Утворення скіфської держави

Більше трьох тисяч років тому на безмежних просторах від Північного Причорномор'я на заході до Алтаю і Монголії на сході, охоплюючи значну частину Південної Сибіру і Центральної Азії, почав формуватися надзвичайно оригінальний тип кочового господарства, що прийшов на зміну скотоводческо - землеробського осілого побуту. Ці важливі зміни були викликані цілим рядом причин: зміна клімату призвела до висихання степу, була освоєна верхова їзда на коні, змінився склад стад (у них стали переважати вівці і коні, здатні взимку добувати підніжний корм). Епоха ранніх кочівників збіглася з часом, коли людством був зроблений найважливіший історичний крок - почалося використання заліза як основного матеріалу для виготовлення зброї і знарядь праці.

Скіфи здійснили ряд завойовницьких походів (679-585 рр.. До н.е.): через Кавказ вони атакували Передню Азію, де зруйнували столицю Ассирії Ніневії, захопили території Мідії, Сирії, Палестини, взяли викуп з Єгипту, вторглися в Індію.

Обширна рівнина, яку племена скіфів та споріднених їм кочівників займали протягом тривалого часу, простягається від Подолу на західному кордоні європейської частини Росії до кордонів Китаю. Вона утворює єдине, географічно ціле природне пасовище, але в Азії в неї вторгаються гірські ланцюги Паміру, Тянь-Шаню і Алтаю, в той час як Уральські гори практично відсікають її азіатську частину від європейської. І все ж контактам з усього цього величезного простору ніколи не могли перешкодити чисто географічні перепони, так як азіатську і європейську частині рівнини пов'язують коридори, утворені двома перевалами - Джунгарських і Ферганським. В доісторичні часи трава покривала практично всю центрально-азіатську частину рівнини, але сталися тут певні кліматичні зміни незадовго до початку історичної ери призвели до того, що великі райони пасовищ перетворилися на безплідні, вкриті піском пустелі, непридатні для проживання. Але ці піщані простори залишилися відкритими для подорожей, таке перетворення не змогло перешкодити пересування мешканців степу або покласти кінець межплеменным контактів, які вже склалися. Таким чином, взаємовідносини між племенами традиційно зберігалися з найдавніших часів до зовсім недавніх.

Взагалі європейська половина степу володіла більш пишною рослинністю, більш м'яким кліматом і була більш родючою, ніж азійська. Її перетинали великі річки: Волга, Дон зі своєю притокою Дінцем, Дніпро, Буг і, нарешті, Дністер. Всі вони забезпечували величезні улови риби та цінні поклади солі. Їх води збагачували грунт долин, але не служили надмірної перешкодою для пересування.
Таким чином, кочівники мали можливість вільно переміщатися по всьому регіону, пасучи худобу або переслідуючи дичину, якої рясніла степ, не долаючи ніяких серйозних географічних перешкод і не стикаючись ні з якими страшними змінами в кліматі або рослинному світі. Точно так само як характер азіатській частині степу зазнав трансформацію в ранні доісторичні часи з-за змін клімату, температура в європейській частині теж змінилася з античних часів. Таким чином, на півдні Росії проявилася тенденція до встановлення більш теплого і сухого клімату, ніж він був, тоді як греки - мешканці Боспорського царства - мали звичку скаржитися на холод і вогкість на північному узбережжі Чорного моря. В ті часи Каспійське море було, без сумніву, значно більше, ніж у часи християнства. Є велика ймовірність того, що раніше воно вдавалось в сушу на південь Красноводська, утворюючи великий затока, Елсворт Хантінгтон ототожнює його зі Скіфським затокою, про який згадував Діодор Сицилійський приблизно у 60 р. до н. е. У ті дні річка Оці, ймовірно, впадала в цю затоку, так як торговий шлях із заходу на схід слідував її руслу. Коли Каспійське море зменшилася в розмірах, річка, ймовірно, змінила напрям своєї течії, повернувши в бік Аральського моря. Потім, після зменшення Каспійського моря, частина земель, ймовірно, використовувалася людьми для проживання, але у міру їх висихання запаси продовольства, мабуть, зменшувалися, поки не довелося скоротити поголів'я стад, і число проживали там кочівників вимушено скоротилося.

