Майкл Гербер

Це державний правоохоронний орган спеціального призначення, основною функцією якого є підтримання належного рівня державної безпеки України.

На службу безпеки покладається захист державного суверенітету України, конституційного ладу, територіальної цілісності України, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, а також законних інтересів держави та громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань з боку окремих організацій та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань служби безпеки входить також: попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинності.

Умовно, всі повноваження служби безпеки можна поділити на 3 групи:

- Розвідувальна діяльність. Це діяльність наших спецслужб на території інших держав на користь Україні.

- Контор-розвідувальна діяльність. Це боротьба на території України із іноземними спецслужбами.

- Боротьба із корупцією та організованою злочинністю.

Служба безпеки має чітко визначену структуру центральних та територіальних підрозділів, які ніколи не знаходяться у подвійному підпорядкуванні, крім того у підпорядкуванні служби безпеки не знаходяться інші органи виконавчої влади.

Систему служби безпеки складають:

- Центральне управління служби безпеки.

- Підпорядковані йому регіональні органи.

- Органи військової контор-розвідки.

- Спеціальні військові формування.

- Навчальні та науково-дослідні заклади служби безпеки.

Організаційна структура служби безпеки затверджується президентом України.

В якості окремого підрозділу при службі безпеки України діє антитерористичний центр.

Міністерство оборони.

Є органи військового управління, в підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Основні завдання:

- Формування і реалізація державної політики з питань національної безпеки в воєнній сфері.

- Формування політики в сфері оборони та військового будівництва, а також в сфері військової освіти та науки.

- Здійснення військово-політичного та адміністративного керівництва збройними силами.

- Забезпечення формування військово-технічної політики збройних сил.

- Формування військової кадрової політики.

Міністерство надзвичайних ситуацій.

Є головним органом в системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення державної політики у наступних сферах:

- Цивільного захисту населення.

1. Рятувальної справи та гасіння пожеж.
2. Державного нагляду в сфері техногенної, пожежної та промислової безпеки.
3. Погодження з радіоактивними відходами та ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи.
4. Травматизму невиробничого характеру.
5. Гідрометеорологічної діяльності.

Основними завданнями міністерства надзвичайних ситуацій є формування та реалізація політики у вищезазначених сферах, а також керівництво підлеглими міністерству ЦО виконавчої влади.

Підлеглі:

1. Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки.
2. Державне агентство з управління зони відчуження.
3. Державна інспекція техногенної безпеки України.

3.2. Міністерство закордонних справ є головним органом в системі ЦО виконавчої влади, яке займається формуванням та забезпеченням державної зовнішньої політики.

Формування і забезпечення державної зовнішньої політики включає в себе такі види діяльності:

1. Забезпечення проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток економічних, політичних, гуманітарних, наукових та інших зв’язків з іноземними державами та міжнародними організаціями.
2. Забезпечення дипломатичними засобами захисту та зміцнення незалежності державного суверенітету, безпеки і територіальної цілісності України.
3. Участь в забезпеченні державної зовнішньоекономічної політики та політики інтеграції України в світову економічну систему.
4. Сприяння входженню України до світового інформаційного простору, піднесення її міжнародного авторитету та формування іміджу України як надійного та передбаченого партнеру.
5. Участь у формуванні державної політики спрямованої на інтеграцію України у європейський економічний, політичний та правовий простір з метою набуття членства в ЄС та продовженням партнерства з НАТО.
6. Забезпечення розвитку зв’язків із закордонними українцями та їх громадськими організаціями.
7. Внесення на розгляд президента та інших органів влади пропозицій щодо реагування на важливі та резонансні події в світі.
8. Забезпечення органів влади необхідною інформацією для здійснення ними зовнішньою та внутрішньої політики.
9. Формування та розвиток відноси державної дипломатичної служби та здійснення функції дипломатичного протоколу.

Особливістю міністерства закордонних справ є те, що всі його територіальні підрозділи знаходяться за межами України.

Такі територіальні підрозділи поділяються на 3 групи в залежності від виконуваних ними функцій:

1. Дипломатичне представництво України за кордоном.
2. Консульські установи.
3. Місії України за кордоном.

Дипломатичне представництво є постійно діюче установою України за кордоном.

В кожній країні може бути лише одне дипломатичне представництво.

Основними функціями дипломатичного представництва є:

1. Офіційне представлення України, а також підтримання із державою перебування офіційних міждержавних відносин.
2. Захист інтересів України, а також прав та інтересів громадян та юридичних осіб України в країні перебування.
3. Ведення офіційних переговорів з урядом країни перебування.

Крім цього дипломатичне представництво займається з’ясуванням всіма законними способами становища та подій в країні перебування та інформує про них відповідні органи України.

Крім того займається розповсюдженням інформації про Україну в країні свого перебування

На відміну від дипломатичних представництв в країні перебування може бути декілька консульських установ які створюються в місцях проживання великої кількості громадян України або українців громадян інших держав.

Основною функцією консульських установ є захист прав та інтересів фізичних та юридичних осіб України і країні перебування.

Консульські установи сприяють розвитку дружніх відносин України з іншими державами, а також розширення економічних, санітарних, культурних, спортивних зв’язки та туризму із країною перебування, а також сприяють підтриманню контактів з вихідцями з України та їх нащадків.

Місії розміщуються в тих країнах з якими в України не має офіційних дипломатичних відносин. Основною функцією таких органів входить збір інформації про політичну та соціальну ситуацію в країні перебування та ознайомлення з нею офіційні органи України.

3.3. Головним органом управління юстиції України є міністерство юстиції України.

Систему органів управління юстиції складають:

1. Міністерство юстиції.
2. Державна архівна служба.
3. Державна виконавча служба.
4. Державна пенетеціарна.
5. Державна реєстраційна служба.
6. Державна служба з питань захисту персональних даних.

Основними завданнями міністерства юстиції є:

1. Формування та забезпечення державної правової політики та адаптація законодавства України до законодавства ЄС.
2. Формування та забезпечення реалізації архівної справи, страхування, виконання покарань, діловодства, реєстрації фактів, подій та документів.
3. Забезпечення представництва України в Європейському Суді з прав людини.
4. Організація роботи нотаріату.
5. Експерте забезпечення правосуддя.
6. Протидія легалізації або відмивання доходів одержаних злочинним шляхом та фінансування тероризму стосовно сфери діяльності нотаріусів, адвокатів та інших осіб, які надають юридичні послуги.
7. Здійснення міжнародно-правового співробітництва з усіх правових питань.

Управління внутрішніми справами.

1. Поняття та організаційно-правові засади управління внутрішніми справами.
2. Система та структура органів внутрішніх справ.
3. Міліція, поняття, повноваження та структура.

1. Управління в галузі внутрішніх справ – це виконавчо-розпорядча діяльність державних органів та спеціально уповноважених громадських організацій, спрямованих на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів, громадського порядку та громадської безпеки, боротьбу зі злочинністю та ліквідація умов та причин, що її породжують.

Діяльність органів внутрішніх справ регулюється цілим рядом нормативних актів: головним із них є Закон України «про міліцію», «про оперативно-розшукову діяльність», «про дорожній рух», «про правові основи боротьби з злочинністю».

Цими законами визначаються основні повноваження та напрями діяльності різних підрозділів міністерства внутрішніх справ.

Сама внутрішня структура міністерства внутрішніх справ визначається вже підзаконним актом, яким є положення «про міністерство внутрішніх справ».

Управління органами внутрішніх справ є надзвичайно складним процесом, оскільки органи МВС мають надзвичайно складну систему і структуру.

Тому, управління внутрішніми справами мають 2 напрямки реалізації:

- Зовнішнє управління - це є власне правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ.

Вона полягає у забезпеченні безпеки громадян, захисті їх прав, свобод та законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і закриття злочину, а також розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист усіх форм власності від злочинних посягань; притягнення порушників до відповідальності.

