ТРИ ПРИКЛАДИ КОНСТРУЮВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІТРИ ПРИКЛАДИ КОНСТРУЮВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ СЕРЕД ГАЛИЦЬКИХ РУСИНО-УКРАЇНЦІВ * Руслан У 1786 р. Вольфґанґ Амадеус Моцарт переїхав з Відня до Праги. По переїзді він написав листа до свого приятеля Ґотфріда фон Жакена, який залишився у Відні:
„А тепер прощай, мій найдорожчий друже, найдорожчий Гіккіті Горкий! Це [тепер] твоє ім’я, тож запам’ятай його; по дорозі кожен з нас вигадав собі імена. Я тепер Пунтктіті. Моя дружина – Шабла Пумфа. Гофер – Розка Пумфла. Штадлер – Ночібікішібі. Мій слуга Йозеф – Саґадарата. Моя собака Ґукерль – Шоманецький. Мадам Квалєнберґ – Рунціфунці. Мадмуазель Крю Пс. Рамло – Шурімурі. Фрайштедтлер – Ґулімаулі. Будь добрий, передай останньому його [нове] ім’я ”[i][1].
Ларрі Вульф у своїй книжці „Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості Просвітництва” трактує цей епізод як „комічний вираз відчуження, що охопило мандрівника з багатою уявою, коли він подорожував у XVIII ст. по Східній Європі. Моцарт, народжений у Зальцбурзі, житель Відня і німець за мовою, не почувався вдома у слов’янській Богемії, де мова, котру він чув навколо себе, звучала як нонсенс”[ii][2]. Парадокс полягав, однак, у тому, що вже через кілька десятиліть, деякі слов’янські інтелектуали, котрі розмовляли слов’янською мовою, також почали почувати себе „не вдома” зі своїми іменами. Для них ці імена теж звучали як нонсенс, як вираз їхнього відчуження від власного народу. У передмові до словника слов’янських імен, надрукованого у Буді 1828 р., один з його двох авторів, сербський священик Ян Пачич писав:
„Я роздумував собі, що ми впродовж декількох століть, уживаємо чужі для нас халдейські, єврейські, грецькі, латинські, німецькі імена, яких ми не розуміємо... Приймаючи їх, ми відчужуємо себе від нашої прекрасної і коханої Слов’янщини та Сербщини. Тому прийшов час спитати себе: чому нам не повернутися до наших власних традицій? Чому б нам не почати називатися нашими власними іменами?” [iii][3]
Пачич зібрав 800 „справжніх” слов’янських імен, визбируючи їх зі старих історичних документів та досліджуючи імена сучасних йому сербів, котрі, як уважалося, найкраще зберегли традиції стародавніх слов’ян. Його співавтор, знаний поет й учений-дилетант Ян Коллар, додав до цього списку ще 2 300 імен, що їх він знайшов у стародавніх літописах, фольклорних збірках та писаннях Вука Караджича, Ніколая Карамзіна, Александра Ґреча та інших відомих у той час слов’янських інтелектуалів. Складаючи цього словника, Коллар переслідував трояку мету: записати і зберегти старі традиції, показати багатство слов’янських мов і дати поштовх батькам слов’янського походження „відродити [власну] національність”, називаючи своїх дітей слов’янськими іменами[iv][4]. У 1833-1834 рр. словник Пачича і Колара читали у Львові – столиці Королівства Галичини і Лодомерії, найбільшої австрійської провінції – два студенти греко-католицької семінарії, Маркіян Шашкевич та Іван Вагилевич[v][5]. Їх обидвох разом з їхнім товаришем Яковом Головацьким називали, напівсерйозно і напівжартома, „Руською трійцею”. Причина була досить простою: де б ці студенти не гуляли по місті, про що б не говорили в аудиторіях чи в гуртожитку, вони послуговувалися руською мовою. У місті, де русини становили нечисленну меншину (5% у 1825 р.)[vi][6] і де греко-католицькі священики – єдина освічена еліта серед русинів – розмовляли або німецькою (офіційною мовою Габсбурзької монархії), або польською (мовою місцевої знаті), вживання „селянської” руської мови виглядало досить дивним. Послідовно і постійно використовуючи цю мову, трійко молодих людей маніфестувало своє бажання відродити давно приспану руську націю. Одним з пунктів цього плану було відродження старослов’янських імен. Яків Головацький пізніше написав у своїх мемуарах:
„Мы условились, что всякий, приобретенный нами и вступающий в наш кружок, должен подать руку и заявить честным словом, что он обещает всю жизнь действовать в пользу народа и возрождения русской народной словесности. Чтобы освятить то обещание, мы приняли славянские имена: Шашкевич – Руслана, Вагилевич – Далибора, я – Ярослава. Затем явились Велимир – Заплатинский, Мирослав – Илькевич, Богдан – мой брат Иван, Ростислав – Бульвинский...; явились Всеволоды, Мстиславы, Володари и пр[очие]” [vii][7].