Хороший будівельний камінь був рідкістю в західній частині степу, хоча в стародавні часи в одному-двох місцях в Криму і розроблялися вийшли на поверхню скельні породи, а в Керчі також добували вапняк. Приблизно з VIII ст. до н. е. з району середньої течії Дніпра отримували трохи заліза, велика його кількість доставлялося з Кавказу, і греки навіть думали, що там його і робили. Мідь також видобувалася у величезних кількостях в Закавказзі, що послужило поштовхом до виникнення серед греків міфів про аргонавтів, але золото надходило частково з північного сходу Уралу і, головним чином, з багатих алтайських родовищ. Беручи до уваги відстані, викликає деякий подив той факт, що скіфи західній частині степу, здавалося, мали у своєму розпорядженні необмежені запаси золота. Їх запаси могли поповнюватися тільки за допомогою їх родичів, що жили на сході, і, дійсно, не було нічого легше, ніж налагодити торгівлю золотом між двома зонами. Повинно бути, вона в дійсності існувала з давніх часів. Немає жодних свідчень, які показали б нам, яким чином скіфи платили за це золото. Царські скіфи, можливо, розплачувалися металевими монетами, які вони стали робити з грецьких зразків, але споріднені їм племена могли використовувати в якості валюти плоскі наконечники стріл в протилежність тригранним наконечниках. Це питання залишається без відповіді.
На територію Україні вони прийши із північного сходу (із Кавказу через річку Дон). Вченні вважають що тим самим вони витіснили Кімерійців. А отже у7—3ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму почали панували скіфські племена. За часів найбільшої могутності (вченні вважають, що це було за правління царя Атея) скіфи поширили владу на багато сусідніх народів, як наслидок 5–4 ст. до н. е. їх держава найбільшого разквіту сягнула розквіту. Вчені домовилися називати її Велика Скіфія її очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою.

 

Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст.. до н. е. він особисто відвідав Скіфію і описав її населення як своєрідний «караючий меч» для тодішнього світу. Водночас віддавав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народу, що прийшов у Північне Причорномор’я з неозорих просторів Азії. Скіфи були нащадками давніх цивілізацій, індоєвропейськими племенами. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Античні письменники, і насамперед грецький історик Геротод, залишили опис земель і складу населення Скіфії. Сучасники сприймали Скіфію як країну з чіткими географічними кордонами, на територію якої поширювалася влада скіфів. Відповідно до цього скіфськими називалися земля, ріки, що протікали по ній, та племена, які жили в межах цієї території, незалежно від того, чи вони були справді скіфськими, чи тільки залежними від них.

 

До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів: скіфів-кочовиків, царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів.

У причорноморських степах мешкали скіфи-кочовики тацарські скіфи. Що ж до територій, заселених скіфами-орачами та скіфами-землеробами, то дослідники протягом тривалого часу сперечалися. Нині панує думка, що скіфи-орачі мешкали в лісостеповій зоні Правобережної України, а скіфи-землероби – на Лівобережжі.

Іраномовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у Великій Скіфії,підкоривши інші племена. Про велич скіфської держави тих часів свідчать царські кургани – величні поховальні пам’ятки найвпливовіших і найзаможніших скіфів.

Отже завдяки сукупності різноманітних факторів (географічного, природного, історичного тощо)

на ірубежі 6–4 ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. 4 ст. до н. е. зумів об'єднати під своєю.владою майже всю країну – від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці 5 ст. до н. е. виникло велике укріплене поселення – Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до 'н. е. з македонським царем Фіїліппом 2 закінчилася поразкою і смертю Атея.

Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало з 4 до 3 ст. до н. е.
Державний та суспільний лад

Скіфія була державою рабовласницького типу. Суспільний лад у скіфському царстві характеризується соціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку суспільства становили: царська сім’я, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті купці, що постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

Вищим законодавчим органом були народні збори — «рада скіфів»,

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігравала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинники, що відбували військову службу, платили данину, виконували інші повинності.

