Історія православ'я на території України.
Історично Православна церква в Україні від Хрещення Русі булаМитрополією Константинопольського Патріархату. У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася низка єпархій уМосковській державі, що проголосили автокефалію. Лише через 141 рік (у 1589) Московська митрополія отримала визнання Константинопольського Патріархату й статус Патріархату. У 1684 році (за часів лівобережного гетьмана Івана Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположення Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не заважало таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона (Святополк-Четвертинського). У 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій за наказом візира погодився на підпорядкування Московській Патріархії Київської митрополії. Це було зумовлено політичною ситуацією, коли після поразки під Віднем Османська імперія намагалася заручитися підтримкою Московської держави. Однак коли через рік (1687) Москва виступила проти Туреччини, патріарха Діонісія було засуджено за перепідпорядкування Київської митрополії на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва. Однак саме підпорядкування скасованим не було[36][37][38]. У 1689 році була встановлена заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. У наступному 1690 році. Московський собор надав «анафеми» на «киевские новые книги», тобто книжки П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивиловського, І.Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою. У 1693 році була впроваджена нова заборона Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок. Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Православна церква в Україні не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви. У 1924 році було ухвалено декрет (томос) Вселенської Патріархії, підписаний патріархом Григорієм Сьомим і 12 митрополитами про надання автокефалії Польській православній церкві. Сред обґрунтування права Вселенського патріарха на надання цієї автокефалії фігурувала вказівка на канонічні порушення під час передачі Київської митрополії Московському патріархату, а також не недотримання Москвою умов цієї передачі, зокрема збереження за Митрополитом Київським титулу Екзарха Вселенського патріархату[39]. Автокефалія була надана лише в межах тодішньої Польщі (включаючи Галичину і Волинь). Однак вже у 1990-х роках Вселенський патріарх Варфоломій визнав юрисдикцію Московського патріархату над усієї Україною, а в 2008 році під час виступу на Софійському майдані підтвердив, що хоч передача митрополії була здійснена під тиском і з порушеннями, на сьогодні вона не піддається сумніву[40]. Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква — Київський патріархат акт підпорядкування не визнають, також цей акт піддавали сумніву окремі ієрархи Вселенського патріархату, зокрема архієпископ Всеволод (Майданський). Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії. 1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі відбувся Собор УПЦ, на якому було ухвалено рішення звернутися до Московського патріархату з прохання надати автокефалію. На Соборі у Москві автокефалія надана не було, що спричинило розкол — виникла Українська православна церква — Київський патріархат та Українська православна церква (Московського патріархату). Остання зберегла юридичне правонаступництво і другу назву («Українська Православна Церква») Українського екзархату Російської православної церкви (1921–1990), а також визнається усіма помісними Православними церквами світу як єдина частина Вселенського православ'я в Україні[41][42]. З іншого боку,Українська православна церква — Київський патріархат також вважає себе правонаступницею Українського екзархату, а дії Московського патріархату розколом через невизнання її автокефалії. 2. Головні течії у сучасному буддизмі. У сучасному буддизмі існують три напрями, які значною мірою різняться і за доктринальними положеннями, і за характером культової практики. Це хінаяна («вузький шлях спасіння»), або індо-південний і південно-східний буддизм; махаяна («широкий шлях спасіння»), або дао-буддизм (далекосхідний буддизм); ваджраяна, або тантраяна (центральноазіатський буддизм). Перший напрям — хінаяна — тісно взаємопов'язаний з раннім буддизмом. Він визнає Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Головним у ньому є особисте спасіння, що вважається досяжним лише через відхід від світу, тобто прийняття чернецтва. За межами Індії хінаяна поширилася лише там, куди проникли індійські поселенці (Південна та Південно-Східна Азія). У країнах цих регіонів — М'янмі, Камбоджі, Лаосі, Таїланді, Індонезії, Шрі-Ланці — буддизм сприймається як високорозвинена індійська культура, спроможна задовольнити всі верстви населення. Третій напрям — ваджраяна, або тантраяна, сформувався на початку II тис. н.е. Він практикує шлях йоги під керівництвом духовного наставника — гуру. Кожний гуру має свою методику використання системи йоги для очищення думок. У ламаїзмі, що виник на основі вчення Цзонхави (1357—1419), такі духовні наставники називаються переродженцями, або живими богами. Ламаїзм — це ієрархічна церковна система, що дублює світську державну ієрархію, встановлену Чингісханом.
|
