Висновки. Історія псевдонімів, вибраних найвизначнішими представниками трьох послідовних поколінь у галицькому русько-українському національному русі 1830-1914 рр.

Історія псевдонімів, вибраних найвизначнішими представниками трьох послідовних поколінь у галицькому русько-українському національному русі 1830-1914 рр., може бути написана лише на маргіналіях великих національних наративів. Але навіть ця маргінальна, на перший погляд, історія дає підстави для перегляду великих історичних схем.

По-перше, вона уневажнює ту дослідницьку перспективу, згідно з якою перемога української ідентичності у руському таборі представляється як результат боротьби між проукраїнською та проросійською орієнтаціями. Справжня картина виглядає набагато знюансованішою. Існувало більше, ніж дві орієнтації, і перехід від одної до другої не означав повного заперечення чи відмови від попередньої. Як показують приклади Маркіяна Шашкевича і Богдана Дідицького, ці орієнтації не були взаємовиключними. Вони могли досить мирно співуживатися у рамках значно загальнішої та слабо визначеної концепції Русі.

По-друге, істотну роль у згаданій історії відіграє міжнаціональний контекст. Національне самовизначення русино-українців в австрійській Галичині не відбувалося у вакуумі. Тут змагалися між собою і співдіяли зразу декілька націоналізмів. У цьому контексті творення української нації було одночасним руйнуванням польської та російської націй. Цю нову дослідницьку перспективу недавно доказово аргументував Роман Шпорлюк^[lxxxvi][86]. Чого, однак, бракує у цій перспективі, то це Русі. Модерний український проект був спрямований не лише проти російського і польського проектів – він повинен був позбутися баласту домодерної руської нації. Подібно як у XVII-XVIII ст. втрата „руськості” стала набуттям „українськості”^{[lxxxvii][87]}, так само винайдення інтелектуальної формули модерної України у XIX ст. спричинило руйнування старої концепції Русі. Схоже завдання стояло й перед російським і білоруським націоналізмами. Проте їхня перемога не була до кінця переконливою, бо концепція Русі, через законсервування старих інтелектуальних і політичних практик у Російській імперії, виявилася напрочуд живучою. Переплетіння різних національних проектів – не обов’язково взаємовиключних – і їхня взаємодія – не обов’язково антагоністична – з проектами імперськими призводили до ситуації, котра характеризувалася постійними і глибокими кризами ідентичності та пошуками певних компромісів, на зразок формул, запропонованих Гоголем і Дідицьким.

І, нарешті, історія Мирона додає ще один – і дуже важливий – штрих. Пояснення перемоги однієї з ідентичностей над іншими не можна шукати в історії одних лише націоналізмів. У змаганні над груповими лояльностями й ідентичностями галицьких руських брало участь більше, аніж один „ізм”. Інші ідеології, насамперед соціалізм, доклалися до остаточної перемоги української ідентичності. Соціальний вимір національних проектів – як інтегрувати селян у націю – мав чи не найвирішальніше значення. Власне лівим інтелектуалам, на зразок Драгоманова і Франка, належить особлива заслуга у винайденні формули, як зінтегрувати інтелігенцію та селянство в одну спільну націю. Щоб осягнути цю ціль, вони, з одного боку, повинні були навчити інтелігенцію розмовляти „по-селянськи” – не тільки у суто філологічному сенсі, як це пропонувала „Руська трійця”, але й у сенсі соціальному. З іншого боку, їм довелося змодернізувати і з’європеїзувати селянську культуру, а насправді – створити зовсім нову українську модерну культуру, котра базувалася на сильно перероблених елементах селянського побуту – щоб зробити її гідною обслуговувати всі потреби життя інтелігенції. Франко та його соратники були змушені скинути свій „німецький одяг” й одягнути в нього селянство і, таким чином, відчинити двері у „високу культуру” для цілої „нації Миронів” – українських інтелігентів сільського походження.