Основні грунти нашого краю – чорноземи. Чорноземи – тип грунтів, що мають акумулятивний профіль і формуються під степовою рослинністю в автоморфних умовах суббореального клімату. Поширені в лісостеповій і степовій агроґрунтових зонах. Потужність горизонтів, вміст гумусу, глибина і форма залягання та інші характеристики визначаються природними умовами розвитку чорноземів. У зв’язку з різницею умов ´рунтоутворення та неоднорідністю материнських порід (лесовидний суглинок, глина, пісок та ін.) формуються різноманітні за властивостями чорноземи. Залежно від потужності гумусового горизонту чорноземи поділяються на:
дуже глибокі (понад 120 см);
глибокі (85-120 см);
середньоглибокі (65-85 см);
неглибокі (45-65 см).
За вмістом гумусу чорноземи поділяють на:
слабогумусні (менше 3%);
малогумусні (3-6%, найбільш поширені);
середньогумусні (понад 6% гумусу).
Чорноземи мають нейтральну або слаболужну реакцію грунтового розчину. Вони характеризуються грудкувато-зернистою структурою, яка визначила сприятливу будову профілю по щільності, пористості для проникнення вологи та її співвідношення з повітрям. Серед чорноземів нашого краю за механічним складом переважають легкоглинисті та важкосуглинкові (75%), середньосуглинкові (15%), легкосуглинкові та супіщані. Чорноземи – найродючіші грунти в нашому краю. Бонітет їх становить 57-100 балів. Чорноземи поділяють на 11 підтипів. На Шевченківщині найбільш поширені такі підтипи чорноземів: типові, звичайні, опідзолені.
Чорноземи типові – зональний підтип чорноземів, у яких риси чорноземного грунтоутворювального процесу найбільш виявлені; формуються в умовах помірно вологого клімату під лучно-степовою рослинністю на лесовидних суглинках під впливом дернового процесу та в умовах періодичного промивного режиму, що сприяло глибокому проникненню в них коріння і вологи. Цей процес характеризується щорічним накопиченням у грунті великих мас рослинних рештків. Кліматичні умови перешкоджають швидкій мінералізації цих рештків, а насиченість материнської гірської породи (лесовидного суглинка) кальцієм сприяє закріпленню продуктів розкладу в межах грунтового профілю, що сприяє накопиченню гумусу від 4 до 8% у верхньому (гумусовому) горизонті. Поширені чорноземи типові всюди на Шевченківщині, крім південно-східної і південно-західної частин нашого краю. Це найбільш цінні і найродючіші грунти краю. Бонітет їх становить 65-100 балів. Ці ´рунти добре забезпечені найважливішими поживними речовинами: азотом, фосфором і калієм. Чорноземи типові не мають шкідливих для рослин легкорозчинних солей, а глибина залягання грунтових вод виключає їх перезволоження. У їхньому профілі виділяються такі горизонти: 1) угорі чітко видно гумусовий горизонт майже чорного кольору потужністю 45-150 см; 2) перехідний ілювіально-карбонатний горизонт, який з глибиною поступово набуває світлішого забарвлення; в цьому горизонті багато кротовин. Його потужність 40-80 см, структура грудкувата або горіхо-призматична; 3) карбонатна материнська порода світло-жовтого (палевого) кольору. Велика кількість гумусу сприяє утворенню грудкувато-зернистої структури, яка забезпечує сприятливі водно-фізичні властивості грунту. Карбонати представлені у формі міцелію, прожилок, журавчиків і дутиків, трапляються переважно на глибині 40-50 см. У складі обмінних катіонів кальцій становить 78-90%. Реакція грунтового розчину чорноземів типових переважно нейтральна, глибоко-карбонатних – слабокисла. Вміст гумусу коливається від 2,5 до 8%, іноді більше. Серед чорноземів типових нашого краю за механічним (гранулометричним) складом переважають важкосуглинкові види. Для підвищення їхньої родючості вносять органічні і мінеральні добрива, здійснюють заходи щодо захисту від ерозії.
