Література Давнього Риму. Творчість Вергілія. Поема „Енеїда”.

Поетичний доробок Вергілія. «Буколіки». «Георгіки». Історія створення поеми «Енеїда». Основна тема твору. Міфологічне обґрунтування римської історії у поемі Вергілія. Ідеалізація образів персонажів. Художні особливості поеми. Монументалізм та деталізація як основні особливості стилю поета. «Енеїда» у світовій літературі.

За доби Вергілія послідов­но створювався культ імператора. У Римі розповсюджували чутки, що Август – нащадок Енея, сина богині Венери. Вергілій був при­четний до створення цього культу. Він заявляв, що Август для нього «завжди... лишиться... богом». Поет став ідеологом імператор­ської влади – «золотої доби» Октавіана Августа.

Світову славу Вергілію принесли лірична збірка поезій «Буколіки» (42 – 39 рр. до н. є.) – пісні волопасів, або пастухів; по­ема «Георгіки» («Хліборобські вірші») (37 – 30 рр. до н. є.), а також героїчна поема «Енеїда» (29 – 19 рр. до н. є.).

«Буколіки», як й інші твори Вергілія, навіяні обставинами особистого життя поета та змінами в суспільному устрої Риму, що пов'язані з перемогою цезаріанців над республіканцями. Збірка «Буколіки», або «Еклоги», складається з десяти віршів, які оспівують щасливе життя невибагливих пастухів. Проте на них позначилась гостра політична боротьба тогочасного римського суспільства, визначивши характер буколічної поезії. На відміну від ідилій грецького поета Феокріта, якого наслідував Вергілій, його еклоги відображають не почуття задоволеного життям городянина, який милується сільською екзотикою, а почуття замученої життєвими тривогами людини, яка шукає простоти й спокою. Частина цих віршів написана в оповідній формі, частина – у діалогічній.

Тема «Енеїди» – пригоди Енея, який, за вказівкою богів, засновує нову могутню Римську державу. Поряд із зовнішньою подібністю до поем Гомера, «Енеїда» різко відрізняється від них певною політичною тенденцією – прагненням показати історичну зумов­леність нового ладу й уславити його. «Енеїді» Вергілій віддав десять останніх років життя. Спочатку поет склав план і написав епопею прозою, потім завіршував добрані частини.

Вергілій не встиг остаточно опрацювати своєї поеми, тому й заповів спалити її після смерті. Але, за наказом Августа, твір було оприлюднено, можливо, у 17 р. до н. є. Народ визнав Вергілія першим своїм поетом, назвавши рим­ським Гомером. Про загальну шану, яку здобув автор «Енеіди» за життя, говорить хоча б свідчення історика Таціта про те, що, ко­ли присутні в театрі почули вірші Вергілія, вони всі підвелися й віддали їх авторові, що випадково був на виставі, таку саму честь, як імператорові Августу.

Поет свідомо прославляв рід Юлія, спадкоємцем якого був Октавіан Август. Історична місія Риму та історична місія Авгус­та зливаються у поемі в єдине ціле. Створюючи пишні шати для імператорської влади, Вергілій творчо використав увесь арсенал греко-римської міфології: чисельні літературні пам'ятки, як відомі, так і ті, що не дійшли до нашого часу. На відміну від поем Гомера, які постали з фольклорних джерел, «Енеїда» Вергілія – літератур­ний епос. Він майстерно скомпонований і пронизаний гучною ри­торикою. Поема складається з 12 книг і розповідає про засновника римського народу – троянця Енея, сина Анхіса й Венери. Тра­диційно твір поділяють на дві частини. Перша присвячена мандрам Енея від Трої до Італії (книги 1 – 6) і нагадує «Одіссею» Гомера.

На відміну від гомерівського епосу, повністю оберненого в ми­нуле, у творі Вергілія міф завжди переплетений із сучасною пое­тові дійсністю, і випробування Енея є лише багатозначущим почат­ком майбутньої римської величі. Так, друга книга «Енеїди» присвя­чена падінню Трої. Ця тема вже не раз трактувалася в грецькій поезії, але Вергілій висвітлює традиційне сказання з погляду троян­ця, розповідаючи про події, як про переживання однієї особи – Енея, який до того ж не належав до головних учасників Троянської війни. Розповідь мала вразити читача страшними й зворушливими картинами «страждань Трої», зняти з греків ореол переможців І виправдати особисту поведінку героя поеми (так трапилось, що Енею пощастило врятуватись). І це поетові цілком вдалось. Погляд Вергілія весь час спрямований на подальшу римську історію, її картини, аж до часів автора, подано у формі пророцтв та перед­бачень (наприклад, зображення на щиті Енея чи огляд душ в Аїді). Оця співвіднесеність міфа із сучасністю є характерною особливіс­тю «Енеїди», яка відрізняє її від поем Гомера.

Ідеалізація минувшини виявляється і в способах характеристики дійових осіб поеми. Створюючи образи своїх героїв, Вергілій вихо­див з ідеалу римської доблесті, наближеної до «мудреця» стоїчної філософії. Еней, головний герой поеми, і є втіленням цього ідеалу. Йому властиві благочестя, розсудливість, милосердя, справедли­вість, хоробрість. Інші персонажі індивідуалізовані тим, що їм бра­кує якихось рис, необхідних для досконалості. Різко негативних образів у поемі майже немає (хіба що епізодичні – Сінон і Дранк), і навіть «зневажувач богів» Мезентій наділений любов'ю до сина, яка пом'якшує його жорстокість. Образ нерідко стає у Вергілія символом, втіленням абстрактної ідеї.

