ПУБЛІЧНА ПРОМОВА

План

1 Етапи підготовки публічної промови

2 Подалання аудиторного шоку

3 Цілі та різновиди промов

Поетами народжуються,

Ораторами стають!

Давньолатинське прислів′я

Сьогодні будь – якій діловій людині час від часу випадає роль оратора у само презентації, у корпоративних заходах, переговорах, у доповідях на конференціях, в навчальних аудиторіях, у радіо – телестудії тощо. Сучасні засоби масової комунікації зобов′язують кожного потенційного промовця напрацювати телегенічність, швидку психо – мовну реакцію, ефективний риторичний імідж.

Для цього необхідно засвоїти деякі правила підготовки та проголошення монологу.

Публічний монолог – історично центральний дискурс риторики. До недавніх пір риторику взагалі вважали синонімом ораторства та вбачали саме у публічній промові її головний предмет. Згадаємо, що такий стереотип розуміння риторики пов′язаний з епохою античності, де саме публічна промова була головним риторичним дискурсом.

Давньолатинська школа риторики, підводячи підсумки афінських традицій, пропонувала чітку послідовність структурних етапів монологу, що отримало назву давньоримський канон:

Inventio – пошук та знаходження актуальної теми, задум промови.

Dispositio – попереднє розташування матеріалу, складання плану, розробка теми та висновків.

Elocutio – стилістичне оформлення тексту, підбір слів та риторичних фігур.

Memoria – вивчення промови на пам′ять.

Actio – проголошення промови перед аудиторією.

Щодо інших складових монологу, у античності пропонувалося розраховувати вплив на пристрасті, почуття людей. Нагадаємо, що в Аристотеля у другій частині «Риторики» чимало уваги приділяється саме цьому – переліку людських пристрастей: страху, гніву, заздрощів, сорому, любові, ненависті, співчуття як основи для риторичного впливу.

У класичній риториці існує також тематичний перелік монологів:

Хрія – промова про проблеми моралі.

Екфраза – промова – опис (предмету, людини, стану, явища).

Дієгема – промова про історичні, політичні події.

Хвала – пафосна урочиста промова про переваги будь –кого, чого – небудь.

Хула – промова, в якій звинувачують люди чи їх вчинки.

Сентенція – обговорення судження, що має загальнолюдське філософське значення.

Декларація – акторська сценічна риторика.

П′єса – розігрування драматичного твору.
Інформативна мета – донесення повідомлення; при цьому слухачі самостійно вирішують, що з цією інформацією робити далі.

Переконуюча мета – навіювання публіці певної ідеї, переконання.

Заохочуюча мета – спонукання до дій (використовується агітація, пропаганда, заклик до термінових вчинків)

Розважальна мета – виклик веселощів, сміху, розваги.

Змішана мета - об′єднання декількох цілей.

У підготовці промови не існує дрібниць. Бажано враховувати максимум факторів. Наприклад, деякі оратори формально ставляться до вибору назви своєї промови. Проте існує відоме прислів′я: як корабель назвеш, так він і попливе. Насправді дуже багато залежить від назви монологу. Вона є першим гачком для уваги слухачів. До того ж назву промови часто у письмовому вигляді вивішують заздалегідь на дошках оголошень, або роздають програмки заходу. Люди таким чином налаштовуються на щось цікаве чи тривіальне.

Кінцевий успіх промови залежить багато у чому саме від підготовчої роботи. Коли мета і тема монологу визначені, треба зібрати інформативний матеріал з урахуванням так званого «правила третьої мілі» - тобто, готувати на 1/3 матеріалу більше, ніж буде проголошено. Це потрібно для того, щоб завжди був наготові додатковий матеріал у випадку розгортання дискусії чи необхідності посилити аргументацію. Вольтер мудро зазначав: «Таїна нудного – сказати усе». Не треба намагатися все сказати. Бажано берегти дещо і про запас.

Важливо пам′ятати, що протягом 45 хвилин публіка здатна дуже уважно вислуховувати промовця, а після цього часу її увага поступово згасає. Навіть на 15 –й хвилині від початку промови помітно, що аудиторія чекає якогось переключення уваги. Сенситивний оратор завжди відчуває коливання у настрої людей і готовий корегувати цей процес. Тому не можна затягувати промову у часі, треба контролювати її хронометраж. Іноді актуально попередити публіку про тривалість промови: скажімо, повідомити після проголошення назви монологу, що доповідь розрахована на 15 хвилин. Хронологічна чемність одразу додасть виступу і слуханню привабливості.

Ще однієї значною «деталлю» в риториці монологу є вміння промовця долати власне хвилювання.

