Політична культура демократичного суспільства

Сучасна демократія втрачає ореол зразковості. Як розвинені держави, так і перехідні суспільства демонструють загальну тен­денцію перетворення демократії на технологію, де демократичні процедури працюють проти самої демократії. І не так важливо, проти чого спрямовані такі дії — проти тероризму чи власного народу.

Питання про те, що саме робить демократію демократією, є одвічно актуальним. Г. Алмонд і Є. Верба спробували визначи­ти якість демократії, використовуючи “набір змінних”, який дає можливість виділити політичну культуру, найпридатнішу для демократичної політичної системи [247, с. 26]. Оскільки демо­кратична культура виявлялася змішаною й охоплювала і куль­туру участі в політичних процесах, і громадську культуру (як історично сформовані орієнтації), доцільно припустити, що роз­в’язати поставлену задачу методологічно можна лише з ураху­ванням таких моментів:

1) наявного і потенційного рівня політичної дійсності;

2) цілеспрямованості процесу трансформації, тобто ідеальної моделі зміни.

Взаємодія потенційного рівня політичної системи, що транс­формується, та ідеального цільового вектора є двома головними різноспрямованими процесами, що підпорядковуються певним законам системної організації. Отже, базисна культура в цих процесах виступає визначальною основою і здійснює критичну функцію добору й адаптації, використовуючи критерій відповід­ності попереднього досвіду новим цінностям.

Зазначимо, що взаємодія може проявлятися за якісно різни­ми сценаріями, проте незалежно від наслідків культурна інтер- акція є необхідним джерелом розвитку. Зіткнення культур від­бувається у кілька етапів: криза ідентичності, девальвація традиційних цінностей, культурний вакуум, подальший Рене­санс або заміна культури. Якщо політична система зазнає впли­ву формуючих чинників, культурне середовище реагує згортан­ням критичної функції, що виявляється у “витягуванні” на по­верхню культурних орієнтацій нижчого порядку.

Практичні зміни, які відображають рівень розвитку суспіль­ства й просторово-часову еволюцію взаємин людини, суспільства і влади, неминуче призведуть до зміни ідеалів. Взаємодія демо­кратичних ідеалів і практики їхнього втілення визначає багато- мірність поняття “демократія”, його складність як у структурно­му, так і в функціональному відношеннях.

Якщо простежити за розвитком демократії, то можна помі­тити, що еволюція підкоряється головному прагненню — пошу­ку гармонії у відносинах між індивідом і суспільством. Антич­ність зводила в ранг найважливішої цінності рівність обов’язків (те, що рішення народу повинні мати силу для всіх, визначало свободу через рівність статусів), залишаючи світ індивідуальнос­ті поза політикою.

Прийнято вважати, що Новий час змінив акцент у взаєминах людини й влади і розвиток демократії відбувався завдяки роз­ширенню простору свободи (“відректися від свободи — значить, відректися від своєї людської гідності, навіть від своїх обов’яз­ків” [192, с. 81]), де рівність виступає природним бар’єром де­мократії, а держава — засобом підтримки гармонії. Проте ще Н. Макіавеллі, розглядаючи вигоди й витрати балансування дер­жави між сферами фактичних інтересів і компетенції, визнавав необхідність миритися з елементами демократії, щоб уникнути невдоволення [121].

Акцент на одній зі складових цього балансування (індивіду чи суспільстві) сприяє формуванню двох “підривних” тенденцій демократичного правління: централізації й атомізації. Перша характеризується відсутністю індивідуального вибору й контро­лю над владою, а також е наслідком принципу загальної рівнос­ті й зворотним боком свободи. Інша відображає ситуацію, в якій індивідуальна життєва позиція стає головною ознакою демокра­тії. Панування особистих інтересів несе в собі загрозу апатії, ви­ступаючи одночасно і гарантією свободи громадян, і підставою для обмеження цієї свободи (“тиранії більшості” [210]).

Подальший розвиток уявлень про демократію визначається пріоритетом індивідуалізації політичного процесу. Наприклад, ревізіоністська теорія демократії (Дж. Шумпетер) виходить із того, що загальна свобода не формується, а створюється, тобто народ не керує, а добровільно віддає свою “частину влади”, пе­редоручаючи голоси певному кандидатові. Інакше кажучи, де­мократія — це не правління народу, оскільки люди вибирають якийсь проміжний інститут. Її успішно підмінюють окремі ін­дивіди, які отримали владу у конкурентній боротьбі за голоси виборців, і консолідовані групи у формі політичних партій і со­ціальних утворень.

Плюралістична теорія демократії (Р. Дал) розглядає основ­ним суб’єктом дії політичну партію. Саме партія є об’єднуваль- ною ланкою громадського суспільства, формою переведення не- політичного в політичне, структурно-функціональним перевті­ленням соціальних потреб в інтегративну політичну якість і основою для легітимації владних повноважень.

Елітарна теорія демократи (М. Вебер, Ф. Шміттер), вихо­дячи з ірраціональності як істотної риси народу, вважає політич­ний процес боротьбою між різними групами інтересів. Демокра­тія залежить від носіїв влади — людей, які відіграють особливу роль в управлінні й наділені розпорядницькою функцією на під­ставі закону. Норми, що визначають легітимні способи приходу до влади й відповідальність керівників за свої рішення (тобто в який спосіб обираються представники громадян і як вони відпо­відають за свої дії), відрізняють демократичну систему від неде­мократичної.

