III.1. Базові знання, необхідні для вивчення теми. (міждисциплінарна інтеграція) Дисципліни Знати Історія України Всесвітня історія Культурологія Латинська(міждисциплінарна інтеграція)
III.2. Змісттеми: У XIII—XVI ст. мали місце великі епідемії тифу, прокази, чуми, віспи. Поширенню їх сприяли розвиток торговельних відносин з різними країнами, переміщення народних мас, пов’язані з хрестовими походами, скупчення населення в містах, затиснутих мурами фортець. Згадки про ці епідемії подаються в тогочасних писемних пам’ятках під загальною назвою «мор», «пошесть». У XIII ст. проказа була настільки поширена, що у Франції і Німеччині для цих хворих було відкрито близько 10 тисяч притулків. Було видано закони, за якими прокажені повинні були носити окремий одяг, при наближенні людини вони подавали про себе сигнал дзвоником чи калаталом. З проказою в ті часи нерідко плутали інші шкірні хвороби, такі, як вовчак, псоріаз, сифіліс.
Незнання причин хвороби, цілковита безпорадність, швидка смерть тих, що захворіли на легеневу форму чуми (звичайно помирали на четвертий день), змушували людство дивитись на цю хворобу як на надприродне, неминуче лихо. Оскільки в пошесті передусім вбачали кару божу за гріхи, то вважали за потрібне вдаватися до покаянь надзвичайними способами. В народі почався рух замолювання своїх гріхів самобичуванням. З оселі до оселі ходили натовпи людей у закривавлених сорочках та капелюхах з червоним хрестом. Під похоронний дзвін та співи народом складених молитов натовпи прямували до церков, в релігійному екстазі били себе колючим дротом. Скупчення людей, звичайно, сприяло не згасанню епідемії, а, навпаки, поширенню її. Під час епідемій люди втрачали, за свідченням сучасників, інтерес до життя, будь-які бажання зникали перед лицем страшного лиха. Релігія, духівництво ставали керівниками життя. Величезні матеріальні цінності передавалися церкві. Під цей час припадає заснування багатьох монастирів. «Чорна смерть» знайшла відображення у творах тогочасних письменників-гуманістів. Великий письменник Боккаччо залишив нащадкам опис того, що відбувалося в ті дні у Флоренції; він писав, не був впевнений, що залишиться в живих - але йому пощастило вижити.
Приблизно до початку весни зазначеного року хвороба почала проявляти свою дію страшним і дивовижним способом. Не так, як на сході, де кровотеча з носа була явним знаменням неминучої смерті: тут на початку хвороби в жінок і чоловіків були в паху або пахвами якісь пухлини, потроху вони росли до величини яблука або яйця, одні більше, інші менше; у короткий час ця смертоносна пухлина поширювалася від зазначених частин тіла й на інші, а потім ознака зазначеної недуги змінювався в чорні й багряні плями, які з'являлися в багатьох людей на руках і стегнах і на всіх частинах тіла, в інших більші й рідкі, в інших дрібні і у великій кількості. Пухлини як і на початку, та й пізніше залишалася вірною ознакою близької смерті, такими були й плями, у кого вони показувалися; тільки деякі видужували, і майже всі вмирали на третій день після появи указаних ознак, одні скоріше, інші пізніше, і більшість без температури або інших явищ. Розвиток цієї чуми був тим сильніший, що від хворих, через спілкування зі здоровими, вона переходила на останніх, зовсім так, як вогонь охоплює сухі або жирні предмети, коли вони близько до нього. І ще більше зло було в тім, що не тільки бесіда або спілкування із хворими переносили на здорових недугу й причину спільної смерті, але, здавався, один дотик до одягу або іншої речі, якої торкався або користувався хворий, передавало хворобу: лахміття бідняка, що вмер від такої хвороби, були викинуті на вулицю; дві свині, набрівши на них, за своїм звичаєм, довго смикали їх рилом, потім зубами, мотаючи їх зі сторони убік, і по закінченні короткого часу, закружившись трохи, точно поївши отрути, упали мертві на нещасливі ганчірки. Такі події й багато які інші, їм подібні й більш жахливі, породжували різні страхи й фантазії в тих, які, залишившись у живих, майже всі прагнули до однієї жорстокої мети: уникати хворих і віддалятися від спілкування з ними і їхніми речами; так вони робили і думали зберегти собі здоров'я. Деякі думали, що помірне життя й утримання від всіх надмірностей сильно допомагають протидіяти злу; зібравшись кружками, вони жили, відділившись від інших, укриваючись і замикаючись у будинках, де не було хворих, а їм самим було зручніше... Іншою, захопленою протилежною думкою, затверджували, що багато пити й насолоджуватися, бродити з піснями й жартами, задовольняти по можливості всі бажання, сміятися й знущатися із усього, що приключається, - от сильніші ліки проти недуги. І як говорили, так, у міру сил, приводили у виконання, удень і вночі мандруючи з однієї таверни в іншу, випиваючи без межі й міри, найчастіше влаштовуючи це в чужих домах, аби тільки знали по слуху, що там усе буде в їхнє задоволення. Робити це їм було легко, тому що всі дали себе й своє майно на сваволю, точно їм більше не жити; тому більша частина будинків стала загальним надбанням, і стороння людина, якщо вступала у них, користувалася ними так само, як користувався хазяїн... При такому тяжкому й пригнобленому стані нашого міста поважний авторитет як божих, так і людських законів майже впав і зник, тому що їхні служителі й виконавці, як і інші, або вмерли, або хворіли, або в них залишалося так мало служивого народу, що вони не могли відправляти ніякі обов'язки, чому всякому було дозволено робити все, що заманеться. Інші були більше суворі, хоча, бути може, більш вірної думки, говорячи, що проти зарази немає кращого засобу, як втеча перед нею. Не станемо говорити, що один громадянин уникав іншого, що один сусід майже не піклувався про іншого, родичі відвідували один одного рідко, або ніколи, або бачилися на відстані: нещастя виховало в серцях чоловіків і жінок такий жах, що брат залишав брата, дядько - племінника, сестра - брата, і нерідко дружина чоловіка; більше того: батьки й матері уникали відвідувати своїх дітей і ходити за ними, начебто це були не їхні діти. Від усього цього й від недостатності догляду за хворими, і від сили зарази, число людей, які вмирали в місту вдень і вночі було настільки велике, що страшно було чути про те, не тільки бачити. При цьому не робили пошани ні сльозам, ні родинним зв'язкам, ні співчуттю; навпаки, справа дійшла до того, що про померлих людей думали стільки ж, скільки тепер про козу, що здохла. Тому що для великої кількості тіл, які щодня й майже щогодини звозилися до кожної церкви, не вистачало освяченої землі для поховання, особливо, якби, по старому звичаю, кожному захотіли відводити особливе місце, то виривали величезні ями, куди сотнями клали принесені трупи, нагромаджували їхніми рядами, як товар на кораблі, і засипали трохи землею, поки не доходили до країв могили. Якщо для міста час був важким, хвороба ні в чому не пощадила й околиць. У розкиданих маєтках і в полях жалюгідні й бідні селяни і їхні родини вмирали без допомоги медика й догляду прислуги, по дорогах, на ріллі й у домах, удень і вночі, не як люди, а як тварини. Внаслідок цього й у них, як і в городян, характери розгнуздалися, і вони перестали піклуватися про своє надбання й справи; навпаки, начебто кожний наступний день вони сподівалися померти, вони намагалися не уготовляти собі майбутні плоди від худоби й земель, і від своїх власних праць, а знищували всяким способом те, що вже було добуто. Тому осли, вівці й кози, свині й кури, навіть собаки, вигнані з житла, плутали без заборони по полях, на яких хліб був занедбаний, не тільки що не прибраний, але й не зжатий". Чорна Смерть забрала біля половини населення Європи, багато міст вимерли майже повністю. Жителі бігли з уражених чумою міст і боялися вертатися назад - тому що Чорна Смерть теж верталася й забирала тих, кому пощастило в перший раз. Села теж спорожніли й багато полів перетворилися в пасовища або заросли лісом. До того ж, загони лучників продовжували спустошувати Францію. В 1356 році в битві під Пуатьє англійці ще раз розгромили французьких лицарів і взяли в полон короля Іоанна. Колись грізні й безстрашні лицарі бігли з поля бою, і городяни освистували й обливали помиями втікачів. Страх, що колись зазнавали простолюдини перед лицарями, зник, і нижчі прошарки населення дружно повстали проти панів. Спадкоємець престолу втік з повсталого Парижа, а селяни збиралися в загони й штурмували лицарські замки. Франція поринула в хаос громадянської війни, "виноградники і поля стояли не доглянуті, худоба не бродила по пасовищах, церкви й доми всюди носили сліди всепоглинаючого полум'я..." Темі великої епідемії присвячено і «Бенкет під час чуми» Пушкіна. Хворобу тут названо чумою, як умовно називалися епідемії в давнину. Судячи з описів, тут, очевидно, мала місце мішана інфекція. Франческо Петрарка, описуючи в листах жахливу картину країни із спустошеними містами та селами, шляхами, вкритими трупами, повсюди гнітючу тишу, особливо відзначає розгубленість освічених кіл: «Запитуєш істориків — вони німі, запитуєш лікарів — вони в ступорі, звертаєшся до філософів — вони знизують плечима, наморщують лоба і підносять палець до уст в урочистому мовчанні». Особливу безпорадність виявив медичний факультет Паризького університету. У своєму «Compendium de epidemia», оголошеному населенню в 1348 p., факультет рекомендував від чуми: «Палити в громадських місцях і приміщеннях ладан і цвіт ромашки; утримуватись від споживання домашньої птиці, жирного м’яса, гострих страв і особливо смертельно небезпечної оливкової олії; не спати пізніше, ніж займеться зоря, обов’язково утримуватись від статевих зносин». Подібну пораду оголосив медичний факультет і в Монпельє. Більш радикальні засоби боротьби були застосовані в Падуї і Венеції. В цих містах хворих примусово ізолювали за містом, одяг їхній спалювали, приміщення і меблі піддавали провітрюванню тривалий час, стежили за чистотою води і вулиць, навіть знищували щурів. На стінах будинків міста Реджі-Емілії протягом 3 років висіли оголошення: «Всіх зачумлених випроваджувати за місто в поле, де вони помирають або одужують; ті, хто доглядав їх, повинні бути замкнені протягом 10 днів; духовні повинні оглядати хворих і доносити властям про хворих під страхом спалення і конфіскації майна». Поскольку медицина проти чуми була неспроможна, їй надавали ледве чи не диявольський характер. Ця хвороба сприймалася те як підступ нечистого, те як божа кара, що обрушився на грішну Європу. Єдиним способом зупинити чуму й перешкодити подальшому зараженню вважалося спалення трупів померлих від чуми Чорні плями на тілі, що гниють виразки навколо шиї. Це чума Знала середньовічна медицина як її лікувати? Захворілим чумою пускали кров. Це аж ніяк не допомагало, а навпаки вбивало тільки їх. Навіщо забирати сили в організму, коли він ще бореться із хворобою в нерівному двобої й тільки правильне лікування може дати видужання. У пізніше середньовіччя із чумою боровся великий Нострадамус, який казав хворим, що необхідно вживати джерельну воду, як найбільше перебувати на свіжому повітрі й уживати ліки, які він робив на основі цілющих трав. Нострадамус воював із чумою, а родину свою не зміг урятувати. Дружина й двоє його хлопчиків умерли До наривів, для відсмоктування «чумної отрути», прикладали п'явок, висушених жаб і ящірок. У відкриті рани вкладали свиняче сало й масло. У яєчка встромляли голки. Кров'ю тільки що зарізаних голубів і щенят окропляли палаючі в лихоманці чола. Гюи де Шольяк розкривав бубони й припікав відкриті рани розпеченою коцюбою. Цей примітивний спосіб «очищення» організму дійсно давав результат, якщо людей, стосовно якої він був застосований, не вмирав від серцевого нападу, не впадав у необоротний шок, не божеволів від болі. З метою запобігання від захворювання лікарі радили: уникати спілкування із хворими, защіпаючись у себе будинку, або ще краще, залишаючи заражену місцевість; очищати повітря розведенням більших багать на вулицях і в будинках, що робилося й на Русі, де давалося розпорядження «багаття нарядити»; окуривать приміщення смолистими речовинами; обмиватися пахучими складами, у винаході яких витончувало чимало лікарів. Радили дихати парами селітри, що спалюється, або пороху. Установлювалися «профілактична дієта». Виникла й проблема «отруєних приміщень» — тих, де від чуми померли люди. Для їхнього знезаражування лікарями давалося багато «корисних» рекомендацій. Наприклад, у велике плоске блюдо наливали свіже молоко й залишали на середині зараженої кімнати, щоб адсорбировать заражене повітря. Невідомий лондонський лікар запропонував рецепт: «Поберіть кілька великих цибулин, очистите їх, покладете 3-4 цибулини на підлогу, і нехай вони так полежать 10 днів, лук увбере в себе всю інфекцію зараженої кімнати, тільки потім цибулини потрібно буде закопати глибоко в землю». Доктори радили навколо шиї носити людські фекалії в захисному мішечку. Боккаччо описує, що люди гуляли із квітами, запашними травами або ж якими-небудь ароматними речовинами в руках і, щоб освіжити голову, часто нюхали їх, тому що повітря було заражено й просочений заходом, що виходили від трупів, від хворих і від зіль. Парацельс уважав часник специфічним засобом при боротьбі із чумою. У стародавніх російських лікарський порадниках є вказівки про запобіжну дію часнику при чумі. Уважалося, що від чуми допомагає дзвін. Під час епідемій чуми в середні століття знищували кішок і собак, які вважалися рознощиками зарази. Однією з найдавніших хвороб, з якою людство зіштовхнулося на зорі свого існування, була віспа. Її перші осередки виникли у країнах Азії. У Єгипті вона була відома шість тисяч років тому. Палеопатологи вважають,що рубці на кістках мумійєгипетськихфараонів,вчастковостіРамзесаV(XIв.до н. е.), — сліди перенесеної хвороби.У XIV в. у Європі стали вводити карантин — систему заходів попередження поширення інфекційних хвороб з вогнища епідемії разом із наступної ліквідації самого вогнища зараження.Вперше карантин запровадили в Італії, де застосували сорокаденну затримку на рейді судів, які прибули з місць, заражених чумою.Саме поняття «карантин» перекладається з італійської як «сороковини».Роз'єднання здорових і хворих людей, уперше було проведено в 1377 р. в середземноморському порту Рагузи (сучасний Дубровник, Хорватія) Венеціанської Республіки на період епідемії чуми у Європі. Вперше Міським Радою було ухвалено Закон, що у місто не допускалися особи, які прибули з інших міст без попередньої 30 денної ізоляції поза міських стін. Жоден житель Рагузи у відсутності права, без спеціального дозволу не мав права відвідувати місця ізоляції людей, а порушники закону каралися штрафом і вигнанням із міста.У 1423 р. у Венеції на острові була організована одна з перших карантинних станцій («lazaretto»). Згодом саме венеціанська система карантину стала моделлю й інших Європейських країн і такі закони протягом кількох десятиліть було прийнято в Марселі, Пізі і Генуї, а період ізоляції продовжено з 30 до 40 днів, що стало підставою появи терміна «карантин». Древня Русь (кінець IX – середина XIII ст.) В російських літописах поруч із численними описами хвороб князів і представників вищого стану (бояр, духівництва) дано жахливі картини великих епідемій чуми та інших заразних хвороб, котрі з Русі називали «мором», «моровим пошестю» чи «повальними хворобами». За період із XI по XVIII ст. в літописах згадується 47 «моровицю». Починалися вони, зазвичай, в прикордонних містах – Новгороді, Пскові, Смоленську, якими проїжджали іноземні купецькі каравани. Загибель десятків тисяч чоловік Смоленська під час епідемії 1230 р. Свідчить, що хвороба була надзвичайно заразною і супроводжувалася високою смертністю. Розуміння «причепливості» зарази спонукало населення до організації заходів для обмеження заражених місць – «запирання заморених місць» (вулиць чи будинків, де були хворі). Коли епідемія охоплювала все селище чи місто, на дорогах, які ведуть нього, організовували застави; у лісах влаштовували засічи. Проте до XIV-XV ст. ховати померлих від заразних хвороб продовжували з релігійних ритуалам на цвинтарях при церквах, що викликало поширенню зарази. Так було в 1352 р. під час мору у Пскові на церковних дворах накопичувалося по 30 померлих і більш, тому доводилося класти по троє чи з п'ять до одного труну. Тільки XVI в. померлих під час мору почали ховати на ураженої території чи межами населених міст. В той час у народі зберігалися уявлення, що морові пошесті виникають від надприродних сил, зміни розташування зірок, Божого гніву, зміни погоди. У російських народних казках чума зображувалася жінкою величезний на зріст з розпущеними волоссям й у білої одязі, холера – образ злий бабусі зі спотвореним обличчям. Непорозуміння те, що основну небезпеку представляють бруд і злидні, призводило недотримання правил гігієни, посилювало епідемії і йде його голод. У своєму прагненні припинити повальні хвороби народ йшов найвідчайдушніші заходи. Наприклад, як у Новгороді в XIV в. вибухнула чума, городяни протягом 24-х годин будували церква Андрія Стратилата, яка збереглася донині. І все-таки ні будівництво церков, ні молитви не рятували народ від лих – епідемії у Європі несли в той час десятки тисяч людей. Найстрашніше великий число епідемій на Русі отримали під час навали золотий орди (1240-1480 гг.). Східна Європа за доби Відродження (XV-XVII вв.) Історія епідемій за доби Пізнього Середньовіччя характеризується двома чинниками: з одного боку, намічається деяке ослаблення «старих» хвороб – прокази і чуми, з другого – з'являються «нові» хвороби (сифіліс, англійська потова гарячка, висипний тиф). В кінці XV – початку XVI в. всю Європу прийшла пошесть сифілісу. На початку XVI століття про неї написали Парацельс, Р Фалопій й інші вчені. По морським і сухопутним торгових шляхам сифіліс поширився поза Європейського континенту. Публічні лазні, які широко рекомендувалися тоді в гігієнічних і лікувальних цілях, у зв'язку з епідемією сифілісу були закриті. Причини цієї потужної епідемії ще недостатньо вивчені. Одні учені гадають, що сифіліс було завезено до Європи після відкриття Америки. Як доказ наводиться опис (1537 р.) іспанського лікаря Діаса де Ісли, який лікував прибулих із Гаїті людей з екіпажу Колумба. На думку більшості інших учених, сифіліс вже існував у народів Європи з найдавніших часів. Доказом цієї версії служать описи античних авторів, середньовічних лікарів і результати археологічних розкопок могильників різних районів Європи та Азії. Цілком імовірно, сифіліс здавна існував у Європі, Азії, і Америці, а раптова епідемія кінця XV – початку XVI століття, у Європі забезпечувалася тривалими війнами, масовими пересуваннями людей, а можливо, і появою нового штами збудника, завезеного з Американського континенту. В той час до Америки у процесі конкісти завезли нові, невідомі там раніше хвороби. У тому числі віспа – віспа. Ця сумна сторінка історії континенту стає більш трагічної у зв'язку з тим, що конкістадори використовували інфікований віспою одяг з метою винищення непокірних аборигенів. У цієї жорстокої бактеріологічної війні загинули мільйони корінних жителів, багато райони Америки цілком обезлюдили. Смертність від віспи тоді була надзвичайно високої. До запровадження оспопрививания по методу Э.Дженнера (1796 р.) лише у Європі щорічно віспою захворювало близько 20 млн. людина, з яких вмирало від 25 до 40%. Причини епідемій в Середньовіччі ставали незрозумілі. Величезні розміри принесених ними лиха й безпорадність людини викликали найбільше сум'яття і забобонний жах. «Порою доводиться бачити, як ґрунт раптово коливається під мирними містами будівлі руйнуються на голови жителів, - писав французький історик медицини Э. Літтре. – Так само несподівано і смертельна зараза виходить із відомої глибини і "своїм згубним подувом зрізує людські покоління, як жнець зрізує колосся. Причини невідомі, дія жахлива, поширення незмірно: ніщо неспроможне викликати сильнішої тривоги. Відчувається, що смерть буде безмежна, спустошення буде нескінченно і що пожежа, раз спалахнувши, припиниться лише недоліком пищи…» Одні вчені пов'язували епідемії разом із землетрусами, які, як стверджував німецький історик медицини Г.Гезер, «в усі часи збігалися з спустошеннями від повальних хвороб». На думку інших (їх було більшість), епідемії викликаються «міазмами» - «заразними випаровуваннями», які «народжуються тим гниттям, яке відбувається під землею», і виноситься на поверхню при виверженні вулканів. Треті думали, що успішний розвиток епідемій іде особливим становищем зірок, тому іноді у пошуках астрологічно кращого місця люди залишали уражені міста, що у будь-якій разі зменшувало небезпеку їх зараження.
Перша науково обґрунтована концепція поширення заразних хвороб була висунута Джіроламо Фракастро – італійським лікарем, фізиком, астрономом і поетом, одним з видатних діячів епохи Відродження. Дж. Фракастро виклав основи розробленого їм вчення про «контагії» (латів. contagio – дотик, погане вплив) – живому розповсюджуємуся заразному початку, виділюваному хворим організмом. Фракастро похитнув ставлення, яке було раніше про «міазми» (грецьк. miasma – скверна). Фракастро був переконаний у специфічності «насіння» зарази (тобто. Збудника). Згодне йому, існують три за способом передачі інфекційного початку: при безпосередньому поєднанні з хворою, через заражені предмети і з повітрю з відривом. Введений їм термін «інфекція» (латів. infictio, від inficere – впроваджуватися, отруювати) означав «впровадження», «проникнення», «псування». Від неї сталося назва «інфекційні хвороби», запроваджене згодом німецьким ученим До. Гуфеландом. Термін «дезінфекція» (від фр. des- - знищення чогось і латів. infectio) як і запропонований Дж. Фракастро.
|
Найстрашнішою хворобою середніх віків була чума. Найбільша епідемія чуми з відомих в історії спалахнула в 1333 р. в Індії і Китаї і протягом кількох років обійшла весь знаний тоді світ під назвою «чорна смерть». З Індії вона поширилась на Месопотамію, Малу Азію, Константинополь, Єгипет. У жовтні 1346 р., як свідчить літопис ченця Михайла Піцци, 12 венеціанських галер, прибувши до Мессіни, занесли чуму, яка поширилась із Сіцілії в Італію, в 1348 р. в Іспанію, Францію та Англію; в 1349 р. через Німеччину досягла Польщі, України та московських земель, в яких вона лютувала близько 2 років. За документальними даними тих часів (міськими хроніками, церковними записами про поховання, записами літописців та ін.), у великих містах вимерло від половини до 3/4 населення і більше, а населення всієї Європи, за підрахунками радянських демографів, втратило від «чорної смерті» не менш ніж 25 %, що при населенні Європи XIV ст. близько 105 мільйонів перевищувало 26 млн.
"Із часів народження Сина Божого минуло 1348 років, коли славну Флоренцію, красивішу із всіх італійських міст, осягла смертна чума, що, під впливом небесних світил або за інші наші гріхи послана праведним гнівом Божим на смертних, за кілька років перед тим відкрилася в областях сходу й, позбавивши їх незліченної кількості жителів, неспинно рухаючись із місця на місце, дійшла, розростаючись хвилею, і до заходу.
