Зі спогадів Бориса Антоненка-Давидавича

«Комюніке ГПУ про викриття контрреволюційної підпільної організації СВУ та перші повідомлення в пресі про початок судового процесу в Харкові, тодішній столиці Радянської України, викликали в усіх подив: що ж це за всеукраїнська організація, в якої нема на Україні периферії? Поодинокі особи з різних українських міст, посаджені на стільці підсудних, аж ніяк не вкладалися в поняття периферії. Так само не клеїлось у повідомленнях існування СУМ у – Спілки української молоді, цього бойового терористичного додатка до СВУ, репрезентованого на процесі лише двома молодиками. А де ж інші? Чи вони повтікали кудись, чи їх викрито, чи, може, такої спілки взагалі не існувало, бо арифметичне число 2 занадто мале, щоб відповідати поняттю спілка?.. Проте усім відомо, що органи безпеки ніколи не помиляються, тож і всі дії їхні мають бути одностайно схвалені. Та не тільки схвалені, а можна й треба наперед вимагати суворого вироку тим, кого вихопили з життя непомильні сталінські органи безпеки. Це ставало нормою громадянської поведінки тої радянської людини, що воліла кривити власним сумлінням, ніж стати об’єктом переслідування.

Тільки-но розпочався судовий процес над СВУ в Харкові, як по київських установах і підприємствах почалась кампанія загальних зборів робітників та службовців, на яких одностайно схвалювали резолюції з вимогою застосовувати до підсудних найвищу міру покарання – розстріл. Утриматись або, боронь Боже, голосувати проти було небезпечно, тим-то й була така одностайність.

Їхати до Харкова треба було з двох причин: по-перше, не виключено, що наступного дня прийдуть до мене брати заднім числом той підпис або ще зажадають належного інтерв’ю, а по-друге,треба кінець кінцем дізнатись, що ж справді відбувається на сцені Харківської опери? Радіопередача про перший день процесу, яку я слухав через навушники, бо гнучко мовців ще не було, вразила не тільки мене. Підсудні, починаючи з Єфремова, вважали за слушний обвинувачувальний висновок, котрий закидав їм терор, готування до повстання та всі ті смертні гріхи, за які розплата могла бути тільки ціною життя. Але, коли допит підсудних дійшов до Петра Холодного з Чернігова, той категорично відкинув його, і засідання суду перервали до вечора, а всіх підсудних одвезли до тюрми… Якась пружина в механізмі добре злагодженого процесу несподівано зіпсувалась, і її треба було конче спішно відремонтувати. На це пішло півдня, і вечірнє засідання почалося знову з допиту Холодного. Цього разу він беззастережно визнав обвинувачення за слушне, й допит решти підсудних пройшов зовсім гладко. Чому сталась через кілька годин перерви така зміна в поведінці Холодного – ми дізнаємось далеко пізніш, а тим часом годі було чимось пояснити її й зрозуміти. Ясно було тільки, що в цій пекельній грі, де ставкою є смерть, одна карта заметалась, загрожуючи викрити шулера…

Знайомі обличчя Єфремова, Ніковського, Чехівського та інших підсудних, а зовсім недалеко від рампи сидів Михайло Івченко, котрий, як здалося мені, навіть погладшав за час ув’язнення та слідства. Він сьорбав із склянки чай, заїдаючи тістечком разом з іншими підсудними, що викликало в деяких простацьких глядачів серед публіки обурливе перешіптування: «Что эти мерзавцы творили на свободе, а тут их пирожними кормят! На хлебе и воде содержать бы их, подлецов, а не шоколады-мармелады подавать!»

Наша триденна перепустка на суд скінчилася. Можна було її продовжити, але чи варто? Ми й за ці три дні склали повне уявлення про справжній характер суду, й навряд чи була потреба слухати далі ствердження Єфремова про існування СВУ та участь у ній при чмелених діячів різних галузей української науки й культури. Годі з нас і того ганебного, що ми бачили, сидячи серед різноманітної публіки на процесі в Харківській опері!

Того ж вечора ми виїхали з Валеріяном Підмогильним поїздом до Києва… Як же могла статись уся та ганьба? Ця думка не покидала мою голову ні одразу після приїзду з Харкова, ні кількома роками пізніше. З галет ми прочитали вирок, де не було жодного розстрілу, незважаючи на всі ті страхітливі звинувачення, які зачитувались на суді й які слухняно стверджував Єфремов. Сам Єфремов дістав десять років ув’язнення, решта підсудних – різні строки…»

Варіант 6