Типи даних в Exel

В останні роки як російські, так і українські дослідники виділяють три основні теорії електоральної поведінки – соціологічну, що пояснює електоральний вибір солідарністю з певними соціальними групами, соціально-психологічну, яка акцентує увагу на ідентифікації виборців з певними партіями та ідеологіями, і теорію раціонального вибору (раціонально-інструментальний підхід).

Історично-першим виникає «соціологічний підхід» до пояснення електоральної поведінки. Емпіричний та статистичний матеріал для розробки даної концепції накопичувався від виборів до виборів, оскільки в передвиборчих опитуваннях електорату матеріал групувався по соціальним, віковим, поселенським, релігійним групам. Теоретичне обґрунтування даного підходу було зроблено в 1948 р. групою відомих американських вчених з Каліфорнійського університету під керівництвом Пола Лазарсфельда.

Їх дослідження показали, що при голосуванні вибір виборців визначається не свідомими політичними установками, а належністю до великих соціальних груп. Кожна подібна група забезпечує стабільну електоральну підтримку тій чи іншій партії, тому чи іншому кандидату.

Сам акт голосування при цьому є не стільки вільним волевиявленням, скільки проявом солідарності з певною соціальною групою. Така поведінка виборців дістає назву експресивної.

Якщо б модель, зображена на схемі, ідеально спрацьовувала під час виборчого процесу, то було б досить просто зробити прогноз і аналіз електоральної поведінки. Але емпіричні результати виборів у різних країнах світу свідчать про обмеженість її пізнавальних і прогностичних можливостей.

-а) по-перше, різні групи, будучи однаково значущими для індивіда, можуть мати різні, інколи навіть діаметрально протилежні електоральні пріоритети. Це може спричинити явище "дифузії ідентичності": виборець віддає свій голос за кандидатів чи партії, які сто­ять на абсолютно різних і навіть антагоністичних позиціях.

-б) по-друге, іден­тифікація виборців із референтними соціальними групами не завжди може примусити людину дійсно (а не лише декларативно) відмовитись від своїх попередньо сформовані електоральних преференцій.

Тому в рамках даної моделі неможливо отримати відповідь на запитання: «чому люди, які належать до однієї соціально-класової групи можуть в процесі виборчої кампанії робити різний вибір? І, навпаки, чому люди, які відносяться до різних соціальних класів, соціально-демографічних груп, можуть робити однаковий вибір, голосуючи за одного і того ж кандидата чи партію?».

-б) по-третє, хоча вплив статусних характеристик на електоральну поведінку простежується, але він не має безпосереднього характеру, на зразок біхевіористського трактування поведінки: «стимул-реакція». «Реакція», а в нашому випадку вибір, залежить не тільки від статусних характеристик, він опосередкований цілим рядом чинників: сім’я, найближче оточення, домінуючі цінності, регіональна специфіка тощо.

-в) по-четверте, ця теорія не роз'яснює причини виникнення певних електоральних установок у кон­кретній референтній групі.

Але, беручи до уваги те, що референтні групи все ж таки мають вагомий вплив на процес політичної самоідентифікації виборця (наприклад, участь у передвиборчій агітації відомих артистів та спортсменів), дослідникам - політологам необхідно брати до уваги і цей ас­пект.

Саме останні фактори стали предметом особливої уваги у теоретиків соціально-психологічної теорії електоральної поведінки, розробленої на рубежі 60-х років колективом дослідників Мічиганського університету під керівництвом А.Кемпбелла.

В рамках даного підходу електоральна поведінка знову ж таки розглядалась як експресивна, але об’єкт, з яким солідаризуються виборці, є не велика соціальна група, а партія.

Згідно теоретичних положень прихильників «соціально-психологічного» підходу електоральна поведінка розглядалася в рамках взаємодії партій і виборців, причому мотивація для підтримки певної партії виробляється у індивідів в процесі ранньої соціалізації. Тому людина досить часто просто голосує за ту партію, за яку голосували її дід, батько, або навіть і більш далекі родичі. Подібний вибір партії визначається як партійна ідентифікація.

Таким чином, головна увага при аналізі електоральної поведінки приділялась партійній ідентифікації та здатності партій через механізми політичної мобілізації організувати участь населення у голосуванні.

“Соціально-психологічний" підхід успішно застосовувався при вивченні електоральної поведінки в Західній Європі. Його вплив виявився настільки сильним, що до дійсного часу поняття "партійної ідентифікації" можна вважати одним з найважливіших в електоральних дослідженнях на Заході.

На жаль, ця теорія так само має суттєві недоліки:

-по-перше, дослідження багатошарове, досить складне з огляду на необхідність те­оретичної обробки достатньо великого масиву емпіричних даних.

-по-дру­ге виборці, віддаючи перевагу тій чи іншій політичній силі, далеко не завжди ідентифікують себе з нею. Даний недолік став особливо очевидний наприкінці 60-х - початку 70-х років, коли в більшості розвитих ліберальних демократій почався масовий відхід виборців від традиційних політичних партій і помітно ослабнув зв'язок між класовою приналежністю і вибором при голосуванні.

Усвідомлення неадекватності теорій експресивного поводження підштовхнуло деяких дослідників до пошуку підходу, що міг би щонайменше доповнити ці теорії і послужити більш надійною основою пояснення емпіричних даних.

