Був знайдений і проведений єдинийпринцип рішення цієї проблеми —принцип діяльності — актив­ності суб'єкта пізнання, що створював у навколишній реальності свій об'єкт.

3. Суб'єкт розглядається (за традицією, що похо­дить ще від Декарта) як носій активності, об'єкт — як та частина реальності, на яку спрямовано увагу суб'єкта, промінь його активності.

4. Принцип активності і пізнавальної самостійнос­ті суб'єкта витікає з ідея саморозвитку як результату такого розв'язання суперечностей всередині суб'єкта чи об'єкта, що приводить до нової якості. Суперечність розглядається не тільки як логічний, а й як гносеологічний і онтологічний феномени. Це означає, що суперечність є не помилкою в розмір­ковуванні, а загальним джерелом розвитку буття, а також умовою пізнання цього буття. Вищого розвитку таке розуміння досягає в системі Геґеля. Для нього суперечність — це збіг логічного, онтологічного і гно­сеологічного начал — збіг логіки, діалектики і теорії пізнання.

5. Абсолют у вченнях мислителів німецької кла­сичної філософії розуміється як розгортання якогось логічного процесу у світі, що можна побачити за зо­внішньою, емпіричною реальністю. Таким чином, у німецькій філософській класиці в цілому відбуваю­ться деперсоналізація і пантеїзація Бога — тут знову можна побачити продовження традиції філософії Нового Часу.

Отже, німецьку класичну філософію можна розглядати як єдину філософську систему, хоча й су­перечливу, але єдину, тому що кожний наступний фі­лософ прагне розв'язати суперечності системи свого попередника і загальна логіка розвитку веде від однієї системи до іншої.

Коли Геґель стверджував, що "філософія є епоха, схоплена думкою", він мав на це серйозні підстави. В усякому разі німецька класична філософія наскрізь пронизана струмами часу, що її породив, і щоб про­никнути в глибину її мислення про людину, необхідно упіймати й утримати думкою образ тієї епохи.

Що ж це була за епоха?

Епоха німецької класики — це епоха буржуазних революцій і контрреволюцій. Але де? Звичайно, у Франції, а не у феодальній Німеччині, що була охоп­лена чварами майже двохсот дрібних, розрізнених князівств. Проте філософське і соціально-політичне життя не синхронне. Переживаючи умоглядно, з боку, інтенсивне політичне життя і боротьбу французів, германські мислителі реалізували свій потенціал у створенні "німецької теорії французької революції".

Епоху німецької класичної філософії характеризує те, що в цей час темп зміни одних суспільних відно­син іншими став стрімким, і сформувався принципово новий тип мислення. Для того, щоб ідея розвитку стала актуальною, необхідно, щоб кардинальні зміни в сус­пільному житті відбулися на очах одного покоління — тоді вони можуть стати об'єктом аналізу.

Важливо зазначити, що німецька класична філо­софія — пряма наступниця протестантської Рефор­мації. Іншими словами, вона могла виникнути тіль­ки на ґрунті протестантської культури. Але не варто забувати, що майже всі представники німецької фі­лософської класики за освітою теологи. Гейне стверджував, що філософська революція в Німеччи­ні — неминучий наслідок релігійної революції, здій­сненої Лютером.

Які ж ідеї протестантизму ввійшли до німецької філософії? У першу чергу, це ідея раціонального трак­тування релігійних істин, необхідності їх розуміння. По-друге, — це ідея інтимного спілкування людини з Абсолютом, ідея свободи і суверенності людини. У людині стільки людини, скільки в ній свободи. Але як стати вільним? По суті, розв'язанням цієї проблеми і зайнята вся німецька класична філософія: вона схо­диться на шеллінгівському афоризмі — "свобода — альфа і омега моєї філософії". І німецька класична філософія відповідає: звільнення приходить через пі­знання.

