Україна в процесі міжнародної трудової міграції.
Сутність, фактори та види міжнародної трудової міграції. Наслідки міжнародної трудової міграції. Міжнародне регулювання міграційних процесів Україна в процесі міжнародної трудової міграції.
1. Сутність, фактори та види міжнародної трудової міграції Термін "міграція" походить від італійського migration, що означає рух, переміщення. Міжнародна міграція робочої сили (labour force migration) — це переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу в межах міжнародного ринку праці терміном більше року, обумовлене характером розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, дією економічних законів. Міжнародна міграція робочої сили є складовою міжнародної міграції населення взагалі. Головні причини міграції населення — економічні та соціальні, пов'язані з пошуком роботи та вищих доходів. Помітну роль відіграють також політичні та воєнні причини (втеча від політичних переслідувань, евакуація тощо). За будь-яких причин і характера міжнародної міграції населення вона призводить до зрушень на ринках праці відповідних країн і впливає на міжнародний ринок праці взагалі. Переселенські зрушення в цілому виникають, розвиваються та скорочуються в складній залежності від таких типових явищ, як економічні цикли, рух інвестицій, стан зайнятості та безробіття. Інтенсивність, напрями та форми міжнародної міграції робочої сили обумовлені такими основними взаємопов'язаними факторами: • нерівномірність економічного розвитку країн; • прискорення інтернаціоналізації виробництва; • нерівномірність процесів накопичення капіталу в різних країнах; • зміни в розміщенні виробництва; • кон'юнктура ринків праці та структура зайнятості; • національні розбіжності в заробітній платі; • етнічно-культурна близькість країни — об'єкта переселення. Міжнародна міграція робочої сили складається з процесів еміграції та імміграції. Еміграція (emigration) — це виїзд працездатного населення з країни за її межі. Імміграція (immigration) — це в'їзд працездатного населення до країни із-за її меж. Особливе місце в міграційних процесах займає рееміграція (reemigration) — це повернення емігрантів на батьківщину. Різниця між потоками імміграції та еміграції називається міграційним сальдо (net migration) і показує обсяг чистої міграції. Сума цих потоків показує обсяг валової міграції. Залежно від терміну переміщення міграція розподіляється на такі види: • постійна (як правило, міжконтинентальна); • тимчасова робота за кордоном протягом певного обмеженого часу з подальшим поверненням на батьківщину або переїздом в іншу країну; • сезонна — щорічна еміграція на певний період з подальшим поверненням на батьківщину (як правило, для виконання робіт сезонного характеру, наприклад збір урожаю); • маятникова — короткострокові періодичні (щорічні, щомісячні, щотижневі) поїздки до місця роботи за межі країни (при певних міжнародних угодах між країнами). Міжнародні мігранти підрозділяються на п'ять основних категорій: 1) іммігранти, легально допущені в країну; 2) робітники-мігранти за контрактом; 3) нелегальні іммігранти; 4) особи, що просять політичного або економічного притулку; 5) біженці. Історично трудова міграція, як правило, відбувається з економічно менш розвинутих країн у більш розвинуті країни з високими темпами економічного зростання. У країнах, де зовнішня міграція набуває масового характеру, вона може суттєво впливати на загальну чисельність населення. Розрізняють вимушену та добровільну міграцію. Добровільна міграція має два види. По-перше, це переселенська міграція, яка спрямована в країни зі значними неосвоєними територіями. По-друге, — міграція, пов'язана з договірною контрактацією робочої сили. У сучасних умовах можна виділити такі країни та регіони, що є "територіями тяжіння " міграції з інших країн: • США, Канада і Австралія; • Західна Європа; • Близький Схід. Однією з важливих особливостей сучасної міжнародної міграції стала активна участь держави в регулюванні відносин між капіталом та іноземною робочою силою. Держава дає дозвіл на в'їзд та слідкує за терміном виїзду іммігрантів, намагається створювати сприятливі умови для праці іноземних робітників, особливо висококваліфікованих. Міжнародна міграція висококваліфікованих спеціалістів отримала назву "втеча умів" (brain drain).
