III. Стрижень журналістського твору

Якими б важливими не були всі етапи творчого процесу від зародження задуму до обдумування і систематизації зібраного матеріалу, як би багато не важили продумування, “заготовки” для майбутнього твору, обов’язково настає момент, коли автор залишається сам на сам з чистим папером, дисплеєм комп’ютера чи перед мікрофоном, телекамерою. У його голові роїться чимало фактів, епізодів, думок. Але як про все це сказати просто, переконливо, цікаво? Ще недавно, під час збору інформації, розмови з людьми, згадування різних моментів все видавалося простішим. У голові чи навіть на папері був інтригуючий початок, виношене в уяві образне закінчення. А тепер… У такі моменти навіть у досвідченого журналіста виникають сумніви, він уподібнюється до учня чи студента перед екзаменом, коли, здається, нічого не знаєш і нічого не вмієш. Кому із тих, хто пише і говорить на публіку, не знайоме це гнітюче відчуття. А виступати треба, бажано не гірше, ніж вчора. Літературна, наукова, загалом творча праця – така вередлива принцеса, що вимагає все нових доказів власної спроможності. Перед нею всі рівні: і початкуючий журналіст, і літературний генерал. Кожен раз своє генеральство маєш довести заново. Коли не зможеш, перестаєш бути генералом від літератури, журналістики, яким би заслуженим-перезаслуженим не був.

Тоді й виникає підсвідоме бажання відтягнути на пізніше початок роботи. Форми цього зволікання дуже індивідуальні, багатьом все це видається виявом певних особистих дивацтв. Ось як про це розповідав відомий англійський письменник Джон Б.Прістлі, якого, зважаючи на кількість написаного, ніхто не зможе звинуватити у лінивстві. Він говорить про сум’яття, в якому перебував перед тим, як взятися за писання. “У такому сум’ятті я перебуваю з півгодини перед тим, як приступити до невеликої речі. Коли ж я берусь за велику роботу, коли в мене далекий задум, то я можу тижнями перебувати у цілковитому сум’ятті й нерішучості. Тоді я роблю різні попередні нотатки, у які потім ніколи не заглядаю, риюсь у довідниках, ніби можу знайти в них щось дуже потрібне, ні з того, ні з сього міняю стрічку в друкарській машинці, телефоную людям, з якими мені по суті ні про що говорити, відповідаю на листи, які в іншому випадку пролежали б з тиждень або більше, словом, займаюся всякими дрібницями, пробуючи якось відтягнути час, і скоріше готовий робити все, що завгодно, ніж примусити себе писати першу сторінку”‘.

Далі письменник наголошує, що творчий процес продовжується увесь цей час. Це явище неважко пояснити з погляду психології творчості. Науці і практиці відомо немало випадків, коди ті чи інші відкриття, розв’язання задачі, творчі знахідки здійснювалися у найнесподіваніших ситуаціях. Усіх тонкощів цього процесу наука сьогодні обгрунтувати не може, але наукові дослідження психологів допомагають і дещо пояснити. “У тому випадку, коли моделювання об’єктів зовнішнього світу знаходить своє відображення в регуляторі (тобто корі головного мозку), має місце усвідомлене вирішення задачі, – зазначає один з дослідників творчого мислення, – евристична діяльність протікає усвідомлено. Але можуть бути і такі випадки, коли моделі, будучи уже сформованими для вирішення даної проблеми, працюють автономно, поза контролем регулятора. Саме ця діяльність і може бути охарактеризована як неусвідомлена творча діяльність”.

Звідси, мабуть, і беруть початок судження самих творців та і дослідників про тонкощі процесу творчості, про осявання, творчий спалах, який рідко приходить за письмовим столом або коли людина втомлена. Навпаки, читаємо у багатьох авторів, не варто чинити насильства над творцем, щасливих думок треба чекати3. Звідси і специфічні умови, яких потребує творчість, і навіть дивацтва творців. Адже в кожного з них творчий процес відбувається і стимулюється по-різному. Про це існує немало бувальщин. Наприклад, Ф.Шіллер любив працювати, насолоджуючись запахом гнилих яблук. Видатний вчений Г.Гельмгольц найкращі відкриття робив під час прогулянок по гірській місцевості у погоже надвечір’я. Письменники для праці, звичайно, шукають усамітнення. Щоб не кортіло вийти на вулицю, В.Гюго, розповідають, вистригав півбороди, а ножиці через вікно викидав на вулицю. У сільській тиші любили працювати Ж.Лафонтен, О.Пушкін, М.Коцюбинський, В.Стефаник. Але відомо також, що деякі класики літератури, наприклад Ч.Діккенс, М.Гоголь, могли і навіть любили працювати у гаморі. У будь-яких умовах міг продуктивно працювати І.Франко. М.Грушевський, як свідчать сучасники, вмудрявся вичитувати гранки своїх статей і книг навіть на засіданні Центральної Ради, якою керував. У вічній метушні редакційної праці знаходити можливість писати власні статті, вірші редактор першої української газети радянського періоду В.Блакитний. Останні є найбільш бажаними у журналістиці, публіцистиці. Адже умови роботи у пресі, особливо у газеті, на радіо і телебаченні, не дають можливості очікувати, коли прийде натхнення, період творчої інкубації зводиться тут до мінімуму. Доводиться працювати і втомленим, і знервованим, у гаморі, посеред ночі, у поїзді чи літаку. Дефіцит часу, майже постійний поспіх не можуть не виявлятися на якості матеріалу та й на здоров’ї журналіста. І все ж досвід свідчить, що для роботи над ґрунтовним виступом кожен із журналістів шукає умови для того, щоб зосередитись. Це можуть бути вихідні чи власна кухня у нічний час.

Час зволікання, про яке йшлося вище, теж максимально скорочується. Потрібні вольові зусилля, здатність примусити себе працювати не тоді, коли хочеться, а тоді, коли треба, тобто постійно. Без вольових зусиль, без постійного здолання самого себе «може бути літератора, а тим паче журналіста. Натхнення, як правило, – це плід страждання. Чимало літературних задумів залишаються нереалізованими через невміння автора примусити себе працювати в будь-якому стані та умовах. Дуже багато залежить від літературних навиків. Вони, як відомо, набуваються повільно і поступово в результаті важкої само-і стійної праці. Для того, щоб добре і порівняно легко писати, необхідно писати якомога більше і старанніше. Щоб навчитись легкої писати, слід виробити в собі “здатність мислити пером”. Ця легкість означає вироблене працею вміння безпосередньо, без особливих труднощів викладати думку на папір чи в мікрофон. Подібно | до того, як людина, навчившись швидко писати, не задумується, як виводити ту чи іншу літеру, так само досвідчений літератор спеціально не шукає слово, фразу, мовний образний вислів. Вони приходять ніби самі собою. Такому авторові не треба докладати особливих зусиль, щоб, образно кажучи, долати відстань між кінчиком пера і папером. А дається це лише внаслідок інтенсивного літературного життя, коли людина багато думає, пише, говорить у мікрофон, постійно працює зі словом. Все це значно полегшує, але не ліквідує труднощів входження у літературну роботу.

Початок праці над твором нелегкий ще й тому, що відразу доводиться розв’язувати ряд найважливіших завдань: шукати основну думку, щоб виразити її у назві, знайти сюжетно-композиційний хід, підібрати відповідний тон і ритм розповіді, продумати першу фразу, від якої так багато залежить.

Більшість журналістських виступів має власну назву. На нашу думку, не варто сідати за стіл, не маючи хоча б приблизної назви майбутнього виступу. Відсутність назви, коли йдеться про твір аналітичний, публіцистичний, означає, що невизріла основна думка або її загалом у творі немає. Здебільшого може бути чимало варіантів заголовків. Один і той самий матеріал можна назвати по-різному. Поступово кількість варіантів зменшується. Зрештою, всі вони можуть бути відкинуті, забраковані самим автором чи редакцією. Натомість буде знайдений інший варіант. Тим паче, що навіть вдалий заголовок може бути змінений на газетній полосі чи у процесі верстки передач. Адже журналістська праця в кінцевому результаті є колективною. Навіть вдала сама по собі назва матеріалу може не підходити до певної добірки або не “ставати” на газетну полосу з найрізноманітніших причин (невідповідність задумові номера, повторення слів на сторінці чи розвороті, розмір заголовка тощо). Тут професіоналізм окремого автора мусить поступитися професіоналізму режисера у найширшому значенні цього слова.

