Порядок формування і структура урядів

У зарубіжних державах залежно від форми правління уряди формуються двома основними способами: парламентським і позапарламентським. Парламентський спосіб формування уряду застосовується у країнах з парламентарними формами правління. Мандат на формування уряду в цих країнах одержує та партія або партійна коаліція, яка перемогла на виборах до парламенту, тобто одержала більшість місць у парламенті (у нижній палаті). Це положення у конституціях зарубіжних країн викладене досить поверхово або зовсім відсутнє.

У Великобританії глава держави має право призначати прем'єр-міністра, але дане право суто номінальне, оскільки вибір корони визначається, як згадувалося раніше, партійністю Палати громад. До складу уряду входять міністри (40-45 чол.) та їхні парламентські секретарі (40-45 чол.) - разом близько 100 чол. Вживають кілька найменувань для визначення посадових осіб, які входять до складу уряду. Найчастіше вживають терміни “державний секретар” і “міністр”. Найстаріші відомства (міністерство іноземних справ, міністерство внутрішніх справ) очолюють державні секретарі. На чолі кількох відомств стоять посадові особи, традиційну назву яких збережено (канцлер казначейства, генерал-поштмейстер). Парламентські секретарі вважаються молодшими міністрами. У відомствах, очолюваних державними секретарями, вони іменуються парламентськими помічниками державного секретаря.

Зі складу уряду виділяється Кабінет - група найбільш впливових членів уряду (близько 20 чол.). Попередньо встановлених правил членства у Кабінеті немає. Міністри, яких прем'єр-міністр запрошує стати членами Кабінету, змінюються залежно від зміни уряду. Останніми роками поширилася практика створення неформального “внутрішнього Кабінету”. Це найбільш наближені до прем'єр-міністра посадові особи (канцлер казначейства, лорд-охоронець печатки, канцлер герцогства ланкастерського та ін.), які допомагають йому під час вирішення важливих і невідкладних питань. Рішення Кабінету самі по собі не спричиняють юридичних наслідків. Якщо уряд має намір надати юридичної сили рішенням Кабінету, які вимагають внесення змін у закони, він повинен внести законопроект до однієї з палат парламенту і забезпечити його проходження у парламенті. В інших випадках лише потрібне підтвердження рішень Кабінету на засіданні Таємної ради. Фактично Таємна рада (сягає 300 чол.) існує головним чином для надання юридичної сили “наказам короля у раді”, тобто актам Кабінету і актам, що видаються на підставі королівської прерогативи. У реальній дійсності акти Кабінету схвалюються самими його членами, засідання оформлюються як засідання членів Таємної ради. Усі міністри Кабінету та деякі інші міністри складають присягу як члени Таємної ради. До неї належать і численні радники, що не є міністрами. Суди визнають правову силу за такого роду актами.

У скандинавських країнах (Швеція, Норвегія, Данія за формою правління є парламентарними монархіями) монарха наділено верховною владою щодо державних справ. Король очолює Державну раду, яка являє собою уряд на чолі з главою держави. Тому в цих країнах такі поняття, як Державна рада і уряд (Рада Міністрів, Кабінет) не збігаються. Усі найважливіші урядові заходи (всі законопроекти) спочатку обговорюються у Державній раді, а її рішення виносяться від імені короля і за його підписом..Ллє оскільки монарх не відповідає за свої дії, вони потребують контрасигнатури прем'єр-міністра або міністра, у віданні якого перебуває дане питання.

Така практика свідчить про те, що призначення прем'єр-міністра залежить від розстановки сил у парламенті. У Швеції король, навіть формально, не бере участі у призначенні прем'єр-міністра. Це право надане Ригсдагу, а пропозиція про обрання вноситься тальманом (у Норвегії і Данії право призначення прем'єр-міністра зберігається за монархом).
У Норвегії і Данії уряд не представляється парламенту для одержання його інвеститури. Парламент впливає на склад уряду непрямим чином. Уряд може функціонувати, тільки якщо заручиться підтримкою парламентської більшості.
У тих випадках, коли немає повної ясності стосовно лідируючої партії, монарх (Норвегія, Данія) або тальман (Швеція) проводить консультації з лідерами різних політичних партій. У результаті переговорів може з'ясуватися, що одну з партій підтримує якась інша партія. Тоді може бути сформований однопартійний уряд меншості. Якщо ж більшість можна отримати на основі погодження між кількома партіями, то звичайно створюється коаліційний уряд. Однопартійні уряди формуються у Великобританії, Канаді, коаліційні, як правило, - в Італії.

