сьогодні чинний Цивільний процесуальний ко­декс України, із прийняттям даного якого закін­чується епоха процесуальних законів, прийнятих за радянських часів. Положення даного ЦПК України най­більш точно відповідають вимогам сьогодення, оскільки значно розширено коло осіб, які мають право здійснювати представницькі функції; особлива увага приділена професійному представництву прав осіб через адвоката; уперше визначені обмеження щодо можливості реалізації представницької функції; встановлено специфічні вимоги до документів, що по­свідчують повноваження представників тощо.

Етапи становлення інституту процесуального представництва на думку Є.О. Харитонова дає можливість сформувалися дві основні його концепції:

1) концепція «дії» («діяльності»), котра інтерпретує представництво як діяльність, тобто, сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, яку вона представляє. Саме концепція дії слугувала теоретичним підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961–1964 рр.;

2) концепція «правового відношення», яка полягає в тому, що представництво розглядається як правовідношення, в силу якого правомірні юридичні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і обов’язки[7].

Як ми уже зазначали вітчизняній правовій системі поняття представництва відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному, адміністративному процесуальному тощо). Крім цього, представництво розглядається як в якості правого явища, так і правового інституту. Виходячи з цього необхідно визначити ознаки представництва як правового явища, так і правового інституту.

Загальні ознаки представництва, як правового явища, полягають у тому, що воно є юридичним прийомом, що забезпечує:

- більш повну можливість реалізації прав і здійснення обов’язків учасниками приватного (цивільного, економічного, торгового) обігу;

- діяльність представника за своїм характером є правомірною діяльністю;

- представництво є системою правовідносин, у межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі у придбанні та реалізації суб’єктивних прав і обов’язків останньої у її відносинах з третіми особами;

- представництво можливе лише щодо суб’єкта права;

- діяльність представника має здійснюватися в інтересах особи, яку представляють;

- можливість, зміст і межі зазначеної допомоги визначаються повноваженням представника;

- у процесі здійснення повноваження представник діє стосовно третіх осіб, щодо яких у нього не виникає прав та обов’язків[8].

Це нам дає можливість розглядати представництво у різних аспектах, а саме як: правовий інститут (представництво у об’єктивному значенні); діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (представництво у суб’єктивному значенні); та представництво як юридичний факт – складова частини підстави виникнення цивільних прав і обов’язків у особи, яку представляють.

Розкривши ознаками представництва як правового явища необхідно проаналізувати ознаки представництва як правового інституту. Так, до даних ознак представництва як правового інституту можна віднести наступні, а саме:

1) це система норм цивільного законодавства відносин, цільовим призначенням яких є забезпечення юридичної допомоги з боку однієї особи (представника) іншій особі у придбанні та реалізації суб’єктивних прав і обов’язків у її відносинах з третіми особами;

2) норми інституту представництва опосередковують відносини, специфікою яких є „організаційний характер”, що зумовлює поєднання в їх регулюванні приватноправових та публічно-правових елементів;

3) норми інституту представництва регулюють внутрішні стосунки особи, яку представляють, і представника, який укладає правочини в її інтересах з третьою особою;

4) норми інституту представництва не регулюють відносини між представником і третіми особами.

Вказані ознаки представництва, як об’єктивної категорії, дозволяють визначити його як правовий інститут, який опосередковує відносини, що встановлюються з метою забезпечення діяльності однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обов’язків особи, яку представляють[9].

Подібної точки зору притримується і Г.З. Лазько, яка у своїй дисертаційній роботі вказує на те, що виходячи із аналізу положень сучасної доктрини цивільно-процесуального права, положень законодавства та судової практики можна визначити цивільне процесуальне представництво як категорію та як самостійний правовий інститут цивільного процесуального права. Як інститут цивільного процесуального права, цивільне процесуальне представництво вона розглядає як сукупність процесуальних правових норм, що регулюють окремі сторони однорідних відносин між представником і судом, який виступає від імені та для захисту прав та законних інтересів довірителя з метою отримання для останнього позитивного рішення суду, а також для здійснення правової допомоги та попередження порушення процесуальних прав та охоронюваних законом інтересів останнього, і з метою сприяння судові у здійсненні правосуддя у цивільних справах. Наголошується, що інститут процесуального представництва для певної категорії осіб виступає єдиною реальною можливістю забезпечити захист своїх прав та законних інтересів у суді. Щодо правовї категорії, цивільне процесуальне представництво – це система процесуальних дій, що вчиняються представником з огляду на закон або договір від імені особи або іншого учасника суспільних відносин, шляхом участі у судовому процесі і забезпеченням реалізації та захисту їх цивільних прав та законних інтересів з метою винесення судом об’єктивного, неупередженого та правомірного рішення. Зазначається, що своєрідною ознакою цивільного процесуального представництва виступає його мета, що передбачає отримання позитивного правового результату для особи, в інтересах якої діє процесуальний представник[10].

