Фактори встановлення співвідношення між механізмами саморегулювання, державного і громадянського регулювання у національній економіці

Теорія і практика свідчать про те, що не може існувати ефективної, заснованої на сучасних науково-технічних досягненнях соціальноорієнтованої ринкової економіки без активної регулюючої ролі держави. Однак, масштаби державного регулювання, його конкретні форми і методи суттєво відрізняються у різних країнах. Вони відображають історію, традиції, тип національної культури, масштаби країни та її геополітичне становище тощо. Саме тому неможливо знайти у світовій практиці готову схему побудови механізму регулювання національної економіки. Це складне завдання може бути вирішеним тільки у площині пошуку факторів які впливають на встановлення співвідношення механізмів саморегулювання, державного і громадянського регулювання у національній економіці.

Традиційно у теорії взаємодія держави і ринку розглядається з позиції недосконалості механізму саморегулювання економіки (так звані «фіаско» ринку), які держава має компенсувати. За такого підходу у якості загальних принципів функціонування держави в економіці висуваються виключно принципи, детерміновані ринковою формою господарювання.

"Наші принципи не дають жорстких рецептів щодо того, в. яких межах доцільно використовувати уряд для спільного виконання завдань, які важко або неможливо виконати посередництвом строгого добровільного обміну, тобто за допомогою ринку. У кожному випадку, коли пропонують удатися до урядового втручання, слід скласти балансову відомість із записами переваг і недоліків такого кроку. До недоліків слід віднести те, що втручання уряду становить загрозу свободі", – проголошує у своїй фундаментальній праці "Капіталізм і свобода" активний поборник лібералізму М. Фрідмен.

На цьому базуються підходи до визначення функцій держави в економіці майже всіх авторів найбільш популярних підручників з "економікс". "Конкурентні ринки бувають недосконалі, виходячи з чотирьох основних причин: ринкова влада, неповна інформація, суспільні блага і зовнішні ефекти",– пишуть Р. Піндайк і Д. Рубінфельд. К. Макконнелл і С. Брю з даного приводу стверджують, що «деякі економічні завдання уряду мають за мету підтримувати і полегшувати функціонування ринкової системи. Забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи, а також захист конкуренції - це два найбільш важливі види діяльності уряду. Виконуючи функції перерозподілу доходу і багатства, коригуючи розподіл ресурсів з метою зміни структури національного продукту і здійснюючи стабілізацію економіки, уряд модифікує функціонування ринкової системи». Таким чином, держава виконує те, що не може ринок.

Оскільки в основі механізму ринкового саморегулювання знаходяться дії раціональних індивідів, націлених на максимізацію корисності або прибутку, то даний механізм спрацьовує у напрямку реалізації тільки вигідних "проектів". Невигідні у плані доходності сфери діяльності залишаються поза дією ринку. І якщо вони породжують соціально-економічні проблеми для суспільства, то виникає потреба у їх свідомому коригуванні. Отже, по мірі виявлення проблем, з якими не справляється ринок, розширюються і функції держави.

Такий підхід до визначення функцій держави в економіці не може вважатися конструктивним. Перш за все, слід наголосити, що "невидима рука ринку" і "регулююча рука держави" у дійсності не є антиподами. Сучасне суспільство є складною системою, в якій окремі елементи формуються і функціонують як за рахунок самоорганізації, так і свідомої організації. Якщо ми будемо розглядати ринок як підсистему суспільства, якій властиве саморегулювання, то ми зустрінемо в ній елементи, свідомо контрольовані і регульовані. Прикладом може слугувати жорстка організація і планування на окремих підприємствах, які діють в умовах конкурентного середовища і економічної свободи.

Щодо держави, то як регулюючий механізм по відношенню до ринку вона виступає свідомо управляючою підсистемою, для якої, одночасно, характерними є спонтанні процеси. Останні проявляються у прагненні економічних суб'єктів реалізувати, в першу чергу, приватні інтереси. Добре відомим є факт існування досить жорсткої конкуренції між державними службовцями за кар'єрне просування з метою доступу до більшого обсягу економічних благ.

Іншим прикладом може бути прагнення досягнення власної вигоди у виборчому процесі і сфері формування економічної політики. Ще Й. Шумпетером було відзначено, що під час виборчого процесу численні кандидати намагаються продавати виборцям свої програми, точно так же, як, наприклад, виробник автомобіля намагається продавати свою продукцію споживачам на ринку^[7].