2. Наслідки міжнародної трудової міграції Вплив міграційних процесів на країни імміграції та еміграції є багато аспектним. Наслідки для країн імміграції 1. Країни імміграції мають суттєві вигоди від підготовки спеціалістів іншими країнами. Так, за сучасними оцінками, чиста вигода для країни, що приймає, від залучення одного "середнього" вченого-гуманітарія становить 230 тис. дол. США, вченого у галузі суспільних наук — 235 тис. дол., інженера — 253 тис. дол., лікаря —646 тис. дол. 2. Фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати праці іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати. 3. Робітники-емігранти сприяють омолодженню структури трудових ресурсів країн імміграції. 4. Грошові перекази емігрантів на батьківщину сприяють розширенню реалізації товарів країн імміграції за кордоном. Разом з тим наплив робітників з-за кордону ускладнює проблему зайнятості в країні, негативно впливає на економічне становище місцевих працівників. Поряд з економічними, виникають соціальні, культурні, правові та інші проблеми. Наслідки для країн еміграції Для країн еміграції повернення досвідчених кваліфікованих робітників після роботи за кордоном сприяє розвитку національної економіки. Для деяких з цих країн грошові перекази емігрантів е основним джерелом валютних надходжень, яке перевищує надходження валюти від експорту товарів. Водночас еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу і, як правило, найкращу частину трудових ресурсів. Це веде до старіння структури трудових ресурсів. Серйозною є проблема реадаптації робітників, які повертаються після роботи за кордоном і відвикли від місцевих умов праці та життя. Особливо негативні наслідки для країн еміграції має відплив висококваліфікованих спеціалістів та вчених. Тому уряди цих країн намагаються проводити політику гальмування такого процесу.
3.Міжнародне регулювання міграційних процесів Вже протягом XIX ст. деякі країни ввели заборони на в’їзд іноземних робітників. З кінця XIX ст. окремі країни почали укладати двосторонні конвенції з регулювання в'їзду та виїзду працівників, згодом такі угоди укладались і між багатьма країнами. Основні засоби державного регулювання імміграції: професійна кваліфікація (рівень освіти, стаж); обмеження особистого характеру (стан здоров’я, вік, політичні та соціальні погляди); кількісне квотування; економічне регулювання; тимчасове обмеження; географічні пріоритети; заборони. Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип "вільного переміщення осіб". Шенгенською угодою, укладеною в березні 1995 р. Бельгією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією, до яких приєднались Італія, Греція, Австрія, з 1 липня 1995 р. повністю ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн. За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багатосторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та інших міжнародних організацій, хоча жодна з міжнародних організацій не має мандата на безпосереднє регулювання міграції робочої сили. МОП — це спеціалізована організація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнаходження — Женева. Нараховує понад 170 держав-членів. Головна мета МОП - сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на основні соціального партнерства, поліпшення умов праці. Функції: нормативна діяльність; технічне співробітництво; проведення досліджень і підготовка публікацій. МОП розробляє міжнародні стандарти з питань праці, які є рекомендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються проблем зайнятості, рівня оплати праці, системи соціального страхування, захисту інтересів мігрантів тощо. Такі стандарти впроваджуються країнами-членами самостійно, про що вони щорічно звітуються в МОП. У разі недотримання міжнародних стандартів з праці країною — членом МОП, це питання, після засідання створеної з цього питання тристоронньої комісії, може бути винесено Міжнародною організацією праці на розгляд Міжнародного Суду. МОП ухвалила низку важливих документів з елементами правового регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права. Серед конвенцій важливе місце посідають питання заробітної плати, тривалості робочого дня, соціального страхування, оплачуваних, відпусток, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й рекомендації МОП становлять «Міжнародний трудовий кодекс», що є основою регулювання трудових відносин у країнах-членах. Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну міграційну ситуацію в світі визначають передовсім основні імпортери робочої сили. Це США і Канада, країни — члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Республіка. У цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на спеціальні організації — національні служби імміграції при Міністерстві праці або Міністерстві внутрішніх справ.