Основний Закон ФРН 1949 р. (ст. 63) покладає відповідальність за утворення федерального уряду, насамперед, на Бундестаг і федерального канцлера, а не на главу держави. Федеральний канцлер обирається без дебатів за пропозицією федерального президента більшістю голосів членів Бундестагу (ст. 63 абзаци 1 і 2, ст. 64 абзац 2 Основного Закону). Обраного канцлера призначає федеральний президент. За пропозицією канцлера федеральний президент призначає федеральних міністрів. Якщо обрання не відбулося відразу, то Бундестаг протягом чотирнадцятиденного терміну може обрати федерального канцлера абсолютною більшістю голосів.

Якщо обрання у зазначений термін також не відбулося, проводиться новий тур голосування, в якому досить отримати відносну більшість голосів. Термін повноважень федерального уряду конституцією не встановлено. Проте повноваження федерального канцлера закінчуються у разі обрання нового Бундестагу (ст. 69 абзац 2). Крім того, термін повноважень федерального уряду закінчується, коли Бундестаг виявить недовіру канцлеру.

Уряд Італії (Рада Міністрів) формується головою Ради Міністрів і затверджується президентом. Міністри приносять присягу главі держави, коли приступають до виконання посадових обов'язків. Необхідною умовою для здійснення призначень є затвердження складу уряду палатою депутатів, а потім - Сенатом. Главою уряду є голова Ради Міністрів, який призначається президентом. Під час висунення на пост глави уряду вирішальна роль належить парламенту, згідно з принципом партійної більшості у нижній палаті парламенту. Глава уряду очолює роботу президії Ради Міністрів (нечисленого органу), яка налагоджує діяльність усього уряду в цілому (ст. 95 Конституції).

Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується в основному в президентських республіках. У цих країнах глава держави особисто є носієм урядової влади. Він сам добирає, призначає і звільняє членів уряду. Слід зазначити, що президент обирається шляхом непарламентських виборів і роль парламентів у формуванні Кабінету невелика. У США призначення глав департаментів згідно з Конституцією здійснюється президентом “за порадою і за згодою Сенату” (ст. II розд. 2), але фактично являє собою його особисту прерогативу. Сенат схвалює призначення президента на вищі державні посади більшістю у дві третини голосів. Випадки негативної реакції Сенату на дії глави держави є дуже рідкими, і то трапляються через суто партійні суперечки чи навіть особисті відносини. Конституція не містить будь-яких положень, що стосуються функціонування Кабінету. В ній ідеться про те, що президент може затребувати від керівного працівника будь-якого міністерства письмову доповідь з будь-якого питання, що перебуває у компетенції даного міністерства, проте в її тексті не зазначаються назви міністерств і не окреслюється коло їх обов'язків. Отже, не існує жодних особливих конституційних обмежень, покладених на членів Кабінету.

У країнах Латинської Америки з президентською формою правління, згідно з конституціями, формування уряду є виключною прерогативою президента. У цьому відношенні президент у латиноамериканських країнах має більші правомочності, ніж президент США, призначення якого, як уже зазначалося, підлягає затвердженню Сенатом. Так, Конституція Коста-Ріки надає президенту право “вільно призначати та звільняти міністрів уряду” (ст. 139 п. 1). Згідно з тією ж конституцією “для призначення та звільнення міністрів досить підпису Президента Республіки” (ст. 146). Конституція Колумбії встановлює, що президент “призначає та звільняє на свій розсуд міністрів Кабінету і керівників адміністративних департаментів” (ст. 120, п. 1). Конституції деяких інших президентських республік містять аналогічні постанови.
Глава держави не тільки формує уряд, а й займається його реорганізацією і навіть ліквідацією окремих відомств. У Гватемалі, наприклад, тим указом, яким президент призначає членів уряду, визначається кількісний склад Кабінету, його система та офіційна назва. Парламент, таким чином, і фактично, і юридично здебільшого не бере участі у формуванні уряду. Президент у будь-який момент може здійснювати зміни у складі Кабінету, тому що міністри призначаються та звільняються главою держави. Відносна незалежність президента у справі формування Кабінету призводить до того, що при вирішенні питання про призначення міністрів важливу роль відіграє партійна та фінансова еліта, з думкою якої йому доводиться рахуватися.

