Структура культуры. Центральні банки в процесі своєї діяльності здійс­нюють активні та пасивні операції, надають послуги своїм клі­єнтам.

Центральні банки в процесі своєї діяльності здійс­нюють активні та пасивні операції, надають послуги своїм клі­єнтам.

Характерними рисами операцій центральних банків є:

— по-перше, центральні банки мають монопольне право емісії грошових знаків;

— по-друге, центральні банки обслуговують специфічну клієн­туру. Клієнтами центральних банків виходячи з основних напря­мів їх діяльності виступають головним чином комерційні банки та урядові структури (казначейства, міністерства фінансів). Зако­ни, що регламентують діяльність центральних банків, як правило, забороняють їм здійснювати комерційну діяльність, зокрема об­слуговувати господарську клієнтуру (нефінансові установи, під­приємства, організації, населення). Це обмеження випливає з призначення центрального банку. Крім того, воно захищає комер­ційні банки від конкуренції з боку сильнішого учасника грошо­вого ринку — центрального емісійного банку, котрий, по-перше, як емісійний банк має особливі можливості щодо формування своєї ресурсної бази, по-друге, як регулятивно-наглядовий орган володіє конфіденційною інформацією щодо діяльності комерцій­них банків.

У деяких країнах, як виняток, центральному банку дозволяється обслуговувати не­фінансові організації і населення. Так, згідно з федеральним законом «Про Центральний банк Російської Федерації» Банк Росії має право обслуговувати клієнтів, що не є кредит­ними організаціями, у регіонах, де відсутні кредитні організації. Банк Англії веде рахун­ки своїх співробітників і пенсіонерів. У період Великої депресії 1929—1933 Федераль­ним резервним банкам США дозволялося з метою післякризової відбудови економіки країни надавати кредити підприємствам реального сектору економіки.

— по-третє, для центральних банків, на відміну від комерцій­них, отримання прибутку не є метою проведення операцій та діяльності взагалі.

Активні операції центральних банків.

Центральні банки проводять операції з цінними паперами на відкритому ринку. Операції проводяться переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. Центральні банки можуть купувати цінні папери у фірм, населення, комерційних банків. І хоча цінні папери в портфелях центра­льних банків є важливим джерелом їхніх доходів, проте безпосеред­ньою метою їх купівлі та продажу є не дохід. Центральні банки проводять операції з цінними паперами, щоб змінити величину ре­зервів комерційних банків. Операції на відкритому ринку є найваж­ливішим інструментом, за допомогою якого центральні банки еко­номічно розвинутих країн регулюють пропозицію грошей, тому стаття «Цінні папери» займає істотне місце в активах балансу цент­рального банку.

Центральні банки проводять операції з рефінансування (кре­дитування) комерційних банків. Вони надають позички комер­ційним банкам, здійснюють переврахування векселів, які раніше були враховані комерційними банками. На суму наданих позичок та переврахованих векселів збільшуються резерви банків, а по­гашення позичок і векселів призводить, відповідно, до зменшен­ня банківських резервів. Отже, рефінансування комерційних бан­ків надає центральним банкам можливість регулювати величину їхніх резервів.

Сума наданих позичок і переврахованих векселів звичайно досить мала відносно загальних активів центральних банків. Водночас рефінансування (кредитування) комер­ційних банків, як уже зазначалося, — важливий напрям діяль­ності центральних банків.

Центральні банки проводять операції з міжнародними ліквід­ними резервами (золотовалютними резервами). До складу резер­вів входять:

— золотий запас;

— запаси іноземної вільно конвертованої валюти;

— резервна позиція у МВФ;

— спеціальні права запозичення — СПЗ, або СДР (Special Drawing Rights — SDR).

Власником міжнародних ліквідних резервів виступає держава, але розпоряджатися ними в різних країнах можуть різні кредит­но-фінансові установи: центральний банк, міністерство фінансів, казначейство, валютне управління, стабілізаційний валютний фонд.

Золотий запас формується з монетарного золота. Це — високочисте золото у формі монет та зливків світового стандарту не нижче 995 проби.

Запаси іноземної валюти центральні банки розміщують у високоліквідні цінні па­пери іноземних держав — надійних емітентів, на кореспондентських і депозитних раху­нках у першокласних банках-нерезидентах. Незначна частина резервів може зберігатися центральними банками у готівковій формі для забезпечення поточних потреб на внутрі­шньому ринку.