Відомий дослідник поведінки інституціональних структур у сфері політики Дж. Б'юкенен стверджував, що «людина, яка здійснює вибір, ототожнює свої економічні інтереси з благами, які мають для неї суб'єктивну цінність. Така поведінка характерна не тільки для ринку, але й політики...Застосування концепції обміну до аналізу політики спростовує відому філософську оману, що люди приймають участь у політичній діяльності, мотивуючись загальним прагненням до пошуку добра, справедливості і краси»^[8].

Отже, регулювання і саморегулювання ні в якому разі не можна протиставляти одне одному, оскільки в сучасних умовах розвитку економіки вони не виключають, а доповнюють одне одного. Система державного регулювання економіки не витісняє ринок, а розвивається разом з ним, приєднується до нього, видозмінюючи тим самим механізм суспільної координації економічних інтересів.

З іншого боку, закономірності еволюції сучасних економічних систем визначають роль держави не просто як компенсатора недосконалості ринку, а як суспільного інституту, який виражає і забезпечує реалізацію загальнонаціональних інтересів, не обмежуючись при цьому тільки сферою економіки.

Західна цивілізація, яка йшла шляхом розмивання общинної організації життя, поступово розробила нову форму інтеграції і саморегуляції. При переході до індустріального типу розвитку створювалися нові інтегруючі механізми, засновані на особистій політичній і економічній свободі індивідів, які у процесі життєдіяльності формують загальні інтереси. Це різного роду угоди, концесії, асоціації - союзи промисловців і підприємців, асоціації банкірів та торгово-промислові палати, релігійні організації, які не є елементами держави, але і не виступають у якості чисто ринкових структур. Тут слід назвати і такі утворення, як профспілки, численні інститути соціального партнерства, спілки споживачів, екологічний рух, які виступають реальними учасниками і суб'єктами регулювання економічних і соціальних процесів.

Суспільство, яке функціонує завдяки таким механізмам, називається громадянським суспільством. У якості його основних складових виступають практично всі елементи соціальної, професійної, демографічної, національної, конфесіональної, культурної, духовної і іншої самоорганізації суспільства.

Основою громадянського суспільства є механізм саморегулювання, який дозволяє людині реалізувати свою подвійну природу як індивідуального і суспільного організму. Відбувається поступове усвідомлення не тільки своїх егоїстичних інтересів, але й інтересів різних груп. Такі інтереси неможливо реалізувати безпосередньо, тому вони знаходять своє опосередковане втілення у формуванні суспільних організацій, а держава виступає офіційним виразником загальних інтересів.

Отже, задачі держави пов'язуються не тільки з коригуванням недоліків ринку. Вони передбачають визнання його ролі у забезпеченні балансу суспільних інтересів, соціальної стабільності і захисту національних інтересів при проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Мова йде, зокрема, про передачу регулюючих функцій не ринку, а інститутам громадянського суспільства. У сучасних умовах третьою регулюючою силою суспільства є громадянське регулювання, під яким розуміється діяльність різних суспільних інститутів і утворень, що спрямована на вирішення їх завдань та здійснює певний вплив на економічні процеси.

Виходячи з вищевикладеного, досліджувати функції держави, а тим самим і встановлювати певне співвідношення між саморегулюванням, державним і громадянським регулюванням у конкретній економіці слід на основі пізнання конкретно-історичних умов розвитку країни і цілої низки інституційних чинників, що здійснюють вплив на нього і, між іншим, більшість з яких є складовою інфраструктури громадянського суспільства.

Одним із визначальних факторів, що впливають на встановлення того чи іншого сполучення механізмів саморегулювання, державного і громадянського регулювання у кожній конкретній економіці є економічні умови розвитку країни в певний історичний період. Тут повинні бути враховані: рівень продуктивних сил, структура економіки, ступінь розвиненості ринкових відносин (адаптованість відносин власності ринковій формі зв'язку, інфраструктура, існуючий тип конкуренції тощо).

Економічні фактори визначають і пріоритетне використання тих або інших форм економічної політики. Так, акцент на переважне застосування бюджетних важелів впливу на економіку в кейнсіанській моделі обумовили дві обставини. По-перше, різке збільшення з періоду "Великої депресії" федерального бюджету США абсолютно й щодо ВВП країни. По-друге, крах виключно грошового регулювання кон'юнктури у даний період. Відмова від бюджетних важелів в консервативній моделі, навпаки, була викликана їх неефективністю в умовах посилення інфляції і стрімкого зростання бюджетних дефіцитів, які зберігалися навіть у період переходу економіки у фазу підйому.

