Соціальні функції

Становлення нової суспільно-економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов'язане з реформуванням існуючої соціальної політики і соціального управління. Досить часто в теорії та на практиці проблема побудови нової соціальної політики визначається виключно як заходи щодо соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, інвалідів, студентів, багатодітних сімей тощо). Такий підхід, як правило, мотивується тим, що в умовах ринку кожна працездатна людина повинна індивідуальними зусиллями забезпечити добробут своєї сім'ї та її соціальну захищеність. Однак світовий досвід переконливо свідчить, що така система матеріального самозабезпечення не створюється автоматично, довільно. Для її появи та функціонування необхідні певні макроекономічні передумови, які б торкалися всіх членів суспільства. Створенню таких передумов, які б сприяли матеріальному

самозабезпеченню працездатних, надається велика увага в країнах Західної Європи, в Японії та інших високорозвинутих країнах світу. Незважаючи на зменшення ступеня втручання держави в регулюванні соціально-економічних процесів, у переважній більшості країн з ринковою економікою діють гарантії в галузі доходів, створенні розгалуженої мережі "банку робочих місць", функціонують державні системи регулювання зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів, стимулюється професійна і територіальна мобільність населення, застосовуються й інші інструменти соціального захисту населення.

Державні витрати на ці заходи є значними навіть у країнах, де втручання держави в економіку є мінімальним. Наприклад, у США в 1935 році Конгрес ухвалив "Акт про соціальну безпеку", проголосивши створення держави загальної соціальної захищеності. Соціальна допомога охоплювала страхування по старості, виробничій інвалідності та в інших випадках непрацездатності, інші соціальні гаранта. З часом цей Акт доповнили колективними договорами підприємців та найманих працівників, встановленням мінімальної зарплати та мінімально допустимого річного доходу, вихід за нижню межу якого відшкодовується приватним підприємцем чи державою, надходженням спеціальних відрахувань від надприбутків (особливо від природних монополій), прогресивним податком на прибуток, попередженням вивезення капіталу за кордон, встановленням межі в 10-12 разів між мінімальними й максимальними заробітками найбільш і найменш забезпечених груп населення (зараз в Україні це співвідношення перевищує 12 разів, у країнах Західної Європи - не перевищує 6 разів, у США - 11).¹⁸ Сьогодні державні соціальні витрати у Сполучених Штатах Америки становлять майже 50% федерального бюджету і 60"/» бюджетів штатів та місцевих органів влади. А у Швеції частка соціальних витрат держави в структурі національного продукту більш як удвічі перевищує аналогічний показник колишнього Радянського Союзу. І це далеко не виняток серед розвинених країн.

Уряди цих країн діють за принципом - свободу сильним і захист слабким. Таке розуміння проблеми дозволяє вирішувати соціальні питання на якісно новому рівні, розмежовуючи заходи, які торкаються всіх членів суспільства та заходи, адресовані окремим соціальним групам. Головним орієнтиром соціальної політики є людина й умови її життєдіяльності, все те, що супроводжує людину протягом усього життя. Перед Україною у цьому напрямку стоїть масштабне і складне завдання: реформувати універсальну за своїм характером і патерналістську за змістом соціальну сферу, перетворивши її в ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул прискорення економічного прогресу.

" Кучма Л.Д. Соціальна поіітики має стати справді людяною / Виступ Президента України Л Д Кучми на розширеному засіданні Колеги Міністерства пращ І соціальної політики України 13 квітня 1999 року // Урядовий Kvn'rn 1999 15 квіт - С 3.

Сьогодні в Україні за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням надаються такі види соціальних послуг та матеріального забезпечення: пенсійне страхування; медичне страхування; страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання; страхування від безробіття.