У Малій Скіфії (степовому Криму) серед міського населення переважали вільні ремісники й купці.

Найнижчий щабель скіфської соціальної ієрархії посідали раби. Кількість їх була значною, проте вони не відігравали вирішальної ролі у виробництві, а використовувались у домашньому господарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Головними джерелами рабства були підкорення інших народів, військовий полон, народження від рабині та ін.

У складному політичному об'єднанні, яким була Причорноморська Скіфія, панівне становище посідали племена царських скіфів. Саме ця частина населення становила основну силу під час скіфських походів у Передню Азію та боротьби з полчищами перського царя Дарія І. На ранніх етапах своєї історії царські скіфи являли собою, мабуть, союз племен, котрий включав принаймні три племінних підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. Такий тричленний поділ на племена відображений в розповіді про три загони скіфського війська під час війни з Дарієм І. Причому ватажок найбільшого й найсильнішого загону скіфів — Іданфірс — вважався старшим.

У 7–4 ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу.

Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало.

 

У 4 ст. до н. е. влада над усіма скіфськими племенами зосередилася в руках одного царя — Атея. Концентрація влади була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об'єднану під єдиним управлінням.

Царські скіфи вважали себе «найкращими і найчисленнішими»; сучасники називають їх також «вільними скіфами» або «власне скіфами». По відношенню до цієї панівної групи решта племен була залежною, «підвладною». Царські скіфи вважали їх своїми «рабами». В основі цієї залежності, безперечно, лежали відносини данництва, що спиралися на воєнний примус. Несплата данини служила прямим приводом до війни, з усіма її наслідками — пограбуванням майна, полоном, рабством. Та навіть і виконання данницьких зобов'язань не давало гарантії від набігів. Але у таких випадках це були рейди окремих загонів, що діяли з власної ініціативи, а не за «загальним рішенням». Чудовою ілюстрацією такого становища є розповідь Лукіана про те, як у відповідь на скарги боспорців на часті набіги, скіфські посли відповіли: ці загони «не висилаються за загальним рішенням, а кожен з них займається грабіжництвом на свій страх, заради прибутку», і той, хто захищається, може сам покарати їх, якщо зуміє.

Форма залежності підвладних народів від царських скіфів, мабуть, була різною. В одних випадках вона могла бути більш м'якою, такою, скажімо, як у стосунках зі скіфами-кочовиками і скіфами-землеробами, в інших випадках - жорстокішою, як, наприклад, зі скіфами-орачами та підлеглими фракійськими племенами. Прямий вплив на характер взаємовідносин міг мати ступінь етнічної спорідненості, коли ближчі за етносом і культурою народи потрапляли в більш привілейоване становище, ніж етнічно чужі.

У повідомленнях Клеарха Солійського (4 ст. до н. е.) є свідчення про виняткову жорстокість скіфів щодо інших народів, зокрема підвладних фракійців. «Вдавшись до розкоші і притому досить сильно... вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів... А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруги них на захід і північ... Над усіма вони панували так високомірно, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, перенесло і в наступні покоління вираз «від скіфів», показуючи, яким воно було».

Вже на початку своєї історії скіфське суспільство виступало як досить складне утворення. Зовнішньою формою суспільних відносин лишалася родоплемінна структура, але основи її вже були підірвані і видозмінені зростанням приватної власності, майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки, сильної влади царя та оточуючої його дружини.

У скіфському суспільстві 7–4 ст. до н. е. вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників – кочових скотарів і осілих землеробів – виділялася родоплемінна знать (іродові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Основу скіфського суспільства становила мала індивідуальна сім'я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках багатіїв зосереджувалися величезні стада, тоді як інша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства.