Економічні фактори, що спричиняють наявність тих або інших форм впливу на економіку, у реальній дійсності сполучаються з дією соціальних факторів. Іншими словами, економічний вплив повинен мати певну соціальну базу як для сприйняття, так і для впровадження у суспільну свідомість ідей регулювання.

Оскільки економічна політика держави формується в результаті взаємодії та боротьби різних економічних інтересів і є їх рівнодіючою, то завжди існує можливість тиску на державні інститути різних політичних сил. Досить сильний вплив структур, певною мірою зацікавлених у збереженні соціально-економічного устрою, може звести нанівець можливість функціонування обраної моделі поєднання ринкових і свідомо регулюючих засад. Тому необхідною умовою функціонування обраної моделі регулювання є наявність соціальних верств, що мають досить сильні економічні інтереси і стимули забезпечити виконання поставлених цілей, достатній рівень розвитку інститутів громадянського суспільства і їх здатності здійснювати громадянське регулювання економіки.

Крім розглянутих соціально-економічних факторів, що визначають модель регулювання національної економіки, значну роль у її формуванні відіграють і такі вироблені на протязі багатьох поколінь елементи, як стан суспільної свідомості, культура, релігія, пануючі морально-етичні норми та цінності тощо. Вони здійснюють значний вплив на характер економічного розвитку і, у підсумку, визначають національну специфіку моделі ринкової економіки.

Так, успішне функціонування японської моделі, що припускає всеосяжне втручання держави майже в усі сторони громадського життя, стало можливим тільки завдяки особливим національним рисам японців, таким як схильність до погоджених дій на всіх рівнях - від індивідуального до суспільного, притаманний нації колективізм і патерналізм. Ці риси виражаються у почутті причетності та лояльності до певної соціальної і виробничої спільноти; високому рівні національної самосвідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності йти на матеріальні жертви заради добробуту країни. Ці ж фактори визначають і неможливість посилення тоталітарних тенденцій і реалізації державних інтересів на шкоду суспільним.

З іншого боку, в моделі економіки США, яка сформувалася всім ходом історичного процесу становлення і розвитку підприємницьких структур у даній країні, психологія вільного підприємництва й індивідуалізму виступає визначальним фактором зведення до мінімуму державного втручання в економіку. Досить розвинена демократія, що гарантує волю кожному в плані захисту його інтересів за допомогою законів, є надійним гарантом проти можливого державного придушення приватних інтересів.

При конкретному сполученні факторів формування тієї чи іншої моделі регулювання, частка держави і ринку в цих моделях ніколи не була жорстко визначеною. Навіть у досить ліберальних національних моделях, де регулюючий вплив держави було зведено до необхідного мінімуму, мали місце періоди посилення ролі держави. І, навпаки, жорстко централізовані економічні системи «допускали» у свій механізм регулювання ринкову стихію. І в першому, і в другому випадках економічна система тільки вигравала.

Звичайно, що зміна співвідношення між механізмами регулювання зумовлюється необхідністю підвищення ефективності соціально-економічного розвитку країни, тими пріоритетами, які висуваються на відповідному історичному етапі розвитку суспільства. Дані пріоритети можна умовно звести до соціальних (наприклад, вирішення проблем зайнятості та соціальної справедливості) і економічних (наприклад, стимулювання економічного зростання, подолання інфляційних тенденцій, підвищення конкурентоспроможності економіки) напрямів трансформації траєкторії руху національної економіки. Повнота і ступінь реалізації таких пріоритетів є критерієм досягнення оптимальності співвідношення цих механізмів, свідоцтвом стабільності економічної системи. В якості узагальнюючого критерію оптимальності взаємодії механізмів регулювання національної економіки можна застосовувати показник максимізації суспільного добробуту. Він містить у собі як кількісні (наприклад, темпи економічного зростання, обсяги ВВП на душу населення, обсяги споживання окремих товарів тощо), так і якісні (індекси розвитку людського потенціалу, індекс інтелектуального потенціалу, рівень медичного обслуговування, тривалість життя, стан навколишнього середовища і т.п.) складові, що дозволяє системно аналізувати результативність розвитку суспільства.