Від початку 1830-х років члени цього середовища зверталися один до одного прибраними іменами, а „Руська трійця” підписувала свої твори виключно як Руслан Шашкевич, Далибор Вагилевич і Ярослав Головацький. У 1834 р. вони упорядкували літературний альманах „Руська Зоря”, в якому публікували як зібраний фольклор, так і власні літературні праці. Альманах мав виразно українську орієнтацію, виявом чого стала, зокрема, написана Шашкевичем біографія Богдана Хмельницького з портретом козацького гетьмана[viii][8]. „Зоря” була заборонена цензурою, не стільки через її зміст – хоча сам факт популяризації імені Хмельницького викликав побоювання у нагадуванні „сумних історичних подій” кривавої козацької помсти проти поляків-єзуїтів і євреїв-лихварів у 1648-1650 рр., – скільки через далекосяжні наслідки, котрі через ідентифікацію місцевих австрійських русинів з українцями (малоросами) з Російської імперії могла відчути на собі Габсбурзька монархія, особливо у стосунках між Віднем і Санкт-Петербурґом[ix][9]. Цензорський висновок не зупинив „Руську трійцю”. 1837 року вони все ж надрукували цей альманах – у дещо зміненій формі і під новим заголовком „Русалка Дністрова” – у Буді, де цензура не була такою гострою, як в австрійській частині імперії. Реакція не забарилася: „Трійцю” піддали слідству й дисциплінарно покарали, що, у свою чергу, серйозно вплинуло на кар’єру та біографію кожного з її членів. Ця історія є добре відомою і старанно дослідженою[x][10]. Дослідники „Руської трійці”, однак, ніколи не приділяли належної уваги епізоду з новими іменами, котрі прийняли Шашкевич, Вагилевич і Головацький. Цей епізод фігурував у матеріалах слідства. Провідний інтелектуал і духовний лідер слов’янського відродження Йозеф Шафарик уважав, що саме вживання „Руською трійцею” „язичницьких” слов’янських імен стало однією із головних причин заборони „Русалки Дністрової”[xi][11]. В історично-культурній перспективі справа з вибором нових імен дозволяє ідентифікувати джерела інтелектуального натхнення „Руської трійці”. За винятком одного, усі слов’янські імена „Руської трійці” та їхніх симпатиків можна знайти у словнику Пачича і Коллара. Винятком є ім’я, обране Маркіяном Шашкевичем, – Руслан. Згаданий словник подає імена Рус, Руско, Русмир [xii][12], що імпліцитно вказують на етнонім русини і на землю, яку вони заселяли (Русь). В інших слов’янських ономастичних словниках XIX ст. трапляються схожі імена Русак, Русан, Русян, Русинко, Руслав, Русмир, Русанець, Русинець, Русь [xiii][13]. На окраїнах східнослов’янської ойкумени, використання етноніма русин як власного імені зареєстроване ще у другій половині XVIII ст.[xiv][14] Яків Головацький увів цю форму до свого псевдоніма: Гаврило Русин, – але не як власне ім’я, а як прізвище[xv][15]. Видається, що жоден з цих варіантів не вдовольняв Шашкевича. Він узяв собі незвичне і незафіксоване у словниках ім’я Руслан. Існують дві гіпотези щодо мотиву його вибору. Згідно з однією, Руслан – це поетична форма етноніма русин, яка начебто була запозичена з т. зв. „української” школи у польській поезії (1820-1830-ті роки) й утворена від назви стародавнього етнічного племені східних слов’ян роксолан (Roxolanus)[xvi][16]. Ця гіпотеза не наводить, проте, жодних аргументів, чому Шашкевич зупинився не на споетизованій версії Роксолан, а на її мовбито видозміненій формі Руслан. Інша гіпотеза ґрунтується на паралелі між Русланом і німецькою назвою Росії – RuІland. Ця версія виникла в результаті неправильного відчитання листа греко-католицького митрополита Михайла Левицького до галицького губернського управління від 27 травня 1835 р., у котрому йшлося про можливі наслідки публікації „Руської Зорі”. У листі митрополит нібито зазначав, що ім’я, прибране Шашкевичем, є виразним доказом його російської орієнтації[xvii][17]. Недавно віднайдений оригінал цього листа показує, що ім’я Руслан вжите там у цілковито іншому контексті, як спроба Шашкевича приховати свою ідентичність[xviii][18]. Існує, все ж, простіше і правдоподібніше пояснення: у 1830-х роках ім’я Руслан було широко відоме серед читачів слов’янських