Резервна позиція у МВФ складається з резервного внеску до Фонду та кредитної позиції країни — члена МВФ. Резервний внесок до Фонду сплачується країною у розмірі до 25 % її квоти у СДР або вільно конвертованих валютах інших країн-членів. Квота ви­значається Радою керуючих для кожної країни-члена і залежить від її економічного по­тенціалу та місця у світовій економіці. Валютні кошти в межах резервного внеску в МВФ країна може отримати на першу вимогу. Кредитна позиція у МВФ виникає у разі надання Фондові країною-членом позики.

СДР, або СПЗ (спеціальні права запозичення), — міжнародні резервні і платіжні кошти, що випускаються МВФ і розподіляються серед країн — членів Фонду пропор­ційно до їхньої квоти.

Центральні банки проводять операції з міжнародними ліквід­ними резервами (купівля-продаж іноземної валюти, золота) з ме­тою підтримання на потрібному рівні попиту на гроші і пропози­ції грошей, а також обмінного курсу національної валюти. На­приклад, у разі необхідності мобілізації іноземної валюти цент­ральні банки можуть: — продавати золото; — проводити операції «своп» — продаж золота за інозем­ну валюту з подальшою його купівлею через певний проміжок часу; — використовувати золото як заставу для отримання інозем­них кредитів.

Центральні банки деяких країн можуть надавати прямі кре­дити уряду на покриття дефіциту державного бюджету. Най­більшого поширення такі кредити набули в країнах, що розвива­ються. Проте і в цих країнах останнім часом спостерігається тенденція до більш жорсткого визначення порядку, умов і термінів кредитування уряду. Кредити центрального банку мають емі­сійний характер. З позиції уряду покриття дефіциту державного бюджету за рахунок додаткової емісії грошей — це дуже простий і зручний спосіб збалансування державного бюджету (монетиза-ції бюджетного дефіциту). З позиції центрального банку це до­сить небезпечний спосіб, тому що він загрожує сталості грошей. З огляду на ці обставини в економічно розвинутих країнах, як уже зазначалося, як правило, на законодавчому рівні централь­ним банкам забороняється надавати кредити уряду з метою зба­лансування державного бюджету. У деяких країнах на законо­давчому рівні встановлені обмеження для центральних банків щодо кредитування уряду, наприклад, як це мало місце в Німеч­чині до 1994 р. Згідно з законом про Німецький федеральний банк йому дозволялося надавати кредити уряду федерації на суму до 6 млрд марок. З 1994 р. відповідно до Маастрихтської угоди центральним банкам країн Європейського союзу заборо­няється надавати кредити урядам для збалансування державного бюджету.

Узагальнюючи зміст активних операцій центральних банків, слід відзначити, що вони мають емісійний характер. Усі ці опе­рації накопичення цінних паперів, іноземної валюти, золотих за­пасів у розпорядженні центрального банку, збільшення заборго­ваності за наданими банком кредитами ведуть до збільшення обсягу банківських резервів, тобто базових грошей (грошової ба­зи), до розширення пропозиції грошей.

Пасивні операції центральних банків.

Центральні банки емітують на монопольних засадах готівко­ві кошти в оборот. Вони продають готівку комерційним банкам в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у централь­них банках. У свою чергу, комерційні банки забезпечують готів­кою своїх клієнтів в обмін на депозити, що зберігаються на раху­нках клієнтів у банках. Таким чином, центральні банки емітують готівку в оборот через комерційні банки. Емісія готівки веде до збільшення грошової бази і грошової маси (пропозиції грошей). Причому грошова маса збільшується не на всю суму готівки, придбаної комерційними банками у центральному банку, оскіль­ки частина готівки залишається в касах комерційних банків і не враховується в агрегатах грошової маси. Готівка, що перебуває в обороті, займає центральне місце в пасивах центральних банків. У США стаття «Федеральні резервні банкноти, що перебувають в обігу»¹, становить близько 90 % від загального обсягу пасивів консолідованого балансу федеральних резервних банків. У зве­деному балансі Банку Росії частка статті «Готівка в обігу» значно нижча — 38 %.

