Розвиток української освіти у ХVI – першій половині ХVII ст.: головні тенденції, типи шкіл.

Шкільна освіта у литовсько-польські часи була тісно пов’язана з церквою. До початку ХVІ ст. українська освіта великою мірою продовжувала освітні традиції Київської Русі. У школах, що існували при церквах і монастирях, навчалися діти не лише феодальної знаті, а й селян та ремісників.

Церковно-парафіяльні школи організовувалися за грецьким зразком. У них вивчали азбуку, молитви, читали часослов та псалтир, вчилися скоропису та лічбі, тобто це були початкові школи. Вчителями, як правило, були дяки. Викладання проводилось церковнослов’янською мовою. Основним завданням таких шкіл було не лише надання початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви.

У другій половині ХVІ ст. більшість українських земель увійшла до складу Речі Посполитої. У зв’язку з цим відбулися значні зміни у шкільній справі. Через наступ католицизму та активізацію національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі та Литві, а згодом і в Україні (Рахів, Хмельник) низку кальвіністських, лютеранських та аріянських шкіл, де вчилися й українці.

За їх слідами розгортають свою діяльність і єзуїти. З метою поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 років відкривають цілу мережу єзуїтських колегій за зразком західноєвропейських вищих шкіл. Тут працювали досить високого рівня вчителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною схемою. Курс поділявся на два рівні: «тривіум» (граматика, поетика, риторика) та «квадріум» (математика, астрономія, музика, діалектика). Додатково вивчали основи історії, географії, космографії, природознавства. Мовою навчання була латинська. Частина української молоді ще з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західноєвропейських університетах. Так, у Краківському і Болонському університетах здобував вищу освіту Юрій Котермак (Дрогобич), що став науковцем європейського рівня. Він вивчав астрономію, медицину, мистецтво і згодом очолив як ректор Болонський університет. Дрогобич є автором першої української друкованої книги, яка називається “Прогностична оцінка 1483 року”. Через усі зазначені обставини у ХVІ ст. в Україні постало питання про створення вітчизняного вищого навчального закладу європейського рівня. І такий заклад з’явився заходами найбагатшого магната Речі Посполитої і найвидатнішого меценати доби князя Василя (Костянтина) Острозького. У 1576 р. він заснував у своїй резиденції в м.Острог славнозвісну Острозьку греко-слов’яно-латинську колегію, що задумувалася як майбутня православна академія. Сучасники й дослідники називали цей заклад “грецьким колегіумом”, “тримовним ліцеєм”, “академією”. Тут викладали “сім вільних наук”. Князь Острозький подарував школі багатющу бібліотеку.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність із другої половини ХVІ століття і особливо після Берестейської церковної унії 1596 р., адже тоді православні опинилися фактично поза законом, оскільки у них було відібрано й передано уніатській церкві всі юридичні права. Першим відзначилося своїми заходами Львівське Успенське братство, яке у 1585 р. отримало від константинопольської патріархії ставропігію (незалежність). Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків. Згодом братства виникли в Рогатині, Городку, Дрогобичі, Галичі, Луцьку, Немирові, Кременці, Києві та інших містах.

Головний напрям діяльності братств – це заснування українських братських шкіл із високим рівнем викладання. У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, Івана Красовського організувало свою школу. Виховання в ній мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися слов’янська та грецька мови, а також “вільні науки”. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ – “Порядок шкільний”, у якому викладалися педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому”. Для вчителя всі діти мали бути рівними, діти багатих і “сироти вбогі”.

За аналогією зі Львівською школою виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці та інших містах – скрізь, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямі на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 року, перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво- Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним із провідних центрів освіти та науки не лише в Україні, але й в усьому слов’янському світі.