Фальсифицируемость и эпистемология

 

Проаналізувавши практику розгляду судами справ про усиновлення, ми робимо висновок, що перед нами постає ціла низка питань, що потребують з’ясування під час розгляду та вирішення справ.

По-перше, необхідно з’ясувати саме поняття усиновлення та мету, з якою проводиться процедура. Для цього необхідно звернутися до Сімейного кодексу України, де Ст. 207 роз’яснює: усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Ч. 2 цієї ж статті наголошує на тому, що усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Усиновленою може бути дитина, проте, проаналізувавши судову практику, необхідно наголосити на тому, що у виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення, керуючись таким положенням Голосіївський районний суд у м. Києві задовольнив заяву про усиновлення повнолітньої особи задля забезпечення можливості побачень завника з сином.

Наступним пунктом є те, що дитина може бути усиновлена лише дієздатними особами, не молодше 21 року, і окрім того іноземцями, які обов’язково повинні перебувати у шлюбі, прикладом для цього є рішення Тульчинського районного суду Вінницької області, що задовольнив заяву громадянина Португалії та громадянки Іспанії про усиновлення дитини, покинуту в пологовому будинку. Окрім того, закон вимагає, щоб іноземці, які бажають всиновити дітей, знаходилися на обліку у центральному органі виконавчої влади.

Слід вказати на те, що усиновлення відбувається за вільною згодою її батьків, така згода повинна бути безумовною і посвідченою нотаріусом (Ст. 217 СКУ), зважаючи на таку вимогу закону у справі, розглянутій Біляївським районним судом Одеської області, до суду було подано нотаріально засвідчену згоду матері дитини на усиновлення її законним чоловіком.

Однак існують випадки, коли усиновлення може проходити без згоди на це батьків, такий випадок був розглянутий Котовським міськрайонним судом Одеської області. З матеріалів справи вбачалося, що дійсний батько дитини від 2010 року визнаний безвісно відсутнім, він не спілкується з дитиною, не виховує її, а отже, на думку суду, втратив моральне та юридичне право бути батьком своєї дитини і не може дати їй належного догляду. Виходячи з цього, суд робить висновок, що згода дійсного батька не потрібна і удочеріння відповідає інтересам дитини.

Окрім того, закон надає можливість змінити відомості про дату народження та місце народження дитини, прізвище, ім’я, по-батькові усиновленої дитини.

У ЦПК України справам про усиновлення присвячена Глава 5 Розділу IV, що дає змогу констатувати – усиновлення на сьогоднішній день є досить поширеним явищем і врегулювання питань, пов’язаних з цим інститутом сімейного права,потребує обов’язкової участі суду.

 

Фальсифицируемость и эпистемология

Карл Поппер внёс большой вклад в разработку принципов научного познания. Для решения философской проблемы демаркации (отделения научного знания от ненаучного), он предложил критерий фальсифицируемости, который также известен как критерий Поппера. В своих работах Поппер рассматривал многие философские проблемы, такие как проблема индукции, сформулированная еще Д.Юмом, и т. н. трансцендентальный вопрос И.Канта. Поппер, признавая объективность и абсолютность истины, отвергал индуктивный характер научных гипотез, и считал что научные гипотезы появляются в результате априорных суждений, которые, однако, могут быть подвержены ошибкам (принцип фаллибилизма)^[4]. В этом Поппер не согласен с Кантом, который полагал, что апостериорное знание о мире, основывается на истинных априорных интуициях^[2]. Поппер доказывал, что требовать, чтобы научное знание было оправданно — нерационально.

Именно К.Поппер ввёл понятие фальсифицируемости (лат. falsus — ложный) — необходимого условия признания теории или гипотезы научной. Представители логического позитивизма в качестве критерия демаркации науки и не-науки выдвинули принцип верификации. Поппер показал необходимость, но недостаточность этого принципа, и предложил в качестве дополнительного критерия демаркации метод фальсифицируемости: только та теория научна, которая может быть принципиально опровергнута опытом. «Догму значения или смысла и порождаемые ею псевдопроблемы можно устранить, если в качестве критерия демаркации принять критерий фальсифицируемости, то есть по крайней мере, асимметричной или односторонней разрешимости. Согласно этому критерию, высказывания или системы высказываний содержат информацию об эмпирическом мире только в том случае, если они обладают способностью прийти в столкновение с опытом, или более точно — если их можно систематически проверять, то есть подвергнуть (в соответствии с некоторым „методологическим решением“) проверкам, результатом которых может быть их опровержение».

Поппер обернул возможность постоянно ошибаться в пользу науки и сказал: «научное исследование должно быть посвящено тому, чтобы не подтверждать научную теорию, а опровергать ее. К научным отнести только те теории, для которых можно найти потенциальные фальсификаторы, то есть противоречащие теории предположения, истинность которых опять же обнаруживается в опыте». Методологическое правило Поппера: «ученый, найдя такой фальсификатор должен немедленно отказаться от своей теории и разрабатывать следующую теорию». В смене научных теорий и заключается позитивная роль ошибки.