АвТОНОМНАЯ НЕКОММЕРЧЕСКАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ

1) Вправи на розуміння і диференціацію звукової форми слова, що привчають учнів до точності слухання. Вони полегшують розуміння словоформ в потоці мовлення, навчає диференціації від подібних словоформ, що звучать. Ці вправи будуються на парах слів, що відрізняються одним звуком.

2) Вправи на семантизацію похідних і складних слів. Вони базуються на знаннях словотворчих елементів. Слова для семантизації подаються в парах або в контексті.

3) Вправи на семантизацію елементів в синтагмі. Синтагматичний зв’язок визначається дієсловом, значення якого семантизується на основі синтагматичного передбачення.

4) Вправи на розуміння речень з незнайомими лексичними одиницями і багатофункціональними граматичними структурами. Ці вправи спрямовані на навчання учнів розуміти значення лексичних одиниць у контексті.

5) Вправи на диференціацію значень паронімів. У цих вправах використовують пари паронімів, які легко сплутати при аудіюванні.

Вправи на навчання прогнозування змісту аудіотекту.

1. Прослухайте фрази ті визначте, в яких ситуаціях вони вживаються.
2. Прослухайте текст і заповніть пропуски графічного варіанту тексту.
3. Прослухайте слова, запам’ятайте їх і назвіть ті, щовідносяться до означеної теми.
4. Прослухайте і повторіть за диктором фрази.Доповніть їх подібними за змістом.

Робота над аудіотекстом має за мету:

1. повне розуміння змісту аудіотексту;
2. розуміння головної думки аудіотексту;
3. розуміння означених деталей аудіотексту.

Контроль розуміння аудіо тексту може здійснюватися:

1. усно або письмово;
2. рідною або іноземною мовою;
3. шляхом виконання традиційних вправ або тестів.

27. Говоріння як вид мовленнєвої діяльності.

Говоріння є продуктивним видом мовленнєвої діяльності. Акт говоріння включає:

1. мету (мотив) (початок породження мовлення),
2. комунікативний намір (ствердження, запитання, заклик, порада тощо),
3. предмет (думки того, хто говорить),
4. продукт (висловлювання в монологічній або діалогічній формі);
5. результат (реакція на висловлювання).

Для реалізації акту комунікації той, хто говорить, спочатку намічає загальний смисловий план висловлювання (він уточнюється під час реалізації акту говоріння), потім підбирає мовні засоби – лексичні та граматичні структури.

Зовнішньому мовленню завжди передує внутрішнє мовлення, яке мінімум на долю секунду упереджує його. Внутрішнє мовлення будується за принципом конспекту. Зовнішнє здійснюється завдяки використання голосового апарату шляхом артикуляції та інтонування; воно супроводжується слуховим контролем, що забезпечує зворотній зв’язок, приводячи висловлювання у відповідність до задуму.

Якщо учень у недостатній мірі володіє ІМ у нього відсутні міцні зв’язки між тим, що він має намір сказати, і тими мовленнєвим засобами, які треба для цього застосувати; тобто не сформовані граматичні, лексичні та вимовні навички (автоматизми).

Зазначені навички визначають говоріння як уміння, яке має такі якості, як:

1. цілеспрямованість (постійне співвіднесення мотиву, цілі, реакції на співрозмовника, ситуації тощо);
2. продуктивність (заснована на рівні змісту на різноманітті фактів та думок, що необхідні для досягнення мети висловлювання; на рівні форми – на різноманітті лексичного та граматичного наповнення);
3. самостійність (безперекладний з рідної мови характер говоріння);
4. динамічність (перенос уміння говорити у нові ситуації спілкування);
5. інтегрованіст ь (з одного боку – це синтез граматичних, лексичних та вимовних навичок, з іншого – інтеграція компонентів уміння – мотивів, інтересів, досвіду, знань мовця, тощо).

Загальні механізми мовлення – це механізми прийому і видачі інформації, які будуються на механізмах:

а) осмислення (в єдності аналізу та синтезу);

б) пам’яті (в єдності довготривалої та короткочасної);

в) випереджуючого синтезу.

Окремі механізми говоріння – це:

1. механізм репродукції (повної, коли застосовуються готові ключові фрази з тексу для його передачі або часткової, де має місце трансформація форм для передачі знайомого тексту);

2. механізм вибору (вибір слів, граматичних структур, який залежить від мети повідомлення, комунікативного наміру, стосунків між тими, хто спілкується тощо);

3. механізм комбінування (формування фраз та словосполучень зі знайомих мовних компонентів);

4. механізм конструювання (мовленнєві одиниці конструюються не за мовними правилами, а за аналогією з моделлю, що зберігається у пам’яті мовця, що свідчить про досягнення рівня вміння говоріння);

5. механізм прогнозування (антиципації) (на рівні фрази та на рівні смислу);

6. механізм дискурсивності (сприяє здійсненню зворотного зв’язка для оцінки ситуації).

28. Навчання діалогічного мовлення.

Діалогічне мовлення (ДМ) являє собою акт мовленнєвої взаємодії учасників спілкування, коли кожен з них виступає в рол і слухача і мовця.

До комунікативних функцій ДМ, кожна з яких має специфічні мовні засоби, належать:

1. запит – повідомлення інформації;

2. пропозиції – прийняття/неприйняття запропонованого;

3. обмін думками;

4. взаємопереконання.

Психологи розглядають вмотивованість діалогічного мовлення, його зверненість (безпосередній контакт с застосуванням позамовних засобів спілкування – міміки, жестів, пози розмовляючи тощо) та мовленнєву ситуативність. Все це вчитель має забезпечити на уроці при навчання діалогічного мовлення. Емоційна забарвленість та спонтанність – є характерними особливостями ДМ. У зв’язку з тим, що ДМ має двосторонній характер, оволодіння ним передбачає володіння як говорінням так і аудіюванням.

Одиницею навчання ДМ є діалогічна єдність (ДЄ) – структурно, інтонаційно та семантично завершена сукупність реплік. Перша репліка ДЄ завжди ініціативна (спонукання); друга – реактивна (тобто реакція) або реактивно-ініціативна (реакція плюс наступне спонукання).

При навчанні ДМ треба навчити учнів:

1. починати розмову (тобто використовувати ініціативну репліку);

2. швидко і вірно реагувати (використовувати реактивну репліку);

3. підтримувати бесіду (використовувати реактивно-ініціативні репліки).

Методисти виокремлюють такі так звані прості види ДЄ:

1. Повідомлення (повідомлення – повідомлення; повідомлення – запитання; повідомлення – спонукання);

2. Спонукання (спонукання – згода; спонукання – відмова;

спонукання – запитання);

3. Запитання (запитання – відповідь; запитання – контрзапитання);

4. Репліки мовленнєвого етикету (привітання – привітання; прощання – прощання; висловлювання вдячності – реакція).

Складні ДЄ визначають різні типи діалогів, що залежать від провідної комунікативної функції діалогу. Серед них (за ступенем труднощів):

1. діалог-розпитування (односторонній або двосторонній);
2. діалог-домовленність;
3. розпитування-домовленність;
4. обмін враженнями/ думками;
5. діалог-діскусія.

При навчанні ДМ спочатку рекомендують навчити учнів елементів діалогу (реплікам ДЄ), а потім переходити до побудови саме діалогів. Навчання реплікування – це підготовчий етап формування навичок та вмінь ДМ. На цьому етапі виконуються вправи на імітацію, підстановку, відповіді на запитання, повідомлення інформації тощо. Вчитель спонукає учнів до збільшення обсягу репліки від одної до двох-трьох фраз.

Перший етап – оволодіння ДЄ – включає вправи з обміну репліками (тут має місце певне комунікативне завдання та ролі).

Другий етап – побудова мікродіалогу (що відрізняється від ДЄ обсягом та відносною завершеністю). Мета цього етапу – навчити учнів підтримувати бесіду, об’єднувати засвоєні ДЄ. Розгорнутий діалог складається з 2-3 мікродіалогів.

Третій етап – побудова діалогів різних функціональних типів.

29. Навчання монологічного мовлення.

Монолог – це висловлювання особи, спрямоване на співрозмовника або аудиторію. Його комунікативними функціями, при яких застосовуються певні мовні засоби, є:

1. інформативна (повідомлення інформації);

2. впливова (спонукання до дії, переконання, попередження тощо);

3. експресивна (опис стану того, хто говорить);

4. розважальна (розвага слухачів);

5. ритуальна-культова (виступ під час ритуального обряду (одруження, ювілей тощо).

Монологічне мовлення характеризується:

1. односпрямованістю (відсутність відповіді);

2. зв’язністю (думки; присутність міжфразових зв’язків у вигляді тематичності, контекстуальності, відносної безперервність, послідовності, логічності).

Виокремлюють такі типи монологічних висловлювань:

1. монолог-опис;

2. монолог-розповідь;

3. монолог-роздум.

Монологічні вміння формуються в три етапи.

На першому етапі треба навчити учнів об’єднувати ЗМ (зразки мовлення) рівня фрази в одну понадфразову єдність

На другому етапі необхідно навчити учнів, використовуючи зображальні, вербальні зорові (підстановки таблиці, логіко-структурні схеми, висловлювання-зразок) та комбіновані опори, будувати висловлювання понадфразового рівня.

На третьому етапі вчитель має навчити учнів будувати монологічні висловлювання на рівні тексту.

Згідно вищезазначених етапів вчитель використовує три групи вправ, які мають вводитися поступово з нарощенням труднощів. Ці вправи повинні тренувати різні види пам’яті, бути цілеспрямованими, активізувати пізнавальну і розумову діяльність учнів, застосовувати різноманітні ситуації спілкування.

 

30. Планування навчального процесу з іноземної мови.

Головною метою планування навчального процесу з іноземної мови є науково обґрунтована організація навчально-виховного процесу, що веде до засвоєння учнями навчального матеріалу програми.

На успішність планування впливає урахування вчителем ряду умов. Серед них:

1. цілі навчання;
2. психологічні особливості етапів формування мовленнєвих навичок та вмінь;
3. засоби навчання;
4. основні методичні вимоги до сучасного уроку ІМ;
5. психологічні фактори навчання, серед яких виокремлюють вік учнів, рівень їх загального розвитку, мотивацію тощо;
6. педагогічні фактори, серед яких виокремлюють ступінь навчання та мовну і мовленнєву підготовку учнів.

Система планування навчального процесу з ІМ поділяється на:

1. планування всього курсу навчання;

2. планування на чверть (планування на рік);

3. планування окремих циклів уроків;

4. планування уроку.

Згідно до цього розрізняють:

1. календарно-річний план, який складається з планів чотирьох чвертей та містить теми, дидактичні завдання, види контролю, термін вивчення та основні дидактичні засоби; він спирається на навчальну програму з ІМ та навчальний план, запропонований в книжці для вчителя;

2. тематичний план,якій містить конкретні теми та підтеми, послідовність формування навичок та вмінь; у ньому визначається відведена на тему кількість часу, способи контролю, домашні завдання, засоби навчання, а також кінцеві цілі навчання з кожної теми;

3. поурочний план, до якого входять ціль, загальний зміст, етапи уроку, навчальний, дидактичний матеріал, розробка вправ, прийоми та засоби навчання.

Основною метою кожного уроку є практична; освітня, розвиваюча та виховна цілі плануються в залежності від неї.

В залежності від уроку практичною метою може бути e.g. формування або розвиток навички читання, ознайомлення з певною граматичною структурою, розвиток вміння говоріння в діалогічній формі, систематизація вивченого лексичного матеріалу, контроль певної навички або вміння тощо. Тому при формулюванні практичної мети слід застосовувати такі слова як:

- ” Навчити (розповідати про своє рідне місто)”;

- ” Формувати (навички розуміння на слух нових ЛО)”;

- „ Розвивати (вміння анотування);

- „ Удосконалювати (навички вживання ГС there is / there are на рівні фрази)".

При формулюванні освітньої мети слід пам’ятати, що на уроках з ІМ учні повинні розширювати свій загальнокультурний та філологічний кругозор, тому вона формулюється e.g. так:

- Розширити (Поглибити) знання учнів про систему середньої освіти у Великобританії (про англійку традицію святкування Різдва).

- Сформувати уявлення учнів про нове граматичне явище – герундій.

При формулюванні розвиваючої мети вчитель планує розвивати пам’ять, увагу, інтелект тощо своїх учнів, тому вона повинна звучати e.g. так:

- Розвивати уяву учнів при драматизації тексту.

- Розвивати мовну здогадку учнів.

- Розвивати вміння самоконтролю.

Виховна мета уроку ІМ також має досягатися завдяки використання навчального матеріалу та прийомів роботи з ним. Прикладами формулювання виховної мети можуть служити такі:

- Формувати почуття гідності.

- Прищеплювати любов до рідного краю.

- Виховувати повагу до представників інших національностей.

У зв’язку з тим, що процеси виховання та розвитку потребують більше часу, ніж навчання, розвиваючу та виховну мету вчитель може планувати не на один, на декілька уроків.

При плануванні уроку перед тим, як розпочати складати плану-конспекту уроку, вчитель має:

- проаналізувати навчальний матеріал з точки зору його труднощів,

- визначити структуру уроку, прийоми та форми роботи,

- продумати так звані переходи від одного виду роботи до іншого,

- розподілити час між різними етапами уроку, між роботою над кожним видом мовленнєвої діяльності (методистами пропонується таке співвідношення: слухання – 40%, говоріння – 30%, читання – 20%, письмо – 10%),

- підготувати засоби навчання (наочність, ТЗН, роздавальний матеріал тощо).

План-конспект уроку може бути коротким або розгорнутим. У ньому має бути відображено:

1. дата проведення уроку;

2. номер уроку;

3. клас;

4. тема;

5. підтема;

6. цілі (чотири);

7. обладнання уроку;

8. схематичний план уроку (з розподілом часу);

9. хід уроку (визначаються кожен етап, його мета, прийом та зміст):

а) вступна частина;

б) основна частина; в) заключна частина.

31. Типи і структура уроків з іноземної мови.

. Згідно основних цілей уроку та сформованості навичок і вмінь учнів уроки з ІМ поділяються на два основних типи, кожен з яких в свою чергу має свої різновиди:

1. уроки, основна мета яких полягає у формуванні навичок мовлення, де відбувається етап ознайомлення з новим матеріалом, його тренування в усіх видах мовленнєвої діяльності, практика засвоєного раніше мовного та мовленнєвого матеріалу; підвидами цього типу уроків можуть бути:

а) ознайомлення з певними звуками ІМ та формування рецептивних

та продуктивних фонетичних навичок;

б)ознайомлення з новими інтонаційними моделями та формування

рецептивних та продуктивних інтонаційних навичок;

в) ознайомлення з новим граматичними структурами та формування

рецептивних граматичних навичок;

г) ознайомлення з новим лексичними одиницями та формування

лексичних навичок усного мовлення та читання тощо.

2. уроки, на яких відбувається розвиток мовленнєвих вмінь, де має місце практика у мовленнєвій діяльності з попереднім виконанням тренувальних вправ; ці уроки поділяються на:

а) уроки з розвитку умінь аудіювання;

б) уроки з розвитку умінь говоріння;

в) уроки з розвитку умінь читання;

г) уроки з розвитку умінь письма.