Чорноземи звичайні – зональний підтип чорноземів з характерними типовими ознаками чорноземного грунтоутворення, що протікає в умовах помірно посушливого клімату під різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю на лесоподібних суглинках і червоно-бурих глинах. Поширені вони в південно-західній частині нашого краю в басейнах річок Суха Віднога і Мокра Віднога. Потужність гумусового профілю коливається в глибоких видах від 85 до 120 см, де власне гумусовий горизонт становить 40-50 см, а в середньоглибоких – відповідно 65-85 см і 35-45 см. Чорноземи звичайні характеризуються наявністю карбонатів у формі білоглазки нижче гумусованого шару, а в глибоких видах – псевдоміцелію в перехідному горизонті. Грунти добре агреговані, вологоємкі, із сприятливими складом обмінних катіонів. Чорноземи звичайні мають нейтральну реакцію грунтового розчину, вміст гумусу становить 4,3-6%. Серед них за механічним складом переважають важкосуглинкові види. Для підвищення родючості чорноземів звичайних здійснюють вологозбагачувальні та протиерозійні меліорації, вносять органічні та мінеральні добрива. Бонітет чорноземів звичайних становить 57-77 балів.
Чорноземи опідзолені – підтип чорноземів, в якому поєднуються ознаки чорноземних та сірих лісових грунтів. Сформувалися в глибоких балках нашого краю, де ростуть або раніше росли байрачні ліси. Чорноземні ознаки проявляються у значній і глибокій гумусованості профілю, складі гумусу, насиченості основами; ознаки сірих лісових грунтів – у перерозподілі глинистих речовин по профілю, підвищеній рухомості оксидів заліза та алюмінію. Грунти сформувалися під широколистяними байрачними лісами з добре розвинутим трав'яним покривом. У їхньому профілі виділяють такі горизонти: 1) гумусово-елювіальний (потужність 35-40 см), з грудкувато-зернистою і плитчастою структурою; 2) три перехідні горизонти, гумусовані до глибини 80-90 см, збагачені глиною, з горіхувато-призматичною структурою; 3) карбонатний горизонт, починається з глибини 100-125 см, палево-бурий, з призматичною структурою, містить численні прожилки і тверді карбонатні конкреції – журавчики. Механічний (гранулометричний) склад чорноземів опідзолених змінюється від крупнопилувато-легкосуглинкового до пилувато-легкоглинистого. Ці грунти мають слабокислу та нейтральну реакцію грунтового розчину, багаті на поживні речовини, особливо фосфор та калій. Вміст гумусу коливається від 2,5 до 5,5%. Насиченість основами досягає 85-95%, у складі яких домінує кальцій. Родючість чорноземів опідзолених залежить від їхнього гранулометричного складу та умов зволоження. Бонітет цих ´рунтів становить 59-65 балів.
Темно-сірі опідзолені грунти характеризуються чіткою диференціацією профілю за елювіально-ілювіальним типом і сформувалися в умовах помірно-континентального клімату при періодичному промивному водному режимі. У своєму розвитку темно-сірі опідзолені грунти пройшли дві стадії – степову (чорноземну) та лісову (опідзолену). Колись вони були типовими чорноземами, які виникли в степових умовах, про що свідчить наявність кротовин – ходів степових землериїв, а також підвищений вміст гумусу. Потім степи відступили перед лісами, і активний процес опідзолювання перетворив чорноземи типові на темно-сірі грунти з явно вираженими горизонтами вимивання і вмивання. Зустрічаються вони спорадично поряд з чорноземами опідзоленими в балках в басейнах річок Березівка та Синиха. У їхньому профілі виділяють такі горизонти: 1) темно-сірий гумусовий з присипкою кремнезему, добре елювійований (потужність 32-37 см); 2) темнувато-сірувато-бурий гумусово-елювіальний, горіхуватий, ущільнений (25-35 см); 3) бурий та червонувато-бурий ілювіальний, щільний з великогоріхувато-призматичною структурою (50-70 см). Глибина скипання 120-140 см. Вміст гумусу – від 1,8 до 4,3%. Темно сірі опідзолені ´рунти мають слабокислу реакцію грунтового розчину, невисокий ступінь насиченості основами, відносно високий вміст азоту, фосфору та калію. Для підвищення їхньої родючості вносять органічні та мінеральні добрива, здійснюють вапнування грунтів. Бонітет темно-сірих опідзолених грунтів становить 56-96 балів.
