Правові проблеми, породжені появою Інтернету

 

Розвиваючись надзвичайно швидкими темпами, Інтернет змінює звичні нам соціально-економічні парадигми. І сучасне право не є виключенням.

На жаль, право сьогодення, базуючись на реаліях світу, яким він був до того, як “цифрова революція” стала реальністю, в більшості випадків виявляється нездатним адекватно реагувати на зміни у суспільних відносинах, викликані появою інформаційних технологій.

Мине багато років, доки право “наздожене” сучасну технологію, якщо це взагалі коли-небудь трапиться. Але ті, хто має справу з інформаційними технологіями сьогодні, не можуть чекати. Їм потрібно вже тепер знати юридичні умови та наслідки своєї діяльності в Інтернеті. Для них є проблемою передбачити, як питання, що виникають та ще виникатимуть у процесі функціонування Інтернету, будуть вирішені при застосуванні сучасного права.

Всі ці питання можуть бути поділені на наступні групи:

1) Право на інформацію в електронному вигляді. До цієї групи можна віднести такі питання: Хто є власником інформації, яка передається в електронному вигляді? Які права він має при використанні та для контролю за використанням цієї інформації? Які права мають користувачі інформації, яка їм не належить?

2) Інформаційна безпека. До цієї категорії належать наступні питання: Як абонентам електронного зв’язку забезпечити автентичність та цілісність своїх послань? Як сторони мають “підписувати” документи в електронному вигляді? Як забезпечити конфіденційність таких документів?

3) Електронні угоди. Це питання, що стосуються так званої електронної комерції: Як сторони можуть укласти юридично дійсні угоди в електронному вигляді? Які норми регулюють укладання та виконання таких угод? Хто має юрисдикцію щодо спорів, які виникають з приводу цих угод?

4) Зміст інформації. До цієї групи питань відносять такі: Як право регулює зміст інформації, що передасться електронним шляхом? Як закони щодо свободи слова, реклами та обмежень на експорт застосовуються до змісту цієї інформації?

5) Поведінка користувачів Інтернету. Ці питання переважно пов’язані з так званими комп’ютерними злочинами (несанкціонований доступ, порушення норм суспільної моралі, тощо) та оподаткуванням комерційної діяльності в Інтернеті.

Вищенаведеними питаннями перелік правових проблем, що виникають внаслідок функціонування інформаційних технологій, далеко не обмежується, і з часом їх стає все більше.

Головна проблема при їх вирішенні полягає в тому, що право в сучасному його вигляді має справу з матеріальними об’єктами. Ми звикли до того, що щось матеріальне продається та купується, а інформація розповсюджується за допомогою паперу, магнітної плівки або лазерних дисків.

Комерційна діяльність також здійснюється за допомогою матеріального об’єкту, яким є папір. Контракти, замовлення, рахунки, чеки, підтвердження – все це традиційно втілюється в папері, матеріалі, який знають і якому довіряють. В багатьох мовах світу само слово “папір” є синонімом слова “документ”.

В одних випадках папір відповідає юридичним вимогам (як, наприклад, вимозі того, щоб контракт було укладено “в письмовій формі”). В інших випадках він відповідає діловій практиці, що склалась (зручність, наприклад, завжди мати документи в письмовій формі для подальшого звернення до них у разі потреби). В решті випадків, люди просто відчувають себе більш комфортно, коли мають аркуш паперу перед очима.

Але в електронному світі паперу не існує. Тому для того, щоб можливості інформаційних технологій проявили себе в повній мірі, звичні нам поняття та моделі поведінки повинні змінюватися.

Більше того, коли інформація існує тільки в цифровій формі, виникають нові проблеми. Звичайною справою, наприклад, є копіювання документів. Але можливість внесення змін до документів, які існують виключно в електронному вигляді, таким чином, що факт внесення змін часто встановити неможливо, надає широкі можливості для шахрайства та інших зловживань.

Сучасне право має також територіальний характер. Тобто, воно обмежене у застосуванні тільки щодо осіб та відносин між ними в рамках території держави або її певної складової частини. Але Інтернет не знає кордонів. Повідомлення, надіслане електронною поштою, наприклад, з одного комп’ютера, що знаходиться в Києві, до іншого, теж в Києві, може пройти через сервери, розташовані в кількох країнах.

Таким чином, коли зникають папір та інші матеріальні носії інформації, а державні кордони більше не є перешкодою, неодмінно змінюються традиційні правові поняття та концепції, що вироблялися віками. І це вже відбувається. Але цей процес дуже повільний і часто вимагає зміни поглядів на нього тих, від кого залежить його хід.

На жаль, як законодавці, так і ті, хто покликаний тлумачити закони, не завжди розуміють природу та значення нових досягнень науки. Так, в 1915 році, коли кіно було ще новим явищем, Верховний Суд США прийняв рішення, згідно з яким кінофільми визнавалися “спектаклями, які не повинні вважатися... частиною преси країни або органами суспільної думки” [9][7]. Це рішення залишалося незмінним до 1952 року [10]. А вже 1969 року Федеральний Суд США визнав, на цей раз – кабельне телебачення, недостатньо “заторкнутим суспільним інтересом” [11][8].

Однак право може досить вдало пристосовуватися до появи нових технологій. Чудовим прикладом є авторське право. Як зазначив Верховний Суд США в одному із своїх рішень, ”З самого свого початку авторське право розвивалося як реакція на значні зміни в технології” [12][9]. І дійсно, ця галузь права зазнала багато змін, викликаних появою таких технологій, як фотографія, звукозапис, радіо, супутникове телебачення, надаючи сьогодні адекватний захист мистецьким творам в усіх цих сферах.

Звичайно, зараз багато дискутується питання про те, чи може існуюче право успішно пристосуватися до проблем, що викликають нові види комунікацій та електронна комерція. Але, незважаючи на те, чи відповідає сучасне право таким явищам як, наприклад, електронне видавництво, це право реально впливає на поведінку тих, хто сьогодні займається цим видом діяльності. Доки право розвивається у напрямку регулювання викликаних “цифровою революцією” суспільних відносин краще, ніж воно робить це сьогодні, права та обов’язки тих, хто має справу з інформаційними технологіями, регулюються тим правом, яке існує на даний час.

Право завжди не встигає за технологією. Тому його завданням є адаптація до нових реалій, перегляд старих положень, що розроблялися та були ефективними в абсолютно інших умовах, і забезпечення чіткого керівництва для тих, хто має справу з новими технологічними досягненнями. У випадку інформаційних технологій, без чіткості та єдності в розумінні їх юридичної природи всіма тими, хто має до них відношення, рівень їх використання в усіх галузях людської діяльності не сягне потенційно можливого.

Все вищесказане стосується не тільки таких високорозвинених країн, як Сполучені Штати, де знаходиться “ядро” Інтернету та спеціалісти яких є всесвітніми “законодавцями мод” в області комп’ютерної техніки, але і країн з нижчим рівнем інформатизації, в тому числі України, яка, маючи все необхідне для того, щоб зробити вагомий внесок у розвиток “безпаперового” світу інформаційних технологій [13][10], лише починає створювати спеціальне законодавство в цій сфері.

Серед правових проблем, викликаних появою Інтернету, чи не найперше місце посідають авторсько-правові. По мірі того, як Інтернет буде все більше використовуватися як метод продажу і доставки інформації та результатів творчої діяльності, який не знає паперу та державних кордонів, питання охорони прав інтелектуальної власності на матеріали, доступні через Інтернет, будуть набувати все більшої важливості.

Авторське право є одним з найважливіших видів охорони інтелектуальної власності в Інтернеті в силу, як мінімум, двох причин.

По-перше, більшість матеріалів, що передаються Інтернетом (тексти, зображення, звукові сигнали) є творами в юридичному сенсі і, таким чином, складають предмет авторського права.

По-друге, оскільки сама природа електронних телекомунікацій вимагає багатократного копіювання даних в процесі передачі їх каналами зв’язку та ознайомлення з ними, природно, постають питання стосовно дотримання при такому копіюванні авторських прав.

Будь-яка поведінка користувачів в Інтернеті зачіпає права авторів та їх правонаступників. Інакше кажучи, неможливо нічого зробити в Інтернеті, що б потенційно не порушувало чиїсь авторські права. Перегляд Web-сторінок, збереження їх вмісту в пам’яті комп’ютера, переадресація повідомлення електронної пошти – всі ці дії включають відтворення об’єктів авторсько-правової охорони.

Але до того, як обговорювати проблеми охорони авторських прав в Інтернеті, необхідно, перш за все, визначити, які саме матеріали, доступні через Інтернет, охороняються авторським правом і які вимоги пред’являються авторським правом до них як до об’єктів охорони.

1.3. Охороноздатність розміщених в Інтернеті матеріалів

 

Авторське право всіх країн світу (тих, в яких воно існує) охороняє твори у галузі літератури, науки та мистецтва. Як правило, національні закони і міжнародні конвенції з авторського права містять примірний перелік об’єктів правової охорони та зазначають, що цей перелік не є вичерпним. Зазвичай в цих переліках згадуються літературні, музичні та аудіовізуальні твори, фотографії, картини, малюнки, ілюстрації, карти, плани, ескізи тощо [14; 15; 16][11].

Натомість, такі об’єкти як повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори фольклору, а також державні документи, символи та знаки звичайно не охороняються [14; 15; 16][12].

Всі вищезгадані літературні та художні твори можна зустріти в Інтернеті у великій кількості, і всі вони можуть претендувати на захист авторським правом. Але тільки претендувати. Бо однієї лише приналежності до тієї чи іншої категорії творів, зазначеної в законі, недостатньо.

1.3.1. К р и т е р і ї а в т о р с ь к о - п р а в о в о ї о х о р о н и.

Для того, щоби отримати захист за законами про авторське право, вищезгадані твори повинні відповідати певним критеріям. По-перше, вони мають бути оригінальними в юридичному сенсі, а по-друге, вони мають бути вираженими у тій чи іншій об’єктивній формі.

1.3.1.1. О р и г і н а л ь н і с т ь.

Перший критерій розуміється в різних країнах світу приблизно однаково. Суди країн англо-саксонської системи права трактують критерій оригінальності широко: твір просто має бути результатом незалежної праці і таланту автора, тобто не бути скопійованим з іншого твору, авторські права на який належать іншій особі, та, за висловом судді Верховного суду США О’Коннора, “мати по крайній мірі деякий мінімальний рівень творчості” [17][13].

Суди ж континентальних країн Західної Європи, крім цього, досліджують, чи втілена в творі особистість автора, чи несе твір печать його індивідуальності. Проте, в наші дні застосування цієї вимоги стає дедалі гнучкішим у зв’язку з появою нового типу творів, процес створення яких включає значні автоматизовані елементи [18].

В Україні критерій оригінальності в законодавстві прямо не закріплено. В якості ознаки твору оригінальність згадується в Законі України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 року (надалі – Закон) лише стосовно назви твору як самостійного твору [15][14]. Закон також наводить приклад творів, які “не відповідають критеріям оригінальності”, проте якими саме є ці критерії, не зазначає. [15][15].

Схожою є ситуація в українському Законі і з ознакою творчості. Даючи визначення терміну “автор”, Закон зазначає, що це “фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір” [15][16]. Дане положення Закону дозволяє зробити висновок, що він визнає об’єктом своєї охорони результати лише творчої праці. Також, “творчій характер” визнано ознакою твору, що підлягає охороні за Законом, в українській науці авторського права [19][17].

“Оригінальність” в авторському праві не означає “художні достоїнства” і не передбачає високого естетичного рівня твору чи бездоганного художнього смаку, з яким його було створено. Як зазначив суддя Апеляційного суду США Познер, “художня оригінальність не є тим самим, що юридична концепція оригінальності в Акті про авторське право” [20].

Український Закон, на відміну від Акту про авторське право США 1976 року (надалі – Акт), прямо зазначає, що всі твори в галузі науки, літератури і мистецтва підлягають охороні “незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо)” [15][18].

“Оригінальність” також не є синонімом “новизни”. “Твір може бути оригінальним навіть якщо він дуже схожий на інші твори за умови, що ця схожість випадкова, не результат копіювання” [17][19]. Таким чином, обидва з двох ідентичних творів, створених різними авторами незалежно один від одного, будуть охоронятися авторським правом, навіть якщо один з цих творів, будучи створеним пізніше, не є новим.