- Внутрішнє управління – пов’язаний із організацією та координуванням численних підрозділів органів внутрішніх справ та забезпечення їм чіткої та злагодженої діяльності на виконання ними зовнішньо-управлінських функцій.

2. Міністерство внутрішніх справ є найбільш складно організований центральним органом виконавчої влади, що відображається у побудові його системи та структури.

Слід розрізняти поняття структури та системи органів внутрішніх справ.

Структура органів МВС – це внутрішній поділ органу на галузеві структурні підрозділи, кожен з яких займається закріпленим за ним видом правоохоронної чи організаційної діяльності.

Система органів внутрішніх справ побудована з урахуванням адміністративно-територіального устрою України і являє собою територіальні підрозділи міністерства внутрішніх справ.

Кожний територіальний підрозділ поділяється на галузеві структурні підрозділи, подібні до структурних підрозділів міністерств.

Структура МВС складається із галузевих підрозділів, кожен з яких підпорядковується міністру або одному із його заступників.

Крім міністра, структурні підрозділи очолюють перший заступник міністра, заступник міністра та заступник міністра-керівник апарату.

Міністру підпорядковуються наступні структурні підрозділи:

- Головне управління внутрішніх військ.

- Служба міністра.

- Департамент внутрішньої безпеки.

- Головне слідче управління.

- Управління зв’язків із громадськістю

- Також, міністр координує діяльність Державної міграційної служби.

Перший заступник міністра очолює:

- Головний штаб МВС.

- Головне управляння інформаційного забезпечення.

- Відділ спеціального зв’язку.

- Міліцію громадської безпеки.

До складу міліції громадської безпеки входять:

- Управління ДАІ.

- Департамент охорони громадської порядку.

- Ветеринарна міліція.

Заступник міністра очолює такі підрозділи:

- Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю

- Департамент кримінальної міліції.

Кримінальна міліція включає в себе:

- Головне управління карного розшуку.

- Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю.

- Головне управління оперативної служби.

- Головне управління оперативно-технічних заходів.

- Управління боротьби з кіберзлочинністю та торгівлею людьми.

- Управління по боротьбі з незаконним обігом наркотиків.

- Відділ кримінальної міліції в справах дітей.

- Підрозділ Інтерполу України.

До відання заступника міністра-керівника апарату (підрозділи МВС, які здійснюють внутрішньо-системне управління):

- Департамент кадрового забезпечення.

- Департамент фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку.

- Департамент матеріального забезпечення.

- Управління юридичного забезпечення.

- Режимно-секретне управління.

- Управління документального забезпечення.

- Управління медичного забезпечення та реабілітації.

- Управління міжнародних зв’язків.

- Управління фінансовою інспекцією.

Розподіл повноважень МВС відбувається таким чином:

Перший заступник та заступник міністра здійснюють керівництво зовнішньо-управлінської діяльності МВС, а міністр та заступник міністра-керівник апарату здійснюють управління внутрішньо-управлінської діяльності.

До структури міністерства також входить Колегія, яка не є постійно діючим підрозділом МВС, а створюється для вирішення поточних питань, що виникають перед міністерством. Вона діє в складі міністра, його заступників, керівників структурних та територіальних підрозділів міністерства, а також керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МВС. Рішення Колегії оформлюється та впроваджується в життя наказами міністра.

Система органів внутрішніх справ складається із таких територіальних підрозділів:

- Обласні управління внутрішніх справ.

Керують начальники, які призначаються Президентом за поданням міністра МВС.

Обласні управління складаються із таких же самих підрозділів, як і міністерства. Також в них може створюватись колегія, для вирішення поточних питань.

- Районні управління внутрішніх справ.

- Міські та міськрайонні управління внутрішніх справ.

Районні, міські та міськрайонні управління очолюються начальниками, які призначаються вже міністром внутрішніх справ за поданням начальника відповідного обласного управління внутрішніх справ.