Для лісостепової зони нашого краю характерні також реградовані грунти: реградовані темно-сірі грунти і реградовані чорноземи. У своєму розвитку вони пройшли три стадії. Першою стадією їх формування була степова: під трав'яною рослинністю утворилися чорноземи типові. Друга стадія їх розвитку пов’язана з наступанням лісу на степ. Під впливом підзолистого процесу чорноземи типові поступово перетворилися на сірі лісові грунти. Потім клімат поступово став посушливий, ліс відступив далі на північ і ці причини зумовили настання третьої стадії – припинення процесу опідзолювання і подальший розвиток грунтів під впливом остепніння. Трав'янисті рослини степу відновили дерновий процес. Поліпшилася структура грунту, знову став накопичуватися гумус. Цей процес перетворення грунтового покриву називається реградацією. Серед реградованих грунтів у нашому краю переважають реградовані чорноземи. Темно-сірі реградовані грунти трапляються рідко. Потужність гумусового профілю у реградованих чорноземах досягає 65-80 см, у темно-сірих реградованих – 45-60 см. Вміст гумусу відповідно 2,1-3,5% і 1,9-3,1%. Реакція ´рунтового розчину близька до нейтральної. Характеризуються реградовані грунти наявністю карбонатів у грунтованому профілю у вигляді плісняви по тріщинах і кореневищах, особливо її багато у ходах червів та землерийок. Залежно від глибини залягання карбонатів реградовані грунти поділяють на три види: слабореградовані (скипають від хлоридної кислоти з глибини 70-80 см), середньореградовані (скипають з глибини 60-70 см) і сильнореградовані (40-50 см). Ступінь реградації показує час вторинного повороту дерново-чорноземного процесу. Реградовані грунти відзначаються високою родючістю. Їхній бонітет становить 62-80 балів.
У долинах річок, днищах балок, лощинах та степових блюдцях поширені лучно-чорноземні, лучні, лучно-болотні та болотні грунти.
Лучно-чорноземні грунти грунти формуються під лучно-степовою рослинністю в умовах атмосферного і грунтового зволоження в степових блюдцях і лощинах з неглибоким (2-5 м) заляганням грунтових вод. Від чорноземів вони відрізняються потужнішим гумусовим горизонтом (від 70 до 150 см і більше), більшим вмістом гумусу і слабкими ознаками процесів оглеєння в нижній частині профілю. Реакція грунтового розчину верхніх горизонтів змінюється від слабокислої до слаболужної залежно від виду лучно-чорноземних грунтів. Ці грунти сформувалися на лесовидних суглинках, алювіальних відкладах та глинах. Профіль грунтів має таку будову: 1) гумусовий горизонт великої потужності, чорний, має зернисту структуру; 2) нижній гумусовий горизонт темно-сірого кольору з незначним сизим відтінком, грудкувато-зернистої структури; 3) перехідний горизонт бурого кольору зі слідами оглеєння у вигляді окремих іржаво-вохристих плям; 4) ґрунтоутворююча оглеєна карбонатна порода. Бонітет коливається в межах 27-82 балів.
Лучні грунти характеризуються добре розвинутим гумусовим профілем (потужністю 25-150 см і більше) і формуються в зниженнях вододільних рівнин, на заплавах річкових долин та днищах балок в умовах близького (1-3 м) залягання грунтових вод під різнотравно-осоково-злаковою лучною рослинністю. В їхньому профілі виділяються такі горизонти: 1) гумусовий потужністю 40-90 см, сірий або темно-сірий з грудкувато-зернистою структурою; 2) верхній перехідний, буро-сірий з горіхувато-грудкуватою структурою; 3) нижній перехідний оглеєний бурого кольору; 4) грунтоутворююча оглеєна порода. Вміст гумусу залежно від механічного складу становить 4-9%. Серед грунтоутворюючих порід переважають суглинки та алювіальні відклади. В нашому краю переважають глибокі лучні грунти, потужність гумусового шару яких становить понад 85 см, та середньоглибокі з потужністю гумусового шару 60-85 см. Лучні грунти родючі, їхній бонітет становить 26-73 бали. На цих грунтах –високопродуктивні сінокоси. Грунти потребують регулювання повеневого режиму і внесення мінеральних добрив.
Лучно-болотні грунти сформувалися в умовах надмірного зволоження при постійно близькому (1-1,5 м) заляганні грунтових вод під вологолюбною трав'яною рослинністю на заплавах річкових долин і характеризуються значним оглеєнням грунтового профілю, вони часто засалені. У їхньому профілі виділяють такі горизонти: 1) гумусовий, часто оторфований, потужністю 45-75 см, темно-сірий з іржавими плямами; 2) перехідний глейовий брудно-сизого кольору, безструктурний, поступово переходить у грунтоутворюючу породу; 3) грунтоутворююча оглеєна порода (в основному суглинок) з близьким заляганням водоносного горизонту. Їхній бонітет становить 15-43 бали. Використовують головним чином для низькопродуктивних сіножатей і пасовищ.
