Михайло Коцюбинський як майстер імпресіоністичної психологічної новели.

Характерною рисою імпресіоністичного літературного твору, який споріднює його з імпресіоністичним живописом є пейзаж. На відміну від реалістів, представники імпресіоністичного напрямку змінюють характер пейзажу. Це вже не просто часточка природи детально обсервована письменником, за допомогою якої він змальовує дійсність такою, якою вона є. Тепер у пейзажі наголошується на непостійності, мінливості зображуваного під впливом настрою спостерігача або різних світлових та кольорових ефектів. Змінюється й кут зору, з якого цей пейзаж сприймається, він належить не автору, а героєві твору. Саме тому концепція часу в такому описі актуальна, герой все, що зображене, бачить тут і зараз. Найвиразніші зразки імпресіоністичного пейзажу в українській літературі знаходимо у творчості М. Коцюбинського. Письменник не ставить собі за мету “фотографічне” відтворення дійсності, а зображає навколишню природу у зв’язку з настроями та емоціями героя. “Пейзаж, – за словами В. Агеєвої, – стає перш за все засобом настроєвої інструментовки твору, одним із елементів психологічної характеристики” [1, c. 127]. Про функцію пейзажу у новелах М. Коцюбинського писав і Ю. Кузнецов: “Пейзаж М. Коцюбинського цікавий і в зображальному плані. Як правило, він являє собою обмежений, замкнений художній простір, в якому й розвивається сюжетна дія. Ідейно-естетичні функції цього простору багатозначні. Він є реалістичним зображенням місця дії, вираженням психічного стану героя, вводить в атмосферу оповіді, є узагальненим образом, що несе додаткове символічне навантаження”.

На нашу думку, новели М. Коцюбинського, залежно від функції пейзажних описів у них, можна поділити на 2 різновиди:

1. Новели, в яких пейзаж виконує функцію підкреслення емоційного стану героїв, увиразнення їхніх почуттів у конкретний момент життя. Важливою функцією такого пейзажу є створення настроєвого малюнку конкретної ситуації. До цієї групи належить більшість новел М. Коцюбинського серед яких: “Лялечка”, “На камені”, “Цвіт яблуні”, “В дорозі”, “Сон” та ін.

2. Новели, структура яких складається з суцільного пейзажу, витісняючи подієво-сюжетне наповнення, або ж такі, в яких імпресіоністичний пейзаж займає більшу частину твору і є центральною його складовою. Варто зазначити, що в таких новелах переживання і почуття героя, що становлять основу, змальовані саме через сприйняття героєм пейзажу. До цієї групи можна віднести такі новели як “Intermezzo”, новели циклу “З глибини” (“Хмари”, “Утома”), “На острові” та ін.

Вперше імпресіоністичний пейзаж у творчості М. Коцюбинського ми можемо спостерігати на прикладі новели “Лялечка”. Пейзаж на початку новели переданий крізь призму сприйняття головної героїні і зумовлений її психологічним станом у цей момент. “Тональність пейзажу мотивована психологічним станом головної героїні”, – зазначає Ю. Кузнецов у своїй праці “Поетика прози Михайла Коцюбинського” [4, c. 116]. Саме через це село постає перед Раїсою у похмурих тонах. Для того, щоб увиразнити душевний стан героїні письменник вдається до нагнітання темних кольорів та використання слів із негативною контамінацією: “то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами”, “хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбилися сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавались деталями мертвої природи”, “діди сиділи на ній, схиливши голови, і ледве можна було одрізнити їх од темної, зчорнілої маси. Замурзана дітвора, впоміш із собаками і свинями, роїлась попідтинню” [3, c. 64]. Такий опис села одразу дає зрозуміти читачеві, з яким настроєм і очікуваннями Раїса їхала на нову роботу. Сприяє цьому і коротка передісторія, з якої стає зрозумілим ким є головна героїня, і що сталося в її житті. Тож не дивно, що село в сприйнятті нової вчительки нічим не відрізняється від кладовища: “За вигоном, край села, виднілось друге село, густо заселене сірими хрестами…” [3, c. 64]. Цей вступний пейзаж визначає настроєвість новели та підкреслює душевний стан героїні до переломного моменту (опису бурі).

2. Образ ліричного героя поетичних творів Євгена Маланюка.

Українська міжвоєнна поезія досягла найвищого рівня завдяки поезії Є. Маланюка, який належав до Празької поетичної школи, і був її безумовним лідером. Динамічне напруження його віршів відбивало неспокійну епоху, вони були волелюбними, діяльними. Це була поезія вільного світу, вільного вияву ідей та почувань. Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та іс’ходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа, Свідченням тому - низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой - Україна. І це однаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих, де митець з болем і тнівом назве Україну «Пріською гетьмана Петра». Тому і стає головною та провідною темою у творчості Є. Маланюка батьківщина - Україна, проблема її державності в минулому, сучасному та майбутньому.

Перед читачами постає ліричний герой-патріот, який щиро вболіває за долю рідного краю, милується силою і життєздатністю народу, не закриваючи при цьому очі на його недоліки. Часто «я» ліричного героя зливається з авторським:

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

Ці рядки стосуються автобіографічних моментів з життя майбутнього поета. Бо в лінії батька були чумаки, осілі запорожці, дід замолоду чумакував, мав виразну поставу гуцула. Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної домівки постає як символ степової Еллади («О моя степова Елладо, ти й тепер антично-ясна… А мені - ти фата-моргана на пісках емігрантських Сахар»). У цих рядках - синівські почуття ліричного героя, який вболіває за шлях розвитку й народ своєї вітчизни.

На його думку, ставлення до батьківщини має бути природним:

Вона - Мати, Ти - син,

Коли поет називає Україну Елладою, то мас на увазі «соняшну» Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, панують гармонія, краса, добро. Проте лагідному, умиротвореному образу протистоїть інший образ державницького Риму, бо серце ліричного героя тягнеться до України-Еллади, а розум - до України-Риму, тобто сильної і міцної держави: «І виросте залізним дубом Рим з міцного лона скитської Еллади». Ліричний герой Маланюкових поезій вірить у свій народ, його творчі сили, здатність збудувати омріяну віками незалежну державу. Водночас він бачить його негативні риси: байдужість, пасивність, вічні нарікання на нещасливу долю, почуття меншовартості.

Вольовий характер ліричного героя особливо яскраво виявляється в триптиху «Б;пт-рафія». Іншого напрямку, як «проти течії», він не знає, усвідомлюючи, що йому доведеться просуватися до обраної мети «без шляху, без батька…», покладатися лише на власні сили. Навіть приречений на нерозуміння, «на самоту», на забуття, спромагається «Все чути. Всім палать. Єдиним бути…», перетворитися на суцільний згусток волі. Ліричний герой (а відтак і автор) має загострене почуття відповідальності за постійно нівечену долю «страждальної землі» і готовий «випити келих до краю» - його недаремно називають оголеним, чесним сумлінням нації.

Поетичні твори Є. Маланюка мають загострене почуття відповідальності за все, що відбувається на рідній землі, за майбутнє людей і розвиток української державності. Поет щиро захоплювався сатирою Салтикова-Щедріна, художньою майстерністю І. Буніна, О. Толстого. Глибоко знав російське мистецтво й театр. Все це давало Маланюку творче натхнення. З упевненістю можна сказати, що український поет - людина з багатогранною ерудицією, широким діапазоном світової культури.

Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає разом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України.