Таким чином, у сучасних зарубіжних країнах залежно від форми правління уряди формуються позапарламентським чи парламентським способами. Структура урядів дуже різноманітна, але її можна звести до двох основних систем. Якщо до складу уряду входять усі глави центральних виконавчих відомств, така система є континентальною. Поза межами уряду не залишається будь-яких вищих посадових осіб, які очолюють загальнодержавні виконавчі відомства. Англосаксонська система передбачає, що до складу уряду у власному смислі слова, тобто Кабінету, входять не всі глави центральних виконавчих відомств, а лише найважливіші з них.

Однією з характерних рис урядової влади є її централізація, що виявляється у концентрації владних функцій в руках глави уряду. Це явище спостерігається за різних форм правління.

Конституція США містить загальне положення про те, що виконавча влада здійснюється президентом. Насправді ж реальна влада президента виходить далеко за ці вузькі рамки. Прерогативою його є право призначати (за порадою і за згодою Сенату) всіх державних посадових осіб Сполучених Штатів. Не обмежена, власне, влада президента стосовно членів Кабінету, які вважаються його радниками. Наділення президента дуже великими повноваженнями ще більшою мірою характерне для латиноамериканських президентських республік. Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської відповідальності (президент, як правило, є головнокомандуючим Збройними Силами), у сукупності з його правом оголошувати у країні надзвичайний стан, перетворюють його, по суті, на диктатора. Широкі повноваження президента у сфері законодавства, значна залежність судових органів і органів місцевого управління від глави виконавчої влади в ряді країн - усе це сприяє ще більшій концентрації влади у руках президента.

У країнах з парламентарними формами правління влада глави уряду також могутня. Таке становище в деяких країнах інсти-туціоналізоване і закріплене в конституціях. Основний Закон ФРН проголошує: “Федеральний канцлер установлює основні положення політики і несе за них відповідальність. У межах цих основних положень кожний федеральний міністр самостійно веде справи своєї галузі за своєю відповідальністю” (ст. 65). Проблема верховенства урядової влади у Німеччині, де поряд з прем'єр-міністром існує президент, однозначно вирішена на користь федерального канцлера. Його становище в системі вищих органів влади, що визначається поширеними повноваженнями, дозволяє федеральному канцлеру активно впливати на всі найважливіші інститути влади Німеччини. Усі основоположні закони і найважливіші парламентські рішення з основних питань політики видаються у точній відповідності до вказівок прем'єр-міністра. Обрання і вихід федерального канцлера у відставку згідно з конституцією пов'язані з такими обставинами, які у цілому ряді випадків можуть призвести до розпуску парламенту. Так, на підставі ст. 63 Основного Закону, якщо кандидатура, запропонована президентом, не дістане підтримки Бундестагу, а потім його власна (Бундестагу) кандидатура також не набере більшості голосів, нижня палата парламенту може бути розпущена.

Широкими повноваженнями наділений і прем'єр-міністр Великобританії. Він вирішує, які питання слід розглядати на засіданнях Кабінету, а які рішення приймати одноособово. У засіданнях Кабінету беруть участь міністри, яких запросив прем'єр-міністр, керуючись власними міркуваннями. У ході засідання Кабінету докладний протокол не ведеться і голосування, як правило, не проводиться. Підсумки робить глава уряду і констатує факт прийняття рішення. У випадку розбіжностей у поглядах прем'єр-міністра і міністра (міністрів) глава уряду може зажадати відставки останнього.

Республіканський варіант англійської системи функціонування уряду склався в Індії. Відповідно до Конституції (ст. 75) президент призначає главу уряду, однак, з огляду на чинну конституційну угоду, на цю посаду може претендувати тільки лідер партії більшості у народній палаті. Глава уряду наділений великими і конкретними повноваженнями у різних сферах. Аналогічні за сенсом положення містяться в конституціях Італії, Японії і деяких інших держав.

Таким чином, згідно з парламентськими традиціями у Великобританії, Німеччині, Італії, Індії, Японії глава уряду і більшість ного членів повинні належати до числа депутатів нижньої палати. У Конституції Японії передбачено, що членами Кабінету можуть бути тільки цивільні особи.

У Франції, на відміну від згаданих вище країн, інститут інвеститури (довіри) відсутній. Прем'єр-міністр і члени уряду не можуть бути одночасно членами парламенту. У разі їх обрання до парламенту вони повинні зробити вибір між збереженням мандата і перебуванням в уряді.