Те, що охоронюваний твір має бути плодом творчості, не значить, що рівень цієї творчості має бути високим. Насправді, “рівень творчості, який вимагається, є надзвичайно низьким; навіть незначної кількості вистачить. Переважна більшість творів переборюють цей бар’єр досить легко, оскільки вони мають деяку творчу іскру” [17][20].

Вищесказане в повній мірі стосується і творів, розміщених в Інтернеті. Навіть простіші з них, такі, як повідомлення електронної пошти, легко задовольняють законодавчій вимозі оригінальності.

Однак, хоча стандарт і є, дійсно, дуже низьким, існує багато об’єктів, які йому не відповідають. Авторсько-правове законодавство США навіть містить їх детальний перелік, в якому згадуються списки інгредієнтів, чисті бланки, а також твори, які повністю складаються із загальнодоступної інформації, такі як календарі, таблиці мір і ваг або розклади спортивних подій [21][21].

Український Закон як приклад об’єктів, що не відповідають вимозі оригінальності, згадує “розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних” [15][22].

Велика кількість подібних неохоронюваних об’єктів є доступною через Інтернет, і більшість з них – це звичайні дані. Авторське право більшості юрисдикцій не розповсюджує свою охорону на звичайні дані, “навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі”. [15][23].

Якщо б авторське право охороняло факти, чим і є звичайні дані, воно б обмежувало вільний рух інформації та обмін думками. “Авторське право наділяє авторів правом на їхнє оригінальне вираження, але заохочує інших вільно надбудовувати над ідеями та інформацією, вираженими твором.... Це спосіб, в який авторське право сприяє прогресу науки та мистецтва” [17][24].

З цих самих міркувань авторським правом також не охороняються доменні імена та адреси електронної пошти, а також ключі до кодів, що використовуються в криптографії та електронних підписах, які є не чим іншим, як фактами.

1.3.1.2. Ф і к с а ц і я.

Підходи до другого критерію в країнах, що належать до різних правових систем, неоднакові. Так, у США захисту авторським правом підлягають твори, “зафіксовані в будь-якій матеріальній формі вираження, відомій зараз або тій, що буде винайдено пізніше, за допомогою якої вони можуть бути сприйняті, відтворені або іншим чином повідомлені, або безпосередньо, або за допомогою машини чи пристрою” [14][25]. При цьому, твір вважається “зафіксованим”, якщо його матеріальне втілення є “достатньо постійним або стабільним для того, щоби бути сприйнятим, відтвореним або іншим чином повідомленим протягом періоду більшої тривалості, ніж проміжна”[14][26]. Термін же “проміжна тривалість” є відносним і “має тлумачитися та застосовуватися в контексті. … Авторське право не стільки піклується про тимчасову “тривалість” копії, скільки про те, що ця копія робить, і що вона здатна робити, поки вона існує” [22][27].

Результатом такого підходу є те, що за американським законодавством, усні, драматичні та хореографічні твори, не зняті на плівку або будь-який інший носій інформації у “справжньому” світі, а твори, що передаються в режимі “реального часу” без їх одночасного запису (наприклад, трансляції спортивних подій) – у “віртуальному” світі Інтернету, не вважаються зафіксованими і, відповідно, не підлягають авторсько-правовій охороні [23][28]. Ті ж з доступних через Інтернет оригінальних творів, які зафіксовані в цифровому виді на магнітних носіях, лазерних дисках чи в пам’яті комп’ютерів (навіть в оперативній і “лише на мілісекунду”, за визначенням одного суду [22][29]), відповідають законодавчій вимозі фіксації, а тому охороняються авторським правом США.

Таким самим шляхом ідуть і інші країни англо-саксонського права. І це в повній мірі відповідає положенням Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (далі – Бернська конвенція), яка зберігає за законодавством держав-учасниць “право зазначити, що літературні і художні твори або які-небудь визначені їх категорії не підлягають охороні, якщо вони не закріплені в тій чи іншій матеріальній формі” [16][30].

