МЕТОДИКА ПІДГОТОВКИ ЛЕКЦІЇ

Мабуть, не треба довго переконувати в тому, що успіх лекції на 90% залежить від того, наскільки вдало вона підготовлена. Часто підготовчий етап займає в кілька разів більше часу, ніж саме читання лекції. Досвідченому викладачеві відомо, що починати підготовку до лекції слід набагато раніше, ніж вона з’явиться у розкладі занять. Це не той вид роботи, який можна виконати "штурмом". Тож детальне знання всіх елементів підготовчого етапу дозволяє виробити власний алгоритм роботи і зекономити чимало часу, не втрачаючи на якості.

Лише на перший погляд здається – все просто: бери книги, виписуй, що потрібно, складай лекцію і читай її. Насправді нерідко відбувається так: матеріалу зібрано багато, а впоратися з ним лектор не може, в лекцію входить лише незначна частина цього матеріалу. Або, навпаки, лекція вийшла об’ємна, а цілі розділи теми виявились в ній не розкритими або просто не згаданими, оскільки не була відпрацьована відповідна література. Всі прорахунки відбуваються частіше всього тому, що не дотримуються певні правила роботи.

Форми і методи підготовки до виступу різноманітні. Тут багато залежить від особливостей пам’яті, досвіду, складу розуму лектора, характеру виступу, особливостей аудиторії. Однак є і загальні моменти підготовчого процесу, які майже однакові, що для початківця, що для обізнаного лектора.

1. Звернення до тематичного плану і програми навчальної дисципліни. Діяльність викладача, не зважаючи на її творчий характер, регламентована навчально-методичними документами. Укладаючи тематичні плани і програми, кафедра враховує наявний досвід викладання дисципліни, вирішує складні проектувальні проблеми, а саме: в якому співвідношенні повинні бути лекції, семінарські та практичні заняття; в якій послідовності має подаватися матеріал; який сегмент інформаційного поля науки увійде до змісту курсу. При цьому обов’язково враховується спеціалізація тих, хто навчається, їх обізнаність у предметі і т.ін. Після процедури затвердження ці документи набувають своєї нормативності. Це означає, що нікому не дозволяється самовільно, на власний розсуд змінювати теми чи послідовність їх подачі, вводити те, що не передбачено програмою.

Для лектора вся ця інформація є вкрай важливою. Знаючи загальний обсяг годин, відведених на навчальну дисципліну, зміст курсу, він може не тільки правильно спроектувати подачу матеріалу, але й простежити міжпредметні зв’язки, продумати логіку викладення.

2. Ознайомлення з фондовими матеріалами кафедри по даній темі. Ті кафедри, що працюють по стабільних програмах, вже мають певні наробки, які створюються для того, щоб не починати все з нуля, а зорієнтувати на можливий варіант. Це абсолютно не означає, що достатньо скопіювати наявний текст і закінчити підготовку ознайомленням з ним. Фондові матеріали - це вектор, можливий шлях, який потім індивідуалізується з урахуванням особистості викладача: його наукового, викладацького і міліцейського досвіду, обраного стилю викладання, типу темпераменту тощо. Крім того, необхідно мати на увазі, що текст лекції обов’язково повинен відповідати характеристикам адресату. Так, лекція по одній тій самій темі, призначена для курсантів і для слухачів-заочників, не може бути однаковою. Навіть якщо лекція готувалася для курсантської аудиторії, слід враховувати специфіку кожного Інституту чи факультету університету. Наприклад, текст лекції з кримінального процесу, підготовленої для майбутніх слідчих, не може співпадати з текстом лекції для майбутніх оперативних працівників, а тим більше для студентів. Одним з головних диференціюючих елементів тут виступають дидактичні цілі.

3. Визначення дидактичних цілей. Приступаючи до підготовки лекції, викладач повинен чітко з’ясувати для себе питання: "Чого я прагну досягти? Яку мету я маю?". Мета – це основний конструктивний елемент лекції. Лектору-початківцю можна порекомендувати сформулювати мету лекції письмово у вигляді речення, дуже чітко і конкретно, і в процесі підготовчої роботи постійно мати її перед собою.

Звичайно перед лектором стоїть задача не лише повідомити слухачам (курсантам, студентам) якусь суму знань, чомусь навчити, але й викликати певну реакцію, до чогось покликати, в чомусь переконати. В цьому плані можна говорити про три аспекти цільової установки: навчальний, розвиваючий і виховний.

Певною мірою поставлені цілі повинні співвідноситися із стратегічними завданнями на рівні знань, умінь і навичок, що представлені у вступній частині програми з навчальної дисципліни. Разом з тим, слід вирізнити цілі стратегічні й тактичні, які можуть виникати як проміжний етап навчання предмету.

Сучасна методика висуває ряд вимог до цілей, що проектуються у навчально-виховному процесі, а саме:

Ø Життєва необхідність. Це означає, що цілі не вигадуються, а детермінуються життєвими обставинами. Реформація системи освіти спрямована на те, щоб випускник навчального закладу поряд з широким світоглядом був готовий до вирішення конкретних завдань, був готовий діяти, а не просто переказувати текст підручника.

Ø Реальна досягненість цілей. Проектуючи навчальні цілі, викладач повинен враховувати і свої власні можливості, і потенціал аудиторії, і технічне забезпечення. З одного боку, від заняття до заняття повинна відбуватися динаміка цільової установки. З іншого боку, цей темп має бути визначеним, реальним.

Ø Точність визначення цілей. Цілі не повинні носити занадто абстрактний або широкий характер (наприклад, "готувати висококваліфіковані кадри для органів внутрішніх справ"). Вони повинні формулюватися таким чином, щоб на проміжних і підсумкових етапах навчання можна було реально простежити результати.

Ø Можливість перевірки. Ця вимога органічно пов’язана з попередньою. Якщо цілі розпливчасті, неконкретні, то практично неможливо простежити, чи досягнуті вони і якою мірою. Слід пам’ятати, що, як правило, після лекції проходять семінарські та практичні заняття і саме там можна з’ясувати, наскільки лекція досягла своєї мети.

Таким чином, можна узагальнити, що вимоги до опису цілей - це їх повнота при відсутності надлишку, точна орієнтація на потреби слухача (курсанта, студента) у певних знаннях, вміннях і навичках з опорою на подальшу самоосвіту, оскільки у навчальних закладах не закінчується формування особистості спеціаліста, воно продовжується все життя в ході практичної діяльності та різних форм безперервного підвищення його кваліфікації.

Для проектування цілей викладачеві необхідно чітко уявляти, що розуміється під ключовими дидактичними термінами "знання", "вміння" і "навички".

Отже, знання - церезультат процесу пізнання діяльності, її перевірене суспіль­ною практикою і логічно упорядковане відображення в свідомості людини. Знання - категорія, яка відбиває зв’язок між пізнавальною і пра­ктичною діяльністю людини. Знання виявляються в системі понять, суд­жень, уявлень та образів, орієнтовних основ діяльності тощо, яка має пев­ний обсяг і якість. Знання можливо ідентифікувати тільки, коли вони про­являються у вигляді вмінь виконувати відповідні розумові або фіз­и­ч­ні дії.

Уміння - здатність людини виконувати певні дії при здійсненні ті­єї чи іншої діяльності на основі відповідних знань. Уміння поділяються за видами:

· Предметно-практичні - уміння виконувати дії щодо пере­мі­ще­н­ня об'єктів у просторі, зміну його форми, тощо. Головну роль у регулюванні предметно-прак­тичних дій виконують перцептивні образи, що відображають просторові, фізичні та інші влас­­­тивості предметів і за­бе­з­печують керування робочими рухами відповідно до властивостей об'є­кта та завдань діяльності.

· Предметно-розумові - уміння щодо виконання операцій з розу­мов­ими образами предметів. Ці дії вимагають наявність розвиненої сис­теми уявлень і здатність до розумових дій (наприклад, аналіз, кла­с­и­фіка­­­ція, узагальнення, порівняння, тощо).

· Знаково-практичні - уміння щодо виконання операцій зі знака­ми та знакови­­­ми системами. Прикладами цих дій є письмо, прокла­да­н­ня маршруту по карті, одержання інформації від пристроїв тощо.

Навички - дії, що виконуються при здійсненні певної діяльності, ко­трі завдяки численним повторенням стають автоматичними і ви­ко­ну­ю­ть­­­­ся без свідомого контролю.

Таким чином, проектуючи ієрархію цілей (так зване "дерево цілей"), викладач формулює їх по трьох гілках:

Ø освітня — домогтися міцного засвоєння знань, формування практичних умінь і навичок з конкретно­го навчального матеріалу;

Ø розвиваюча — розвивати інтелектуальні здібності, мов­лення, пам'ять, увагу, уяву, мислення, спостережли­вість, активність, творчість, самостійність слухачів (курсантів, студентів), прищеплювати їм раціональні способи пізнавальної діяльності та ін.;

Ø виховна — сприя­ти формуванню наукового світогляду, моральних, ес­тетичних та інших якостей особистості, вихованню колективу.

Загалом проектування подачі матеріалу навчальної дисципліни у сучасній технології навчання передбачає такі послідовності:

1. Ієрархію цілей (дерево цілей) навчання, що сформульовані в термінах вмінь, доступних до перевірки.

2. Ретельно відібрану і відповідним чином структуровану навчальну інформацію, яка підлягає засвоєнню.

3. Програму пізнавальної діяльності слухачів (курсантів, студентів).

4. Програму управління пізнавальною діяльністю.

4. Складання плану лекції. Цей етап роботи базується на двох попередніх етапах. З одного боку, питання, що відображаються у плані лекції, не повинні виходити за межі змісту навчального предмету, відображеного у навчальній програмі. З іншого боку, їх вибір детермінується фактором адресату і цілями, які ставить перед собою викладач. На цьому етапі необхідно продумати, чітко сформулювати питання теми, розмістити їх в суворо визначеній, логічній послідовності.

План – це орієнтир лектора і слухача (курсанта, студента), оскільки точно визначає межі проблеми, теми. План може бути простим і розгорнутим. Простий план складається з кількох розділів. В розгорнутому розділи поділені на підрозділи (з дотриманням тих самих правил поділу). Підрозділи, особливо складні, можуть поділятися на пункти і підпункти.

Все це можна представити у вигляді чорнового варіанту плану або схеми лекції. Це ще не план в повному розумінні слова. Попередня схема – це методичний інструмент на час розробки теми, організуючий початок всієї підготовчої роботи. Попередній план містить викладення основних думок, показує, на які, орієнтовно, частини поділяється лекція, яка залежність і зв’язок її розділів. Практика показує, що не слід намічати великого кола питань.

В найбільш абстрактному виді такі плани складаються з трьох-чотирьох груп питань:

1. Загальні поняття, теоретичні положення, закономірності.

2. Історія предмету, питання, проблематика.

3. Суспільна практика, її аналіз, здійснення.

4. Задачі, перспективи, пропозиції, висновки.

Складання попереднього плану – необхідний етап в розробці теми: це крок прояву творчої ініціативи, те, що до звернення до книг і інших джерел визначає власну лінію лектора в роботі. Попередній план – це методичний інструмент, компас при відборі матеріалу.

При укладанні плану не можна нехтувати законами логіки. Відповідно до них тема лекції виступає як подільне поняття, а розділи є частинами поділу. Ознака, за якою проводиться поділ, називається підставою поділу. Щоб не допустити логічних помилок при розбивці на розділи, необхідно дотримуватись наступних правил:

1. Поділ повинен бути відповідним, тобто об’єм членів поділу повинен дорівнювати об’єму того, що ділиться. Це правило попереджає дві можливі помилки: неповного або широкого поділу, коли якесь питання може виявитись поза планом або можуть з’явитися “зайві” розділи, що не входять до теми.

2. Поділ повинен проводитися за однією відповідністю, тобто розподіл слід вести за однією якоюсь ознакою, не допускаючи її заміни.

3. Члени поділу повинні взаємно виключати один одного, тобто матеріал, включений в один з розділів, не повинен потрапляти в інший. Це призводить до непотрібних повторів.

4. Поділ повинен бути послідовним, тобто в плані потрібно дотримуватись суворої підпорядкованості розділів і підрозділів.

Порушення логічних відношень між розділами, розділом і темою, розділом і підрозділом веде до порушення відповідності думок об’єктивному ходу речей.

В останній час лектори все частіше вдаються до побудови тезисного плану, котрий полегшить роботу лектора в аудиторії. Тезисний план – це розгорнутий план, що містить не лише ствердження (основні положення), але й логічну систему доказів кожного з них; ствердження і їх логічний взаємозв’язок.

Суттєвим є те, що звичайний план складається до етапу роботи з літературою, в той час як тезисний план - вже після нього.

План лекції систематично переглядається, оновлюється, а іноді і перебудовується після “обкатки” лекції в аудиторії.

Добре складений план має велике значення в роботі лектора над текстом майбутнього виступу. План лекції являє собою повне розкриття основ змісту теми, а не простий повтор її назви. Він дозволяє розподілити матеріал у певній логічній послідовності, допомагає його відібрати. Оскільки лекція суворо регламентована, саме план буде тим засобом, який “відкине” все другорядне, залишивши матеріал, без якого не можна обійтись.

Дуже важливо, щоб план був рухомий, і лектор, в залежності від регламенту лекції, міг викреслити один-два підрозділи або, навпаки, додати їх для більш детального визначення проблем, що розглядаються в лекції. Важливо, щоб питання, записані в плані, були важливими і необхідними для розкриття теми. Якщо питань буде більше чотирьох, це майже завжди свідчить про те, що автор не володіє матеріалом, не домислив головну думку. В добре продуманому плані всі питання слугують головній меті, пов’язані загальною ідеєю.

План, який лектор візьме з собою на трибуну, “план для себе”, – це ніби своєрідний “сценарій” лекції: в ньому визначається логіка викладення матеріалу і логіка роздумів; відмічається час, який лектор витратить на вирішення тої чи іншої проблеми, розділу лекції, для відповідей на запитання слухачів (курсантів, студентів). В цьому плані вказується час, місце і порядок використання наочних засобів в лекції. Можна відмітити і методичні прийоми лектора, записати деякі приклади, факти, цифри, цитати, назви 3-4 друкованих робіт, в яких тема представлена найбільш повно. Цей план набагато відрізняється від “плану для слухачів (курсантів, студентів)”, який звичайно повідомляється їм на початку виступу для того, щоб вони отримали більш конкретне уявлення про зміст лекції, про логіку її побудови, краще сприймали роздуми лектора.

Якщо виступ на ту чи іншу тему передбачається один раз, лектор обмежується складанням детального розгорнутого “плану для себе” або запише тези виступу, тобто короткі положення, що розкривають суть тієї чи іншої проблеми. В тезах відображаються принципові положення, що конкретизують в якійсь мірі кожен пункт плану лекції. Тези допомагають охопити зміст теми, продумати майбутній виступ, коротко сформулювати основні положення, запам’ятати докази, факти, роз’яснення, обґрунтування, аргументацію.

Не виключено, що в процесі подальшої роботи можуть статися деякі зміни, план може коригуватися. Разом з тим, без нього вкрай важко приступати до наступного етапу.