Центральні банки зберігають резерви комерційних банків. Зо­крема, комерційні банки розміщують на рахунках у центрально­му банку обов'язкові резерви згідно з нормами обов'язкових ре­зервних вимог, що встановлені центральним банком, а також надлишкові (вільні) резерви. У більшості країн світу обов'язкові та надлишкові резерви розміщуються на одному рахунку (основ­ний, кореспондентський чи резервний рахунок). Це різновид по­точного депозитного рахунка, що відкривається комерційними банками суб'єктам господарювання, з урахуванням звичайно специфіки діяльності центрального банку. Коло операцій, що проводяться по основному кореспондентському рахунку, досить широке. Зокрема, в цих операціях відображаються економічні відносини комерційних банків з вкладниками, позичальниками, акціонерами, центральним банком, банками-кореспондентами, податковими органами тощо.

У деяких країнах центральні банки залучають від комерцій­них банків кошти на строкові депозитні рахунки з метою регу­лювання ліквідності комерційних банків. Кошти комерційних банків («Депозити депозитних установ») становлять у пасивах консолідованого балансу Федеральних резервних банків США трохи більше 3 % від загальної суми пасивів, а в пасивах зве­деного балансу Банку Росії («Кошти на рахунках кредитних організацій-резидентів») — близько 20 %. У Банку Росії над­лишкові (вільні) резерви комерційних банків (кредитних організацій) розміщуються на кореспондентських рахунках, обов’язкові резерви депонуються на окремих резервних рахунках. Крім того, Банк Росії залучає строкові депозити від комерцій­них банків.

Центральні банки залучають кошти урядових структур. На договірній основі центральні банки ведуть поточні депозитні ра­хунки державного казначейства, міністерства фінансів та інших урядових структур. На цих рахунках акумулюються податкові надходження, кошти від розміщення державних цінних паперів та інші надходження до бюджету. З цих же рахунків забезпечу­ється фінансування державних видатків. Кошти Державного каз­начейства становлять у пасивах консолідованого балансу феде­ральних резервних банків США біля 1 %, а кошти Уряду Російської Федерації — біля 13 % у пасивах зведеного балансу Банку Росії.

Центральні банки відкривають рахунки, на яких розміщують­ся іноземні депозити, тобто депозити, якими володіють інозем­ні уряди, іноземні центральні банки, міжнародні валютно-фінансові і кредитні організації. Більшість із цих рахунків — це поточні рахунки, їх відкриття полегшує розрахунки за міжнарод­ними фінансовими операціями.

Центральні банки можуть одержувати кредити, зокрема від міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій. Так, країни — члени МВФ можуть отримувати кредити у вільно кон­вертованій валюті для фінансової підтримки економічних реформ і покриття дефіциту платіжного балансу.

Центральні банки можуть емітувати та розміщувати, най­частіше серед комерційних банків, власні боргові зобов'язання. Мета емісії — регулювання ліквідності комерційних банків та грошово-кредитне регулювання економіки. Так, згідно з федера­льним законом «Про Центральний банк Російської Федерації» Банк Росії має право емітувати облігації.

Центральні банки формують власний капітал. Характер опе­рацій з формування власного капіталу залежить від форми влас­ності центрального банку — державна, акціонерна чи змішана.

Узагальнюючи зміст пасивних операцій центральних банків, слід зазначити, що в пасивах балансу центрального банку відо­бражаються базові гроші (грошова база, гроші підвищеної ефек­тивності). Базові гроші емітуються в оборот центральним банком у національній валюті; до їх складу входять готівка в обігу і резе­рви комерційних банків. Існує прямий зв'язок між обсягом базо­вих грошей (грошової бази) і пропозицією грошей (грошовою масою). Зміна обсягу базових грошей справляє мультиплікативний ефект на грошову пропозицію.

Сучасні центральні банки надають низку послуг своїм клі­єнтам, більшість з яких пов'язана з розрахунково-касовим об­слуговуванням комерційних банків та урядових структур. Ко­ристуючись підтримкою держави, центральні банки запрова­джують загальнодержавні системи електронних платежів, що забезпечують здійснення розрахунків на всій території країни. Вони відкривають і ведуть поточні рахунки своїх клієнтів (бан­ків та урядових структур), здійснюють оброблення та інкасу­вання чеків, організовують кліринг та оплату чеків, векселів та інших розрахунково-платіжних документів, подають клієнтам відомості про операції, проведені за їх рахунками, і про зали­шок на рахунках.