4. Україна в процесі міжнародної трудової міграції Місце України в міжнародній міграції робочої сили визначається рівнем її економічного розвитку, що є нижчим порівняно із західними країнами, країнами Центральної Європи, Росією, але вищим, ніж у деяких країн Східної Європи (Молдова, Румунія, Болгарія) та Азії (Таджикистан, В'єтнам та ін.). Це зумовлює наявність в Україні і трудової еміграції, і трудової імміграції. Прагнення підвищити життєвий рівень, отримати вищу заробітну плату є фактором активізації еміграції. Основними країнами в'їзду для українських емігрантів стали Росія, Ізраїль, США, Німеччина, Білорусь, Чехія. Певна кількість емігрантів виїхала до Казахстану, Канади, Туреччини, Польщі, Вірменії, Австралії. Основу емігрантських потоків становлять два діаметрально протилежні сегменти ринку праці: з одного боку, висококваліфікована робоча сила, зацікавлена у більш повній реалізації та вищій оплаті; з іншого — низькокваліфікована робоча сила, для якої еміграція є альтернативою безробіттю. Залучення українських працівників до роботи за кордоном може мати й специфічні причини, наприклад, пов'язані з розривом традиційних господарських зв'язків на території СНД. Так, протягом тривалого часу кадри для підприємств нафтогазової та нафтовидобувної промисловості північної Росії комплектувалися за рахунок залучення працівників з України. Необхідність збереження колективів підприємств, що вже склалися, стала фактором еміграції в Росію частини цих працівників. Інтенсивність міграційних процесів залежить від природно-географічних, демографічних, етнічних та соціально-психологічних факторів. Для перших років існування України як самостійної держави характерна інтенсивна імміграція етнічних українців з країн близького зарубіжжя. У наступні роки більш вираженою стала етнічна еміграція до Росії, Ізраїлю, Німеччини. Імміграційні потоки в Україну стосуються переважно трьох міграційних регіонів: 1) Донбас, до якого іммігрували, головним чином, біженці із зон бойових дій — Нагірного Карабаху, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Чечні; 2) Південь України, куди переселились мігранти з Придністров'я, Таджикистану, Киргизстану, Казахстану; 3) Крим став мігрантоприймаючим регіоном для депортованих кримських татар, болгар, греків, німців. Зовнішні мігранти в Україні складають за різними ознаками п'ять таких груп: репатріанти; особи, депортовані за національною ознакою; мігранти із/до ближнього зарубіжжя; мігранти із/до далекого зарубіжжя; нелегальні (часто транзитні) мігранти. До 1995 р. сальдо зовнішньої міграції України мало позитивний характер. З 1995 р. по теперішній час воно має стійке від'ємне значення. Наслідки міграційних процесів неоднозначні. З точки зору стратегічних національних інтересів України інтелектуальна еміграція з України має негативні наслідки, але можливість самореалізації висококваліфікованих фахівців навіть за кордоном якоюсь мірою підтримує престиж української науки у світі. Повернення інтелектуальних емігрантів за певних умов в Україну має дати поштовх вітчизняним дослідженням теоретичного і прикладного характеру, як це, наприклад, відбувається зараз в Індії. Експорт робочої сили певною мірою зумовив притік іноземної валюти в Україну, зменшив тиск надлишкових трудових ресурсів на національний ринок праці. Реалії регулювання міграційних процесів в Україні свідчать про необхідність ефективного законодавства в цій галузі, відсутність самостійної міграційної служби, а також недостатність ресурсів для вирішення наявних міграційних проблем. Механізм регулювання міграційних процесів в Україні доречно формувати як єдність таких трьох складових: державне регулювання, ринкове саморегулювання і громадянське регулювання (рис).
Рис. Регулювання міграції робочої сили в Україні
|