І все-таки ми за формулювання заголовка чи його варіантів ще до написання самого твору, тому що навіть “робочий” варіант назви, який опісля може зазнати змін чи бути відкинутим, дисциплінує автора. В ньому не тільки закладена головна ідея виступу, вказано на предмет розмови, а й нерідко образний ключ, підхід автора виступу, дається присуд явищу. Придумувати назву важко. Заголовок певною мірою може виступати мірилом літературного вміння, таланту, культури. Він надзвичайно важливий для читача, оскільки для дуже значної частини читачів (за деякими даними до 80%) читання газети обмежується знайомством із заголовками, підзаголовками, а також для того, щоб матеріал потрапив на газетну полосу.

Які типи, функції заголовка та тенденції його розвитку в сучасній журналістиці? Із зародженням журналістики заголовок лише виділяв певну публікацію з-поміж інших. Згодом утвердились називна або номінаційна функція, коли називається предмет розповіді. Інформаційна функція заголовка виявляється в тому, що він відображує більшою чи меншою мірою зміст названого твору чи рубрики. Апеляційна функція заголовка лежить у площині агітаційно-пропагандистській, з допомогою такого заголовка редакція і автор, зрозуміло, прагнуть певним чином вплинути на читача. Нарешті, заголовок може бути рекламним і служити приверненню уваги читацької чи глядацької аудиторії.

Сьогодні функції і типи заголовків значно урізноманітнились. Насамперед під впливом практики західних мас-медій загаловки у газетах, тижневиках стають більш інформативними, довшими, нерідко практикуються ще й підзаголовки.

На основі спостережень за практикою умовно можна виділити такі сучасні типи заголовків:

ü Інформаційний, який найчастіше використовується у подіє* вій інформації. У згадуваній уже газеті «Факты» всі заголовки повідомлень під відповідною рубрикою є фактично стислим викладом їх змісту. Ось деякі приклади: “У Києві у два рази підвищений тариф на водокористування”, “Симферополець, який дожив до 101 року, загинув, потрапивши під машину”, “Невелике село у Хмельницькій області взяте під контроль у зв’язку з випадком захворювання на дифтерію”.

ü Спонукально-наказовий. Досить поширений у тоталітарній і журналістиці з її директивним характером, хоча трапляється і у| сьогоднішній практиці. Наприклад: “Нашим берегиням – увагу і; любов” (“Молода Галичина”).

ü Проблемний найбільше, зрозуміло, поширений у відповідного виду публікаціях. Стилістично він може бути виражений уз формі питального речення: “Забракло “пороху” в порохівницях?” і (“Молодь України”), зіставленні двох явищ, наприклад, “Інститут] президентства і нові політичні технології” (“Зеркало недели”) тощо.

ü Констатуючо-описовий трапляється теж часто як у назвах певних публікацій, так і телепередач, наприклад, “За двома тендітними студентками полювало 40 офіцерів держбезпеки…”, “Мер вирушає на війну” (“Молодь України”), “Діловий канал” (УТН-І), “Світ єдиноборств” (ЛТБ).

ü Рекламно-інтригуючий заголовок завжди має певний елемент загадковості, несподіваності, навіть сенсаційності. Характерний приклад із “Комсомольской правдьі”, яка відзначається вишуканістю, несподіваністю заголовків. “Стюардеса влетіла. В літературу…” названа замітка про те, як американська стюардеса стала автором популярних романів.

Журналісти вдаються також до широкої гами засобів і стилістичних прийомів побудови заголовків. Це можуть бути вдалі вислови із тексту статті чи інтерв’ю, заголовок може будуватись на руйнуванні стійких словосполучень або їх розширенні двозначності слів тощо. Всіляко заохочуючи розширення й урізноманітнення поетики заголовка, треба застерегти від все частіших випадків порушення етики у надмірно вільному поводженні із заголовками у популярних, але бульварних за характером виданнях. У погоні за сенсацією заголовки викривлено трактують інформацію, яка наявна у тексті. Ще гірше, зокрема газети “Московский комсомолец” чи “Бульвар”, колекціонуючи певні звироднілі явища, добирають до них відповідні чорні назви, для порівняння “У підмосковних лісах стали знаходити труни з дітьми”. Трапляється, коли заголовки ображають гідність читача, містять вульгаризми, двозначні натяки та інші відхилення від елементарної пристойності.

Пошуки назви, продумування плану, способу викладу матеріалу, формування першої фрази – це уже процес творення. Відбувається остаточна переплавка окремих фрагментів, фактів, думок у своєрідний моноліт. Розмови, вивчення рукописів письменників, спогади відомих літераторів свідчать, що саме цей етап особливо відповідальний у» роботі. У психології літературної творчості його прийнято називати концентрацією. З певними поправками на специфіку цей термін можна застосувати і до публіцистики. У свідомості автора народжуються не окремі зв’язки, асоціації, зіставлення, виникає ще чітко словесно не оформлений стовбур оповіді з її розгалуженнями. Якщо в художньому творі це перехід від задуму в сюжет, систему образів, то в журналістиці – пошуки прийому розповіді, відбір найсуттєвішого матеріалу, продумування композиційно-сюжетних поворотів, того провідного стержня, який зцементує увесь твір.

Для того, щоб така переплавка окремих фактів, думок, вражень відбулась, потрібна одна універсальна передумова. Як уже наголошувалось, для цього автор повинен ніби стати над матеріалом, щоб вільно осягнути його. З цього приводу дивовижно збігаються думки вчених, досвідчених літераторів, і, як не дивно, до подібного висновку самотужки доходять… навіть початкуючі журналісти. Згадуваний уже тут Г.Гельмгольц зазначав: “Завжди слід було вивчити всебічно дану проблему такою мірою, щоб тримати всі гострі кути і складні сторони у пам’яті, щоб можна було пробігти по них вільно, без записок”. Досвідчені у літературному відношенні журналісти наголошують, що починають писати лише тоді, коли всі факти і деталі із записок перекочують у голову. А ось вияв “творчих мук” початкуючого журналіста-практиканта. взятий із щоденника: “З’явились нові труднощі – осмислення зібраного матеріалу і вичленування головної ідеї… Я не вмію знайти внутрішнього логічного зв’язку подій…, вдалого ходу порівняння…”.

І тут органічно постає питання про план твору. Одні літератори після виникнення задуму твору, особливо значного, накреслюють план, детально продумуючи його структуру. Більшість журналістів, як і багато письменників, письмово планів не фіксують. Це не означає, що такий план відсутній у голові. Невеликі журналістські виступи пишуться з ходу. Поважніші, солідні за обсягом твори писати, не продумавши структури, не можна.

Це зовсім не означає, що продуманий чи навіть написаний план реалізується буквально. У викладі думки є своя внутрішня логіка. Навіть найдетальніший план може бути порушений відповідно до тієї внутрішньої логіки думки. Думка письменника, слушно наголошує Роман Іваничук, – “на кінчику його пера”. Оте “мислення пером” диктує свої вимоги. Здається, все продумано, відібрані факти і деталі, накреслені переходи і повороти думки, а перо диктує дещо іншу логіку, інший хід думок, безжально відсікає непотрібне, породжує нові асоціативні зв’язки тощо. Тому написання твору – не тільки завершальний, але й вирішальний етап творчого мислення.

І вслід за назвою йде нелегкий перший абзац або зачин твору. Його обминути неможливо. Крім того, перший абзац, навіть перша фраза повинні читача або глядача зацікавити, злегка заінтригувати, ввести в курс справи. Перша фраза, перший абзац задають тон, ритм усьому матеріалу. Тут сфальшувати, відбутись загальником не можна. Доведеться втрачати більше – переписувати сторінку, а то й увесь твір. Тому майже всі літератори говорять про відповідальність зачину.

До того ж, сучасна журналістика широко практикує лід. Під терміном лід (від англ. Іісіег – вести) прийнято розуміти графічно або інтонаційно виділений перший провідний абзац журналістського матеріалу. Як і заголовок, ця частина журналістського твору повинна концентрувати інформацію, вводити реципієнта у курс справи. привертати увагу, зацікавлювати, інтригувати. Газети і журнали й раніше намагалися супроводжувати важливі публікації певною інформацією від редакції. В них говорилось щось про автора, могла наголошуватись актуальність публікації, її зв’язок з іншими тощо. На газетному жаргоні такий інформаційний супровід найчастіше іменувався врізкою, втяжкою. оскільки заверстувався у текст публікації.

Лід має особливе значення, він багатофункціональний, як правило, супроводжує не тільки аналітичні, але й інформаційні матеріали, є, як дізнаємося згодом, їх органічною, при чому, найголовнішою частиною.

За характером і змістом лід багатоманітний. Найпоширенішими його видами є насамперед інформаційний, тобто такий, який вводить читача або слухача у курс справи, повідомляє про що йтиме мова. Варіанти такого типу ліду можуть бути найрізноманітніші – від простого повідомлення, скажімо, про ювілей героя розповіді до ширшої довідки. Довідково-історичний лід створює відповідний фон для наступної розповіді. Лід також може бути фабульно-інтригуючим. Він, як звичайно, супроводжує гострі за фабулою розповіді. Лід може мати образний характер, починати майбутню розповідь з картини, сцени, епізоду. Трапляються резюмуючі чи тезисні види ліду. Вони стисло викладають суть матеріалу, який супроводжують. Як лід може виступати цитата із тексту самої публікації.

Лід органічно,переходить у серцевину розповіді. Досвідчений автор, як уже наголошувалось, шукає певний стержень, композиційний прийом, сюжетно-фабульний хід, які дають йому змогу сфокусувати фактичний матеріал, інформацію, розподілити думки, діалоги, епізоди. Якщо інформаційно-подієві матеріали грунтуються на факті, фабулі, події, аналітичний твір повинен мати інше цементуюче начало. Нерідко вдало знайдений композиційний хід означає, що автор, принаймні у голові, написав свій твір.

Щаслива знахідка, асоціативний образ, побудований на контрасті, парадоксальна думка, судження когось із персонажів, доречно вжиті думки знаменитих людей, афоризми, крилаті слова, образи класичної літератури і фольклору – все це лише дещиця можливих варіантів знаходження того чарівного творчого кристалика, через який проглядається зміст пропонованої автором інформації. Вдало знайдений стержень набуває властивостей своєрідного літературного магніту, до якого притягається лише те, що має магнітну природу і відпадає все несуттєве, непотрібне.

Знайдений композиційний хід, стержень починає діяти ніби за зворотною інерцією: якщо спочатку важко було взятись за написання першого абзацу, то тепер важко відірватись від роботи. І тут, найперша турбота автора – аргументи. Писати добре – значить І вміло аргументувати, доводити, обґрунтовувати ідею, думку, не-_ нав’язливо переконувати співрозмовника в її правильності. Багато залежить від фактажу, а ще більше – від вміння його викласти. Але мистецтво аргументації – тема наступного розділу. Зараз же про інші аспекти процесу викладу інформації у журналістському виступі.

Написаний твір, у який би спосіб він не фіксувався, потребує авторської правки, саморедагування, а головне – переписування, шліфування. Щоб стати пристойним журналістом, молодій людині треба навчитись по декілька разів переробляти, вдосконалювати власні матеріали. Досвідчений літератор може дійти такого рівня культури викладу думки, що писатиме відразу начисто. Але й тоді рукопис має пройти етап авторського редагування, який включає перевірку цифр, назв, цитат, прізвищ, стилістичну правку. Щодо початкуючого журналіста, то шліфування, переписування твору повинно стати нормою.