Сармати

Отже, у ІІІ ст. до н.е. на скіфські племена починають тиснути зі сходу племена сарматів. Період ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. називають скіфо-сарматським. Головними сарматськими племенами були язиги та роксолани (або білі алани), незабаром з’являється ще плем’я аланів і у І-ІІ ст. стає головним поміж кочових народів. Отже сармати – це союз племен – язигів, роксоланів і аланів.

Сармати почитали бога неба, бога вогню, бога хатнього вогнища та бога війни, але храмів та ідолів у них не було.

Сарматів згадує історик Геродот, як людей, що мешкали по течії Дону і на Нижній Волзі. Культура сарматів була близькою до скіфів, однак вони були ще більш відсталими тому, що у них залишився матріархат і вони здійснювали воєнні походи «керовані жінками». Римський історик Тацит писав про сарматських воїнів: «Коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший лад їм не може чинити опір». Сарматські жінки прекрасно вміли їздити верхи на коні, майстерно володіли зброєю й постійно брали участь разом із чоловіками у військових походах. А легенди розповідають про те, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, поки не вбивала хоч одного ворога. Історик Помпоній Мела писав «Жінки у сарматів займались тими ж справами, що й чоловіки і від військової служби не звільнялись. Вони брали участь у кінних боях, хоча не наносили ударів мечем, а накинувши на ворога аркан, тягнули його за собою, і у такий спосіб вбивали. Час вступу жінки в шлюб не визначався в них віком: ті, які не вбили жодного ворога, залишаються дівами…». Звертає на себе увагу подібність сарматських жінок у зображенні античних авторів з легендарними амазонками. По переказу, амазонки випалювали дівчинкам праві груди, щоб зручніше було стріляти з лука. Звідти нібито пішла назва амазонки (a-mazos – “без грудей»)

Сармати вміли добувати та обробляти метали – ливарі відливали казани, дзеркала, металеві частини кінської збруї; ковалі кували залізні мечі, кинджали; ювеліри із золота і срібла виготовляли прикраси.

Основною суспільною одиницею в сарматських кочівників залишалося плем’я, яке з розкладанням родового ладу перетворилося в територіальний і адміністративний підрозділ. Такі племена поступово ставали областями єдиної країни, вони мали свою аристократію, але підкорялися верховній владі союзу племен або державного об’єднання. Таким чином, суспільний лад сарматів базувався на родоплемінній основі.

Житлом у сарматів служили кибитки. У степах Північного Причорномор’я сармати займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя. «Вони йшли за своїми чередами, - свідчить Страбон, - вибираючи завжди місцевості з гарними лугами, узимку – у болотах біля Меотіди, а влітку – на рівнинах».

З переселення сарматів, у степу Північного Причорномор’я значно розширилися їхні зв’язки з античними містами, наприклад з Ольвією. Як відмічає Страбон, сармати «поставляли рабів, шкіру та інші товари кочівників, а греки привозили на суднах одяг, вино й інші речі, характерні цивілізаційному способу життя».

Вони не створили єдиної великої держави. В сарматських курганах було знайдено варварські прикраси із золота з вставленими в них напівдорогоцінними каміннями. Поблизу м. Сватово Луганської області археологи виявили поховання сарматської жінки. Вона була одягнена в малинову сукню, яке досягало п’ят. На руках золоті браслети, на шиї – намисто із гранату й перлів. Поруч знайдені побутові речі: глиняний глечик, два бронзові дзеркальця, посудина з вузьким горлом для пахощів.

В кургані Хохлач близько Новочеркаська перебувало поховання знатної сарматської жінки. Покривало та одяг її прикрашали 700 золотих бляшок. Поруч лежали сарматські і привізні предмети зі срібла та золота: намиста, браслети, флакони для пахощів, золота діадема, по верхньому краю якої прикріплені фігурки козлів, оленів і зображення дерев. Центром композиції є священне дерево, що персоніфікує «велику матір» - богиню родючості. В цілому ж сармати за віруваннями були язичниками.

У ІІІ ст. н.е. на землі Південної України попадають вихідці з Скандинавії готи, а у ІV – гуни. Сармати були розбиті.