Диагностика состояния агрессии Басса-Дарки

У III ст. до н.е. глибока повага римлян до своїх правових традицій не дозволила їм відкрито відмовитися від Законів XII таблиць. Але істотні зміни в економічному й політичному житті Риму призвели до фактичної відмови в повсякденній правовій практиці від застарілих норм Законів XII таблиць і квіритського права взагалі. Виникла необхідність в створенні нових форм правотворчості, більш гнучких і таких, що дозволяли б враховувати суспільні умови, які постійно змінювалися.

На новому етапі історії римського права його найбільш розповсюдженим джерелом стали едикти преторів, на базі яких нарівні з цивільним правом, до якого продовжували шанобливо ставитися, але все менш застосовували, утворюються дві нові і абсолютно самостійні правові системи:

1. «преторське право»;

2. «право народів».

Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Таким чином, в Римі виникла складна, по суті потрійна, система джерел права, ступаючи в посаду, претор оприлюднював свій едикт, де містилися юридичні формули, згідно з якими він мав намір підтримувати порядок і вершити Ці формули істотно відрізнялися від норм цивільного права, хоч формально претор повинен був діяти в його межах. Самі положення, закріплені в едиктах, не мали сили закону, але були обов'язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор зобов'язувався слідувати своєму едикту, термін дії якого закінчувався через рік. Його наступник, як правило, лише дещо змінював в едикті свого попередника, вносячи в нього нові положення й відкидаючи застарілі. Але, оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право, гнучке і здатне пристосовуватися, характеризувалося певною спадкоємністю й стабільністю.

Особливу роль в розвитку права в класичний період відіграли едикти претора перегрінів, посаду якого було встановлено в 242 (за іншими даними в 238) р. до нашої ери. Останній регулював відносини між римськими громадянами і іноземцями (перегрінами), а тому взагалі не був пов'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості (при виданні едикту) він володів значною свободою розсуду, міг в своїх правових положеннях посилатися на «справедливість» або на «природний розум». Однак створене преторами перегрінів «право народів» було не міжнародним, а внутрішньодержавним.

З встановленням імперії поступово змінилося й становище преторів в політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їх активна правотворчість приходила в суперечність зі зростаючою одноосібною владою імператорів. Тому вже в перші століття нашої ери претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Таким чином, зміст едикту ставав незмінним, і він не породжував нових норм права. У зв'язку з цим імператор Адріан вирішив кодифікувати преторське право, доручивши цю роботу відомому юристові Юліану (між 125 і 138 рр. н.е.).

Складений останнім едикт (відомий як едикт Юліана) було офіційно схвалено сенатус-консультом. Він отримав назву «вічного едикту» і став обов'язковим для всіх подальших магістратів. З цього часу преторський едикт по суті перестає бути джерелом нових правових норм.

Вже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н.е. надто рідко ухвалювали нові закони, а потім взагалі позбавилися цього права. При імператорах знову зросло значення сенатус-консультів, яків попередній період (в епоху пізньої республіки) не мали правової сили. У першій половині І ст. н.е. сенатус-консульти звичайно не мали санкцій, але во­ни набували обов'язкової сили завдяки едикту претора. Адріан, повернувши сенату законодавчу владу, тим самим заклав правові основи для того, щоб сенатус-консульти виступали як закон. їх роль, як джерела права, зросла, оскі­льки вони складалися від імені принцепсу й часто називалися його ім'ям.

Поступово зміцнювалася й розширювалася самостійна законодавча влада імператорів, які стали видавати акти, що отримали назву конституція (!). Конституції були 4-х основних видів:

1) Едикти — загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов'язкові тільки за життя даного імператора. Але вже з II ст. н.е. його починали дотримуватися й наступники імператорів.

2) Рескрипти — відповіді або поради імператора окремим особам або магістратам, які просили консультації з правових питань.

3) Декрети — рішення, винесені імператором в судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція.

4) Мандати — інструкції, адресовані правителям провінцій, які в ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, що застосовувалися й до перегрінів.

Спочатку конституції розглядалися як результат делегування влади з боку народних зборів, але у II ст. н.е. юристи обґрунтували положення, згідно з їй римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Таким м, законодавство імператорів перетворилося в найважливіше джерело права, оскільки конституції, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на території римської держави.