Як уже зазначалося, призначення прем'єр-міністра у Франції -одна з найважливіших прерогатив президента. Специфіка французької конституції дозволяє зробити висновок про те, що урядові призначення, які здійснюються президентом, є цілком реальною прерогативою глави уряду. Прем'єр-міністр може будь-коли заявити про свою добровільну відставку, пояснивши це будь-якими мотивами, у тому числі й політичними. У разі хвороби, короткочасної відпустки чи візиту за кордон прем'єр-міністр може призначити іншого міністра тимчасово виконуючим його обов'язки. Він також може делегувати деякі зі своїх повноважень одному або кільком міністрам. Незважаючи на видимість, створювану ст. 21 Конституції, прем'єр-міністр фактично не є главою уряду. Реально очолює французький уряд Президент Республіки. Він головує на засіданнях Ради Міністрів і підписує прийняті декрети, готує матеріали до засідань уряду і здійснює виконання прийнятих рішень. Таким чином, прем'єр-міністр “керує діяльністю уряду”, а не “керує урядом” (ст. 21).

 

теорії походження держави

Патріархальна теорія. Суть теорії полягала в тому, що держава виникає з патріархальної сім'ї внаслідок її зростання: родина → сукупність родин (селище) → сукупність селищ (держава). Глава ж патріархальної родини (патріарх) стає главою держави — монархом. Таким чином, його влада є проводженням влади батька, сам же монарх є батьком для всіх своїх підданих.

Усе це можна пояснити, якщо проаналізувати погляди основоположник теорії (Аристотеля, Конфуція, Р. Фiльмера та М. Покровського).

Так, Аристотель називав людину політичною твариною, що вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається об’єднання родин. Розвиток цих родин у результаті розмноження призводить до утворення селищ, їхнє ж об’єднання утворює державу.

На думку китайського філософа Конфуція, держава повинна спиратися не на безликий та всеохоплюючий закон, не на свавілля тирана, а на мудрість доброзичливого правителя (батька) та його талановитих i гідних помічників (старших дітей).

У 1642 році англійський філософ Р. Фiльмер написав роботу "Патріархія, або Захист природного права королів”. У ній цей завзятий прихильник необмеженої королівської влади намагався, посилаючись на Біблію, довести, що Адам отримав владу від Бога, потім передав цю владу своєму сину — патріарху, а той уже своїм нащадкам — королям.

Відомий російський історик М. Покровський також вважав, що найдавніший тип державної влади розвинувся безпосередньо від влади батьківської.

На нашу думку, саме з патріархальної теорії в Росії, Україні та інших республіках колишнього СРСР виросли патерналістські ідеї та віра в "доброго царя”, "батька народів”, вождя та надлюдину, що здатна вирішити за нас усі проблеми.

Однак на невеликому просторі, у грецьких містах-полісах, об’єднання родин, на нашу думку, дійсно стало тим вирішальним чинником виникнення держави, оскільки родина є найбільш ранньою з нині існуючих форм організацій людей, розподілу та кооперації праці.

Теорія насильства. Її прибічниками були К. Каутський, Є. Дюринг, Л.Гумплович, Леся Українка та ін.

Причину виникнення держави вони вбачали у військово-політичних чинниках — насильстві, завоюванні одних племен іншими, для управління завойованими народами та територіями потрібний спеціальний апарат примусу. Ним i стає держава.

Це можна пояснити, якщо проаналізувати праці основоположників теорії насильства Л. Гумпловича та К. Каутського. Так, Л. Гумплович наприкінці ХIХ століття писав: "Історія не надає нам жодного прикладу, коли б держава виникала не за допомогою акту насильства, а якось інакше. Держава завжди була результатом насильства одного племені над іншим; воно виражалося у завоюванні та підкоренні більш сильним чужим племенем більш слабкого вже осілого населення”.

Отже, прихильники теорії насильства стверджували, що первісні племена, зустрічаючись між собою, воювали Переможці перетворювались на панівну частину суспільства, утворювали державу та використовували державну владу для насильства над підкореними народами. Держава, на думку представників цієї теорії, виникала з сили, що була нав’язана суспільству ззовні, а класовий поділ суспільства мав етнічне або расове походження.