Внутрішня структура районних, міських та міськрайонних внутрішніх справ така ж сама як і міністерства та обласних управлінь.. Проте не обов’язково створювати окремий підрозділ відповідного управління, а часто призначається лише посадова особи, яка відповідає за відповідний галузевий напрямок діяльності.

Крім того, на місцевому рівні існує один галузевий структурний підрозділ, якого немає ні на рівні міністерства, ні на рівні обласних управлінь внутрішніх справ. Таким підрозділом є підрозділ дільничних інспекторів.

3. Самостійно опрацювати Закон України «про міліцію»: які основні завдання та повноваження міліції, які існують підрозділи та прочитати організаційну структуру, які посадові особи їх очолюють та яким чином вони призначаються на посаду та звільняються з посади.

Тема 27. Адміністративні послуги.

1. Поняття та ознаки адміністративних послуг.
2. Недоліки існуючої практики надання адміністративних послуг.
3. Плата за адміністративні послуги.
4. Шляхи підвищення якості надання адміністративних послуг.
5. Визначення стандартів якості адміністративних послуг.

1. Адміністративні послуги є одним із найновіших інститутів адміністративного права України.

Запровадження якого дозволить оформити адміністративне право саме як публічно-сервісну галузь права.

Адміністративні послуги є різновидом державних послуг, які надаються органами державної влади та місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день адміністративні послуги мають мінімальний рівень правового регулювання. Планується, що даний інститут адміністративного права буде врегульований спеціальним законом, який би визначав поняття, ознаки, види адміністративних послуг, а також загальні стандарти та принципи їх надання.

На сьогоднішній день адміністративні послуги регулюються на рівні 2-х постанов КМУ, перший з яких називається «тимчасовий порядок надання адміністративних послуг»; 2 постанова «методика визначення собівартості власних адміністративних послуг.

Також, надання адміністративних послуг регулюється на рівні наказів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, якими встановлюється перелік адміністративних послуг та розмір плати за них, які надаються окремими органами виконавчої влади.

Адміністративна послуга – це послуга, яка є результатом здійснення суб’єктом повноважень адміністративного акту спрямованого на реалізацію та захист законних прав та інтересів осіб, а також на виконання особо зазначених законом обов’язків, які приймаються за зверненням фізичної або юридичної особи.

Ознаки:

- Адміністративна послуга надається виключно за заявою фізичної або юридичної особи.

- Послуга надається для забезпечення умов реалізації суб’єктивних прав конкретної особи.

- Адміністративна послуга надається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування виключно шляхом реалізації їх владних повноважень.

- Права особи на отримання послуги та повноваження органу по її наданню повинні бути безпосередньо передбачені у законодавстві.

- Результатом надання адміністративної послуги завжди є адміністративний акт – це є різновид індивідуального акту управління, яким особа наділяється певними правами та обов’язками.

До адміністративних послуг належать:

- Видача документів дозвільного характеру (дозволи, ліцензії, сертифікати, атестати).

- Проведення реєстраційних дій щодо фактів, суб’єктів, прав, легалізація їх, а також нострифікація та верифікація (підтвердження дійсності).

- Інші види діяльності, не залежно від назви, в результаті провадження яких фізичним та юридичним особам надається або підтверджується певний юридичний статус або пакт.

До адміністративних послуг не може належати:

- Контрольна діяльність (перевірки, інспекції, ревізії).

- Освітні, медичні та господарські послуги, які надаються органами влади, а також державними підприємствами, установами та організаціями.

- Діяльність органів по копіюванню, ламінуванню документів, а також діяльність по ознайомленню із нормативними актами та інформаційна діяльність.

2. Сучасна організація надання адміністративних послуг характеризується багатьма вадами, які мають як об’єктивний так і суб’єктивний характер.

Об’єктивні недоліки практики надання адміністративних послуг пов’язаний із недоліками законодавства. А саме відсутністю єдиних стандартів надання адміністративних послуг та розписаних процедур по наданню послуг.