літератур. Його впровадив у всеслов’янський обіг порівняно недавно, у 1820 р., Александр Пушкін у своїй поемі „Руслан і Людмила”[xix][19]. Воно є зразком імені, поширення якого пов’язане з успіхом літературного твору[xx][20]. Ми не маємо прямих доказів, що „Руська трійця” читала цей твір, хоча, з огляду на його популярність[xxi][21], це дуже вірогідно. Придивімося ближче до задуму Пушкіна й уявімо собі, як могли відчитати його тему в Галичині. Пушкінський Руслан звучить дуже по-українськи: він захищає Русь і її столицю Київ, яка для „Руської трійці” була столицею їхньої батьківщини, Руси-України. Шашкевич у своїх „Псалмах Русланових” виражає такий самий героїчний етос, коли від імені Руслана заявляє своєму невидимому ворогові:
„ [...] вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возьмеш милості і віри не возьмеш, а не видреш любові і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська!” [xxii][22]
Пушкін написав свою поему у 1817-1820 рр., через декілька років після публікації перших восьми томів Карамзінської „Истории государства Российского”. Декотрі з пушкінських героїв – київський князь Володимир, Рахдай і Фарлаф – узяті безпосередньо з „Истории”[xxiii][23]. У Карамзіна, однак, немає Руслана. Ймовірно, що цей персонаж був виплодом авторської фантазії поета. За однією з інтерпретацій, ім’я Руслан виведене ним від слов’янського імені Рослан, яке побутувало у XVI ст. на Пiдляшші[xxiv][24]. А втім сумнівно, що ерудиція Пушкіна сягала настільки далеко, що він володів такими специфічними знаннями історії слов’янського світу. Правдоподібніше, пушкінський Руслан є дещо зміненою формою імен Єруслан, Оруслан, котру зустрічаємо у російських народних казках і котра походить від татарського „арслан” – лев[xxv][25]. „Руслан і Людмила” містить багато запозичень з народних казок[xxvi][26]. Одне з них – Русалка, традиційна героїня східноєвропейської народної культури. Варто підкреслити цікаву деталь: пушкінська Русалка – як у „Руслані і Людмилі”, так і в незакінченій поемі „Русалка” – живе у Дніпрі. На початку XIX ст. у культурному житті Санкт-Петербурґа Русалка була відома власне у своїй українській (малоросійській) версії, відповідно до тогочасної літературної моди, привнесеної у столицю Російської імперії європейським романтизмом[xxvii][27]. Одна з найпопулярніших опер того часу називалася „Днепровская Русалка”, музику до котрої написав Каттеріно Кавос, а лібрето – Г. Краснопольський. Уперше вона була поставлена у Большому театрі 5 (17) травня 1804 р. Ця опера стала джерелом натхнення для молодого Пушкіна, коли він узявся творити свою „Русалку”. У свою чергу, опера Кавоса була інспірована популярною німецькою оперою „Das Donauweibchen” (Дунайська Русалка), написаною Фердінандом Кауером[xxviii][28]. Існує очевидна схожість між образами Дніпрової та Дунайської Русалок і назвою першого українського літературного альманаху в австрійській Галичині. Опосередковано це підтверджує гіпотезу про пушкінські впливи на Шашкевича: як Руслан, так і Русалка Дністрова належать до того самого культурного кола, і навряд чи це є просто випадковістю. Історія Руслана виразно демонструє, що ані Шашкевич, ані Пушкін не були аж такими оригінальними у своїй мистецькій фантазії: обидвоє використовували і запозичували сюжети й образи, котрі функціонували у великому культурному просторі, крайніми точками якого були Відень на Заході, Київ на Сході, Санкт-Петербурґ на Півночі і Балкани на Півдні. Значну частину цієї території замешкували східні слов’яни[xxix][29]. Вони говорили взаємозрозумілими мовами і діалектами, утримували певну, хоча і не завжди ясну пам’ять про свій зв’язок з Київською Руссю, гостро відчували свою належність до східнохристиянського – православного чи греко-католицького – обряду. У 1830-х роках цей великий культурний простір ще не був чітко розділений між різними національними проектами. Лише поступово, під впливом відцентрової дії таких великих міських центрів, як Санкт-Петербурґ, Відень, Буда, Вільнюс і Київ та ін., поступово кристалізувалися відмінні національні ідентичності[xxx][30].
Богдан Галичина була найбільш західною частиною цієї території, а Львів – її найбільшим містом, місцем зосередження адміністративної влади та центром культурного виробництва. Тутешні руські інтелектуали справляли великий вплив на дискусії у східнослов’янському/східнохристиянському світі щодо того, як „вирізати” нові національні батьківщини з цього великого, але вельми різнорідного й амбівалентного простору. Вони розглядали декілька можливостей: утворення однієї-єдиної, об’єднаної східнослов’янської нації; асиміляцію русинів у модерні польську чи російську націю, кожна з яких тільки-но почала формуватися; утвердження ідентичності русинів як окремої нації – або як української, разом із т. зв. малоросами з Російської імперії, або як австро-русинської, разом з русинами Закарпаття і Буковини, або окремо від них, і, нарешті, витворення змішаної, українсько-білоруської („руської”) нації, за праобразом тої, котра існувала в Речі Посполитій[xxxi][31]. Ці дискусії точилися від початку XIX ст. аж до Першої світової війни. Загальний баланс між різними національними орієнтаціями серед галицьких русинів неодноразово змінювався[xxxii][32]. Досить сказати, що у наступні десятиліття після виходу „Русалки Дністрової” Вагилевич наблизився до польського табору, Головацький вибрав проросійську орієнтацію, і можна тільки спекулювати, що сталося б з Шашкевичем, якби він не помер замолоду. Існувало багато причин того, що первісна українська орієнтація „Руської трійці” з плином часу підупала в силі. Більшість з них були пов’язані зі зміною політичної кон’юнктури, в якій розвивалося національне відродження серед галицьких русинів. Причини ж інтелектуального характеру випливали з того, як Шашкевич, Головацький і Вагилевич уявляли собі русько-українську націю. „Руська трійця” визначала свою націю як спільноту, що розмовляла однією спільною руською мовою. Оскільки мова австрійських русинів і підросійських малоросів була ідентичною, то вони, в уяві Шашкевича, Головацького і Вагилевича, творили одну націю[xxxiii][33]. Таке філологічне визначення нації звужувало рамки цієї нації, оскільки узалежнювало національну ідентичність від кодифікації та стандартизації цієї мови[xxxiv][34]. В умовах, коли граматик руської мови було заледве декілька, а словників взагалі не існувало, лише жменька освічених русинів могли розмовляти, а ще менше – писати нею. Ті, котрі все ж могли, мусили терпіти насмішки з приводу вживання „селянської мови”, що не надавалася до „високого стилю” політики і салонного життя. Деякі руські автори намагалися подолати численні проблеми, звертаючись до готових російських форм, додаючи, при потребі, запозичення з церковнослов’янської, німецької, польської мов та місцевого діалекту. Творячи таку „макаронну” мову, вони прагнули дистанціюватися від мови „неосвічених селян”. Але й це не допомагало перебороти кризу визначення ідентичності. У 1850-х роках Корнило Устиянович, молодий національний діяч, писав до свого батька, знаного руського поета Корнила Устияновича: „Скажи мені, тату, що ми властиво є? Ми мислимо по-німецьки, говоримо по-польськи, а пишемо як? – по-російськи!”[xxxv][35] Нову відповідь на це і подібні до нього питання у тому часі запропонував Богдан Дідицький (1827-1909), плідний руський літератор і публіцист. У 1866 р. він надрукував анонімно свою брошуру „В один час научитися Малорусину по великоруськи”. У ній стверджується, що вся різниця між українською та російською мовами зводиться до відмінної вимови чотирьох букв церковнослов’янської кирилиці – „г”, „и”, „h” та „е” (після приголосної). Як тільки-но „малороси” навчаться „за годину” вимовляти ці голосні „по великоруськи” – відразу розумітимуть російську мову. І навпаки, росіяни можуть легко навчитися української мови, якщо вони запам’ятають ці відмінності у вимові. Взаємозрозумілість української та російської мов були для Дідицького безперечним доказом того, що українці і росіяни можуть розвивати свої літератури без шкоди їхній національно-культурній єдності. Мовні розбіжності так довго не мають більшого значення, як довго „малороси” і „великороси” писатимуть церковнослов’янським алфавітом. У цьому сенсі філологічне визначення нації, запропоноване „Руською трійцею”, стало ще вужчим: тепер головним критерієм була навіть не мова, а лише алфавіт, в якому вона функціонувала писемно. Дідицький прийшов до таких висновків на основі власного досвіду. Народившись у сім’ї греко-католицького священика, він і його брат-близнюк були хрещені як Теодозій і Антоній, на честь двох київських православних святих, Теодозія (Феодосія) й Антонія Печерських. Незважаючи на походження з руської сім’ї, Дідицького віддали до польської школи, й аж до 21-го року життя він не вмів читати кирилицею. Навчився цього щойно під час революції 1848 р. На той період припадає його літературний дебют у руській літературі як молодого поета під псевдонімом Богдан, що був дослівним слов’янським перекладом грецького імені Теодозій[xxxvi][36]. З часом він став іменувати себе і підписуватися вже виключно як Богдан Дідицький. Спільно з іншим Богданом – Іваном Головацьким, братом Якова, та Миколою Устияновичем і Михайлом Коссаком він редагував урядовий „Галицько-Руський Вістник”, який мав популяризувати серед галицьких русинів найновіші розпорядження центральної віденської влади. Редагування світського журналу виявилося набагато важчою справою, аніж писання власної поезії. Головна проблема полягала у постійній потребі перекладу офіційних німецьких документів, багатих, зокрема, на абстрактні терміни, що були відсутні й у місцевому руському діалекті, і в церковнослов’янській мові. Щоб якось дати собі раду з цією проблемою, Дідицький почав самотужки компонувати словничок термінів, вибираючи їх з українських текстів, опублікованих у Російській імперії, та з існуючих на той час російських, чеських і сербо-хорватських словників. Дуже скоро він переконався, що найкраще задовольняє його потреби російський словник. За його оцінкою, серед кожних 100 слів з російського словника важко знайти хоча б 10 слів, котрі не були б легко зрозумілими для галицьких русинів. У 1849 р. Дідицький також мав зустрічі з російськими офіцерами, які зупинялися в парафії його батька, коли російська армія переходила через Галичину по дорозі до революційної Угорщини. У розмовах з ними він і відкрив „правило чотирьох букв”. З того моменту Дідицький покинув свої плани творити літературу „селянською” мовою[xxxvii][37]. Його новими літературними ідолами стали Микола Гоголь й Александр Пушкін. Він знайшов їхні твори в особистій бібліотеці Якова Головацького, тоді вже професора новозаснованої кафедри руської мови і літератури у Львівському університеті. І Богдан Дідицький, і Яків Головацький у той час сушили собі голову над питанням, котре поставив Пушкін:
„ Славянские ли ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? вот вопрос ”[xxxviii][38].
Дідицький відшукав відповідь на нього у словах Гоголя: той уважав малоросів і великоросів спорідненими душами, що доповнюють одна одну, і в жодному разі не надавав перевагу одним над другими[xxxix][39]. Дідицький був однією з ключових фігур у руському національному таборі 1860-1880-х років, коли у ньому домінувала русофільська орієнтація. У 1861-1871 рр. він став редактором провідної руської газети „Слово”, котра 1866 р. проголосила доктрину культурної єдності все-руської нації „від Карпат до Уралу”. Було би, однак, грубим спрощенням назвати Дідицького й інших русофілів російськими націоналістами. Їхня позиція мала важливі нюанси[xl][40]. Як і Гоголь[xli][41], Дідицький ніколи не тяжів до повної асиміляції українців у всеруську культуру. Якраз навпаки – силу і міцність цієї культури він вбачав у збереженні етнічно різних, української і російської, культур. Ґарантією такого співіснування, на його думку, було збереження церковнослов’янської кириличної азбуки. Тому він боровся проти впровадження у галицько-руські публікації як латинського алфавіту (т. зв. алфавітна війна 1851-1859 рр.), так і спрощеної кириличної азбуки, т. зв. фонетики, котра п
|