Важливим видом послуг, що надаються центральним банком, с касове обслуговування клієнтів, пов'язане з прийманням і вида­чею готівки з каси центрального банку, перевезенням грошово - валютних цінностей та інкасацією грошових знаків. Центральні банки як банкіри і фінансові агенти уряду виступають у ролі кон­сультантів і менеджерів при випуску державних цінних паперів. Вони організовують розміщення державних цінних паперів шля­хом проведення аукціонів, здійснюють їх погашення за доручен­ням і за рахунок емітентів. Центральні банки пропонують своїм клієнтам послуги з управління портфелем цінних паперів — збе­рігання, переказування, інкасування цінних паперів.

Структура культуры

Структура культуры достаточно сложна и состоит из устойчивых форм, черт, элементов. Одной из составных частей является способ передачи информации в виде знаков, символов. Это могут быть словесная информация, рисунки, письменность, цифры, ноты, формулы, обряды, ритуалы.

В культурологии принято различать понятия «символ» и «знак». Знак – это условный заменитель образа предмета или явления. Знак становится символом тогда, когда одновременно получает вторичный, иносказательный смысл, который может быть понят через первый. Например, изображение птицы является знаком, изображение же голубя при определенных обстоятельствах становится символом мира. Артефакты культуры, ее материальные образы являются лишь внешними знаками явлений. Глубинный смысл закладывается в замысле художественного произведения. Глубинным смыслом, символикой, например, пронизана иконопись, древняя культовая архитектура.

По характеру традиционно культура делится на материальную и духовную. Материальная культура – это совокупность созданных человеческим трудом материальных элементов, средства производства, орудия труда, продукты труда, способы практической деятельности по созданию средств производства и предметов потребления. Все физические объекты созданные руками человека, называются артефакты (лат. искусственно сделанный). Важным элементом в материальной культуре является культура производства, то есть технология, орудия и предметы труда. Они, прежде всего, отражают уровень развития общества и его культуры.

С культурой производства тесно связана культура быта, то есть вещественная среда обитания, включающая в себе и отношение человека к окружающей среде. К материальной культуре относится и физическая культура, направленная на поддержание физического и духовного здоровья человека.

Совокупность нематериальных элементов, а также деятельность, направленная на духовное развитие человека и общества, результаты этой деятельности, воплощенные в духовных ценностях, образуют духовную культуру. Культурология как интегративная наука употребляет термин «духовность» в широком смысле слова как одну из важнейших сторон бытия человека в отличие от религии, которая трактует это понятие уже, как веру в высшее существо, или философии, ассоциирующей духовность с рациональными идеями, психологией, сознанием.

Сфера духовной культуры выходит за пределы практической пользы для человека. Она несет в себе идеальное содержание, и включает прежде всего правила, нормы поведения, законы, знания, идеи, мифы, обычаи, традиции, язык, то есть результат духовной деятельности людей.

Материальная и духовная культура взаимосвязаны, их разделение достаточно условно. Общим является то, что они являются результатом человеческой деятельности, имеют известную культурную ценность, символическое значение, выполняют определенные функции. Духовная культура присутствует в артефактах, причем значение ее может меняться в зависимости от условий. Например, старинные предметы быта в музеях уже имеют значение исключительно как произведения искусства. В любом памятнике материальной культуры в большей или меньшей степени воплощены идеи эстетики, элементы красоты, изящества. Создание их невозможно без творческой, умственной деятельности, вплоть до вдохновения.

Существуют многообразные переходные формы. Это, например, деньги, которые позволяют приравнивать материальные объекты к духовным.

Вопрос о приоритете материальной и духовной культуры спорный. Он разделил мыслителей, философов фактически на два лагеря: материалистов и идеалистов. Первые, например, К. Маркс, считали, что «бытие определяет сознание» то есть отдавали приоритет материальной стороне жизнедеятельности человека, другие утверждали первичность не материи, а сознания. Но очевидно одно: для развития духовной культуры необходима материальная база, с другой стороны, именно духовная сторона культуры, т.е. знания, нравственность, играют самую активную роль в совершенствовании человека, улучшении условий его быта и жизни. Образно говоря, если материальная культура является как бы телом культуры, то духовная – ее душой.