П р а в о н а р о з п о в с ю д ж е н н я .

Національні закони про авторське право зазвичай надають авторам та їхнім правонаступникам виключне право на розповсюдження творів шляхом продажу або відчуження в інший спосіб, та здачі в найом чи у прокат [14; 15][135].

Бернська конвенція встановлює право на розповсюдження лише стосовно обмеженого кола кінематографічних творів [16][136]. Проте, це право було поширено на всі інші твори наступним положенням Договору ВОІВ про авторське право: “Автори літературних та художніх творів користуються виключним правом дозволяти надання доступу публіці до оригіналів та копій їхніх творів шляхом продажу або іншої передачі власності” [57][137].

Як видно з цього положення, визначення права на розповсюдження залежить від визначення порушення права на відтворення, оскільки першим передбачається передача прав власності на примірник твору. З огляду на цю вимогу копії, для того, щоби право на розповсюдження було порушено, право на відтворення має бути порушеним. Виходячи з цієї залежності, в деяких країнах право на розповсюдження включається до права на відтворення та вважається, що Бернською конвенцією передбачено право на розповсюдження через право на відтворення, закріплене статтею 9 [69][138].

Окрім цього аргументу, деякими країнами на Дипломатичній Конференції було також висунуто аргумент, що право на розповсюдження не повинно застосовуватися в контексті Інтернету. Узгоджена Заява щодо статей 6 та 7 Договору ВОІВ про авторське право обмежує сферу дії права на розповсюдження зафіксованими копіями, “які можуть бути введено до обігу у вигляді матеріальних об’єктів”.

Наведене положення відображає позицію деяких країн, перш за все, європейських, згідно з якою передача інформації через Інтернет є послугою, а не товаром. Наприклад, правила Європейського Союзу стосовно вільного руху товарів та послуг розглядають трансакції, здійснені за допомогою Інтернету, як послуги [70][139].

Така позиція Європейського Союзу пояснюється застосуванням його державами-членами “принципу вичерпання”, аналогу “доктрини першого продажу”, сприйнятої авторсько-правовим законодавством США [14][140], України [15][141] та деяких інших країн.

“Вичерпання” є обмеженням права на розповсюдження. Право на розповсюдження вичерпується із введенням до обігу правомірно виготовлених примірників твору самим володільцем авторських прав на твір або кимсь іншим з його дозволу. Інакше кажучи, з моменту продажу або відчуження іншим чином володільцем авторських прав примірника твору, цей примірник може надалі розповсюджуватись без згоди володільця авторських прав на твір та без виплати йому винагороди. Проте, сказане не означає, що з першим продажем також вичерпуються права автора та його правонаступників на інші форми економічної експлуатації твору [15][142].

У світі “жорстких” копій застосування “принципу вичерпання” не становить будь-якої проблеми, оскільки набувач примірника твору втрачає його після передачі іншій особі. Застосування ж даного принципу до розповсюдження творів через Інтернет виглядає проблемним і може мати негативний вплив на стан охорони авторських прав в Інтернеті. Варто лише володільцю авторських прав на твір розмістити його примірник в Інтернеті, як цей примірник може бути переданий користувачам Інтернету необмежену кількість разів. Це спричинює конфлікт між правом на відтворення та правом на розповсюдження, оскільки в результаті кожної передачі твору створюється його примірник, в той час як оригінал залишається у того, хто здійснює передачу.

Якщо застосовувати право на розповсюдження до творів, які передаються Інтернетом, то автори та інші володільці авторських прав мають змиритися з незліченними випадками розповсюдження несанкціонованих ними примірників (себто, результатів відтворення) творів в силу того, що їхнє право на розповсюдження було вичерпано з моменту розміщення легального примірника твору в Інтернеті. Саме для того, щоби запобігти такому результату, деякі країни розглядають передачу інформації через Інтернет в якості послуги.

Договір ВОІВ про авторське право пропонує державам-учасницям також і інший шлях уникнути негативних наслідків застосування “принципу вичерпання” до розповсюдження творів за допомогою Інтернету. Держава може заперечити таке застосування. В Договорі йдеться: “Ніщо в цьому Договорі не впливає на свободу Договірних Сторін визначати умови,... згідно з якими вичерпання... застосовується після першого продажу або іншої передачі власності оригіналу чи копії твору з дозволу автора” [57][143].

Таким чином, держави-учасниці Договору мають вибір з двох шляхів запобігання застосуванню “принципу вичерпання” в контексті Інтернету: вони можуть або розглядати передачу інформації через Інтернет як послугу і тим самим не застосовувати право на розповсюдження до творів, розміщених в Інтернеті, як це планується закріпити в законодавстві країн Європейського Союзу [71][144], або прямо виключити Інтернет із сфери дії “принципу вичерпання”, як це пропонується зробити в США [23][145].

2.1.3. П р а в а н а п у б л і ч н е в и к о н а н н я т а н а п у б л і ч-