«Раціонально-інструментальний підхід» або теорія раціонального вибору

Перший поштовх до розробки такого підходу був зроблений Е.Даунсом в його класичній праці «Економічна теорія демократії», яка з’явилась в 1957 р. Пізніше даний підхід отримав назву «раціонально-інструментального підходу» або теорії раціонального вибору. Сьогодні існує ряд модифікацій раціонально-інструментального підходу: модель виборця-споживача, теорія економічного голосування тощо.

Для кращого розуміння соціально-психологічної сутності теорії скористаємося висловом Е. Даунса, який підкреслював, що "кожна розумна людина приймає рішення відносно голосування так само, як і всі інші рішення: якщо доход перевищує видатки, людина голосує, якщо ні - утримується".

-Фундаментальний принцип даної концепції полягає в тому, що «кожний громадянин голосує за ту партію, яка, як він вважає, приносить йому більше користі, ніж інша». Точка зору Е.Даунса базується на феномені політичної конкуренції, яка порівнюється з економічним обміном. Політик пропонує програму, подібно тому, як ринок пропонує набір товарів, а виборці вибирають ту, яка, на їх думку, є найкращою.

Для розвитку теорії раціонального вибору важливе значення має так звана «гіпотеза про раціональні вибори». В її основі лежить припущення про те, що виборець приймає участь у голосуванні, якщо його особиста користь переважає витрати, які обумовлені участю у виборах. Математично це можна виразити наступним чином:

РВ–С(Д),

де Р – вірогідність вплинути на результати; В – різниця між результатами голосування; С – витрати, які пов’язані з участю у голосуванні; Д – моральний обов’язок приймати участь у голосуванні. Поведінка виборця буде раціональною, якщо РВ–С(Д)>0», так вважають політологи В. Райкер та П. Ордесхауер.

Згідно даної формули, з точки зору особистого інтересу електоральна поведінка не є раціональною. Даний феномен був названий «парадоксом голосування». Якщо б із-за низької вірогідності вплинути на результат голосування, суб’єкт повів себе раціонально, то в більшості випадків він не скористався б правом голосу. Уникнути парадоксу голосування можна лише за рахунок фактору Д.

Трактування раціонального вибору електорату Е.Даунса суперечило даним емпіричних досліджень, які не підтверджували високий рівень ідеологічної ідентифікації виборців та про їх глибоке знання політичних програм партій.

Рішучий крок до подолання недоліків схеми Е.Даунса зробив М.Фіоріна, який переглянув уявлення першого стосовно значення ідеології для формування уподобань електорату (т.з. теорія «економічного голосування). «Як правило, – вважає М.Фіоріна, – громадяни володіють лише одними порівняно «твердими» знаннями: вони знають як їм жилося при даній адміністрації. Їм не потрібно в деталях знати сутність економічної чи зовнішньої політики діючої адміністрації, для того щоб робити вибір».

-Іншими словами існує прямий зв’язок між положенням в економіці й результатами виборів. Це не значить, що люди розуміються в економіці більше, ніж в політиці. Просто при голосуванні виборець виходить з того, що саме уряд несе відповідальність за стан народного господарства. Якщо жилося добре – голосують за уряд, якщо гірше – за опозицію. Така поведінка є раціональною в тому аспекті, що індивід мінімізує власні зусилля для збору інформації, необхідної для прийняття рішення.

Але, як і всяка теорія, теорія економічного голосування має свої недоліки.

-По-перше, виходячи з неї не до кінця зрозумілим є те, на чому базується електоральний вибір: на оцінці виборцями власного економічного становища («егоцентричне голосування») чи результатів роботи народного господарства в цілому («соціотропне голосування»). Емпіричні дані по США і Західній Європі свідчать на користь другої моделі.

-По-друге, немає однозначності серед фахівців відносно того, що важливіше для виборця – оцінка результатів попередньої діяльності уряду («ретроспективне голосування») чи очікування на скільки успішною буде його діяльність у випадку обрання («перспективне голосування»).

-По-третє, пояснювальні можливості даної моделі, на думку Н.Дзюби, ускладнюються наступними об’єктивними причинами: «люди можуть діяти інколи ірраціонально, а реальні ситуації в яких люди прагнуть діяти раціонально, більш складні, ніж передбачено в теоретичній моделі».

Кожна з трьох вище проаналізованих моделей має свої як вади, протиріччя, так і позитивні характеристики.

 

ІІ. Інституційний підхід.

В рамках інституційного підходу досліджується безпосередній вплив виборчих систем на політичний процес та електоральну поведінку громадян. В даному аспекті аналізуються: електоральна формула (перетворення голосів виборців у депутатські мандати), тип виборчої системи, спосіб вотування, структура балотування, легальний і дійсний електоральний пороги тощо.

Значна увага дослідниками приділяється вивченню взаємодії виборчих і партійних систем. Ці дослідження були започатковані французьким вченим М.Дюверже, а сама взаємодія електоральних і партійних систем була названа «законами Дюверже».

 

ІІІ. Транзитологічний підхід.

У рамках даного підходу досліджується вплив електоральних систем на трансформативні процеси в суспільстві. Тобто, такі дослідження є характерними для країн, які розпочали перехід до демократії.

Типи даних в Exel

3. Використання посилань та імен

4. Функції в Exel

5.Побудова графіків

6. Розв’язування нелінійних алгебраїчних рівнянь

7. Рішення систем лінійних та нелінійних алгебраїчних рівнянь

8. Знаходження екстремуму функцій

9. Рішення задач лінійного програмування