Як зазначав з цього приводу К.Каутський у своїй праці "Матеріалістичне розуміння історії”, "плем’я переможців підкоряє собі плем’я переможених, присвоюючи собі всю їхню землю, а потім змушує переможене плем’я систематично працювати на переможців, платити їм данину чи податки. У кожному випадку такого завоювання виникає поділ на класи, але не внаслідок поділу общини на різні підрозділи, а внаслідок об’єднання в одну двох общин, одна з яких стає панівним, а інша — пригнобленим та експлуатованим класом, примусовий же апарат, що створюється переможцями для управління переможеними, перетворюється в державу.

Як бачимо, К. Каутський також вважав, що держава не є результатом внутрішнього розвитку суспільства, а нав’язана йому ззовні сила; первісна племінна організація перетворюється на державну лише під зовнішніми ударами.

З одного боку, військово-політичні чинники суттєво вплинули на утворення варварських королівств готів, гунів, слов’ян, франків, вандалів та інших союзів племен. Однак інші держави майже не використовували ці чинники або ж вони були другорядними порівняно з соціально-економічними.

Теологічна теорія. Однією з найдавніших теорій, що намагалася пояснити прогрес виникнення держави була теологічна теорія. Її авторами були як середньовічні богослови Тертулiан, Аврелій Августин, Фома А. так i такі вчені ХIХ століття, як Ж. де Местр.

Теологічна теорія наполягала на божественному походженні держави, державної влади, стверджувала i захищала тезу: "Вся влада від Бога”. Незважаючи на свій релігійний зміст, ця теорія, що виникла ще в стародавній Юдеї відбивала певні реалії як-то: теократичний характер первинних держав (владу жерців, значну роль храмів, поділ влади на релігійну i світську тощо).

Оцінюючи цю теорію, слід також мати на увазі, що освячення влади божественним началом (яке мало місце в первинних містах-державах), надавало владі i авторитету, i безумовної обов’язковості. Не випадково, що ця теорія домінувала в епоху Середньовіччя а в епоху Революцій її використовували для обґрунтування необмеженості влади монарха.

На сьогодні існує два варіанти сучасного звучання теологічної теорії. Перший з них — це християнсько-демократична концепція держави, заснована на підкресленні унікальності та самоцінності будь-якої людини, поважанні її з боку держави, піклуванні кожного громадянина про суспільство, особу та державу, а також на допомозі з боку держави тим, хто самостійно не може себе забезпечити, - інвалідам, безробітним, особам похилого віку тощо.

Прихильниками цієї концепції були такі відомі особистості, як Папа Римський Лев ХІІІ, Папа Римський Іван Павло П, російські та українські політики В. Аксючиць, В.Борщев, О.Огородников, В.Савицький, Л.Черновецький, О.Чуєв, Г.Якунiн та ін.

Другий варіант теологічної теорії — це теорія космічної експансії. Її розробниками були Е.Деникен, А.Елфорд, З.Ситчин, К.Ціолковський, М.Рерiх, Л. Чулков та ін. Відповідно до їхніх поглядів держава була дарована людству прибульцями з космосу.

Теологічна теорія, так само як i теорія космічної експансії не може бути ані доведена, ані спростована. Проте навіть у наш час з’являються твердження, що неолітична революція, яка розпочалася 10-12 тис. років тому, мала божественне начало. При цьому теологи зазначають, що, на їх погляд, точних причин такого якісного зламу в історії людства сучасна наука досі не встановила, а ось релігійне обґрунтування мститься ще в Біблії.

Теорія суспільного договору. Ця теорія передбачає виникнення держави в результаті договору між людьми як наслідок усвідомлення ними своїх нагальних потреб та інтересів.

Можна сказати, що вперше ця теорія з’явилася в роботах еллінського філософа Епікура, який вважав, що держава виникає тоді, коли люди уклали між собою угоду з метою забезпечити загальну користь — взаємну безпеку.

У різні часи прихильниками теорії суспільного договору були: у Голландії — Г. Гроцiй, Б. Спiноза; в Англії — Т. Гоббс, Дж. Мільтон, Дж.Лiльберн, Дж. Локк; у Німеччині — С. Пуфендорф, Х. Томазiй, Х. Вольф, І.Кант, у Франції — Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, К.А. Гельвецiй, П.А. Гольбах; у Росії — О. Радищев, П. Пестель; в Україні — Я. Козельський, С. Орiховський. Усі вони розглядали державу як форму суспільного життя, що засновується людьми добровільно, на основі взаємної згоди.

