Національний рух і повстання. Королівства Польського. Невдоволення міської бідноти підсилювалося викриттям зловживань кількох чиновників міської адміністрації Варшави.

Королівства Польського. Невдоволення міської бідноти підсилювалося викриттям зловживань кількох чиновників міської адміністрації Варшави.

Наприкінці липня революція в Парижі скинула з престолу династію Бурбонів. У серпні бельгійці збройним шляхом усунули панування Голландії і проголосили незалежну державу. Перші відомості з Франції і Бельгії викликали у Варшаві патріотичне піднесення. Водночас поширилися чутки про те, що Микола І провадив активні переговори з Австрією і Пруссією, закликаючи їх до "хрестового походу" проти бельгійців. Хоча переговори не принесли успіху російському монарху, польська громадська думка була стривожена перспективами участі поляків у воєнній інтервенції.

За таких умов активізувалась діяльність змовників Союзу Підхорунжих П. Висоць-кого, які почали агітацію за повстання проти царату серед військових частин столичного гарнізону, ремісників. П. Висоцький звернувся до відомих польських аристократів з пропозицією очолити повстання, яке б дозволило усунути ненависних царських чиновників і проголосити об'єднання польських земель. Однак князь А. Чарторийський і генерал Юзеф Хлопіцький відкинули думку про повстання. Ідею змовників підтримав лише впливовий серед молоді посол сейму і знаний історик професор Йоахим Лелевель (1796-1861). Змовники не мали програми дій, вони вважали, що достатньо передати владу у Варшаві в руки уряду королівства, який зможе нею належним чином розпорядиться.

Події були прискорені внаслідок викриття поліцією таємної студентської організації. Почались арешти; у пресі було оголошено про майбутню мобілізацію до польської армії. Радикальні діячі Союзу Підхорунжих переконали П. Висоцького, що настав сприятливий момент для збройного виступу у Варшаві. Швидко опрацьований план повстання передбачав захоплення великого князя Костянтина Павловича і одночасний напад на казарми російських військ у столиці.

Початок повстання. Увечері 29 листопада 1830 р. група змовників на чолі з літератором Люовіком Набєляком (1804-1883) і поетом Северином Гощинськгш (1801-1876) напала на палац Бельведер, де перебував Костянтин Павлович. Але тому з допомогою дружини вдалось уникнути захоплення і втекти у розташування російських військ (6,5 тис). Невдалою виявилася також спроба другої групи змовників на чолі з П. Висоцьким піднести повстання частин польської армії (9,8 тис). Кілька генералів не допустили виконання вимог змовників. Тоді ті вдалися до відчайдушної атаки на міський арсенал і з допомогою міського плебса оволоділи ним. Роздавши зброю варшавським міщанам, повсталі швидко опанували центр Варшави. Наляканий розвитком подій, Костянтин Павлович дав наказ російським військам покинути місто. Варшава опинилася в руках повсталих. У ході збройних сутичок вони вбили кількох польських генералів, які намагалися зупинити повстання (І.А. Блюмер, М. Гауке, С Трембіцький та ін.).

Поки у Варшаві тривали заворушення, Ф.К. Друцький-Любецький домовився з А. Чарторийським про розширення складу Адміністративної ради за рахунок популярних осіб (А. Чарторийського, ген. Ю. Хлопіцького, Ю.У. Нємцевича та ін.), знаних своїми патріотичними поглядами. Вранці 30 листопада Адміністративна рада опублікувала відозву, закликаючи до спокою і дисципліни. Усі провідні посади залишилися в руках польських консерваторів-аристократів. Вони прагнули домовитися з Костянтином Павловичем і "залагодити" конфлікт. Однак на перешкоді цим планам стало радикальне крило повсталих, очолюване молодим публіцистом М. Мохнацьким. За його ініціативою 1 грудня було створено Патріотичний клуб, який об'єднав студентську молодь, ремісників, варшавський плебс. Того ж дня клуб організував багатолюдні демонстрації з вимогами створення нового уряду, поширення повстання на все королівство (а також інші польські терени), припинення будь-яких переговорів з Костянтином Павловичем. Під тиском демократів Адміністративна рада погодилася

Історія Польщі

реорганізувати уряд. З грудня 1830 р. було оголошено про створення Тимчасового уряду на чолі з князем А. Чарторийським, до складу якого увійшли ген. Ю. Хлопіцький, історик Й. Лелевель, Ю.У. Нємцевич, граф Л.М. Пац, В.Т. Островський, М. Коханов-ський. Щоб покласти край "заворушенням", 5 грудня ген. Ю. Хлопіцький проголосив себе диктатором від імені польського короля. У зверненні до народу 6 грудня він підкреслював, що взяв на себе владу заради порятунку вітчизни і запровадження конституційного порядку. Диктатор і Тимчасовий уряд прагнули домовитися з царем і шляхом незначних поступок ввести повстання в "керовані рамки". З цією метою вони дозволили Костянтину Павловичу забрати російські війська з королівства, вислали делегацію до Петербурга для переговорів з Миколою 1. Ю. Хлопіцький сподівався, що Микола І пристане на умови залагодження конфлікту, а саме: розширення терену королівства за рахунок земель Литви, Волині й Поділля і суворе дотримання Конституції 1815 р. Патріотичний клуб було заборонено і закрито. Такі кроки викликали гостру реакцію з боку радикальних і ліберальних сил. Численні газети, що з'явилися після початку повстання, критикували угодовські позиції уряду і диктатора. Політичні ідеали учасників руху поділилися: консерватори ставили насамперед питання про приєднання до королівства земель Литви й України; ліберали (Бонавентура і Вінцентій Немойовські) зосереджували увагу на гарантіях конституційних прав Королівства Польського; радикали (М. Мохнацький, А. Туровський, Т. Кремповецький) вимагали повної незалежності. Ліберали гуртувалися навколо газети „Кур'єр Польскі", радикали створили власну газету „Нова Польща".

Позаяк відомості про події у Варшаві швидко розлетілися по краю і зустріли підтримку серед шляхетської молоді, гарнізонів польської армії в провінції. 18 грудня у Варшаві зібрався сейм. Під тиском демократичної опозиції сейм прийняв ухвалу про національний характер повстання. У відповідь на це диктатор Ю. Хлопіцький склав повноваження. За відсутності іншої кандидатури сейм повернув йому функції диктатора, зобов'язавши створити новий уряд. Ю. Хлопіцький оголосив про сформування Найвищої національної ради на чолі з А. Чарторийським, до складу якої ввійшли переважно аристократи-консерватори; а від опозиціонерів до неї увійшли Б. Немойовський і Й. Лелевель. Першими кроками диктатора було усунення з Варшави радикально-демократичних діячів (П. Висоцького, Ю. Залівського та ін.).

Тим часом Микола І 17 грудня видав маніфест, у якому звинуватив усіх повстанців у державній зраді і вимагав негайної повної капітуляції без жодних умов, погрожуючи суворими карами. У середині січня 1831 р. з Петербурга повернулася польська делегація, яка привезла підтвердження царського маніфесту. Постало питання подальших дій: капітуляція чи війна? Спеціальна комісія сейму на той час підготувала документ стосовно мети повстання, який стверджував готовність шляхти королівства і всіх колишніх земель Речі Посполитої об'єднати зусилля і добитися відбудови об'єднаної Польської держави. На таємному засіданні Найвищої національної ради 17 січня більшістю голосів було визнано необхідність продовження боротьби. На знак протесту проти такого рішення Ю. Хлопіцький вдруге склав з себе повноваження диктатора. Майже відразу відновилася діяльність забороненого Патріотичного клубу, який тепер отримав назву Патріотичного товариства (ПТ) і представляв інтереси радикально-демократичної течії повсталих. ПТ очолив історик Й. Лелевель, але фактично його роботою керував невтомний публіцист М. Мохнацький. Члени ПТ і ліберальні кола (брати Немойовські) вирішили чинити тиск на уряд, щоб він розпочав рішучу боротьбу за незалежну Польщу. 25 січня 1831 р. члени ПТ організували у Варшаві маніфестацію на честь російських декабристів, на якій висловили солідарність з їхньою боротьбою проти самодержавства і деспотизму, запевняли у дружньому ставленні до російського