Згідно з партисіпаторною теорією (С. Ліпсет, А. Ліпхард) особистість раціональна і їй необхідно забезпечити максимальну підтримку для участі в політичному процесі. Рівноправність усіх перед законом розуміється як засіб боротьби за свободу на фоні змагання великої кількості організацій, який розширює діапа­зон вибору для кожного індивіда. Вибір здійснюється на основі “рівності свободи”, тобто коли люди можуть формувати, перегля­дати й реалізовувати свої власні ідеї [230].

Таким чином, у розвитку уявлень про демократію домі­нують такі тенденції:

1) перенесення ціннісних орієнтирів із суспільства на осо­бистість;

2) перехід від монологу влади (від керівників до підлеглих) до діалогу статусів, особистостей, культур.

Першу спробу об’єднання ідеального вектора з потенційним рівнем можна знайти в концепції громадської культури Г. Ал- монда і С. Верби [248]. У цій концепції громадянське суспіль­ство є тим генетичним ядром, внутрішній зміст якого у формі ідей, уявлень і думок визначає й транслює зовнішній пласт пол­ітичної системи: інститути й об’єднання, асоціації й рухи, ринок і ЗМК. Водночас це і потенціал активності у вигляді генеруван­ня ідей та вимог громадян, і канал відтворення й передачі цінно­стей від покоління до покоління.

Громадське суспільство розглядається політологами як рі­вень управління, проміжний між індивідуумом і державою. Ос­новна перевага громадянського суспільства — його здатність служити органічною противагою державі, але вихід енергії тако­го суспільства може однаковою мірою підривати як демокра­тією, так і авторитарну державу.

Г. Алмонд і С. Верба спробували нейтралізувати негативні тенденції протилежностями демократії: пасивністю й індифе­рентним ставленням до влади. Завдяки цьому демократична культура стає поєднанням протилежних імпульсів: з одного бо­ку — до розвитку, з другого — до незмінності.

Важливо не те, чому окремий громадянин бере участь у полі­тичному процесі, спираючись на “нереалістичну віру в незалеж­ність участі” [247, с. 182], а те, що участь спрямовує соціальну енергію у креативне русло, дає вихід незалежній політичній діяльності й забезпечує можливість вибору. Дуже важливим для існування життєздатної демократії є сприйнятливість дер­жави і залучення широких верств громадськості до політичного процесу, забезпечення зворотних комунікативних зв’язків.

Демократія завжди національна, тому що громадянське сус­пільство завжди конкретне в тому розумінні, що значення інсти­туту родини, методи розв’язання спорів, форми організації спіль­них дій проявляються у структурних елементах соціально-істо- ричної пам’яті й етнокультурної самоідентифікації. Така теоре­тична конструкція дає можливість зробити два висновки. По-пер- ше, демократична культура як механізм подвійного втілення (ідеального в практичному й громадського в політичному) не може бути монолітною. По-друге, за демократизації орієнтиром є не окремі цінності, а досвід успішного демократичного будівни­цтва.

Сутність демократичної культури полягає в діалозі між осо­бистістю, суспільством і владою, що виявляється у здатності на­лагоджувати канали для передачі вимог громадян, а також для визначення ступеня довіри до політичного керівництва й міри легітимності влади.

Важливо також врахувати глобальні тенденції розвитку. Так, урбанізація руйнує солідарність — основу громадянського сусп­ільства, а розвал корпоративних зв’язків призводить до перетво­рення суспільства на масу. Об’єктивно це сприяє тому, що демо­кратія як інститут набуває усе формальнішого характеру. На­приклад, сучасні реалії змушують робити політичний вибір на основі поглядів тих, хто обслуговує політичну еліту: політологів, експертів, оглядачів мас-медіа тощо.

Розвиток технологічних засобів комунікацій і тісно пов’яза­на з цим глобалізація актуалізують питання як глобального гро­мадянського суспільства й загальної демократичної культури, так і прагнення зберегти етнокультурну розмаїтість.

Водночас потрібно пам’ятати: демократія “західного зразка”, яку нав’язує нам глобалізація, грішить використанням подвій­них стандартів та ігноруванням напрацювань політичної куль­тури східного типу. Проаналізувавши процедури обрання Чин- гісхана (курултай) або ж Гітлера (парламентські вибори) й на­ступні геополітичні результати їхнього правління, можна дійти висновку, що демократична політична культура має досліджува­тися не тільки як технологічний прийом чи процедура, але й як політичний системоутворюючий комплекс здійснення влади в контексті етнонаціональних, соціально-політичних і культурно- історичних умов її реалізації.

 

Авторитарний політичний режим. Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.
Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.
Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.
Істотними рисами авторитаризму є:

1. Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.

2. Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.

3. Сильно централізована моністична структура влади.

4. Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.

5. Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.

6. Відсутність можливості не насильницької зміни влади.

7. Використовування силових структур для утримання влади.

До витоків авторитаризму можна віднести:

· збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитети;

· збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;

· значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну орієнтацію населення;

· економічна відсталість;

· нерозвиненість цивільного суспільства;

· високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.

Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний режим носив в останні десятиріччя ХХ в. Так, авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму:

– стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу;

– альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства.