Причини й етапи деколонізації після Другої світової війни.

Під деколонізацією розумієть­ся процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залеж­ним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.

Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у другій світовій війні; по­слаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростан­ня впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національ­но-визвольного руху, який у біль­шості країн набув збройного ха­рактеру; вплив «холодної війни».

У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив, голов­но, Азію й Північну Африку. Євро­пейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві дер­жави — Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Про­голосили свою незалежність Індо­незія (17 серпня 1945 р.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою неза­лежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Фран­ція визнала незалежність Кам­боджі й Лаосу. У 1946 р. США на­дали незалежність Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу й Марокко.

На першому етапі колонізатори намагались зберегти під своєю вла­дою значну частину володінь. Не­залежність здобули лише ті держа­ви, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте, піс­ля 1956 р. Англія і 1958 р. Фран­ція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.

На другому етапі (кінець 50-х— 60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назва­ли «роком Африки». Цього року звіль­нилися 17 країн: Габон, Дагомея,

Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагас­кар, Сенегал, Сомалі, Того.

У наступні роки розпочався про­цес деколонізації британських во­лодінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. - Уганда, у 1963 р. -Кенія, у 1964 р.— Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. — Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.

Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія — португальсь­ка. Першою після тривалої зброй­ної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повален­ня військової диктатури у Португалії в результаті «революції гвоздик» (квітень 1974 р.) незалежність здо­були й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі.

На цьому деколонізація не за­вершилась. Під час четвертого ета­пу (80-90-ті роки) здобули неза­лежність останні уламки колоніаль­них імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світо­вої громадськості ПАР надала не­залежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гон­конгом, у 1999 р. — над Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичним Явищем.