В країнах же континентальної Європи закони з авторського права вимагають втілення твору, якому надається охорона, в певній формі, але ця форма не обов’язково має бути “матеріальною”. Так, український Закон поширює свій захист на твори, виражені в “об’єктивній” [15][31] – тобто такій, що дозволяє сприймати твір органами почуттів – формі. Відповідно, поряд з усними, драматичними та хореографічними творами, всі твори, розміщені в Інтернеті, відповідають встановленій Законом вимозі вираження в об’єктивній формі і, як такі, охороняються авторським правом України, незалежно від факту їх запису на матеріальному носії інформації.

1.3.2. О п у б л і к у в а н н я.

Для того, щоб охоронятися авторським правом, твір, який було розміщено в Інтернеті, не обов’язково має бути до того опублікованим (випущеним в світ), тобто розповсюдженим шляхом випуску в обіг його примірників за згодою автора або іншої особи, якій належать авторські права, у кількості, здатній задовольнити розумні потреби публіки шляхом продажу, здачі в найом, прокату або шляхом іншої передачі права власності чи права володіння примірником твору [14; 15; 16][32]. Само ж по собі розміщення твору в Інтернеті в одних країнах визнається опублікуванням, а в інших – таким не визнається.

Так, український Закон під опублікуванням розуміє також і надання доступу до твору “через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором” [15][33]. Поняттям “електронні системи інформації”, звичайно, охоплюється і мережа Інтернет.

Американський же Акт, навпаки, хоч визнає публікацією навіть пропозицію розповсюджувати примірники твору, зроблену “групі осіб для цілей подальшого розповсюдження, публічного виконання або публічного показу” [14][34] (в тому числі і для того, щоби “передати або іншим чином сповістити” [14][35] твір, чим і є розміщення його в Інтернеті), але зазначає, що “публічне виконання або публічний показ твору самі по собі не складають публікації” [14][36]. Такий стан речей в авторському праві США пояснюється позицією американських законодавців, згідно з якою та форма розповсюдження творів, при якій матеріальний об’єкт, в якому втілено твір, “не міняє рук”, не є публікацією [24][37]. Таким чином, не опублікований в “жорсткій” формі твір, до якого через Інтернет мають доступ мільйони людей в США та в інших країнах, за американським правом не вважається опублікованим.

Однак, авторсько-правове законодавство і України, і США сягає, нехай і різними шляхами, одного й того ж результату: як опубліковані, так і неопубліковані твори, доступні через Інтернет, охороняються законом за умови відповідності встановленим ним критеріям охорони.

В Україні правова охорона надається володільцям авторських та суміжних прав “незалежно від їх громадянства і постійного місця проживання (для юридичних осіб – їх місцезнаходження), твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території України або не оприлюднені, але які знаходяться в об’єктивній формі на території України” [15][38], а володільцям авторських та суміжних прав “незалежно від їх громадянства, твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території іншої держави або не оприлюднені, але знаходяться в об’єктивній формі на території іншої держави”, правова охорона надається лише відповідно до міжнародних договорів, стороною яких є Україна [15][39]. Одним же із шляхів оприлюднення (розкриття публіці) твору Закон називає опублікування [15][40].

Таким чином, твір, який було вперше опубліковано у країні, яка не має з Україною двосторонньої угоди про охорону авторських прав та не є учасницею багатосторонніх конвенцій з цього питання, в Україні охоронятися не буде. Але якщо це не твір, розміщений в Інтернеті! Навіть якщо твір було розміщено в Інтернеті у такій країні, і навіть якщо в цій країні така дія не вважається опублікуванням, він все одно в ту ж мить став доступним в Україні через “електронні системи інформації”, а значить опублікованим, а також одним з тих творів, що “знаходяться в об’єктивній формі на території України” і, відповідно, охороняються згідно її законодавства.

В США ж – хоч розміщення твору в Інтернеті і не складає там публікації – розміщені в Інтернеті твори охороняються поряд з опублікованими, оскільки всі твори, віднесені американським законом до предмету авторського права, “будучи неопублікованими, підлягають охороні... незважаючи на громадянство чи постійне місце проживання автора” [14][41].

1.3.3. Ф о р м а л ь н о с т і.

У країнах Бернського Союзу, до якого входять держави-учасниці Бернської конвенції, охорона розміщених в Інтернеті – як і всіх інших – творів, що відповідають критеріям оригінальності та фіксації, наступає автоматично з моменту їх створення. Це означає, що для виникнення і здійснення авторських прав на такі твори “не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей” [15][42].