б) Г.В.Ф. Гегель: "Найсуттєвіше — шлях";

Не маючи можливості приділити тут гегелівській системі тієї уваги, на яку вона заслуговує насправді, ми спробуємо показати деякі найголовніші "крокви", на яких тримається ця грандіозна філософська спору­да. Стрижнями гегелівської філософії є:

1) принцип розвитку;

2) принцип конкретного.

Спробуємо розкрити внутрішній потенціал цих принципів. Геґель виходив із загального для всіх німець­ких класиків посилання: для того, щоб стати дійсно фі­лософським, Мислення повинно стати тотожним Буттю, тобто відобразити його в усій повноті думки.

Але людина, яка намагається осмислити світ, постійно забуває головну трудність: думка за своєю природою фіксована, а життя плинне. Свідомість, прагнучи утримати й осмислити дійсність, змушена працювати в режимі "стоп-кадру", тобто зупиняти і виражати в словах послідовні стани того нестримного потоку, що є реальністю.

Спробою наздогнати цю плинність світу і є діалек­тика. Вона являє собою таке надзусилля думки, що з'єднує, переплавляє суперечності, розділені і розве­дені розумом на різні полюси, показуючи, як у реаль­ності вони безперервно взаємопереходять одна в одну й існують одна в одній. Прийоми, канони і закони такого розумового мистецтва і задає Геґель.

Головне полягає в тому, що треба раз і назавжди покінчити з догматично наївним уявленням про істи­ну як про якусь остаточну відповідь, яку ми можемо одержати в процесі дослідження. "Їстина не є викарбувана і покладена до кишені монета. Вона — про­цес..." — пише Геґель.

Істина — не кінцевий пункт шляху, а сам шлях, узя­тий в цілому. В знаменитій "Феноменології духу" Геґель наводить образну аналогію: снігова куля є не що інше як спресований шлях, який ця куля намотує на себе. Так і людина. І не тільки щодо її біографічного життєвого шляху — вона несе в собі і шлях усього людства і всю еволюцію, пройдену Абсолютним Духом.

Людина потрібна Богові для самосвідомості, люд­ська свідомість — це дзеркало, в якому Божественний Дух бачить свій власний зміст, що був у ньому у згор­нутому вигляді і до початку світу, але тільки тепер повністю себе розгорнув. Ми можемо уявити собі Абсо­лютну Ідею до початку творення (або, висловлюючись гегелівською мовою, до свого відчуження в природу), ніби якийсь фільм, що записаний на плівку, яка згор­нута на котушку. Тоді історія світу буде подібна пе­регляду цього фільму (перемотуванню плівки), хоча весь зміст стрічки "невидиме" вже містився в ній. За­вдяки цьому прикладу стає зрозумілим, чому смисл світового процесу — в самому пройденому шляху, а не в тому чи іншому кінцевому пункті призначення, так само, як і смисл фільму — не в останньому кадрі, а у всій кінострічці.

Так ідея тотального розвитку стає наскрізним принципом гегелівської діалектики. З цих міркувань витікає знаменитий ноогенетичний закон Гегеля: люди­на у своєму індивідуальному духовному розвитку відтво­рює в стиснутому вигляді загальний духовний розвиток людства. "...Окремий індивід є недосконалий дух... Індивід, субстанція якого — дух вищий, пробігає це минуле... як форми, вже залишені духом, як етапи шляху, вже розробленого і вирівняного; таким чином, щодо пізнання ми бачимо, як те, що в ранні епохи обіймало зрілий дух мужів, зведено до пізнань, вправ і навіть ігор хлоп'ячого віку..." (Гегель Г. В. Ф. Соч. — М., 1959. — Т. 4. — С. 14—15).

Саме так Гегель обґрунтовує свою роль останнього провісника Абсолютного Духу. І тут його система ди­вним і фатальним чином суперечить методу. Вона претендує вмістити в себе істину. Але це можна зро­бити лише "заарештувавши істину";, що все менше стає схожою на процес і шлях.