До об’єктивних недоліків належить:

- Адміністративні органи, які зобов’язані надавати адміністративні послуги розпорошенні територіально, тож їх відвідування вимагає від приватної особи витрачання значних зусиль та ресурсів.

- В більшості органів встановлені обмеження щодо днів та годин прийому громадян, при чому далеко не завжди з урахуванням критерію зручності для приватних осіб.

- Відсутня достатня інформація для громадян про порядок отримання послуг.

- Строки встановлені для надання деяких послуг є необґрунтовано тривалими або не визначені взагалі, що призводить до необґрунтованого затягування розгляду справи.

- Наявність суперечливого правового регулювання окремих процедурних питань.

Надання адміністративних послуг є видом адміністративного процесу. Саме тому, до цієї процедури повинні ставитися всі вимоги, які мають адміністративні процедури.

Тобто порядок надання кожної послуги повинен поділятися на стадії та етапи із зазначенням строків її здійснення та переліком обов’язкових документів, які видаються по закінченню кожної стадії.

- Поширеність практичного примушування приватних осіб до отримування супутніх платних послуг ксерокопіювання або консультування, оформлення відносин через договори та сплати благодійних внесків.

Головною вадою суб’єктивного характеру є особисте відношення службовців до осіб, які звертаються до них за послугами:

- Ставлення до приватної особи як до прохача, неналежне відношення до таких осіб.

- Вимагання документів, які не передбачені законодавством, або у формі непередбаченій у законодавстві.

- Свідоме порушення строків надання окремих видів послуг.

3. Найбільшого впорядкування на сьогоднішній день вимагає проблема оплатності адміністративних послуг, оскільки за сьогодні за різні види адміністративних послуг стягуються різні форми платежів, які ідуть не до державного чи місцевого бюджету, а сплачуються державним структурам.

Крім того проблемою є визначення адекватного розгляду оплати адміністративних послуг.

Більшість адміністративних послуг повинна бути платною, по причині надання адміністративних послуг.

Оскільки одні особи не звертаються за даними послугами, а інші користуються ними регулярно.

Більше того, надання таких послуг передбачає в подальшому отриманні прибутку чи певних благ особою, яка таку послугу отримує.

Оплатність послуг допомагає запобігати корупції.

Плата за послуги, може бути дієвим інструментом для стимулювання якісного надання послуг службовцями. Особливо, якщо від цих коштів залежить фінансування адміністративного органу та оплата праці службовців.

Окрема категорія послуг повинна бути безплатна:

- Послуги державного пенсійного чи соціального забезпечення.

- Послуги в справах, які безпосередньо стосуються реалізації основних прав і свобод людини.

- Послуги, у випадках коли їх вартість настільки низька, що витрати на оплату послуги перевищують її саму вартість.

Існують вимоги визначення плати за адміністративні послуги:

- Плата потрібна встановлюватися у нормативному акті та чітко фіксованого розміру.

- Вартість послуги повинна наближуватись до собівартості надання тієї чи іншої послуги.

- Вартість послуги повинна визначатись обов’язковим проведенням попередніх консультацій із майбутніми споживачами послуг.

Існують випадки коли розмір плати за послугу може бути значно вище за його собівартість:

- Пов’язані із підвищеними вимогами особи щодо надання таких послуг.

- Особа, яка отримує послугу, отримуватиме надприбутки, а самі послуги можуть вступати в конфлікт з інтересами суспільства.

Передбачається ввести дві схеми сплати адміністративних послуг:

- Якщо розмір плати за послугу не високий, а ймовірність прийняття негативного рішення не значна, то оплата може здійснюватись разом з поданням заяви на отримання послуг.

- Якщо розмір оплати послуги високий, а також висока можливість отримання негативного рішення, плата за послугу повинна вноситись вже після прийняття рішення.

Також в таких випадках можна окремо стягувати оплату на провадження, яка сплачується навіть у прийнятті негативного рішення.

4. Для покращення якості надання послуг необхідно:

- Чітко розмежувати серед органів виконавчої влади ті органи, які будуть займатися виключно наданням адміністративних послуг та ті органи, які будуть здійснювати інші види виконавчо-розпорядчої діяльності.

На сьогоднішній день в Законі України «про систему центральних органів виконавчої влади» передбачено, що адміністративними послугами будуть займатися переважно державні служби. Проте це не виключає, що й інші органи виконавчої влади будуть надавати послуги. З цією метою у населених пунктах будуть створені спеціальні центри по наданню послуг, які будуть представляти функції по наданню послуг іншими центральними органами центральної влади.

- Зменшення переліку видів адміністративних послуг. Залишивши лише ті послуги, які дійсно важливі для забезпечення публічних інтересів.

Для цього всі послуги, які надаються органами влади необхідно переглянути та систематизувати за наступними критеріями: послуги, надання яких потрібно залишити за державою чи органами місцевого самоврядування; послуги, надання яких може бути передано не державним суб’єктам, але контроль за таким видом діяльності повинен залишатися за державою; послуги, які можуть бути скасовані без шкоди для суспільства та держави.

Така класифікація дозволить зосередити обмежені державні ресурси на реалізації найважливіших державних функцій.

- Максимальна децентралізація органів по наданню адміністративних послуг.

Це наблизить суб’єктів надання послуги до їх споживачів та зекономить час та гроші.

- Докладна регламентація по наданню адміністративних послуг.

Правова визначеність в процедурних питаннях зменшує можливості для зловживань та гарантує правовий захист приватним особам.

Для цього процедура надання послуг повинна виписуватись таким чином, щоб особа подавала лише заяву та необхідний мінімумом документів, а все подальше вияснення обставин щодо отримувача послуг та її надання повинна здійснюватись в середині органів влади. Тобто збір довідок, погоджень, технічної документації повинен здійснюватись силами самого органу, а не покладатися на особу.

В перспективі передбачається запровадити європейський принцип т.зв. «електронного уряду», згідно якого більшість послуг надаватиметься через мережу Інтернет. Це призведе для зменшення особистого контакту особи і службовця, а отже зменшить ймовірність корупції.

- Створення таких умов надання адміністративних послуг за яких державні органи би діяли за принципами приватного сектора.

Характеризується покращенням роботи з персоналом.

Працівники повинні бути заохочені за допомогою системи відповідних стимулів, це стосується системи винагород в залежності від кількості та якості наданих послуг, а також підвищення заробітної плати хоча би до рівня схожих спеціалістів в приватному секторі.

Необхідно застосовувати принципи роботи із клієнтами, властиві приватному сектору. Визначення клієнтської бази, тобто наявних та потенційних клієнтів; вивчення потреб клієнта, тобто якої якості та видів послуг бажає клієнт; розроблення посадових стандартів та критеріїв оцінки роботи з клієнтами; забезпечення споживача правом вибору видів послуг та спосіб їх отримання; забезпечення більшої доступності для клієнтів інформації про надання послуг та системи їх оскарження.

- Створення об’єднаних установ адміністративних органів, які займаються виключно наданням адміністративних послуг.

Створення таких центрів має наступні переваги: в цій установі особа може отримати всі або майже всі адміністративні послуги, які надаються на дані адміністративно-територіальні одиниці; прийом приватних осіб в таких центрах ведеться протягом всього робочого дня і навіть у суботу; в цих центрах розташовується відділення банку, в яких особа може оплатити надану послугу.

- Вдосконалення механізму правового регулювання надання послуг.

Прийняття закону «про адміністративні послуги», який би чітко визначав поняття, ознаки та види послуг, а також прийняття кодексу адміністративних процедур, який би визначав порядок, стадії та етапи надання адміністративних послуг.

5. Під стандартами якості надання адміністративної послуги слід розуміти мінімальні вимоги, які повинен забезпечити адміністративний орган, а також критерії за допомогою яких можна оцінити на скільки споживач послуги буде задоволений її наданням.