Законодавство більшості країн, однак, заохочує виконання авторами або іншими володільцями авторських прав таких формальностей, як нанесення на кожний примірник твору знаку охорони авторського права, державна реєстрація та депонування.

1.3.4.1. З н а к о х о р о н и а в т о р с ь к о г о п р а в а.

Будучи найкращим способом сповіщення публіки про факт існування авторських прав на твір, знак охорони авторського права інформує споживачів про те, кому належать ці права і може бути досить потужним стримуючим проти їх порушення фактором. До того ж, вартість його нанесення на електронний примірник твору, розміщеного в Інтернеті, на відміну від вартості його нанесення на кожну “жорстку” копію, є, практично, нульовою.

Знак охорони авторського права, як правило, складається з латинської літери С у колі – ©, імені особи, якій належать авторські права на твір, та року його першої публікації [14; 15][43]. Американський Акт, крім цього, дозволяє використання замість символу © слова “Copyright” – “авторське право” – або його абревіатури “Copr.” [14][44], вимагає розміщення знаку охорони “таким чином і в такому місці”, щоб його було легко помітити [14][45], а також передбачає, що якщо знак охорони було належним чином розміщено на примірниках опублікованого твору, до яких відповідач у справі про відшкодування збитків, завданих ним у результаті порушення авторських прав, мав доступ, то його аргументи, основані на незнанні про існування авторських прав на твір, не будуть прийняті до уваги [14][46].

Оскільки за американським законом знак охорони авторського права має силу доказу і його належне розміщення надає право на відшкодування збитків, суди США приділяють значну увагу методу і місцю нанесення знаку, особливо на електронних примірниках творів. Такі примірники не можливо роздивитися, покрутивши в руках, вони не мають обкладинки, на яку можна було б нанести знак охорони. Тому виробники подібних примірників творів вдаються до інших методів нанесення знаку охорони, і американські суди достойно оцінили їхні зусилля. Так, розміщення знаку охорони на заставці, що виникає на екрані комп’ютера перед виконанням програми [25] або на початку відеогри [26], було визнано достатнім для сповіщення користувачів про існування і приналежність авторських прав на ці види творів, а значить таким, що відповідає вимогам закону.

Для сповіщення про свої права виконавці та виробники фонограм можуть використовувати знак охорони суміжних прав, який складається з латинської літери Р у колі – (р), імені чи найменування особи, якій належать суміжні права на фонограму, та року її першої публікації [14; 15][47]. На знак охорони суміжних прав розповсюджуються всі ті ж правила, що стосуються знаку охорони авторського права.

1.3.4.2. Д е р ж а в н а р е є с т р а ц і я.

Хоча реєстрація авторських прав у державних органах не є передумовою їх правового захисту, закони багатьох країн, що належать до різних правових сімей, її заохочують. Реєстрація, як правило, сприяє сповіщенню публіки про існування та приналежність авторських прав, полегшує встановлення їх істинного володільця при виникненні спірних ситуацій та надає йому процесуальні переваги при захисті своїх прав в суді.

Зазвичай реєстрація прав на твір дозволяється особам, яким належать авторські права або будь-яке виключне право на твір, у будь-який час протягом терміну охорони авторських прав і здійснюється спеціальним органом, про що видається відповідний документ [14, 15][48].

В Україні реєстрацію прав на твори доручено Державному департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, який “складає і періодично видає каталоги всіх державних реєстрацій” [15][49]. До свідоцтва про реєстрацію, що видається цим органом, можуть вноситися відомості щодо “авторства (авторського права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір” [15][50]. При виникненні спору щодо приналежності авторських прав “державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше” [27][51].

В США авторське право надає особам, що здійснили державну реєстрацію своїх прав на твори, наступні переваги при дотриманні ними певних вимог:

1. Попередня реєстрація прав на твір в Офісі з авторського права США є умовою подання позову про їх порушення до суду [14][52].

2. Якщо права на твір було зареєстровано протягом п’яти років після публікації, реєстрація свідчить prima facie про дійсність авторських прав та фактів, викладених у сертифікаті про реєстрацію (ім’я особи, якій належать авторські права, дата першої публікації твору і т. ін.) [14][53], що робить тягар доведення володільця авторських прав набагато легшим і підвищує вірогідність отримання ним попередньої судової заборони дій відповідача, які є предметом спору.

3. У випадку, коли авторські права було зареєстровано до їх порушення (або протягом трьох місяців після публікації твору, якщо порушення сталося після публікації), володілець авторських прав має право на отримання компенсації, встановленої законом, та відшкодування вартості послуг адвоката. В противному випадку, можуть бути відшкодовані лише збитки, завдані порушенням авторських прав [14][54].

1.3.4.3. Д е п о н у в а н н я.

Хоча депонування примірників творів також не є передумовою їх правової охорони, законодавство багатьох країн, незалежно від їх приналежності до тієї чи іншої правої сім’ї, вимагає її здійснення. В одних країнах депонування розглядається лише як частина процесу реєстрації прав на твір, а в інших, крім цього, служить методом комплектування державних бібліотечно-архівних фондів.

Так, в Україні депонування примірників творів здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України лише “в обсягах, необхідних для ідентифікації творів”, права на які ним реєструються, і лише на термін охорони авторських прав [27][55]. Особливість творів, закріплених в цифровій формі, враховано тим, що при реєстрації прав на такі з них, як комп’ютерні програми та бази даних, до агентства, окрім примірників цих творів, подаються також настанови щодо їх використання та інші матеріали, необхідні для їх ідентифікації [27][56]. Єдиним наслідком неподання до Державного департаменту передбачених законодавством документів і матеріалів є повернення заявки на реєстрацію без розгляду [27][57].

В США та Російській Федерації, окрім депонування примірників творів під час державної реєстрації авторських прав, законодавчо встановлено вимогу депонування для цілей створення та поповнення державних зібрань творів. В США це Бібліотека Конгресу [14][58], а в Росії – “книжкові палати, бібліотеки і органи науково-технічної інформації, що є одержувачами, зберігачами та розповсюджувачами обов’язкового примірника” [28][59]. В США обов’язок депонування лежить на “володільцях авторських прав чи виключного права на опублікування твору” в країні [14][60], а в Росії він покладається на “виробників документів” – юридичні особи, що виробляють, публікують і розповсюджують “різні види обов’язкового примірника” [28][61]. В обох цих країнах також було враховано особливий характер творів, зафіксованих в електронній (в тому числі і в цифровій) формі: в США – шляхом встановлення особливого режиму реєстрації прав на комп’ютерні програми та бази даних, подібного до встановленого в Україні [21][62], та окремого порядку набуття Бібліотекою Конгресу примірників творів, які було зафіксовано і сповіщено (в тому числі і за допомогою Інтернету) у США, але які не визнаються там опублікованими [14][63], а у Росії – шляхом призначення окремих установ одержувачами обов’язкового примірника електронних видань, включаючи комп’ютерні програми та бази даних, які входять до їх складу або є самостійними творами [28][64]. Санкцією за недотримання законів цих країн про депонування примірників творів також не є недійсність авторських прав. В США – це штрафи та стягнення вартості ненаданих примірників [14][65], а в Росії – міри адміністративної відповідальності [28][66].

 

 

1.4. Види творів, розміщених в Інтернеті, та особливості їх охорони авторським правом

 

Розглянемо тепер, які конкретно види творів зустрічаються в Інтернеті, якими саме творами ці види представлені, та в чому полягають особливості авторсько-правової охорони кожного з них.

1) Літературні твори.

Літературні твори всіх видів є типовими об’єктами охорони авторського права будь-якої країни. До цієї категорії творів зазвичай відносять книги, брошури, статті та інші письмові твори [14; 15; 16][67].

Даючи визначення терміну “літературні твори”, американський Акт зазначає, що це твори, “виражені у словах, цифрах або інших словесних або цифрових символах чи знаках, незважаючи на природу матеріальних об’єктів, як то книги, періодичні видання, рукописи, фонограми, плівка, касети, диски, перфокарти, в яких вони втілені” [14][68].

Український же Закон, хоча і не містить визначення літературних творів, конкретизує, що це можуть бути твори “белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру” [15][69].