Мірилом багатства у скіфів з досить раннього часу були також золоті прикраси, оздоблення зброї і вуздечки, золоті чаші й начиння. Майновий ценз одного із знатних тубільців на Боспорі становив: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Скіфській знаті протистояла маса рядового населення, більшість якого мала по одному возу, запряженому парою волів, і тому називалася «восьминогою». Але були і такі, що не мали навіть цього. Про одного з них розповів грецький поет Піндар (5 ст. до н. е.): «Серед кочовиків-скіфів блукає Стратон, який не має будинку, що перевозиться на повозці». «Той, хто не має повозки, вважається там безчесним (нешановним)», - додає до цього коментатор. У Гіппократа (5 ст. до н. е.) згадуються скіфські багатії, які називаються «найблагороднішими і наймогутнішими» у Скіфії. Цей же автор говорить про існування скіфської безкінної бідноти, що належала до людей «найнижчого походження».

Скіфські кургани дають уявлення про широкий діапазон і складну соціально-майнову градацію скіфського суспільства. Серед них - поховання скіфських царів, представників військово-родової аристократичної верхівки, знатних і багатих скіфів, заможних людей, рядових воїнів, бідноти і рабів. Такий глибокий майновий і соціальний поділ не міг не спричинитися до залежності однієї частини населення від іншої, до складання форм експлуатації, близької до кабальної залежності, що, однак, зберігала зовнішні форми родових відносин. Чудовою ілюстрацією в цьому відношенні є чаша з Гайманової Могили, на якій зображені дві пари скіфських вельмож, яким прислуговують рядові скіфи. Мабуть, це перший художній витвір, що так виразно передає соціальну нерівність скіфського суспільства.

Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батьків. У скіфів існувало багатоженство, і старша дружина займала привілейоване становище. Про це можна судити, розглянувши склад жіночих осіб, похованих у скіфських курганах. Значно безправнішим і приниженішим було становище молодших дружин і наложниць. Саме цю категорію найчастіше можна бачити серед жертв насильно убитих при похованні глави дому.

Разом з тим скіф'янки заохочувалися до участі у військових тренуваннях і володінні зброєю. В курганах Степової і Лісостепової Скіфії відомо чимало поховань жінок (переважно молодих), в інвентарі яких, крім чисто жіночого майна (прикраси, дзеркала, прясла від веретен), зустрічаються також предмети озброєння (сагайдаки зі стрілами, списи, пращі). Наявність цього соціального прошарку «скіфських амазонок» дещо змінює уявлення, що досі існувало, про повне безправ'я і замкнуте життя скіфських жінок.

Бранців скіфи перетворювали на рабів, більшу частину яких продавали у грецькі колонії і, за їх посередництвом, - у грецькі метрополії. Частина лишалася у володінні скіфів. Рабство у скіфському середовищі набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах по догляду за худобою і особливо у домашньому господарстві та в особистому слугуванні. У скіфських курганах (причому в могилах не лише знаті, а й представників середнього та рядового станів) нерідко зустрічаються супровідні поховання рабів у ногах померлого або навіть за стінкою могили, без речей, часто у скорченому положенні. Весь поховальний ритуал свідчить про повне безправ'я та приниженість таких людей як за життя, так і після смерті. За умов натурального у своїй основі господарства кочовиків, коли ще не існувало відокремленого ремесла, рабство у скіфів лишалося патріархальним, домашнім, і не становило основи виробництва.

Воєнні ситуації складалися і так, що самим скіфам, які потрапляли в полон, загрожували смерть або продаж у рабство. Як порятунок від такої долі, існував звичай викупу з полону, причому своєрідним паролем, що означав пропозицію розпочати переговори про викуп, було іранське слово «зірін», тобто золото. Природно, що врятуватися таким чином могли переважно скіфські багатії та знать, а не рядові скіфи.

Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи повинні були мати велике, добре озброєне й міцно спаяне дисципліною військо. Природною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. З огляду на це родоплемінна структура, майже повністю втративши свої початкові соціальні й виробничі функції, продовжувала стійко зберігатися як форма військової організації суспільства. Іншим фактором, який сприяв збереженню родових устоїв, була общинна власність на землю.

. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ. Сім'я скіфа пересувалася в чотири-, шестиколісних кибитках, укритих шатрами, які захищали її від дощу, снігу, вітру. Поруч їхав озброєний скіф. У разі нападу ворогів кибитки швидко ставили в коло, створюючи своєрідний укріплений табір.

У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів. Деякі вчені гадають, що скіфи знали садівництво. Скіфи були вправними ремісниками. Про це свідчить чимало предметів з бронзи, заліза, золота й срібла, знайдених під час розкопок скіфських курганів.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Озброєння скіфів складалося з коротких та довгих мечів, списів, дротиків, бойових сокир, луків тощо. Ніхто не міг зрівнятися зі скіфами у вправності користуватися луком. Тіло й голову скіфського воїна захищали металеві та шкіряні панцирі. Основну бойову силу скіфів становила важкоозброєна царська кіннота. Давньогрецький лікар Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата вправно їздили на коні, стріляли з лука, кидали дротики й верхи билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Під час битви скіф нерідко випивав кров убитого ворога, а його голову приносив і клав перед царем. За це він одержував частину здобичі. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою. Наприклад, під час війни з перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення ворога.

До військових здобутків скіфів можна віднести й перемогу над грецьким військом під командуванням давньогрецького полководця Олександра Македонського 331 року до н. є.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям – «царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами

Паралельно царська влада якоюсь мірою обмежувалася інститутами родового ладу. Вищим законодавчим органом були народні збори - «рада скіфів», яка мала право усувати царів і призначати нових з числа членів царського роду. Проте з розвитком рабовласницьких відносин її роль зменшується. Характерно, що, за свідченням Геродота, усі найважливіші рішення приймалися не від імені царя, а від «усіх скіфів».

З часом влада царя і його найближчого оточення дедалі більше посилювалась, а значення органів родового ладу підупадало. Відомо, що цар Атей одноособово вирішував питання престолонаслідування. Так, він обіцяв Філіппу Македонському за подання йому воєнної допомоги у боротьбі з Істрією зробити його своїм «сином», «наступником», тобто царем Скіфії. Але це був лише дипломатичний маневр. Від своєї обіцянки Атей, як тільки відпала необхідність, негайно відмовився, однак сама можливість такої постановки питання вказує на те, як зміцніло єдиновладдя скіфських царів, їх право вирішувати кардинальні питання скіфського суспільства.

Значущість престолонаслідування зрозумів, ще сам цар Атей, бо могутність скіфів значною мірою залежала від збереження демократичних традицій військово-родової організації, яка на той час була вже значно підірвана загостренням соціальних суперечностей. Ця політична тенденція знайшла відображення в писемних джерелах і образотворчому мистецтві того часу.

Сам Плутарх наділяє царя Атея героїзованими рисами варварської простоти і воєнної доблесті. У своїх новелах він розповідає, що Атей, чистячи коня, запитав у присутніх при цьому македонських послів, чи робить це цар Філіпп. Вислухавши чудову гру взятого в полон флейтиста, він сказав, що з більшим задоволенням слухає іржання коня. В листі до Філіппа Атей писав: «Ти маєш владу над македонцями, навченими воювати з людьми, а я — над скіфами, які можуть боротися і з голодом, і зі спрагою». Ідейна спрямованість цих протиставлень навряд чи вимагає пояснення.

На монетах, які карбував Атей для підтримки свого політичного престижу,не випадково скіфський цар зображений у вигляді простого воїна з луком на коні, без будь-яких прикрас, регалій і атрибутів царської влади. Мабуть, ці самі ідеї відображають сцени з життя скіфів на чортомлицькій вазі і на золотій пекторалі з Товстої Могили. В першому випадку художник зобразив ловлю, приборкання і сідлання коней. На пекторалі зображено стійбище кочовиків. Мирна повсякденна буденна праця. Юнаки доять овець і зливають молоко. Два дорослих скіфи, відклавши вбік горити, шиють вбрання з овечої шкури. Люди оточені вівцями, козами, конями, коровами з телятами. Чудовий рослинний орнамент служить фоном для цієї сцени. Все зображення проникнуте м'яким ліризмом і любов'ю до людей, природи, тварин, привільного степового побуту.