При визначені стандартів якості потрібно враховувати такі критерії:

- Результативність надання послуг. Означає, що адміністративний орган повинен спрямовувати свою діяльність на те, щоб задовольнити потребу особи. Метою такої процедури повинне бути надання або відмова у наданні послуг.

- Простота надання послуги. Означає, що вимоги які ставляться до особи для отримання послуги повинні бути найпростішими та обґрунтованими. Спілкування між державними органами (експертизи, погодження, копії документів, підтвердження документів) повинна здійснюватись без залучення особи.

- Строковість, оперативність та своєчасність надання послуги. Означає, що послуга має надаватися не пізніше визначеного строку, по можливості як найшвидше та з урахуванням конкретних потреб особи.

- Зручність та доступність надання адміністративної послуги. Означає, що всі або більшість адміністративних послуг можна отримати в одному місці і там же їх оплатити; можливість особи без непропорційних витрат часу та коштів відвідувати адміністративний орган.

- Чутливість надання адміністративних послуг. Орган та його працівники мають ставитися до особи, як до найважливішого клієнта. Службовець, який спілкується з особою, повинен роз’яснювати її права та обов’язки, повідомляти іншу необхідну інформацію про послугу та сприяти особі в позитивному вирішенні справи.

- Відкритість надання послуги. Означає, що вся інформація, необхідна для надання послуги повинна бути відкритою та легкодоступною. Також працівники органу повинні консультувати споживачів послуг по всіх необхідних питаннях.

- Рівність у наданні послуг. Означає однакове ставлення до всіх клієнтів, та, що однакові справи повинні вирішуватись в однаковий строк та з однаковими вимогами до споживачів.

- Мінімальна (справедлива) вартість послуги. Означає, що вартість послуги не повинна перевищувати вартості фактичних витрат по наданню послуги та передбачати зручність оплати. В результаті отримання послуги, особа не повинна відчувати себе ошуканою державою.

Майкл Гербер

«Предпринимательский миф»

 

Они опьяняют себя работой, чтобы не видеть, в каком положении они находятся.
Олдокс Хаксли

П-миф - это миф о предпринимательстве. Он глубоко укоренился в Америке, и повествует о героизме.

Попытайтесь представить типичного предпринимателя, и в сознании немедленно возникает геркулесовский образ: мужчина или женщина, действующие в одиночку, смело преодолевающие невообразимые препятствия, карабкающиеся по отвесным скалам - и все ради того, чтобы создать собственный бизнес.

Легенда повествует о благородстве, о нечеловеческих усилиях, о следовании высоким идеалам.

Однако, хотя такие люди и существуют, мой опыт говорит о том, что они встречаются редко. Из тысяч людей, с которыми мне приходилось встречаться и работать за последние двадцать лет, лишь немногие были настоящими предпринимателями.

Большинство лишилось геркулесовского образа.

Стремление покорять вершины превратилось в боязнь высоты.

Скалы стали не тем, что покоряют, а тем, за что цепляются.

Истощение было обычным делом, радостное возбуждение - редкостью.

Но разве не были они все когда-то предпринимателями? В конце концов, они начали собственный бизнес. У них должна была быть мечта, заставившая их пойти на такой риск.

Но если так, то куда делась эта мечта? Почему она поблекла?

Куда делся предприниматель, начавший этот бизнес?

Ответ прост: предприниматель существовал лишь одно мгновение.

И затем все закончилось. В большинстве случаев - навсегда.

Если предприниматель хоть как-то выжил, то только в качестве мифа, развившегося из неправильного понимания того, кто идет в бизнес и почему.

Неправильное понимание, дорого стоившее нашей стране - дороже, чем мы можем себе вообразить - впустую израсходованные ресурсы, упущенные возможности, напрасно прожитые жизни.

Это неправильное понимание, этот миф, я называю П-мифом, мифом предпринимательства.

В нашей стране этот миф берет начало в романтическом заблуждении, что мелкие предприятия организуются предпринимателями, хотя в большинстве случаев это неверно.Кто же тогда организует в Америке мелкие предприятия? И зачем?