Болотні грунти утворюються в глибоких зниженнях річкових заплав, в озерних улоговинах та в інших надмірно зволожених місцях на алювіальних відкладах важкого механічного складу з великою кількістю мулу під специфічною вологолюбною рослинністю. Формуються вони в умовах надмірного поверхневого та грунтового зволоження. Грунтові води залягають дуже близько до поверхні (нижче 1 м). Профіль болотних грунтів має таку будову: 1) мулисто-торфовий горизонт потужністю до 25-50 см; 2) глейовий горизонт, мокрий, сизий, глинистий, замулений, поступово переходить у водоносний горизонт. Реакція грунтового розчину змінюється від слабокислої до нейтральної та лужної. Болотні грунти нашого краю поділяються на мінеральні, які містять понад 80% мінеральних речови,н і органогенні. В болотних мінеральних грунтах відсутній суцільний торфовий шар. Мулувато-глейові грунти під слаботорфованою дерниною (потужність до 10 см) мають гумусово-глейовий горизонт. У торфяно-глейових грунтах потужність торфового горизонту становить близько 30 см. Родючість болотних грунтів невисока. Їхній бонітет становить від 15 до 40 балів. На цих грунтах поширена болотна рослинність.
Невеликими плямами на фоні чорноземних і лучних грунтів трапляються солонці та солончаки.
Солонці – група засолених грунтів, у профілі яких чітко виділяється солонцевий горизонт. Фізико-хімічні властивості солонців визначаються наявністю у їх складі обмінних катіонів натрію, кількість яких коливається в межах 4-40% від загальної місткості вбирання. Профіль солонців чітко диференційований на такі горизонти: 1) гумусово-елювіальний; 2) елювіальний; 3) ілювіальний або солонцевий, який у вологому стані в’язкий, липкий, а в сухому – щільний, тріщинуватий; 4) перехідний горизонт з виділеннями легкорозчинних солей і карбонатів; 5) засолена грунтоутворююча порода. Реакція грунтового розчину лужна. Залежно від глибини залягання солонцевого горизонту солонці поділяють на коркові (на глибині 1-2 см), мілкі (до 3-5 см), середні (до 15 см) і глибокі (більше 15 см). Розрізняють солонці степові, лучно-степові, лучні, алювіально-лучні та літогенні. Всі вони трапляються невеликими плямами серед переважаючих грунтів. Серед чорноземів виділяються солонці чорноземні, літогенно-чорноземні, лучно-чорноземні та чорноземно-лучні. Солонці алювіальні лучні формуються в заплавах річок у комплексі з алювіальними лучними солонцюватими грунтами. Солонці степові, як правило, солончакуваті. У складі солей переважають сульфати та хлориди натрію і сода. Бонітет солонців низький і досягає 20-30 балів. Щоб поліпшити родючість солонців, треба вносити органічні і мінеральні добрива, гіпсувати грунти.
Солончаки – грунти, що формуються в основному в умовах випотного водного режиму, при постійному вмісті значної кількості солей. Характеризуються слабкою диференціацією профілю на генетичні горизонти. Формуються на днищах степових блюдець із близьким рівнем (1,2-1,0 м) сильно мінералізованих вод, а також на мілководді, де поверхневі води випаровуються в теплий період року. Верхній шар солончаків являє собою сольову кірку або пухкий сольовий шар темно-сірого кольору з оливковим відтінком (потужність 10-15 см), що накопичується на дуже оглеєній породі з сизим відтінком. Концентрація солей у поверхневому горизонті коливається від 3-8% до 15-25%, вниз по профілю зменшується до 1-3%. Склад солей хлоридно-сульфатно-магнієво-натрієвий. Родючість солончаків дуже низька. При їх освоєнні застосовують різні меліоративні заходи (глибоке промивання грунтів, дренаж).
Агроґрунтове районування – поділ території за ознаками подібності та відмінності у грунтовому покриві з урахуванням усього комплексу природних умов (клімату, рельєфу, рослинного і тваринного світу, грунтоутворюючих і підстилаючи порід, природних вод), які мають значення для сільськогосподарського виробництва. Згідно з агрогрунтовим районуванням України, північну, лісостепову частину Шевченківського району, відносять до лісостепової агрогрунтової зони (провінція Східнолісостепова височинна). Південна, степова частина Шевченківщини, належить до степової агрогрунтової зони (провінція Задонецька північностепова).
