Масова інформація та її поширення в суспільстві

Людину впродовж усього життя оточує найрізноманіт­ніша інформація (лат. іп£оггаайо — повідомлення, роз'яс­нення, зображення), створюючи своєрідне інформаційне поле. Інформація акумулює сукупний досвід людства; її складовими є різноманітні знання та ідеї, апробовані теорії та нові гіпотези, правила та уявлення, навіть ірраціональ­ні елементи — вірування, забобони, марновірства тощо. Потреба в інформації, в інформаційному спілкуванні — од­на з найважливіших соціальних потреб.

Для того щоб прийняти правильне, виважене рішен­ня, необхідні певні вихідні відомості, база даних, відпо­відна інформація, яка концентрується в інфологічній підсистемі свідомості людини.

Інформація, яку людина отримує протягом життя, концентрується в інфологічній підсистемі її свідомості. Інфологічна підсистема — це ніби внутрішній, за висло­вом А. Моля, «екран знань», своєрідний дисплей, з яко­го людина «зчитує» інформацію, потрібну для прийнят­тя рішень. Вона притаманна не лише людям. На спроще­ному, підсвідомому рівні її мають тварини: вона містить інформацію про місця водопою, джерела небезпеки тощо. Як своєрідну інфологічну підсистему можна розглядати машинну пам'ять комп'ютерів.

У порівняно простих випадках інфологічна підсистема людини містить обсяг інформації, достатній для прийнят­тя усвідомленого рішення. А в складніших, до яких нале­жать процеси та явища політичного життя, найчастіше її не вистачає. Тому в людей виникає потреба в інформації із зовнішніх джерел. У такому разі люди виступають ре­ципієнтами (отримувачами) інформації.

Іноді інформація може надходити ззовні незалежно від бажання людини. Свідчення цьому, наприклад, є ле­генда про те, як гуси врятували Рим: вони, почувши на­ближення чужинців, здійняли гамір, завдяки якому римські вартові, які дрімали, прокинулися і дали їм від­січ. Але, як правило, комунікатор (поширювач інформа­ції) діє свідомо, цілеспрямовано, маючи на меті донести певну інформацію до реципієнтів.

На рівні міжособистісного спілкування інформація переважно має індивідуальне, або «камерне», призначен­ня, розраховане на вузьке коло реципієнтів-співрозмов-ників. У суспільному житті найчастіше застосовується масова інформація, розрахована на заздалегідь невизна-чене, «анонімне», нічим не обмежене і не окреслене коло реципієнтів.

В умовах демократизації суспільного життя розши­рюється коло осіб, які залучаються до політичної, науко­вої, художньої, технічної творчості. Одночасно усклад­нюються їх завдання в усіх сферах діяльності, що вима­гає глибокої, змістовної, всебічної інформації. Тому об'єктивною закономірністю суспільного розвитку є постійне зростання її ролі.

Комунікатором, який поширює масову інформацію, може бути окрема особа, але в сучасних умовах — це творчі колективи, спеціальні установи. Реципієнт масову інформацію отримує не безпосередньо від комунікатора, а опосередковано — за допомогою ЗМІ.

Зміст масової інформації і характер засобів її транс­ляції невпинно вдосконалюються. У найдавніші часи ін­формацію поширювали за допомогою примітивних засо­бів: сповіщали про наступ ворогів та кликали до зброї розпалені багаття, церковні дзвони, попереджувальні постріли тощо. У деяких місцевостях Африки термінові новини й досі передають за допомогою там-тамів: вони сповіщають про подію, не пояснюючи і не коментуючи її.

Одночасно використовувалися і мовні засоби поши­рення інформації. «Мовна епоха» охоплює три етапи. Спочатку це були усні форми: церковні проповіді, інші публічні виступи. Вони не лише стисло сповіщали про події, але й супроводжували повідомлення коментарями, надавали їм ціннісну характеристику, емоційну оцінку. Так, у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларі-она Київського не лише згадується про володарювання князів київських, але й підкреслюється, що вони «не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі». Отже, по­руч з постаттю комунікатора з'являється постать комен­татора. Спочатку обидві ці постаті поєднувалися в одній особі, але поступово коментатор ставав самостійною і важливою фігурою в інформаційному процесі. В сучас­них умовах ці функції виконують спеціальні служби, аналітичні підрозділи, навіть якщо реципієнт чує або ба­чить лише одного коментатора.

Мовна інформація спочатку поширювалася усно; з ви­никненням писемності — письмово, друкарства — друко­ваними засобами. Письмова та друкована інформація фіксувалося на папірусі, папері, тканині, камені (закони вавилонського царя Хаммурапі), на металі (римські зако­ни XII таблиць). Це дало змогу зберігати та передавати інформацію прийдешнім поколінням.

Мовні засоби передачі інформації — усні, письмові, друковані, ніколи не втрачали свого значення. За даними ЮНЕСКО, на початку 90-х років XIX ст. у світі видавало­ся понад 8 тисяч щоденних газет загальним тиражем по­над півмільярда примірників. Насиченість друкованими засобами масової інформації є одним з найважливіших показників рівня культурного розвитку країн і нині. За критеріями ООН, мінімальна для цивілізованої країни кількість газет на 1000 осіб населення повинна становити не менше 100 примірників. Світовими лідерами є Японія та Швеція (понад 500 примірників). В Україні в середині 90-х років XX ст. видавалося до 450 газет загальним тиражем понад 11 млн (приблизно 300 примірників на 1000 осіб).

У XIX ст. настала епоха технічних засобів передачі ін­формації. У травні 1844 р. було передано перше телеграф­не повідомлення, яке починалося словами: «^паі паіп Сой \гага£пі...» («Спочатку створив Бог...»). Телеграф міг передавати лише умовні позначення (азбука Морзе). Теле­тайп, факс здатні відтворювати текст комунікатора. На початку березня 1876 р. Томас Ватсон — помічник вина­хідника телефону Олександра Белла, почув слова: «Мені потрібен Ватсон...» Наступного року у Франції з'явився «палеофон» — попередник сучасних магнітофонів, дещо пізніше — радіо, кіно й телебачення, відеомагнітофонна техніка тощо.

Усі ці засоби дають можливість передавати та сприй­мати інформацію не лише у мовній, звуковій формі, але й у вигляді нерухомого та рухомого зображення, що да­ло підстави охарактеризувати їх як аудіовізуальні. Засто­сування їх відчутно розвинуло можливості збереження та відтворення інформації. Але вони значно поступаються досягненням останніх десятиріч XX ст., коли набули по­ширення бінарнокодовані (з використанням подвійного «на вході» і зворотного «на виході» кодування) засоби масової інформації, комп'ютерні мережі зв'язку, елект­ронна пошта (е-теіі), за допомогою якої у 1997 р. у роз­винутих країнах було надіслано у 5 разів більше повідо­млень, ніж поштових листів у всьому світі. Якісно нові можливості в розвитку засобів масової інформації від­крилися з настанням космічної ери: у 1962 р. був запу­щений перший комерційний супутник зв'язку «Теізіаг», у 1963 — перший геостаціонарний супутник <^упсоті1», на рубежі 80—90-х років XX ст. розпочалося функціону­вання системи Іпіетеі, послугами якої на початку XXI ст. користуються понад півмільярда осіб.

Науково-технічний прогрес у галузі засобів інформації не зупиняється. Триває підготовка до створення системи «Теіесіезіс», яка за допомогою розташованих над землею супутників має забезпечити підключення до космічного зв'язку всього населення Землі. Використання досягнень науково-технічного прогресу постійно розширює можли­вості ЗМІ впливати на зростаючі кола респондентів.

Засоби масової інформації як «четверта влада»

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну за­старілих систем, у тому числі на політичне життя, обу­мовлюючи пошук нових підходів, рішень. Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 р. у Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ста­влення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин.

Історії відомо немало ситуацій, коли під безпосеред­нім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінюва­ли свою позицію, приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.

Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.

Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (со­ціальні, етнічні, професійні, вікові) можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узго­дження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.