Особливе місце в соціальній сфері займає задоволення потреб громадян в охороні здоров'я. Для медичного обслуговування є неприйнятним або прийнятним із значними застереженнями поняття "соціального мінімуму". У праві на одержання медичної допомоги всі люди повинні бути рівними. Зрозуміло, що не можна не рахуватися з наявними можливостями, але й неприпустимо говорити про мінімальний рівень лікування, профілактики, санітарії та гігієни. Інша справа, що інтереси покращення медичного обслуговування потребують не тільки виділення державних ресурсів, а й забезпечення правових і матеріальних умов запровадження різноманітних механізмів медичного обслуговування. Необхідне залучення на ці цілі поряд з державними ресурсами коштів населення, підприємств та підприємців (страхова медицина), а також створення спеціалізованих фондів для лікування особливо небезпечних захворювань.

На сучасному етапі важливою складовою соціальної функції має бути ефективна демографічна політика. Держава покликана регулювати демографічні процеси з тим, щоб, по-перше, забезпечити певний темп розширеного відтворення населення; по-друге, стримувати надмірний приріст населення головним чином внаслідок високої народжуваності серед соціальних груп з низькими доходами; по-третє, проводити територіально-диференційовану демографічну політику, що запобігає виникненню диспропорції між різними регіонами країни. Особливо важливим завданням держави є недопущення скорочення приросту населення, адже переважання смертності населення над її народжуваністю становить національну небезпеку будь-якої країни.

Складовою соціальних функцій є гарантування найважливіших прав особистості, зокрема: захист прав споживачів, запобігання і боротьба зі злочинністю, охорона навколишнього середовища тощо.

Отже, можна виділити такі соціальні функції державного управління:

-діяльність у галузі охорони здоров'я та гігієни: запобігання хворобам і нещасним випадкам, забезпечення медичного догляду, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції;

-регулювання демографічних процесів, планування сім'ї;

-захист прав та інтересів працівників: дотримання трудового законодавства, організація ринку праці, боротьба з безробіттям, перекваліфікація працівників;

-перерозподіл прибутків на користь _ малозабезпечених верств населення;

-соціальний захист і соціальне забезпечення населення, насамперед тих, хто вже чи ще не може брати участі в суспільному виробництві або тимчасово незайняті;

-житлово-комунальна діяльність та урбанізація: житлове будівництво, обслуговування житлового фонду, планування і розвиток міст;

-охорона навколишнього середовища, забезпечення екологічної безпеки;

-захист прав людини.

3.2.4. Культурно-освітні функції

Важливою складовою загальних функцій державного управління є належне функціонування та розвиток освіти, науки і культури, завдяки яким реалізується конституційне право кожного громадянина на одержання певного рівня освіти і залучення до культурних надбань. Завдання держави в цьому напрямі полягає в тому, щоб зробити доступними освіту, мистецтво, культуру, виділяючи необхідні фінанси, які б забезпечили їх функціонування. При цьому участь держави не повинна носити тотального характеру, а бути орієнтованою на гарантування соціальне прийнятого мінімуму, перевищення якого - особиста.справа кожного індивідуму. Таким чином, функції державного управління щодо розвитку закладів освіти та культури полягають: по-перше, в ресурсному й організаційному забезпеченні умов, які дають змогу громадянину задовольняти свої потреби на рівні соціальне гарантованого нормативу; по-друге, у створенні правової основи, яка б сприяла розвитку альтернативних форм освіти, культури та мистецтва.

Процес розвитку науки відбувається у формі фінансування державою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій) та ін.

Отже, можна виділити такі освітні та культурні функції державного управління:

-створення умов для отримання загальної, технічної, мистецької освіти;

-розвиток вищої школи та науки;

-сприяння розвитку мистецтва і культури, народної творчості населення;

-організація спортивного виховання та валеології;

-розвиток професійного та аматорського спорту;

-розвиток туризму;

-організація дозвілля населення.

Незважаючи на неповноту, через велике розмаїття функцій державного управління, цей перелік все ж дає уявлення про обсяг і складність загальних функцій, що їх виконують органи державного управління. Завдання, які здійснюють державні органи, тісно переплітаються, що ускладнює їх класифікацію. Тому нелегко розподілити загальні (основні) адміністративні функції між міністерствами, а з іншого боку - між центральними і місцевими органами державного управління та місцевого самоврядування.