Ставлення Енея до життя далеко не таке активне, як у гомерівських персонажів. Його «веде» фатум, доля, і всі більш-менш знач­ні його вчинки зумовлені велінням богів. Ця своєрідна пасивність, нова риса римської «доблесті», і втілена в образі героя. На відміну від гомерівських героїв Еней завжди відчуває себе людиною обов'язку й історичної місії.

Відходить Вергілій і від «спокійності» гомерівського епосу. Основний тон «Енеіди» – патетика високих почуттів; дійові особи найчастіше виступають у стані емоційного збудження. Одним із за­собів розкриття емоційного стану, а отже й моральності героїв, є сильні й стислі промови та монологи. Епос має яскраво виражене лірико-драматичне забарвлення. Уся система стилістичних засобів спрямована на те, щоб уразити читача яскравими, подеколи жахливими картинами; кожній деталі відведено певне місце в художньому полотні твору.

Поема складається з епізодів, кожен з яких є драматичним цілим – із зав'язкою, перипетіями сюжету й розв'язкою. Низка та­ких оповідей об'єднується не тільки сюжетом, а й загальною цілеспрямованістю, суть якої полягає в неухильному слідуванні долі. Саме з веління долі Енеєві належить заснувати нове царство в латинській землі, а його нащадкам – здобути владу над світом. Вергілій дотримувався в поемі піднесеного тону, старанно уни­каючи всього, що могло б здатися «низьким». Римський поет усунув ті грубі и примітивні риси, які нерідко надають комічного відтінку «олімпійським» сценам грецького епосу. У Вергілія фактично діє одна божественна сила – доля. Отже, «Енеїда» істотно відмінна від гомерівський поем, попри численні запозичення мотивів, сюжетних схем, поетичних формул. У цьому й полягало, за античним розумінням, літературне «суперництво» за зразком, тобто, зберігаючи зовнішню близькість, створити щось нове, оригінальне.

«Енеїда» – одне з найвищих досягнень римської поезії. Стис­лий, відточений стиль, за якого окремі вирази перетворюються на «крилаті слова», поєднується в поемі з високою досконалістю плав­ного і звучного вірша. Поетові вдалось остаточно подолати важку­ватість старовинного римського гекзаметра. Вергілій став визнаним майстром вправних словосполучень, «звукопису», які, на жаль, важко передати іншою мовою (звичайно, переклад не пов­ністю відбиває красу оригіналу).

Для монументалізму Вергілія характерне поєднання фантазії й реального життя, образів абстрактних і конк­ретних. У країні мерців «притулився Сум» і Турботи, «засмучена Старість» і Голод, «Війна смертоносна» і Страждання.

У свою чергу монументалізм поєднується в поемі Вергілія з ре­тельною «деталізацією». Наприклад, картину підземного Царства він змальовує значно детальніше, ніж Гомер. В «Енеїді» опис руй­нації Трої – одна з найдраматичніших сцен, у Гомера вона відсут­ня зовсім. Деталізуючи оповідь, Вергілій немовби робить читачів свідками подій. Відтворюючи, наприклад, історію загибелі Лаокоона, троянського жерця, та його синів від двох велетенських зміїв, які припливли по тихому морю, щоб покарати жерця за те, що він виступив проти введення в місто дерев'яного коня, поет детально, навіть натуралістично, описує їхню смерть. Змії, «спочатку дітей обвивши, душать обох молодят у сувоях тугих», «зубом отруйним» впиваються в тіло хлопчиків, а потім «в'яжуть вузлами» Лаокоона, котрий кинувся на допомогу синам. «І от уже двічі стан обвинули йому... Він же, руками упершись, даремно вузли розтинає».

В історії літератур нової Європи інтерес до творчості Вергілія був надзвичайно великим. Його «Енеїда» довго була зразком «героїчного епосу» для цих літератур. Про це свідчать «Звільнений Єрусалим» Тассо, «Лузіада» португальця Камоенса та інші зразки «штуч­ного епосу». Середньовіччя складало про Вергілія казки, які змаль­овували поета в образі мудрого чарівника. Данте уславив Вергілія у своїй «Божественній комедії» як символ «земної мудрості». У XVIII ст. Вольтер уважав, що найбільшою із заслуг Гомера є те, що його наслідував Вергілій. У XIX ст. мистецтвом Вергілія захоплювалось багато французьких письменників – від В.Гюго до А.Франса.

Творчість Вергілія була надзвичайно популярна в Україні. У XVII - XVIII ст. школярі вивчали його напам'ять, на нього посилалися в шкільних піїтиках. Г.Сковорода переклав шість уривків другої пісні «Енеїди». Пізніше «Енеїду» Вергілія перекладали І.Стешенко, С.Руданський, М.Зеров. Повний переклад поеми Вергілія здійснив М.Зеров. Сорок років працював над перекладом поеми М.Білик. У 1972 р. поема Вергілія у перекладі М.Білика була надрукована. Цей переклад дістав високу оцінку знавців творчості Вергілія.

Література

1. Галич О.А., Дмитренко В.І., Фоменко В.Г., Шпетна С.А. Історія зарубіжної літератури. – Луганськ, 2004.
2. Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література. – К., 2001.
3. Еліот Т.С. Вергілій і християнський світ // Всесвіт. – 1992. – № 3–4.
4. Тарасова Н. Творчість Вергілія у світовому контексті // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2002. – № 8.
5. Султанов Ю. "Муза до тих пісень кликала душу мою..." // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – № 9.
6. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. В.Маслюк. – Л., 2000.
7. Федоров Н., Мирошенкова В. Античная литература. Рим: Хрестоматия. – М., 1981.