Кочовий побут і патріархальні звичаї не могли затримати реального процесу розкладу суспільства, яке зберігало тільки зовнішню форму родових зв'язків. Саме цей процес став однією з основних причин занепаду скіфської могутності й розпаду Скіфії.

Точно вирішити питання про існування держави у скіфів і час її виникнення лишається неможливим. Найдостовірнішою можна вважати думку, що скіфське суспільство у своєму розвитку досягло ранньокласових відносин і державності, заснованої на експлуатації рабів, збіднілих родичів і данницькій залежності підкорених племен. У цьому відношенні суспільний лад скіфів міг бути близьким до державного устрою багатьох інших кочових народів стародавнього світу і середньовіччя.

Як ми бачемо соціальний лад землеробських племен Скіфії за зовнішніми ознаками мало чим відрізнявся від існуючого у степових кочовиків. У землеробських племен також склалася військова організація з ополченням із озброєного дорослого чоловічого населення. Виділилась сильна влада вождя і військово-родової аристократії. Основу війська становила важкоозброєна кіннота. Існувало патріархальне рабство, форми і вияви якого були такими ж, як і в степових скіфів.

Хоча, мені здаеться, що можна зазначити про майнові та соціальні відмінності у землеробських племен виявлялися менш різко, ніж у степових кочовиків. При осілому веденні господарства кількість худоби у приватному володінні була обмеженою. Оброблювана земля перебувала у власності родової общини й періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Цей порядок землекористування сприяв збереженню економічного значення великих патріархальних сімей і стримував зростання приватної власності. За таких умов родоплемінний устрій мав не тільки зовнішні ознаки, а й реальну економічну сутність, лишаючись головною формою суспільних відносин.

У данницькій залежності від степових скіфів перебували і землеробські племена. Це, безперечно, лягало на них важким тягарем. Намагаючись максимально застерегти себе від небезпеки збройних нападів і зберегти певну незалежність, вони змушені були створювати й підтримувати систему укріплених поселень.

Мені здаеться, що повну характеристику взаємин землеробського населення, що жило в Криму, зі степовими скіфами дає Страбон. «Номади, — пише він, - займаються більше війною, ніж розбоєм, і війни ведуть за данину: віддавши землю у володіння звиклим займатися землеробством, вони задовольняються одержанням встановленої помірної данини... а в разі несплати... починають з ними війну... А не платять їм ті, хто впевнений у своїх силах так, що може або легко відбити нападаючих, або перешкодити вторгненню... А землероби, хоч і здаються щодо войовничості людьми більш мирними і більш цивілізованими, будучи користолюбними і контактуючи з морем, не втримуються від розбоїв і тому подібних засобів збагачення». Ця розповідь повністю відповідає відносинам, що існували між кочовими скіфами і землеробським населенням Лісостепу.

Незвертаючи уваги на залежне становище, землеробські племена Скіфії не втратили самоуправління і зберегли повну самостійність у господарському житті. Вони володіли зброєю, мали своїх вождів і старійшин, жили за своїми законами.

Військово-родова верхівка намагалася підтримувати союзницькі відносини з панівними верствами царських скіфів, одержуючи певні вигоди від участі у воєнних походах, а також від торговельних контактів, здійснюваних за їх посередництвом з кочовим населенням Степу, грецькими колоніями Північного Причорномор'я, фракійцями, савроматами та ін.

Завдяки недосконалому, але доволі локонічному на той час саспільному устрою Скіфія довгій час понувала на тереторії сучасної України, але з кінця 4 ст. до н. е. могутність Скіфії слабшає, і її територія поступово скорочується. Більша частина населення під натиском сарматів відходить на Кримський півострів. Тут, у долині Салгиру, виникає скіфське місто з грецькою назвою Неаполь, що стало столицею Скіфського царства в Криму.