На даний час, більшість матеріалів, доступних через Інтернет, є саме літературними творами. Повідомлення електронної пошти, рекламна та довідкова література, каталоги, словники, тексти, розміщені на сайтах WWW, FTP та gopher, послання, що розповсюджуються через списки розсилки та дискусійні групи, – все це літературні твори в розумінні авторського права.

Представляється доречним детальніше зупинитися на дуже своєрідному об’єкті інтелектуальної власності, якому Інтернет завдячує самим своїм існуванням, та який прирівнюється авторським правом саме до літературних творів [15; 29][70]. Мова іде про комп’ютерні програми. Це вони управляють як самими комп’ютерами, так і потоками інформації між ними, об’єднуючи їх в інформаційні мережі. Саме комп’ютерні програми уможливлюють пошук і ознайомлення з матеріалами, розміщеними в Інтернеті, та “перекладають” всі інші твори, що передаються Інтернетом, з мови комп’ютерів на мову, зрозумілу людині, і навпаки. До того ж, вони самі передаються Інтернетом у великій кількості і як самостійні твори, і як частини складених творів. Ось ця легкість миттєвого розповсюдження комп’ютерних програм у глобальних масштабах і складає основну загрозу, яку несе авторам програм та їх правонаступникам Інтернет, і у порівнянні з якою загроза їх правам з боку лазерних дисків просто мерхне.

Американський Акт визначає термін “комп’ютерна програма” як “набір тверджень чи інструкцій для використання безпосередньо або опосередковано у комп’ютері з метою отримання певної мети” [14][71].

Український же Закон містить більш докладне визначення, згідно з яким поняття “комп’ютерна програма” означає “набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп’ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату” та “охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об’єктивному кодах” [15][72].

Слід зазначити дві особливості комп’ютерної програми як об’єкта охорони авторського права. По-перше, програма похідна від алгоритму, а по-друге, вона є, у певному сенсі, його еквівалентом. Це означає, що деякі основні риси алгоритмів властиві і програмам. У той же час програму можна розглядати в якості засобу реалізації алгоритму, і як така вона характеризується певними відмінними рисами, з яких для цілей дослідження програми як об’єкта авторсько-правової охорони можна виділити таку: на відміну від алгоритму, що являє собою послідовність логіко-математичних операцій перетворення інформації, програма містить послідовність команд, що описують процес реалізації алгоритму і забезпечують керування цим процесом. Об’єктивною формою вираження програми є її запис формалізованою мовою однотипних комп’ютерів.

Саме це вираження і є об’єктом охорони авторського права. Ідеї ж, покладені в основу комп’ютерної програми, навіть виражені в ній та описані нею, авторським правом не охороняються. Їх захист є прерогативою іншої галузі права інтелектуальної власності – патентного права.

Концепція захисту комп’ютерних програм патентним правом має багато як прихильників, так і противників. Існує ряд дуже істотних практичних ускладнень, що виникають при патентуванні комп’ютерних програм:

1. Процедура патентування є дуже тривалою, на її проходження потрібно від 2 до 5 років, у той час як термін життя самого програмного забезпечення може бути коротше. Відомо, що комп'ютерні програми дуже швидко застарівають.

2. Відсутній фонд програмного забезпечення і, таким чином, можливість виявлення аналогів, прототипів, із якими можна було б порівняти нове рішення, проводячи патентну експертизу.

3. Оскільки для об’єктів цього типу дуже важко виявити випадки порушення прав, то повна публікація опису об’єкта, прийнята у патентних документах, з одного боку, недоцільна, а з іншого – може виявитися занадто ємною для патентного документа, що більш підходить для наукової публікації, ніж для патентного опису.

Аргументація прихильників захисту комп’ютерних програм патентним правом зводиться до наступного:

1. Тривалий термін процедури патентування не є принциповою перешкодою. По-перше, вважається, що патентний захист одержують лише нові, оригінальні програмні продукти, виконані на рівні винаходів. А такі розробки живуть набагато довше терміну експертизи. По-друге, не складає особливої складності розробка методів проведення швидкої “чорнової” експертизи, таких як виявлення аналогів і прототипів запропонованого програмного продукту, істотних відмі