Причини укладення суспільного договору пояснювалися різними чинниками. Так, Т. Гоббс вважав, що причиною укладення суспільного договору є усвідомлення людьми необхідності забезпечити мир у суспільстві, гарантувати людині життя та безпеку, спрямувати її діяльність на досягнення загального блага. У природному стані недоліки людського характеру (властолюбство, жадоба багатства, бажання шкодити одна одній) зумовлюють ворожнечу, ненависть та помсту i, як наслідок, стан "війни всіх проти всіх” Цей стан долається за допомогою спальної влади, яка дбає про громадський порядок. Індивіди добровільно передають усі свої права i свободи державі. Так укладається суспільний договір.

На відміну від Т. Гоббса Дж. Локк вважав природний стан досить упорядкованим. Життя в ньому регулювалося законами природи. Проте механізму, що міг би забезпечити користування своїми природними правами, люди не мали. Таким чином, причиною переходу людей до громадського стану була ненадійність прав у природному стані, де кожен був змушений самостійно відстоювати своє право i карати його порушників. Гарантувати свободу i надійне користування природними правами допомагало укладення суспільного договору. Отже, це був акт усвідомлення, а не вияв крайньої необхідності.

Ж. -Ж. Руссо причиною укладення суспільного договору вважав прагнення людей захистити себе від зовнішніх обставин (наприклад, стихійних лих), а також наявність приватної власності, яка породжує нерівність та роз’єднує. У результаті укладення договору колективним сувереном стае народ. Тим самим Ж. -Ж. Руссо сформулював теорію народного суверенітету (верховенства народу).

Ці погляди цілком поділяв О. Радищев. Він стверджував, що державна влада належить народу, проте передана ним монарху i повинна знаходитись під контролем народу. Люди ж, входячи до держави, лише обмежують, але не втрачають своїх природних прав i свобод. Звідси — теза про повстання та революційне усунення монарха від влади, якщо той зловживає владою.

Історико-матеріалістична теорія. Її прихильниками були С.Десницький, Л. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, І. Франко та ін. Згідно з даною теорією держава виникла як результат природного розвитку первісного суспільства. Це, насамперед, економічний розвиток, що, поряд із забезпеченням матеріальних умов виникнення держави i права, визначає соціальні зміни в суспільстві. Останні також являють собою важливі умови i причини виникнення держави i права.

Історико-матеріалістична теорія містить два підходи. До 1990-х років домінувала сталінська інтерпретація історико-матеріалістичної теорії, що ґрунтувалася на дослідженні Ф. Енгельса "Походження сім’ї, приватної власності i держави”. Згідно з нею головною передумовою виникнення держави є класова боротьба, у результаті якої клас-переможець створює державний апарат з метою організованого придушення переможеного класу; другою передумовою було виникнення приватної власності; третьою — твердження про те, що сама приватна власність обумовлена виникненням надлишкового продукту; четвертою — удосконалення знарядь праці; п’ятою — розподіл праці. 3 1990-х років згадали про іншу роботу Ф. Енгельса, присвячену походженню держави — "Анти-Дюринг”.Суть її полягала в тому, що держава виникає не після i не в результаті розподілу суспільства на класи, а до цього. Більше того, вона створює самі класи: панівна бюрократія перетворюється на перший панівний клас. Таким чином, іншою причиною походження держави була не класова боротьба, а необхідність виконання спільних справ. Однак для основоположників марксизму головним було не те, що раніше виникає — держава чи класи. Головним було: коли б не виник панівний клас (до або після виникнення держави), він за всіх часів прагне захопити цю державу i підкорити її собі, зробити її механізмом для придушення опору підлеглих класів i видавати свої вузькокласові інтереси за загальні.

Органічна теорія. Процес виникнення i функціонування держави ототожнюється з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідний людський організм були сформульовані ще Платоном. У ХIХ столітті ці погляди були розвинуті Г. Спенсером, який заявив, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей так само, як i людський організм складається з клітин.

Згідно з органічною теорією держава, як i будь-яке тіло, базується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означала, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність i в процесі свого становлення ускладнюється i розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Таким чином, органічна теорія передбачає, що держава зачинається, народжується, зростає, мужніє, старіє i вмирає, тобто вона є своєрідним аналогом організму.