Розуміння ролі громадської думки випливає з теорії народного суверенітету, органічно пов'язане з нею. На­родний суверенітет означає повновладдя народу. Щоб су­веренність народу мала постійний характер, потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та ви­словлювання його волі. Таким механізмом і є врахуван­ня владою громадської думки.

Характер, спрямованість громадської думки можуть бути неоднозначними. Уявлення, що громадська думка і ЗМІ, які відіграють вагому роль у її формуванні, повинні обов'язково мати антивладну, антиурядову спрямованість, опозиційний характер, надто спрощені. Адже непоодино­кі випадки, коли інтереси, дії, кроки влади і народу збі­гаються. Один з прикладів цього — акт проголошення незалежності України, який підтримали різні верстви українського народу. Зусилля владних структур і перева-(іиііії більшості ЗМІ України були спрямовані на всенарод­ну офіційну підтримку цього документу, що й визначило і іфнмованість громадської думки, знайшло юридичне за-Иріплення у підсумках Всеукраїнського референдуму І грудня 1991 р.

Ллє така «співзвучність» політики владних структур І настроїв громадської думки спостерігається далеко не іміпісди. Тому ЗМІ виконують важливу функцію — гро-ЩДОЬКОГО, суспільного контролю за діяльністю влади, ні'Іх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на ініротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко вини-каїоть хвилі протесту, які набувають різних форм: публі-іпіції на підтримку критичних виступів, депутатських ніііитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пі­кетування тощо.

Оскільки головне завдання влади — підпорядкуван­ні! людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними мож-мшіостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає до­статні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу» (по­їш д із законодавчою, виконавчою та судовою). Нерідко и І ні вживанні цього терміна використовують лапки (•четверта влада»), ніби підкреслюючи, що засоби масо-ноі інформації одночасно і влада, і «не зовсім влада». Підставою для цього є те, що законодавча, виконавча, І удова гілки влади можуть використовувати засоби при­мусу, не ігноруючи, звичайно, і засоби заохочення до нпконання владних вимог. ЗМІ позбавлені такої можли-ио(!ті. Лише переконливість, привабливість, щирість ар­гументації привертає на їх бік прихильників та послі­ді пшиків. Якщо влада діє за допомогою авторитету сили, іо НМІ — силою авторитету.

Волевиявлення влади має адресний характер. Наприк­лад, акти законодавчої та виконавчої влади звернуті або до игі.ого населення країни, або до певних верств (селян, сту-дічітів, військовослужбовців та ін.), судової — до безпосе­редніх учасників судової справи. Акції ЗМІ такої адресно­сті не мають. Вони є «дифузними» (розпорошеними), адре-.....іані всім і нікому конкретно. Тому один виступ ЗМІ мо­жи бути підтриманий всім народом, а на інший ніхто не іидреагує. Масштаб і активність громадського відгуку зале­жить від переконливості, доказовості, привабливості пози­ції ЗМІ. Не раз реакція широких мас досягає межі, коли нладі доводиться з ними рахуватися. Саме це змушує владу до корекції своїх намірів чи дій. Це спостерігається, коли певні пропозиції, програми, проекти виносять на широке обговорення. Нерідко таке обговорення розпочинають ЗМІ з власної ініціативи. Однак в обох випадках ЗМІ виступа­ють колективним експертом. Попередня оцінка, широке громадське обговорення, всебічна експертна оцінка намі­рів та пропозиції влади у ЗМІ дає змогу уникнути поми­лкових рішень, необдуманих кроків. Тому владні струк­тури повинні бути зацікавленими в таких обговореннях, сміливіше їх організовувати чи йти назустріч пропозиці­ям ЗМІ про їх проведення, уважно ставитися до вислов­лених думок, дбаючи про суспільні інтереси.

Нерідко коригуючий вплив ЗМІ стосується перегляду здійснюваних кроків. Змусити владні структури відмови­тися від їх задумів важко, але ще важче протидіяти зро­бленому. Та відомі непоодинокі випадки, коли наполег­ливість, принциповість ЗМІ змушували відступати навіть вельми авторитетні владні органи.

Корекція намірів та реальних дій влади під впливом ЗМІ свідчать, що вони є реальною суспільною силою. Вод­ночас дієвість їх виступів залежить від здатності влади аде­кватно сприймати критичні зауваження, реагувати на них. В іншому разі громадське невдоволення може досягти «критичної маси», коли неминучою стає уже не корекція намірів чи дій, а зміна політичної влади (наприклад, під час парламентських, президентських виборів). У країнах із ста­лими демократичними, парламентськими традиціями на виборах щоразу вирішується питання, чи збереже правляча партія більшість у парламенті й право формувати уряд, чи поступиться опозиційній партії. Підсумки протистояння правлячої та опозиційної партій значною мірою залежать від підтримки ЗМІ, їх впливу на настрої електорату.

Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності — існу­ючого політичного режиму.

Головною ознакою тоталітарного режиму є здійснен­ня всезагального, всеохоплюючого, тотального контролю над усіма сферами життя суспільства — від відносин вла­сності до особистого життя громадян. Цю функцію вико­нує держава, як правило, разом із правлячою політичною партією, яка найчастіше у тоталітарному суспільстві є єдиною (принаймні легально існуючою) партією. При цьому відбувається своєрідне злиття функцій держави та партій, коли нелегко визначити, чи то держава «погли-

нає» партію, чи партія «поглинає» державу. Такий пар­тійно-державний (державно-партійний?) механізм підпо­рядковує собі всі важелі впливу на народ, в тому числі й ЗМІ, на які покладається завдання інформаційно-пропа­гандистського обслуговування режиму. За таких умов й мови не може бути про них як самостійну ланку політич­ної системи суспільства.

Тоталітарний режим не припускає існування легаль­ної опозиції, опозиційних чи непідконтрольних йому ЗМІ. Дозвіл на видання або вихід в ефір надається тіль­ки «надійним» і «перевіреним». Наприклад, над усім, що публікували ЗМІ колишнього СРСР, був встановлений жорсткий цензурний контроль. А над ним — контроль партійних органів. Головною місією ЗМІ було зміцнення, всебічна підтримка і вихваляння існуючого режиму. Во­дночас преса, радіо, телебачення були насичені критич­ними публікаціями, але критика було суворо «дозована». Так, у районних газетах критикували керівників госпо­дарств, підприємств, окремих"чиновників районних уста­нов, але не районне керівництво. Так само органи масо­вої інформації обласного рівня могли «стерти на порох» районних керівників, але щодо обласних існувало «табу». Ще суворішими були ідеологічні обмеження. Значну роль у діяльності засобів масової інформації було відведено штучним пропагандистським кампаніям, спря­мованим на формування «образу ворога».

Перебудова, на хвилях якої була започаткована у 80-ті роки XX ст. гласність, істотно змінили становище та функції ЗМІ, суттєво послабила цензурні пута. Але глас­ність не є тотожною свободі слова. Значне розширення те­матичного спектра виступів засобів масової інформації не означало повної свободи висловлювання думки.

Саме тому одним з найважливіших завдань Україн­ської держави після проголошення її незалежності стало формування і забезпечення демократичних засад діяль­ності ЗМІ. Конституція України, інші законодавчі акти багато уваги приділяють цим проблемам. Зокрема, ст. 34 Конституції України проголошує: «Кожному гарантуєть­ся право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно зби­рати, зберігати, використовувати і поширювати інформа­цію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пре­су) в Україні» це правило окреслено дещо повніше: «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію».

У реалізації свободи слова, у набутті засобами масо­вої інформації належного їм статусу вагому роль відіграє подолання державно-партійної монополії. Законодавство значно розширило коло осіб, які мають право на засну­вання ЗМІ. А законодавчі обмеження спрямовані проти їх монополізації. Всі ці зміни закладають засади їх орга­нізаційної, певною мірою матеріальної, незалежності, права на власний розсуд визначати, яку інформацію слід продукувати та транслювати.

Однак реальна практика перших десятиліть свідчить, що конституційні, законодавчі засади свободи слова реа­лізуються із значними складнощами, що утруднює вико­нання ЗМІ суспільних функцій.