Надмірне хвилювання називають ораторською лихоманкою, неврозом виступу, аудиторним шоком. Ознаки такого стану – нервові жести, стрибаючий погляд, сиплий голос, переривисте дихання, нерозбірлива дикція, звітрюваність ясних думок. Вказану проблему можливо подолати, маючи терпіння і сумлінне працелюбство. Перш за все необхідно усвідомити, що ця «хвороба» як правило має першовитоки у психологічних стресах, травмах минулого, які можуть ховатися у дитинстві. Пригадати напівзабуту ситуацію стресу, пов′язану з невдалим публічним виступом, бажано разом із спеціалістом – психологом або психоаналітиком. Усвідомивши коріння проблеми, важливо зрозуміти: первинне хвилювання колись було продиктоване інстинктом самозбереження, який «намагався» таким чином згасити травмуючий ефект. Корисно пригадати хоч би один випадок справжньої перемоги над хвилюванням у колі близьких, друзів, у будь – якій події спілкування, згадати своє відчуття впевненості й натхнення та спробувати ще раз поринути у такий стан.

Важливим етапом самопідготовки до вступу є розмисли про публіку, про майбутніх слухачів. Необхідно усвідомити, будь – яка публіка (хіба що крім явно ворожої групи) налаштована нейтрально, толерантно, вона як правило сподівається почути щось і корисне. Тому чиїсь ораторські невдачі навряд чи стануть для людей визначною подією. Зате присутніх можна по – справжньому зворушити яскравою промовою, що торкається їхніх почуттів та потреб. Треба переконати себе, що промахи у публічному виступі не стануть трагедією життя, що це можна спокійно пережити і рухатися далі. Допомагає праця над візуалізацією сукупного образу публіки. Можна уявити, що в залі сидять друзі, приємні симпатичні люди. Один з американських спеціалістів з риторики Рон Хофф навіть дає дотепну пораду щодо образу публіки – уявити присутніх без одягу. Стає смішно, а коли смішно – страх поволі зникає.

Йдучи до місця виступу, треба не відволікатися, а дивитися уперед, рухатися енергійно і достатньо швидко. На початку виступу витримати паузу приміром до 6 секунд. Під час паузи фіксувати погляд над головами присутніх – по центру аудиторії. Можна «приклеїти» погляд до певної точки простору. Це посилює волю. Випрямити спину. Руки повинні триматися вздовж тіла, ноги стоять рівно. Розслабити обличчя, зробити доброзичливий вираз. У більшості випадках публічної промови на початку треба привітати присутніх, висловити ненав′язливий щирий комплімент аудиторії. З початком мовлення змінюється траєкторія погляду: очі рухаються згідно т. зв. «закону вісімки». Треба уявити собі цифру 8, покладену на горизонталь – як знак нескінченості, «розтягнути» її на всю аудиторію. Центр аудиторії слухачів співпадає з центром «вісімки». «Пітля» ліворуч охоплює ліву частину публіки, «пітля» праворуч – праву частину. Рухати очима зліва направо і у зворотньому напрямку. Можна трохи затримувати погляд у центрі. Таким чином кожному з публіки буде здаватися, що увага оратора прикута саме до нього. В ідеалі так воно і повинно бути. Адже промовець виступає для людей, а не перед ними.

Окремої уваги потребують жести. Найбільш ефективним жестом у монолозі є жест відкритих долоней. Руки рухаються долонями догори на рівні трохи вище талії. Ці рухи співпадають з ритмом мовлення, тому їх інколи називають диригентськими жестами. Жести не повинні бути нав′язливими. Краще зменшити їх амплітуду, ніж нарощувати експресію. Бажано уникати додаткових опор – не опиратися на стіл, стілець, трибуну. Сучасні прогресивні оратори виступають поза трибунами, розташовуються по центру аудиторії у повний зріст, намагаються рухатися, а не стояти непорушно на одному місці. Навіть трибуна ООН сьогодні являє собою маленьку прозору підставку у центрі перед аудиторією.

Сучасні техніки монологу враховують специфіку сприйняття інформації за допомогою органів почуттів. Хоч кажучі, що від слова «халва» солодше не стане, насправді образи, створені словами, глибоко впливають на людину навіть на суто фізіологічному рівні. Якщо ви запропонуєте комусь уявити лимон і те, як ви відрізаєте від нього скибку, як стікають краплини лимонного соку, одразу і ви, і ваші слухачі відчують виділення слини – запрацюють желези. Існують слова, словосполучення й фрази, що прямо апелюють до 5 людських почуттів: візуальні (передача кольору, розміру предмету – тобто, усього, що можна наочно побачити), аудіальні («приголомшуюча новина», «шепіт вітру», «дзвін», «свист», «стукотіння» тощо – називання того, що можна почути), тактильні («м′який», «слизький», «холодний», «гарячий», «болісно» та ін.. – називання того, що можна відчути на дотик). У деяких випадках доцільні й сполучення, засновані на образах, що активізують нюх та смакові почуття(«гірко», «солодко», «кисло», «чудовий аромат», «запах парфумів»). Використання цих слів полонить увагу слухачів, бо збуджує сенсорну систему, спонукає співпереживати тому, про що промовляє оратор.

В риториці монологу кожний оратор свідомо чи підсвідомо витримує певний стиль публічного виступу. Згадаємо, що про стилі промови багато писали Аристотель, Цицерон, Ф. Прокопович, М. Ломоносов. Якщо у процесі підготовки промови на етапі підбору слів, художніх засобів та прикладів свідомо продумати стилістичне забарвлення, це сприяє формуванню цілісного ораторського іміджу, який забезпечить гармонію змісту та форми викладу. Сучасна американська «жива» риторика пропонує для запам′ятовування закріпляти за ораторськими стилями певні кольорові знаки на зразок світлофора. Скористаємося цією порадою.

Сіра зона

Формальний початок промови. Інтонаційна невиразність. Статичний оратор підлягає у записи чи взагалі читає текст. Крім певної інформації, промова не містить чогось яскравого. Немає апеляції до почуттів, емоцій. Слова, зміст та форма буденні. Промовець не відчуває настрою аудиторії, не регулює хронометраж доповіді, не активізує увагу слухачів. Промова сірої зони суто інформаційна.

«Яскравим» прикладом сірої зони була радянська риторика часів свого занепаду: нудні промови вождів, які, бувало, самі не розуміли, що вони читали з аркушів, де було написано тексти доповідей. Також приклад сірої зони надають деякі сучасні студенти, які виступають на семінарах, конференціях аби тільки відпрацювати завдання – без душі, без власної захопленості матеріалом.

Синя зона

Промова побудована максимально логічно й досить переконливо. Оратор одразу веде слухачів до суті справи. У нього чітка дикція, адекватні жести, гучний голос. Він глибоко переконаний у предметі своєї промови та підбирає влучні аргументи. Синя зона перегукується з античним стилем аттіцизму. Тут немає емоційних феєрверків, а панують дисципліна, стриманість, пріоритет змісту над формою. Промова синьої зони за метою – переконуюча.

Взірцем синьої зони можна вважати промови В. Пушкіна:внутрішня сила, дисциплінованість, логіка, впевненість. Хоч інколи він дозволяє собі запозичувати прийоми «червоної зони». Те ж саме можна сказати про стиль риторики Ю. Тимошенко – чітка логіка, впевненість, вміння переконувати – плюс елементи «червоної» зони.

Червона зона

Промова з початку до кінця епатажна, шокуючи. Головне для оратора – щоб його не забули. Він дуже рухливий, експресивний, оригінальний, артистичний. Використовує маніпуляції, відверто б′є на почуття публіки. Схоже на шоу, екшен, театральну постанову. Інтонації голосу, підбір′я слів, фрази, жести – усе несе емоційну напругу, енергійну наснагу. Промова червоної зони – суто заохочуючи, агітує за термінові рішення та дії.

Володимир Вольфович Жириновський

- Типовий представник цього стилю мовлення. Його риторика – це завжди видовище, інколи на грані фолу, але саме на такому епатажі він свідомо побудував свій імідж. В українському політикумі можна пригадати М. Бродського, який також запалює «червону» зону своїми агресивними кумедностями, агональною інтонацією, що інколи затуляє інформативний зміст.

Для успіху публічної промови бажано поєднувати переваги синьої зони з елементами червоної. Сіра майже виключення для сьогодення, бо не в змозі утримати надовго увагу сучасних слухачів.

Нагадаємо, що людина, яка діє словом, доповнює свою риторику кінесикою. Головне правило кінетики – адекватність, тотожність змісту промови та рухів. Ще раз повторимо, що слід уникати жестів – «замків» (переплетині пальці рук, переплетені руки, ноги), блукаючого нефіксованого погляду, сутулої спини, прагнення десь «сховатися» - як найглибше увійти в трибуну. Необхідно напрацювати та перевести у навичку жести відкритих долоней, погляд у очі слухачам, природні рухи тіла, повільне проходження перед аудиторією.

Підсумовуючи тему, ми пропонуємо параметри аналітичного слухання (читання, відео огляду) публічних монологів задля їх більш глибокого сприйняття та задля практичного засвоєння законів красномовства в одному з цього жанрів:

1 Техніка мовлення

2 Культура мови

3 Мета, актуальність теми.

4 Логіка мовлення (ефективність структури промови, наявність початку, основної частини, аргументації й контраргументації, висновків).

5 Прийоми активізації уваги.

6 Психологічний аспект.

7 Художньо – літературні засоби, художні тропи.

8 Експресія.

9 Новизна монологу.

Контрольні питання:

1 Як готуватися до публічної промови?

2 Які існують класифікації публічних промов, за якими ознаками?

3 Які засоби активізації уваги публіки найбільш дієві?

4 Як будувати аргументацію в основній частині промови?

5 За якими параметрами можна свідомо оцінювати риторику монологу?

6 Як подолати страх перед аудиторією?

7 Як керувати жестами, голосом?