Щодо спеціалізації, то вона передбачає, що формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких виконує чітку, властиву лише їй функцію. У результаті утворюється система державних органів. І все це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Психологічна теорія. Серед найбільш відомих представників психологічної теорії походження держави можна виділити Л. Петражицького, Г. Тарда, З. Фрейда та ін. Вони пов’язують виникнення держави з особливими властивостями людської психіки: потребою певних людей владарювати над іншими, прагненням одних підкорятися, наслідувати, а інших — підкоряти, бути прикладом.

Причини походження держави полягали в тих здібностях, що первісна людина приписувала племінним вождям, жерцям, шаманам, чаклунам тощо. Їхня магічна сила та психічна енергія (вони робили полювання вдалим, боролися з хворобами) створювали умови для залежності свідомості членів первісного суспільства від вищезазначеної еліти. Саме від влади, що була притаманна цій еліті, починає виникати влада держави.

Разом з тим завжди існують особи, які не згодні з владою або ж виявляють агресивні наміри та інстинкти. для стримування у покорі таких психічних особливостей різних осіб i виникає держава.

Психологічна теорія, таким чином, вважала, що держава є необхідною як для задоволення потреб більшої частини населення бути покірними певним особам у суспільстві, так i для придушення агресивних настроїв окремих індивідів. Звідси природа держави міститься в закономірностях людської свідомості, тобто є психологічною. На думку представників психологічної теорії держава — це продукт вирішення психологічних протиріч між ініціативними (активними) особистостями, які здатні до прийняття відповідальних рішень, та пасивною масою, що здатна лише до наслідувальних дій та виконує вищезгадані рішення.

 

Суверенітет

Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет)'2. Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є "право на владу", означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Основні ознаки суверенітету держави:

o єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;

o неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;

o невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади, оскільки суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, передумова повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, можна тільки розділити права, передати повноваження. Отже, суверенітет не може бути відчужений, передаються повноваження, а не суверенітет.

У Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 викладено такі ознаки державного суверенітету України: верховенство, самостійність, повнота, неподільність, незалежність, рівноправність.

Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він дістав своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах.

Суверенітет держави конкретизується в системі її суверенних прав (внутрішніх і зовнішніх), що здійснюються державними органами та інститутами: право видавати закони; право формувати державні органи; право визначати свою символіку (герб, гімн, прапор); право мати власну грошову одиницю; право встановлювати і стягувати податки; право укладати міжнародні договори; право призначати своїх представників в інші держави (дипломатів, консулів) і міжнародні організації; право вступати в міждержавні союзи; право оголошувати війну і укладати мир та ін.

У наші дні притаманне державі верховенство її влади на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах усе більше обмежуються міжнародним правом. Обмеження суверенітету пов'язане з формуванням транснаціональних об'єднань, непідконтрольних державі; утворенням міжнародних і міждержавних об'єднань; активізацією діяльності міжнародних урядових і неурядових організацій та інститутів. Нових особливостей суверенітету надає децентралізація усередині держави у зв'язку з розширенням прав її регіонів. Обмеженням свободи дій держави юридична заборона застосування сили проти інших держав, за винятком самооборони чи уповноваження з боку Ради Безпеки ООН (органу, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки); юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори.

Суверенітет держав, що стали членами міжнародних організацій, добровільно обмежується {делегуються повноваження) в інтересах досягнення ними світових економічних і гуманітарних цілей. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву Союзу. Окрім того, Європейський Союз має свою правову систему, власну систему права і свій власний суд, який виходить із принципу - у разі виникнення суперечностей між законами союзу і законами держави-члена пріоритет належить законам союзу. Незважаючи на ці обмеження, члени Європейського Союзу залишаються суверенними державами'3. Саме внутрішній суверенітет надає сучасним державам визначеність.

Україна бере участь у Раді Європи, ОБСЄ, СНД, органи яких проводять координуючу діяльність, що не обмежує її суверенітет.

Утвердження в національному і міжнародному праві принципу поваги і додержання прав людини з другої половини XX ст. істотно послабило непорушні позиції суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи держав. У межах, установлених Статутом ООН, стала застосовуватися збройна сила проти держави, що допускає або здійснює порушення прав людини (так звана гуманітарна інтервенція).

Звідси випливає, що не можна прирівнювати європейське громадянство до національного. Доцільніше говорити про "належність до ЄС", а не про європейське громадянство.