Зміст та місце уроку у циклі уроків визначають його структуру. Структурною одиницею уроку є етап – рух до визначеної мети в рамках певного відрізку часу. Методисти виокремлюють такі основні етапи уроку:

1. початок уроку; його компонентами є:

а) організаційний момент (привітання учнів, повідомлення цілей уроку);

(його основна функція – організація учнів);

б) мовленнєва зарядка, яку рекомендують проводити:

- у формі бесіди, яка має бути мотивованою і цікавою для учнів (про

останні події, новину, цікавий випадок);

- у формі фонетичної зарядки – вивчення, повторення прислів’я,

римівки, вірша тощо;

- у формі аудіювання (вчитель читає або розповідає жарт, коротке

оповідання тощо);

мовленнєва зарядка сприяє налаштовуванню слухового та артикуляційного

апарату учнів на іншомовне мовлення (її функція – створення атмосфери,

залучення учнів до іншомовній мовленнєвій діяльності);

2. основну частину уроку, до якої включені такі компоненти:

а) презентація нового матеріалу (вчитель має визначити обсяг та послідовність презентації матеріалу);

б) вправлення (тренування презентованого матеріалу та його практика у мовленнєвій діяльності) (вчитель має використовувати умовно-мовленнєві та мовленнєві вправи); це провідний компонент, який охоплює більшу частину уроку;

в) узагальнення засвоєного матеріалу – приведення у систему засвоєних знань, навичок та вмінь;

г) контроль мовленнєвих навичок і вмінь (він може бути поточним, тобто проводитись під час навчального процесу, тематичним при завершенні теми або підсумковим при завершенні певного етапу навчання (чверті, півріччя, року); у двох останніх випадках контроль може проводитись під час всього уроку або певної його частини..

3. заключну частину уроку, яка складається з таких компонентів:

а) підбиття підсумків уроку (вчитель має наголосити як на успіхи, так і на недоліки роботи учнів, оголосити оцінки, обов’язково мотивуючи їх, записати їх у журналі і щоденниках учнів);

б) повідомлення домашнього завдання з обов’язковим поясненням способів виконання та оформлення.

Наведена вище структура уроку не є обов’язковою, бо не на всіх уроках має презентуватися новий матеріал, або проводитись його систематизація тощо. Але перший та третій є обов’язковими, їх компоненти постійними. Постійним компонентом другого етапу методисти вважають контроль навичок та вмінь. Отже, наповнення структури уроку залежить від його мети.

Основною метою кожного уроку є практична; освітня, розвиваюча та виховна цілі плануються в залежності від неї.

В залежності від уроку практичною метою може бути e.g. формування або розвиток навички читання, ознайомлення з певною граматичною структурою, розвиток вміння говоріння в діалогічній формі, систематизація вивченого лексичного матеріалу, контроль певної навички або вміння тощо. Тому при формулюванні практичної мети слід застосовувати такі слова як:

- ” Навчити (розповідати про своє рідне місто)”;

- ” Формувати (навички розуміння на слух нових ЛО)”;

- „ Розвивати (вміння анотування);

- „ Удосконалювати (навички вживання ГС there is / there are на рівні фрази)".

При формулюванні освітньої мети слід пам’ятати, що на уроках з ІМ учні повинні розширювати свій загальнокультурний та філологічний кругозор, тому вона формулюється e.g. так:

- Розширити (Поглибити) знання учнів про систему середньої освіти у Великобританії (про англійку традицію святкування Різдва).

- Сформувати уявлення учнів про нове граматичне явище – герундій.

При формулюванні розвиваючої мети вчитель планує розвивати пам’ять, увагу, інтелект тощо своїх учнів, тому вона повинна звучати e.g. так:

- Розвивати уяву учнів при драматизації тексту.

- Розвивати мовну здогадку учнів.

- Розвивати вміння самоконтролю.

Виховна мета уроку ІМ також має досягатися завдяки використання навчального матеріалу та прийомів роботи з ним. Прикладами формулювання виховної мети можуть служити такі:

- Формувати почуття гідності.

- Прищеплювати любов до рідного краю.

- Виховувати повагу до представників інших національностей.

План-конспект уроку може бути коротким або розгорнутим. У ньому має бути відображено:

1. дата проведення уроку;

2. номер уроку;

3. клас;

4. тема;

5. підтема;

6. цілі (чотири);

7. обладнання уроку;

8. схематичний план уроку (з розподілом часу);

9. хід уроку (визначаються кожен етап, його мета, прийом та зміст):

а) вступна частина;

б) основна частина; в) заключна частина.

АвТОНОМНАЯ НЕКОММЕРЧЕСКАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