Еволюція уявлень про політику: основні етапи і парадигми

Наука про політику - сукупність знань про політику, створених системою спеці­алізованих наук і наукових предметів, що вивчають політичні явища та політичні процеси.. Одним з факторів, що визначають появу специфічної професійної науки про політику, стала наполеглива суспільна потреба в науковому пізнанні політики, її раціональної організації, механізму її формування, ефективного уп­равління державою з тим, щоб відійти від інтуїтивного розуміння по­літичних проблем і замінити або доповнити його науковим та постій­ним ускладненням самої політики, функції влади, розширенням масштабів політичного процесу. Формування науки про політику спри­яло розвитку самого політичного знання в процесі руйнування почат­кового синтезу філософського, наукового та емпіричного, дослідного знання про політику, диференціації єдиної політичної думки та ін. Політика як специфічна діяльність людей з моменту свого виникнення потрапила в поле уваги дослідників, але тривалий час перебувала у складі єдиних філософсько-естетич­них та релігійних поглядів і уявлень. Історично першою формою осмислення політики була релігійно-міфологічна, потім знання про політику стали складовою частиною філософії. Проте вже в давнину існували і спеціальні праці, присвячені аналізу політичної діяльності. Конфуцій, Платон, Арістотель, Цицерон, Фома Аквінський, Макіавеллі, Монтеск'є та інші залишили свій теоретичний «слід» в історії світової політичної думки. Визнання політичної науки в західних країнах — регіоні, що дав світові дивовижну плеяду мислителів - за самостійну галузь знань відбувалося поступово. Політологія довгий час розвивалась у межах історичної науки (у США), або вважалась частиною філософії, соціології та юриспруденції (у Західній Європі). Швеції належить першість у створенні кафедри політики в Упсальському університеті (1662p.), хоча політику вивчали і в першому університеті США — у Гарварді, відкритому в 1636 році. Там само, у Колумбійському коледжі, у 1857 p., було ство­рено кафедру історії та політичної науки, а в 1880 р. виникла перша в США школа політичної науки. У 1872 р. у Франції відкрито Вільну школу політичних наук, а в 1895 р. в Англії організовано Лондонську школу економіки й політичної науки. Останнім часом США почали відігравати провідну роль у політичних дослідженнях і в організації власне науки, що й ста­ло передумовою створення в 1903 році Американської асоціації політичних наук. XX століття стало періодом ствердження політології як самостійної науки й академічної дисципліни. У 1948 році під егідою ЮНЕСКО створено Міжнародну асоціацію політичної науки (МАПН), метою якої є інтеграція дослідницьких зусиль учених різних країн, обмін інформацією та підвищення практичної ефективності рекомендацій політичної науки. Наприкінці 1980-х років перші кафедри політології з'явили­ся і в ряді вузів СРСР. Сучасна політологія являє собою багатогалузеву дисципліну, що містить ряд напрямків політологічних знань: політичну філософію, політичну теорію, політичну соціологію, політичну антропологію, політичну психологію та ін. Відповідно до парадигматичного підходу мож­на розглядати політологію в її комплексному вигляді як сукупність компонентів науки.

Наукова парадигма являє собою логічну модель формулювання пізнавальних проблемта їх рішень. Вона визначає методологію дослідження і дає пояс­нення пов'язаних з ним фактів у вигляді обґрунтованих принципів і законів, що складають несуперечливу теорії.

Парадигми:

1.Натуралістичні парадигми намагаються з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення чинників, які ма­ють несоціальний характер: територіальні, економіко-гео-графічні, фізико-кліматичні та інші явища 3.Психологічіна парадигма та біополітика започатковані у доктринах Ц.,Ламброзо та М. Нордау про біологічну природу пануючого кла­су. біометодолоіїя у політичній науці формується на визнанні на­явності загальних для людини та тварин начал та понять. 3.Сутність біопарадигми полягає у визнанні одностороннього впливу фізіоло­гічних властивостей людини на політичне життя суспільства 4.Раціонально-критична парадигма пояснює природу політич­ної взаємодії людей не зовнішніми, відносно політики, фактора­ми, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами 5.парадигма конфлікту - ґрунтується на ідеї внут­рішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Заснов­ники цієї парадигми - К. Маркс, А. Бентлі та ін. Вони не розг­лядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, адже конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів. При цьому конфліктам не надається антагоністичного характеру. 6.Парадигма згоди (консенсусу). На противагу парадигмі конфлікту в політичній науці сформувався напрямок, основним методом якого є згода. При такому підході соціальні та пол­ітичні конфлікти мають підпорядковане значення порівняно з цінностями, які розподіляє більшість населення.

Таким чином, виділення основних парадигм, на яких ґрун­тується політологія, дає змогу пояснити зв'язок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально-філо­софськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу.