ВИСНОВКИ. Військове реформування в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст

 

Військове реформування в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. охопило всі сфери військового будівництва. Реорганізація Військового міністерства та введення військово-окружної системи створили відносну єдність управління, ліквідували зайву централізацію. Реорганізація військ, прийнята в 60-70-ті рр. XIX ст., мала на меті скорочення до мінімуму складу армії в мирний час і максимальне її збільшення в період війни.

Заходи в галузі переозброєння армії зводилися до забезпечення її новими видами озброєння, однак це завдання здійснювалася вкрай повільно і до початку 80-х рр. XIX ст. не була повністю завершено.

Перетворення в області бойової підготовки були направлені на навчання військ тому, що необхідно на війні впровадження нової техніки і розвиток особистої ініціативи солдата. Реформи військово-навчальних закладів істотним чином змінили всю систему підготовки офіцерських кадрів, було вирішено питання про укомплектування військ офіцерами в мирний час.

В результаті введення всестанової військової повинності було створено мобілізаційний резерв. Прагнення до збереження плац-парадних традицій заважало бойової підготовки військ.

Реформування добре вплинуло на подальший бойовий стан армії, але після Д. Мілютіна його наступники вводили багато гальмуючих факторів для швидкого переозброєння новими видами зброї.

Стан армії змінився, тому що була проведена та вжита система округів. З’являлася нова армія, – яка повинна була бути не гіршою аніж у великих держав тієї епохи.

У розглянутий період у керівництва Військового міністерства склалося розуміння необхідності підвищення рівня професійної підготовки командного складу всіх ступенів, а також і підготовки військ. Це зумовлювалося тим, що в останній чверті XIX ст.. російська армія стала масовою армією, на озброєння якої прийшли нові технічні засоби ведення війни.

Разом з тим, досвід її функціонування і, особливо, російсько-турецька війна 1877–1878 рр.. показали, що до початку 80-х р. XIX ст. назріла нагальна необхідність перетворення військової школи. До кінця 1881р. була складена програма перетворень системи ВНЗ. Найбільшим змінам піддалися перший і другий етапи військової освіти. Військові гімназії були не тільки перейменовані в кадетські корпуси, але їм було надано характер підготовчого військово-виховного закладу. У кадетських корпусах учні стали отримувати загальну освіту.

Розгляд теми засвідчив, що в останній чверті XIX ст. Військовим міністерством проводилася активна робота по перепрофілюванню юнкерських училищ у воєнні та введенню в ряді юнкерських училищ класів з військово-училищним курсом. Завдяки цьому до початку XX ст. вдалося в основному підвищити професійну підготовку офіцерів.

Одною з найбільш значних подій у розвитку системи ВНЗ стало створення принципово нового типу навчальних закладів – спеціальних офіцерських шкіл. Вони забезпечували додаткову професійну підготовку для офіцерів на посади командирів батальйонів і ескадронів.

Як показало проведене дослідження, в цей період проводилося вдосконалення організації навчання, під яким розумілося виконання комплексу завдань, спрямованих на підготовку офіцерів для військ. Основними з них були: визначення потреб у офіцерів рівня і обсягу знань і навичок, якими повинні володіти випускники ВНЗ; складання програм навчання, організація і проведення навчальної та методичної роботи; підбір, підготовка і підвищення кваліфікації викладацького складу; матеріальне забезпечення навчального процесу і контроль за ходом навчання.

В ході дослідження з’ясовано, що створення масових армій, вдосконалення озброєння, тактики ведення бою збільшили вимоги до підготовки офіцерів, в першу чергу тактичної ланки в процесі повсякденної служби. Це призвело до необхідності доповнювати практичні заняття з командирами регулярними теоретичними вправами і створити цілісну систему підготовки командирів. Її створення було закріплено законодавчо з виходом інструкції для занять з офіцерами і ряду посібників, настанов, керівництв, розроблених на її базі, а також з організацією в кожній військовій частині офіцерських зборів і полкових бібліотек тощо.

Підготовка офіцерів в процесі проходження служби в 80-90-ті рр.. XIX ст. розглядалася як складова частина бойової підготовки військ і включала в себе комплекс навчальних заходів, спрямованих на підвищення професійної майстерності та методичного вишколу офіцерів. Основними елементами системи підготовки командирів вважалися складання керівних документів, підготовка керівників занять, матеріальне забезпечення і контроль за результатами навчання.

Практична підготовка здійснювалася на навчаннях і маневрах у складі військових частин, а також на спеціальних заняттях з офіцерами. При проведенні занять в складі частин особлива увага зверталася на добування відомостей про супротивника, вміння використовувати місцевість, впевнено керувати військами.

Введення командирської підготовки у військах було пов'язане з рядом труднощів. Вони були обумовлені новизною цієї справи, недостатньо високим рівнем загальної та військової освіти обер-офіцерів, відсутністю контингенту добре підготовлених керівників і низкою інших причин.

Незважаючи на те, що перераховані причини знижували якість підготовки офіцерів при проходженні служби у військах, слід визнати, що введення обов'язкового командирського навчання дозволило підняти загальний рівень навченості офіцерів.

Як показало проведене дослідження, в останній чверті XIX ст. продовжувала розвіватися система навчання військ. У Військовому міністерстві був створений Головний комітет із влаштування військ, який відав усіма питаннями бойової підготовки. Протягом 80-х - 90 рр.. XIX ст. їм були перероблені практично всі бойові статути та настанови для всіх родів військ.

На основі досвіду російсько – турецької війни 1877-1878 рр.., а також з переходом російської армії на нарізну стрілецьку зброю і нарізну артилерію кардинальним чином змінилася тактика ведення бойових дій. Відповідно і навчання військ зазнало змін. У піхоті велику увагу при одиночній підготовці приділяти навчанню стрільбі в ціль. У ланці рота-батальйон головним завданням ставилося згуртувати солдат в єдиний організм, здатний вести вогневий бій. В основі його, і це було закріплено в бойових статутах, лежали бойові дії стрілецьких ланцюгів. Навчання піхоти стало проводитися за принципом поєднання стрілецької вогню і удару.

Велику увагу Військове міністерство приділяло бойовій підготовці військ. Була встановлена єдина для всієї армії програма бойової підготовки. За аналізований період було схвалено більше 80 різних статутів, настанов та інструкцій з навчання військ. Значно збільшилася кількість зборів, навчань і маневрів, що проводились з метою відпрацювання взаємодії частин і з'єднань.

Проте, були і недоліки. Недоліки військового будівництва особливо проявилися в період російсько-японської війни 1904–1905 рр. Після неї військові реформи і подальші перетворення також не були повністю здійснені. Збройні сили Російської держави до 1914 р. виявилися не готовими до ведення тривалих бойових дій.

План, який передбачався як основний на тривалу військову компанію також мав недоліки. Недосконалість на папері призвела до того, що вже у перші місяці Першої світової війни були відчутні наслідки поразок. що призвело до переробки та корегування плану військових дій на тлі серйозного бойового конфлікту.