* * *

Заковані в броню своїх систем, на межі часу і вічності нашої пам'яті стоять чотири лицарі німець­кої класичної філософії — Кант, Фіхте, Шеллінг і Гегель. Над ними проносяться сторіччя, але ці ли­царі духу залишаються значимими для нас — як ті, що пройшли шлях теоретичного філософування до його меж.

Саме після них і завдяки їм людина зніме маску суб'єкта і знову стане людиною.

Але це буде вже зовсім інша людина.

 

4. Поняття класичної, некласичної та новокласичної філософії.

Останнім часом стало усталеною традицією ві­докремлювати некласичну філософію від класичної шляхом переходу від загального до індивідуального, від пізнання універсальних законів буття до розу­міння людини в усій повноті її неповторного існу­вання. Отже, некласичну філософію можна було б визна­чити як підхід до людини, що орієнтований на домінан­ту особливого над загальним, а проблем людського існу­вання — над теоретико-пізнавальними проблемами. Але таке визначення некласичної філософії породжує два принципових питання, відповіді на які в його межах неможливі:

1. Як пояснити існування філософських поглядів, подібних марксизму, які, почавши з людини й особ­ливого, дійшли до позаособистісного і до первинності загального?

2. Як пояснити факт існування в класичній філо­софії Нового Часу містицизму (Якоб Беме) і висунен­ня на перший план проблем людського існування (Блез Паскаль)?

Безумовно, ці випадки можна назвати винятками, елементами некласичного в класичному і навпаки. Проте, чи не приховується за ними більш суттєва роз­біжність класичної і некласичної філософії — та роз­біжність, що прояснить причину повороту філософії від буття світу взагалі до буття людини?

Фундаментальною відмінністю класичної і не­класичної філософії є в першу чергу їх ставлення до трансцендентного. Трансцендентне — все те, що виходить за межі на­шого повсякденного досвіду і, в християнській куль­турі, у вищому своєму прояві є триєдиний Бог та без­смертна душа, спрямована до Бога. Для класичної філософії трансцендентне є особливим буттям, яке або породжує емпіричну реальність, залишаючись відчуженим від неї, або перебуває в тотожності з нею. Навіть пантеїстична точка зору припускає ре­альність трансцендентного, хоча б як спрямованість світу до якогось кінця. Таким чином, під класичною філософією можна розуміти філософію, що виходить з онтологічності (реальності) трансцендентного.

На відміну від класичної філософії, некласична заперечує трансцендентне як особливе буття і роз­глядає його як символ, що виражає реалії нашої пси­хіки і матеріального життя. Трансцендентне береться як фантазія людини і її ілюзія. Саме з символізацією трансцендентного — запереченням реальності, що стоїть за ідеєю Бога і безсмертям душі, — пов'язана орієнтація некласичної філософії на людське існу­вання в емпіричному світі. Це існування стає єдино значимою реальністю. Все це дає змогу більш повно визначити некласи­чну філософію. Некласична філософія це підхід до лю­дини, який орієнтується на домінанту особливого над загальним, проблем людського існування над теоретико-пізнавальними проблемами і заснований на ідеї символіч­ності трансцендентного.

Проте подолання гносеологізму відбувається не тільки в рамках атеїстичного світорозуміння, але також і в ре­лігійному світорозумінні. Деякі мислителі XIX ст. ідею онтологічності трансцендентного поєднують з ідеєю неповторності й унікальності кожної людської особис­тості на її шляху до трансцендентного. Таке світоро­зуміння ми можемо назвати новокласичним.

Риси цього світорозуміння ми зустрічаємо насам­перед у датського філософа і теолога Серена К'єркегора. Але його корені заглиблюються у філософію Ге­те, романтиків і пізнього Шеллінга.

5. Визрівання світоглядної трансформації: від класики до новокласики через подолання гносеологізму: