Політичний режим і державний режим

Політичний режим (від франц. „regime”) - державний, суспільний устрій, спосіб правління) - це концентрована характеристика системи, що функціонує з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

Поняття "політичний режим” охоплює не весь зміст поняття "політична система”, а лише політико-владний, тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується. Наприклад, вимоги студентів до органів державної влади як політичне явище можна включити у зміст політичної системи. Однак, коли ми прагнемо розглянути характер відносин між студентами і державою з погляду суспільних впливів на владу, тоді це буде змістом поняття "політичний режим”.

Отже, поняття "політичний режим” може означати:

1) процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб’єктів політичного процесу в структурі політичної системи;

2) способи і механізми розподілу влади у політичному просторі;

3) характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб’єктами;

4) характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.

 

У вітчизняній і політологічній літературі прийнято розглядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами – формою державного правління та формою державного устрою. Однак такий підхід нелогічний, тому що, по-перше, обсяг поняття "політичне” ширше, ніж поняття "державне”, по-друге, у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; по-третє, поняття "політичний режим” охоплює процес всіх структурних елементів політичної системи на інституціональному, груповому, інтеракціоністському рівнях.

Політичний режим розкриває характер відносин між:

1) державою і громадянами;

2) вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами);

3) державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах – між державою і суб’єктами федерації;

4) державою і партіями;

5) правлячими елітними групами і опозицією;

6) виборчою системою і формою державного правління;

7) партією і групами тиску;

8) ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним

правда держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії

здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвину тості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують в багатьох слабо- і середньо розвинутих країнах, однак ступінь правового захисту прав громадян недостатній порівняно з високо розвинутими країнами.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами: главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями, їх механізм стримувань і противаг. Тут може існувати режим злиття влади (монархія), режим співпраці влади (парламентська республіка), режим вираженого дуалізму виконавчої влади (президентсько-парламентська республіка). Крім цього, необхідно сказати про обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг повноважень виконавчої влади веде до авторитаризму, а законодавчої – до охлократичної олігархії.

Якщо допускати дуалізм дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади ослаблює її ефективність, призводить до розпилення повноважень між президентськими і урядовими структурами. А у високо розвинутих суспільствах цей феномен ослаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави і парламентом в залежності від партійного представництва.

Оптимальним співвідношенням між виконавчою і законодавчою владою можна вважати:

1) чіткий розподіл влади (США);

2) сильні президентські прерогативи в перехідних суспільствах, відсутність дуалізму влади (Латинська Америка, СНД);

3) сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Великобританія);

4) сильні прерогативи парламенту при колегіальних консенсуальних типах партійної співпраці (Австралія, Швеція).

Найбільш невдале співвідношення між гілками влади може виникнути при сильних повноваженнях парламенту в порівнянні з виконавчою вадою у політично неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або при обмежених прерогативах парламенту при значно розширених (авторитарних) повноваженнях президента (Білорусія). Однак, незалежно від співвідношення між вищими державними органами виконавчої і законодавчої влади, ступінь демократії залежить від механізму формування судової влади, її спеціалізації, автономії, внутрішньосудового і парламентського контролю. Якщо судова влада залежить від інших гілок влади, не має сильних внутрішніх механізмів контролю, вона може стати інструментом в руках можновладців і плутократів. Отже, різні комбінації компетенцій вищих органів державної влади слід оцінювати неоднозначно, враховуючи ступінь цивілізаційної зрілості суспільства, а також масштаби модернізацій них перетворень.

Політичний режим також залежить від співвідношення повноважень між центральною владою і суб’єктами федерації, органами самоврядування. Тут важливо врахувати, по-перше, виняткову і спільну компетенції між державними органами, органами суб’єктів федерації (квазідержавними), а також автономними областями; по-друге, компетенції державних органів і місцевого самоврядування; потретє, компетенції представницьких і виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування.

Такий підхід дає можливість виявити різні масштаби, форми, межі централізації і децентралізації, розкрити їх як з погляду історичного генезису, так і з погляду сучасної діяльності. Скажімо, в сучасних умовах не можна форсувати процес децентралізації, якщо немає історичних передумов, з одного боку, з іншого – довго зберігати централізоване державне управління, як неефективну структуру в сучасних умовах.

Досвід європейських держав свідчить, що співвідношення між державними, регіональними і місцевими владними структурами залежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності території і кордонів, правової і громадської культури населення. Наприклад, Німеччині вдалося поєднати принципи історичної децентралізації з гнучкими і одночасно жорсткими формами цивілізованого державного управління.

Відносини між державою і партіями можуть передбачити різноманітні впливи партій на державу і держави на партії. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. З погляду істотної ознаки політичного режиму важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, їх джерела фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, непідконтрольними державі, то їх вже можна вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.

Крім того, з’ясування істотної риси політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених у організаційній структурі партії. Брак сучасних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей політики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у своїх власних інтересах, випрошуючи посади у правлячої державної верхівки і віддаючи в жертву своїм кон’юнктурним вигодам стратегічні цілі партії.

Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елітою і опозицією. Тут береться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. При недорозвинутій партійній системі опозиційні сили неспроможні вести достойну конкуренцію з правлячою державною верхівкою.

Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дають змогу найбільш точно відобразити істотні риси сучасних демократичних політичних режимів. При аналізі такого співвідношення чітко простежується, що, по-перше, кожні виборча система може бути ефективною залежно від форм державного правління і політичної культури; по-друге, що найбільш неефективною є пропорційна виборча система при сильній президентській формі правління; по-третє, що в перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію; по-четверте, для детінізації державної влади важливо вдосконалювати механізми і процедури висування кандидатів, виборчих цензів, голосування і відповідальності за порушення виборчого законодавства.

Якщо є цивілізований тиск громадськості на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, і, як наслідок цього, зростає рівень партійної конкуренції. У випадку домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних в майновому, фінансовому чи ідеологічному впливі, партії, прикриваючись "народними інтересами”, апелюють до народних інстинктів, а насправді вимушені виражати стратегію монопольних груп. До цього слід додати, що соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу, є більш прискорюючим процесом партійної конкуренції, ніж його стимулювання виборчим законодавством.