Щодо представництва в цивільному процесі, то найпоширенішим його розумінням є те, що воно розглядається в якості процесуального засобу реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, який гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України.

Представництво забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів. ЦПК надає право громадянам вести свої справи в суді особисто або через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб'єктність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих осіб (у справах окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника.

Аналіз положень ЦПК України дає можливість дійти до висновку, що поняття цивільного процесуального представництва у цивільному процесуальному законодавстві не визначено. У зв'язку із відсутністю у нормах ЦПК України чіткого визначення понят­тя представництва у цивільному процесі, існує кілька підходів до розуміння представництва.

Так, наприклад, С. В. Васильєв вважає, що цивільне процесуальне представництво — це врегульована нормами ЦПК України форма надання правової допомоги однією особою (представник) іншій особі (особа, яку представляють, у формі здійснен­ня процесуальних дій представником від імені і в інтересах особи, яку пред­ставляє, в межах отриманих повноважень у зв'язку з розглядом і вирішенням судом цивільної справи[11].

Дещо іншої точки зору притримується С. Я. Фурса, який вважає, що цивільне процесуальне (судове) представництво — це правовідносини, в силу яких одна особа (представник) виконує на підставі повноваження, яке надане йому законом, статутом, поло­женням чи договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві в інтересах іншої особи (довірителя), які спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів іншої особи, державних чи суспільних інте­ресів, у результаті чого у представника виникає комплекс процесуальних прав та обов'язків. Він вказує на те, що процесуальна діяльність не може вважатись ключовою ознакою процесуального представництва, зважаючи на те, що в ньому взає­модіє ціла низка як процесуальних, так і матеріальних прав і обов'язків, які мають здійснювати довіритель та представник. Процесуальне представництво розглядається ним як самостійний правовий інститут, який включає систему пра­вових норм, покликаних регламентувати відносини, що виникають між дові­рителем та представником у процесі здійснення останнім юридично значимих дій, спрямованих на реалізацію та захист прав та законних інтересів довірите­ля.

В якості правовідносин розглядає представництво і В.І. Тертишніков зазначаючи, що процесу­альне представництво — це правовідносини, в яких одна особа (представник) здійснює у суді процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи (представ­ляемого)[12].

Заслуговує на увагу і позиція Ю. С. Червоного, який вважав, що представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника) на підставі наявних у неї повно­важень, що породжує цивільні процесуальні правовідносини між представни­ком і судом, спрямована на охорону, захист суб'єктивних прав та інтересів особи, яку представляють, сприяє суду в повному та об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у винесенні законного та обґрунтованого рішення[13].

Враховуючи те, що у чинному процесуальному законодавстві відсутнє визначення представництва, а лише зазначається про можливості реалізації процесуальних прав через представника, то можна враховуючи вищезазначені поняття представництва в цивільному процесі, то в науці цивільного процесу виникли два основні підходи до визначення поняття представництва. Так, відповідно до першої точки зору представництво розуміють як систему процесуальних дій. Таке визначення акцентує увагу на тому, що процесуальний представник є активним учасником процесу, діяльність якого спрямована на одержання правового результату для особи, яку він представляє, а найближчим наслідком діяльності представника є виникнення, зміна та припинення процесуальних прав і обов'язків для особи, яку він представляє, і їхня реалізація.

Разом з тим назване визначення має ряд недоліків. По-перше, воно лише описує зовнішні явища, що відбуваються в рамках представництва, не показуючи сутність представництва, його місце в системі права. По-друге, воно залишає без уваги наявність і зміст правовідносин, що складаються між представником і особою, яку представляють, представником і судом. По-третє, таке поняття не охоплює суспільних відносин, які не є власне діяльністю, але врегульовані нормами інституту судового представництва, наприклад, відносин, пов'язаних з підставами (уповноваження, доручення) і суб'єктами представництва (особами, які мають право бути представниками), майновими відносинами по відшкодуванню видатків на представника[14].

В той час як представники другої точки зору розглядають представництво як процесуальне відношення, вважаючи що при цьому виникають два види відносин, а саме між представником і особою, яку представляють, і між ними і судом. З цієї причини не можна стверджувати, що в рамках процесуального представництва мають місце тільки процесуальні відносини, обов'язковим суб'єктом яких є суд. Отже, цими видами відносин не вичерпується зміст процесуального представництва[15].

Враховуючи вищевказане, ми підтримуємо позицію тих вчених, за якою представництво у цивільному процесі — це правовідносини, на підставі яких представник здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах особи, яка бере участь у справі, з метою захисту її прав, свобод та інтересів.

Зміст правовідносин представництва в цивільному судочинстві, є складноструктурним, що складається з ряду двосторонніх правовідносин і має внутрішню і зовнішню сторони.

Внутрішня сторона представництва – це відносини сторони, третьої особи з представником. Вираженням таких відносин є коло повноважень, яким довіритель наділяє представника.

Так, зовнішня сторона представництва – це правовідносини, що виникають між судом і представником, як учасником процесу, змістом якого є вчинення останім під контролем суду процесуальних дій спрямованих на реалізацію наданих йому правомочностей, а також тих дій, на вчинення яких він уповноважений довірителем.

З’ясувавши питання про визначення представництва в цивільному процесі автор ставить перед мету з’ясувати місце і роль адвоката в цивільному судочинстві. Так, в 38 ЦПК України передбачено, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Слід відмітите те, що ЦПК України відносить представника до числа осіб, що беруть участь у справі, а, отже, він наділений юридичною заінтересованістю і є самостійною процесуальною фігурою.

Представництво в цивільному процесі розглядається в якості процесуальної діяльність особи (представника), яка спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, а також повинна сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і обґрунтованого рішення.

Для розкриття питання про місце і роль цивільного процесуального представництва необхідно з’ясувати питання про ознаки, завдання та мету процесуального представника. В даному випадку до ознак цивільного процесуального представництва можна віднести наступні:

1) представництво — це здійснення представником процесуальних дій у суді, яке відбувається в межах правовідносин представника і суду;

2) представник виступає від імені особи, яку представляє;

3) учасниками процесуальних правовідносин за участю представника є 2 сторони: представник та суд, оскільки відповідно до загальних положень теорії процесуального права обов’язковим учасником цивільних процесуальних відносин є суд. Так, при здійсненні судового представництва виникає два види відносин: одні між самою особою, яку представляють, і представником (регулюються нормами матеріального права — цивільного, трудового, сімейного), другі — між останнім і судом (регулюються нормами цивільного процесуального права). Але до процесуальних можна віднести лише останні;

4) діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні процесуальних дій;

5) представник здійснює права та обов'язки особи, яку представляє, й у результаті своїх дій створює права та обов'язки для особи, яку представляє;

6) представник діє в інтересах особи, яку представляє (за загальним правилом представник не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення. окрім випадку, коли співучасники доручили ведення справи одному з них);

7) правова позиція представника не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє, якщо ця особа не є недієздатною[16];

8) у процесуальнго представника відсутня матеріально-правова заінтересованість, а юридична заінтересованість представника має процесуальний характер;

9) представник діє в обсязі повноважень, що йому надані законом та особою, яку він представляє (у випадку, якщо воля цієї особи відома і має юридичне значення);

10) через представника можуть діяти будь-які правоздатні особи, що беруть участь у справі;

11) судове представництво допускається на всіх стадіях і у всіх видах цивільного судочинства (крім справ про усиновлення).

Представництво, у його загальному значенні, є явищем неоднозначним. Неоднозначність інституту представництва випливає як і з його різноманітних цілей, так і з особливостей, притаманних суб'єктам цих правовідносин.

Розкриваючи питання щодо мети та завдання представництва у цивільному процесі, слід відмити те, що в літературі не існує єдиної точки зору щодо мети та завдань представ­ництва у цивільному процесі.

Так, згадуваний науковець В. І. Тертишніков вважає, що значення судового представництва визначається його двома головними цілями. По-перше, це надання юридичної допомоги гро­мадянам і організаціям при розгляді та вирішенні цивільних справ у суді. Юридична допомога в Україні доступна для будь-кого, хто її потребує, завдяки широкій мережі юридичних консультацій, ліцензійній діяльності та порівня­но невисокій оплаті за послуги адвоката. По-друге, це надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків сторін і інших осіб, що беруть участь у справі[17].

В свою чергу відомий процесуаліст Д. М. Чечот вважає, що метою судового представництва є:

а) захист в суді інтересів сторін та третіх осіб в тих випад­ках, коли сторона чи третя особа позбавлені можливості особисто вести спра­ву;

б) захист інтересів сторін та допомога сторонам і третім особам в тих випадках, коли вони за цією допомогою і захистом спеціально звертаються до представника;

в) допомога суду в здійсненні правосуддя у цивільних спра­вах[18].

На відміну від інших В. В. Комаров стверджує, що метою процесуального представництва є лише надання правової допомоги особі для забезпечення найбільш повного захисту її прав, свобод та інтересів. При цьому досягнення вказаної мети є основним та єдиним завданням цього інституту. Виділення для представника такої цілі (завдання), як надання допомоги суду чи сприян­ня суду у здійсненні правосуддя, є помилковим. Оскільки сприяння суду в здійсненні правосуддя можуть здійснювати лише юридично незаінтересовані особи, до яких згідно зі ст. 47 ЦПК України відносяться секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, осо­ба, яка надає правову допомогу[19].

Заслуговує на увагу й думка Д.В. Кухнюка, який вказує, що мета процесуального представництва визначається необхідністю забезпечити найбільш повний захист інтересів громадян і організацій. Вказану тезу можна розкрити шляхом виділення загальних цілей і завдань представництва ведення справи в суді при неможливості особистої участі в процесі; забезпечення участі в суді юридичних осіб; надання правової допомоги[20].

Враховуючи вказане, ми підтримуємо позицію Н.В. Волкової, яка вказує на подвійність мети процесуального представництва, а саме вказує, що метою представництва є:

- захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі;

- надання правової допомоги.

Вона вказує на те, що відповідно до ст. 56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання право­вої допомоги. А реалізація вище зазначеної мети і є завданням представництва у цивільному процесі[21].

Враховуючи плюралізм у позиціях щодо питання про завдання цивільного процесуального представництва, то на нашу думку, найбільш прийнятною є позиція, за якою завданнями цивільного процесуального представництва є: правове регулювання механізму реалізації права суб'єктів бути представниками в суді; правове регулювання процесуальних правовідносин представництва між судом і представником; правове регулювання механізму реалізації проголошених Конституцією України прав на судовий захист і на отримання кваліфікованої юридичної допомоги.

Найбільш розповсюдженою є думка, за якою виділяють політичне, соціальне і правове значення представництва в цивільному процесі.

Політичне значення представництва проявляється в реалізації норм Конституції України, що закріплюють рівноправність громадян перед законом і судом, недоторканність приватного життя, державний захист прав і свобод, право на одержання правової допомоги. За ступенем правової захищеності особи в цивільному судочинстві можна судити про рівень турботи держави і суспільства про людину та громадянина, демократизм законодавства, його інститутів, їх ефективності, у тому числі й такого з них, як представництво. Щодо соціального значення інституту в цивільному процесі проявляється, то воно проявляється, з одного боку, у контролі суспільства за тим, як названий інститут функціонує в інтересах людини та громадянина, чи не відбуваються при цьому збої і яким чином їх можна усунути. З іншого боку, у широкому розумінні соціальне значення представництва вбачається і у контролі суспільства за тим, яка його роль і вплив на рівень охорони життєвих цінностей і благ особистості при здійсненні правосуддя по цивільних справах. Правове значення представництва найбільш повно виражається в можливостях використання правового потенціалу представництва з метою реалізації суб'єктивних процесуальних прав, захисту і охорони інтересів, майна, інших цінностей і благ у цивільному судочинстві. Мається на увазі значення представництва як комплексної гарантії для сторін, третіх осіб у цивільному процесі. Ця властивість представництва охоплює різні елементи, а тому має особливе юридичне значення[22].

Враховуючи вказане важко в сучасних умовах переоцінити значення судового представництва. По-перше, у зв'язку з з існуванням принципу змагальної моделі цивільного судочинства. В умовах покладення обов'язку доказування безпосередньо на сторін, особі, котра не володіє необхідним мінімумом юридичних знань, буде вкрай складно довести обгрунтованість своїх вимог або заперечень. По-друге, ускладнення та динамізм правової системи, а також збільшення кількості правових актів, що, в свою чергу, вимагає певної спеціалізації і серед юристів. Тому без участі представника з юридичною освітою провести судовий процес на професійному рівні стає практично неможливим. Викладеними причинами пояснюється існування в сучасному правовому суспільстві інституту представництва.

Для повного розкриття питання про правову природу цивільного процесуального представництва автор ставить перед собою завдання здійснити його розмежування з участю в суді органів та осіб, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб та проаналізувати співвідношення матеріального і процесуального представництва. Так, щодо першого завдання слід відмітити те, що представництво в цивільному процесі слід відрізняти від участі в суді органів та осіб, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у порядку ст.45 ЦПК України. Вони подібні тим, що не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і діють у процесі не у своїх інтересах, а захищають права та інтереси інших осіб. Про те є можливість визначити ряд відмінних рис, що дають змогу розрізняти ці два інститути цивільного судочинства, а саме:

- представники діють від імені особи, яку представляють, а суб'єкти, які виступають у суді в порядку ст. 45 ЦПК України діють вже від свого імені;

- представник здійснює права та обов'язки особи, яку представляє. Суб'єкти, зазначені в ст. 45 ЦПК, виконують повноваження, що передбачені їхньою компетенцією;

- представництво допускається по всіх справах, а участь суб'єктів у порядку ст. 45 ЦПК — у випадках, зазначених у законі.

В даному випадку заслуговує на увагу й позиція Г.О. Світличної, яка вказує на те, що органи й особи, які беруть участь у справі з метою захисту прав та інтересів інших осіб, мають самостійний процесуальний статус, який відрізняється від процесуального статусу представника за юридичною природою і правовою регламентацією. Вона вказує, що науковці неодноразово звертали увагу на помилковість та неприпустимість їх змішування, оскільки зазначені у ст. 45 ЦПК органи й особи беруть участь у цивільному процесі з метою захисту прав та інтересів інших осіб у випадках, які передбачені законом. При цьому вони діють від імені держави або від власного імені. Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК органи та особи, які відповідно до закону звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Разом із тим у своїх діях вони не залежать від правової позиції особи, в інтересах якої подана заява. Тому, дійшовши висновку про безпідставність заявлених вимог, вони вправі відмовитися від позову повністю або частково, а їх відмова від позову або зміна заявлених вимог не позбавляє особу, на захист прав та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК). Враховуючи вказане вона доходить до висновку, що процесуальний статус органів та осіб, які беруть участь у процесі на підставі ст. 45 ЦПК, має суттєві відмінності в порівнянні із процесуальним статусом представників, що зумовлює специфічні підстави, функції та порядок їх участі у цивільному процесі[23].

Для розкриття питання по співвідношення цивільного (матеріального) представництва і цивільного процесуального представництва слід звернути увагу на те що, формування інституту представництва у цивільному-процесуальному праві відбувалося поетапно. Так, протягом тривалого часу у цивільно-процесуальній доктрині панувала думка, що представництво у цивільному процесі як вид цивільного представництва. Лише на початку 60-х років пануючим стало визначення інституту пред­ставництва як самостійного інституту цивільно-процесу­ального права. Але деякі автори і досі відстоюють по­зицію про те, що представництво у цивільному процесі є специфічним різновидом представництва у цивільно­му праві[24].

Для цього нам в загальних рисах необхідно розкрити сутність цивільного правового (матеріального) представництва. Так, відповідно до ст. 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ве­дення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів. право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише осо­бисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноважен­нями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схва­леним зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

В даному випадку заслуговує на увагу й думка Х.С. Малюшевської, яка вказує на те, що вчені, які розглядали цивільно-правове представництво як один із різновидів представництва, в основу своєї точки зору ставлять наявність спільних ознак між представництвом у цивільному праві і процесі. Вона вказує на те, що однак з цим погодитись важко, оскільки незважаючи на наявність певних спільних рис між представництвом, здійснюваним в цивільному праві, і представництвом у цивільному процесі, між ними все ж існують суттєві відмінності, які дають підстави для розмежування інституту представництва в цивільному процесі від інституту представництва в цивільному праві і виз