Роль римських юристів в розвитку права. Виключно важливим і своєрідним джерелом розвитку римського права в класичний період стала діяльність юристів, яка надала стрункості й цілісності всій правовій системі Стародавнього Риму.

Римська юриспруденція набула чисто світського характеру, починаючи з плебейського понтифіка Тиберія Корунканія (з 254 р. до н.е.), правові консультації якого вперше набули публічного і відкритого характеру. Юристи республіканської епохи за своїм походженням були з аристократичних кіл — з сенаторської знаті, а, починаючи з І ст. до н.е., також і з вершників. Найбільшвідомі з них — це Катон Старший, Марк Манілій, Квінт Муций Сцевола, Публій Муций Сцевола, Сервій Сульпіций Руф. Вони вперше зробили спробу дати узагальнення судової практики, систематично виклавши цивільне право (Публій Сцевола) і склавши перший коментар преторського права (Сульпіций). Вищезазначені, а також інші юристи республіканського періоду давали юридичні консультації, особливо з питань судового процесу, редагували й складали юридичні акти, у ряді випадків брали участь у самому судовому про-надаючи допомогу одній із сторін. Тим самим вони відігравали важливу у судовій практиці Риму республіканського періоду.

В епоху принципату коло юристів стає ширшим. Багато хто з них, наприклад Ульпіан, Гай та інші, були вже не римлянами, а походили з східних провінцій. Юристи цього часу відігравали більш активну роль в розвитку юридичної доктрини й практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливе значення набула викладацька діяльність юристів. В І — на початку ІІ ст. н.е. виникли дві основні школи права: сабіньянці (фундатор Капітон) і прокульянці (фундатор Лабеон), які вели викладання права й давали різне тлумачення деяких (правда, другорядних) правових інститутів.

Римські юристи укладали численні праці, з яких одні призначалися для на-них цілей, інші — для практичного використання.

Великою популярністю користувалися коментарі цивільного права й преторського права, а також дигести — найбільш значні твори з різних правових питань, які представляли собоюспробу синтезу цивільного і преторського права. В дигестах, як правило, використовувалися витяги з більш ранніх робіт («Відповідей», «Питань» і т.п.) того ж самого або інших авторів, причому, правовий матеріал розташовувався в суворо визначеному порядку. Найбільшою популярністю в Римі користувалися дигести Альфена Вара, Цельза, Марцелла, Цервілія Сцеволи і особливо Сальвія Юліана.

Важливе місце серед робіт римських юристів займали інституції — систематичне викладення римського права в навчальних цілях. Найбільшу популярність мали інституції Гая (143 р. н.е.), які давали стислий і логічно побудований виклад великого за обсягом правового матеріалу. Інституції Гая розділені на 4 книги: про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови. Ця система, що отримала згодом назву інституційної, значним чином вплинула на подальший розвиток права, особливо тієї його частини, яка пов'язана з кодифікаційною роботою.

З встановленням в римі імператорського правління активізувалася практична діяльність юристів — надання правових консультацій. Ці консультації (так звані «відповіді») здійснювали певний вплив на суддів, які часто керува­лися думкою авторитетних юристів.

Імператор Август зробив спробу дещо уніфікувати діяльність юристів, дозволивши тільки окремим з них давати відповіді, яким надавалося офіційного значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді (консультації), ставити свій відбиток, щоб тим самим засвідчити легальність правового джере­ла. Названа система була закріплена за часів імператора Адріана, який підтве­рдив сталий порядок, згідно з яким тільки думка певних юристів мала право­ву, тобто обов'язкову силу. Якщо такі юристи з будь-якого питання приходили до загальної згоди, суддя зобов'язаний був з ними рахуватися при винесенні рішення.

Зміцненню авторитету римської юриспруденції, як джерела права у II—III ст. н.е., сприяв той факт, що імператори стали нерідко наближати видатних юристів до своєї персони, призначати їх на ключові державні посади. Так, за часів імператора Септімія Севера державну кар'єру зробив Папініан (вбитий за наказом Каракалли), при Олександрі Севері — Павло і Ульпіан.

Диагностика состояния агрессии Басса-Дарки